Провідник

Чорний кіт з червоними очима прийшов з пекла. Навряд чи це правда, але люди кажуть саме так.

Проте, я не з пекла. І не з раю. Я народився тут і був звичайнісіньким котом. Так, саме був.

Я жив зі своєю мамою та сестрами під стінами старого храму. Люди, що проходили повз, казали, що він належав якомусь божеству, але йому більше не поклонялись, тому він покинув це місце.

Я ніколи тут нікого не бачив. Крім нас сюди навіть птахи не навідувались. Але нічого поганого ми не відчували, тому нас це влаштовувало.

До того вечора.

Тоді все було як завжди: ми з сестрами чекали маму і лежали на потрісканих, кам’яних сходах. Маленька Муї намагалась піймати мій хвіст і стрибала туди сюди.

Раптом здійнявся вітер, занадто холодний для середини літа.

Я підвівся і подивився у сторону воріт храму. Нікого.

Ще один порив. Сестрички сховались за мною, але продовжували невпинно тремтіти. Маленька Муї нажахано дивилась в одну точку позаду мене.

Згоден. Там щось є. І воно неживе.

Я зашипів і вигнув спину. Щось, приховане тінню вікового клена, почало рухатись в наш бік.

Кепсько. Повітря ставало усе холоднішим. Разом з кроками стало чутно ще один звук – лязгання металу?..

Я примружився і від побаченого мене паралізував страх – почвара з пустими очима і довжелезними кігтями, що тяглися по землі, йшла до нас. Її тіло нагадувало людське, але постійно змінювало обриси, ніби кулька з водою.

Що це таке?!

Воно підходило усе ближче. Дідько! Сестри притиснулись до землі і жалібно кликали маму. Вони не могли тікати, а я міг понести лише одну.

Що ж робити?!

Мене обдало крижаним вітром. Воно стояло за мною. Кігтиста лапа почвари повільно здіймалась вгору для удару.

Я… Я!

Сестри зовсім затихли і жалися до мене своїми крихітними тільцями.

Я все ще можу їх врятувати!

Лапа почвари важко опустилась.

Останнє, що пам’ятаю, почвара страхітливо заверещала, а потім розсіялась, залишивши по собі лише холод.

Не знаю скільки часу минуло, але коли я розплющив очі віковий клен вже встелив усе своїм красивим багряним листям.

Осінь.

Це ж треба! Стільки часу пролежав! Якщо прийшла осінь, значить скоро стане зовсім холодно.

Так, правильно! Буде холодно. Холодно… Ні, не холодно… мені не було холодно. Здіймався вітер і носив помаранчеві та червоні листки двором, але я його не відчував. Я нічого не відчував.

Я сидів нерухомо, а потім кинувся до калюжі, що зібралась посередині розбитої плити.

Червоні очі дивились на мене з мутної води. Це я?.. Це не можу бути я! Я сірий з зеленими очима, як у мами! Сірий, а не чорний!

Чорний кіт з червоними очима…

Чому? Що ж сталося?! Я з сестрами…

Точно! Сестри! Я кинувся їх шукати, але крім мене в храмі нікого не було.

Я кликав їх, але вони не відгукувались.

Я почекаю їх! Вони скоро повернуться!

І я чекав, але… ніхто не прийшов. Ні увечері, ні вранці, ні через день.

Ніхто не прийшов, а я не міг вийти за межі храму.

Так почали спливати мої дні на самоті.

Коли впав перший сніг прийшов він. М’які кроки були такими обережними, що майже не видавали ні звуку.

Це, мабуть, якийсь випадковий відвідувач, що прийшов подивитись на руїни храму. Він скоро піде, тому я вирішив продовжити спати.

Але він не йшов. Кроки зупинились біля сходів, а потім почувся шурхіт і повітря наповнив аромат їжі!

Їжа! Я вилетів на подвір’я і завмер. Перед сходами сидів чоловік зі сріблястим волоссям. Він обережно розпакував і поклав на сходи щось дуже смачне! Не знаю що то, але точно смачнюча їжа!

Він повернувся до мене і посміхнувся.

Стоп. Він мене бачить?!

Я пострибав туди-сюди і його погляд слідував за мною.

Він бачить мене! Я кинувся до нього і сперся лапами йому на коліна.

Тепла рука обережно погладила мою голову. Тепло! Я відчуваю його! Але чому?..

«Чому ти бачиш мене?!»

Напевне, це питання було у мене на морді написано, бо чоловік раптом відповів:

–          Я бачу духів, тому можу бачити і тебе.

Приємний, затишний голос.

«Духів? Що це?»

І він знову відповів:

–          Духами є ті, хто покинув світ живих, але з якихось причин вони не можуть йти далі, тому залишаються в цьому світі. Вони непомітні звичайним людям, але я можу бачити, розмовляти та взаємодіяти з ними.

«Га?»

–          Я – провідник духів, допомагаю їм переходити далі.

«Духів? Далі? О! О. Он як. То я теж дух. Це означає…»

–          Ні, ти не помер.

Мої зіниці розширились.

–          Але ти і не живий.

«Що?»

–          Ти тепер теж хтось на зразок провідника, вірніше той, хто бачить тих, кого треба проводити.

Якийсь час ми мовчали. Чоловік продовжував повільно погладжувати мене по голові. А я дивився на кленове листя, яке вітер ганяв розбитим храмовим двором.

«Мої сестри… Зміг я захистити їх?»

–          Так, у них усе добре. Їх обох забрала до себе пара стареньких, що живуть неподалік звідси.

«А мама?»

–          З нею теж усе добре. Вона живе у мого друга на Окінаві. Холоду тепер точно можна не боятись!

«Мені потрібні пояснення.»

–          Так, звичайно. Одного вечора я проходив повз храм, коли на мене вилетіла перелякана кішка і перегородила мені дорогу. Вона дуже сильно кричала і, очевидно, потребувала допомоги, тому я пішов за нею. Вона привела мене сюди, але я вже нічим не міг допомогти тобі. Он там, – він вказав на підніжжя кленового дерева, – на твоєму улюбленому місці вона попросила покласти тебе.

Я придивився і серед коріння побачив декілька обережно викладених камінців.

Я ще трохи помовчав.

«Скажіть…»

–          Так?

«Що то було?»

–          Маєш на увазі істоту, яка на вас напала?

«Ага.»

–          Нечисть.

«Нечисть?»

–          Породження зла. Демони. Їх називають по-різному. Зазвичай вони не ступають на територію храму, але цей був досить сильним, щоб увійти.

«А де?..»

–          Його більше немає.

Його голос звучав заспокоююче і трохи сумно.

Он як. Тепер все добре. Моя сім’я в порядку і почвари більше немає.

З’явилося відчуття, ніби мене спустили з ланцюга. Дивно якось.

Я подивився в сторону воріт.

–          Хочеш піти зі мною?

Мої зіниці знову розширились.

«А я можу?»

–          Звичайно. Моя робота не з приємних і я часто один, тому я був би радий компанії.

Звучить непогано!

Я заскочив на коліна, а потім на плечі срібноволосого.

Він підвівся, ще раз вклонився храму і попрямував до воріт.

–          До речі, як тебе звати?

«Йорі.»

Чоловік посміхнувся.

«Що смішного?»

–          Нічого, просто це ім’я дійсно тобі підходить.