Джоні

Жовте око дивилось в чорну безодню. Це напрочуд цікаво – спостерігати те, що ніхто, крім тебе, не бачить. Планети розсипались навколо, як неперебрана картопля – великі і малі, все в одній купі. Зірки народжувались і гасли, складалися у  галактики і всесвіти, які згодом знов розсипалися на зорі, пил, газ, шматки планет та чорні дири.  З цим безладом постійно треба було щось робити, тож Власник Жовтого Ока  завжди мав багато роботи.

–    Таак…Що у нас на сьогодні? – зазвичай питав Він.

–    Два Великих вибухи, зміщення гравітаційної сінгулярності, галактичний вітер занадто розбурхався… Та, і ще чорна діра засмоктує зірку, що дає енергію двадцяти планетам, – відповідав Він сам собі. Коли ти – Єдиний на небесах, навчаєшся розмовляти сам з собою.

Жовте око оглядало своє господарство:

–   Як же мене дістала ця постійна боротьба з ентропією…. – бубонів він собі під ніс. – Не встигнеш прибрати, як знову – суцільний хаос… Можна хоч трохи спокою?

Але то запитання було риторичним і не потребувало відповіді, навіть власної, бо Він знав, що спокій – це кінець всьому і перемога Великого Хаосу, тож поки триває Велике Прибирання – триває і Всесвіт. Та й взагалі, який сенс має запитання, направлене в Космос?

Тому, трохи побурчавши, що робота сама себе не зробить, Жовтоокий приймався поратись. Втихомирював магнітні бурі, відводив астероїди, розводив туманності, витягував планети з чорних дір. Це була безперервна праця, яку ніхто, крім нього, не зміг би виконувати – не тому, що Він був таким незамінним, а тому, що більше нікого і не було.

І, певно, ця робота перетворилася б на рутину, якщо б не творчий підхід.

Працюючи, Він уявляв себе диригентом оркестру: паличка вниз – і нова галактика приймає форму горішка кешью; паличка вгору – і вулканічна активність на призіркових планетах починає пульсувати в ритмі вальсу. А коли хотілось чогось зовсім нового та яскравого, утворював неонові спалахи та зірковий вітер. Або хімічив над новими елементами.

***

–   Ффух, нарешті… – Він з насолодою потягнувся і примружив Жовте Око. Все заплановане на сьогодні було зроблене, тож можна трохи й перепочити. Погойдуючись на новоствореній туманності, як на гамаку, він зайнявся улюбленою справою: ліниво гортаючи сторінки галактик, вишукував  планети, де щось впорядковувалось без його прямого втручання. Це тішило, заспокоювало і веселило одночасно: істоти, яким еволюція надала завеликий мозок, намагались навести лад на своїх планетах, хай невміло і подекуди топорно, але вони виконували його роботу, немов якісь мінібоги-практиканти.

–    Ну, що тут у нас новенького? – Жовте Око вдивилося в маленьку блакитну планету на околиці молодої галактики у вигляді симпатичної спіралі. – Ага… Озоновий шар  покоцаний, хмари космічного сміття на орбіті… Ох, горе-господарі… А що всередині? Так… Зміна клімату, забруднення повітря, вирубка лісів… Ще й нова війна! Та що ж їм не йметься, таку гарну планету мають, а все їм не так… А ці,  маленькі,  вперто так пручаються, от що значить – пасіонарії… Прямо хочеться допомогти… Але хто з них правий, а хто ні – холєра знає, як тут розбереш?

–         Та дуже просто! – хмикнув Він у відповідь. –  Відправ туди образ свій і подібність, та й побачиш, що  до чого…

–        Що, щось прекрасне і захоплююче?

–       Навпаки! Негарне, проблемне і хворе. Бо прекрасне потрібне кожному, а проблемне візьме на себе лише той, хто вартий твоєї уваги.

–         Хм… Схоже, маєш рацію, так і зроблю…

***

Крихітне руде кошеня, забившись в борозну ораного поля, тихенько нявчало, переступаючи з лапки на лапку.

Руденький і досі не міг усвідомити і прийняти тієї жахливої зміни обставин, що трапилась за якісь секунди. От щойно він всмоктував це прекрасне життя, в якому нещодавна з’явився, разом із густим, солодким молоком кішки, і здавалось, що єдина проблема в цьому світі – це відвоювати місце у теплої маминої цицьки. І раптом його маленький, затишний, безпечний світ впав у чорну безодню, перевернутий вибухом догори дригом. Спалах, вогонь, біль – він і сам не зрозумів, як вибрався з палаючої хати і опинився тут, на пшеничному полі, яке теж було зайнято вогнем.

Він нявчав, притискаючись до висушеної  Херсонської землі, направляючи свій тихий крик в нікуди, в космос, з дитячою наївністю віря, що десь існує той Прекрасний Великий Кіт, що здатен його врятувати.

Вогонь підступав все ближче, він тріщав і шипів, як зміїне кубло, але кошеня залишалось на місці – бо нема було, куди бігти.

Раптом велика тінь затулила палаюче сонце, кошеня підхопили і здійняли в повітря. Сині очі уважно роздивлялись брудний пухнастий жмутик.

–   Ти хто такий? – посміхнувся Чоловік в оливковому пікселі і обережно погладив тремтяче створіння засмаленим мізинцем, затиснувши автомат собі під пахвою. – Ну що ти, заспокойся…

Сховавши маленького знайду за пазуху, Чоловік звичним нечутним кроком попрямував далі. Кошеня замовкло, немов відчуваючи потребу тиші. Пекло обгоріле вухо і ніс, дуже хотілося пити, але йому було спокійно і тепло у цій пазусі, де пахло порохом і потом, а через убакс стукотіло велике серце. Заколисаний цим стукотом, кошеня непомітно заснуло.

А невдовзі його витягли з пазухи і явили на білий світ. Прокинувшись, кошеня озиралося навкруги, роздивляючись свою нову обитель й прислуховуючись до голосів:

–      Це що за кавелик?

–      Сам ти кавелик, а це кіт! Тільки брудний і обгорілий…

–    Йому до кота ще рости й рости… Давай його сюди, бач, пищить, певно, води хоче… Така мала дрібнота, думаєш, виживе?

–  Звичайно, виживе, диви, як сьорбає! Він боєць… Бачив щойно корову, що до згорілої хати прибилась, тож молоко, вважай, маємо..

–      І як назвемо цього «сина взводу»?

–      Хай буде Джоні…

–      Джоні, так Джоні… Ходи-но сюди, Джоні, змащу тобі носа пантенолом…

Змащений, нагодований, заглажений Джоні солодко спав, скрутившись клубочком в гніздечку із балаклави. Його світ повертався, а безодня відступала. Чоловік в оливковому пікселі не був схожий на Прекрасного Великого Кота, але відтепер це була його Людина.

***

Власник Жовтого Ока позіхнув і відкинувся в гамаку, мрійливо спостерігаючи  наднову зірку, що перлилася повним спектром кольорів.

–      Ну що, розібрався? Допоможеш їм?

–     Та да… Допоможу, чому б ні? Тим більш, що їхні супротивники – то така гидота… От тільки як? Або по-швидкому – як раз он підходящий астероїд до їхньої планети летить, можу його спрямувати як треба… Або наділю їх енергією наднової, щоб вони ніколи не втомлювались і не втрачали віри… Треба подумать. Але спочатку – посплю!

Він вибрався із Туманності Гамака, лизнув Молочний Шлях  і заскочив у  Сузір’я Коробки, згорнувшись чорним клубком.

Жовте Око закрилося, і за хвилину в бездонній зоряній коробці безтурботно спав Прекрасний Великий Одноокий Кіт.