Мрії

Ми одружилися вперше на Різдво, вдруге — на Новий рік, потім згадали про “старі” зимові свята та зробили це ще двічі. Зима в цілому була нашою улюбленою порою року. Морози дозволяли трохи довше залишатися собою.

Ми любили свята, це гомоніння-ляскотіння вітрів, танці сонячних променів, зітхання-гугоніння льодів. Звісно вогні та пахощі глінтвейну, які дивні маленькі істотки пили кожен рік. 

Але тоді дещо раптом змінилося. Сміх потонув у жахливому вирі мошок, таких чорних, гидких. Ми намагалися розпитати вітри, що відбувається, але вони похмуро мовчали. Гукали тишу, але вона не відповіла зовсім. Навіть спитали гори, але вони відказали, що не бачать нічого звідси.

Там було щось.

Липке, брудне.

Зелені гнойовики, які штовхали попереду страшні думки. За ними йшли ж ті дивні маленькі істотки… Але якісь покручені, похилені, ніби богам стало ліньки їх ліпити та просто кинули на поталу безтямних потоків.

Зима ця була страшною, але, на щастя, тікати довелося не далеко. Нашим морським родичам довелося важче — води впали, зникли, тому вони довгенько пленталися днищем. Але що лякало найбільше — північні істотки, ми вперше бачили їх у такій кількості.

Вони бездумно їхали на зелених гнойовиках, які радісно махали хвостами. Здається, навіть серед хмар було чути їхнє скавчання та хрюкання. Вітри морщилися, плювалися, відчуваючи ці звуки на смак, але, на жаль, ми їм нічим не могли допомогти…

У цілому ми взагалі виявилися не корисними, безглуздими. Наша цінність звузилася до того, щоб заспокоювати інших істоток.

І тоді знову прийшла зима… Основні свята відгриміли, а тоді почався хаос.

І я залишився сам. Ми зникло, залишилася лише половина.

Уперше я поховав свою половину вкінці зими. Далі це повторювалося ще багато разів упродовж року, лік уже давно втратився.

Вітри гули, пронизували відчаєм і безнадією до кісток. Улюблена зима, яка була початком нашого існування, загрожувала стати нашим і кінцем…

Холод…

Голод…

Смерть…

Цих слів і звуків забагато в повітрі. Я задихаюся, вони вбивають мене, нас…

Як ці маленькі істотки ще тримаються?

Пам’ятаю, що старі дерева казали, що вони нас створили. Ми їм не повірили, посміялися, але от як складається… Тепер наше існування залежить від цих крихіток.

Вони йдуть, упевнено, без страху…

Це ті північні?

Ні, наші. Наші.

Ми стаємо сильнішими.

Чуєш, любий? Ми не зникнемо, ми будемо жити. Поки ці дрібні істотки існуватимуть, ми теж будемо.