І сни стають дійсністю

–  Обійми мене, – дружина солодко замружилася, пригорнулася гарячим боком. Її пальці переплелися з моїми.

Наша спальня, напівтемрява, м’яке світло з коридору та відблиски гірлянди на стінах. Запах імбирного печива й булочок з ваніллю. Сонна тиша будинку.

– Провідаю дівчаток, – я підвівся, зазирнув у спальню близнючок. Поправив ковдру, поцілував донечок і вийшов, не наважуючись будити.

Святкова ялинка блищала вогнями у вітальні. Я витяг із кишені те, що приніс і поклав поруч із коробками в яскравих упаковках. Підняв аркуш паперу, складений удвічі, та розгорнув. Побачив малюнок чоловіка в однострої й послання, виведене дитячою рукою: «Татку, чекаємо на різдво» і підпис із двох сердець. Усміхнувся, сховав за пазуху.

– Приніс дівчаткам шишки! – дружина з’явилася у вітальні, розгледіла додаток до подарунків.

– Обійми їх за мене. Побоявся будити, засмутяться, що не можу зараз залишитися, – усміхнувся ніяково, ніби вибачався. 

– Тобі вже час? – стрепенулась дружина і схопила мене за руки. – Коли повернешся? Знаю, що треба почекати, але так хочеться знову бути разом.

Вдивився в темряву в неї за спиною, що набирала обрисів нашого табору – останнього рубежу на болотах. Вловив звуки далекої канонади та близькі, знайомі шуми, переконався, що маю кілька хвилин. Пообіцяв:

– Як тільки все закінчиться.

– Ми бережемо один одного, щоб сни стали дійсністю, – прошепотіла дружина.

А я ступив у темряву, почув, як позаду зачиняються невидимі двері, залишаючи сім’ю в безпеці й повертаючи мене назад.

У небі щось теленькало, ніби дзвіночки награвали мелодію. Я підняв голову, прислухаючись. Обрій спалахнув полум’ям. Зарано, як для світанку.

– Кремль горить. Якраз на свята! – закричав хтось поряд.

Над болотами здіймалася червона заграва.