Меч дракона Олдера. Дракон та Птаха.

Пролог

Я шукала тебе, залишала сліди,

На камінні полум’яний знак..

Так бажала любов вберегти від біди,

Що безодні не бачила край

І не знала, мій світ, що кохання – імла,

Що коханого меч забере…

Твоє серце ховала від мороку й зла,

Та пророцтва драконів про смерть…

(“Зоряний пил. Плач Мілери”  Епос Кабору)

Пройшов рік з того часу, як Мілера втекла від батька із Вілуаром, герцогом Аразії. Вони жили в покинутій вежі, яка стояла осторонь від нового замку Каборських Віналі. Здавалося, Боги будуть прихильні до них. Герцога Аразі і Мілеру тут ніхто не знав, тому вони безперешкодно, не ховаючись, ходили вулицями Кабору. Хоча на таку красиву пару неможливо було не звернути уваги, колір шкіри Мілери видавав в ній чужинку.

А в цей час замок Віналі приймав гостей. Стіл ломився від страв. Кабор приймав Повелителя Чаклунів.

Віналі були однією з найбагатших володарів . Через це Кабор завжди був об’єктом розбійницьких нападів. Чаклун Вонг створив його наполовину міфічним, але в той же час дуже міцним і неприступним . Віналі були зобов’язані чаклунам своєю безпекою. Саме їм був призначений меч Олдера, який повинен був принести, як вважали каборці, їм славу та захищеність.

-Я відчуваю, що моя донька тут – промовив Маріель і обережно пригубив янтарне вино.

Він сидів поряд с повелителем Кабора-Эгардом Першим Віналі.

– Маріель, -підняв погляд на повелителя чаклунів молодий Віналі – я дав тобі повну свободу. Я не буду перешкоджати пошукам.

– Я знаю – відповів Маріель – і відчуваю , що зло множиться.

«Але чи то зло …» – вже не вголос… подумав Маріель – « Я відчуваю, що вони вже не вдвох, а їх вже троє, а може навіть четверо і хтось з них або руйнівник, або вічний вигнанець. Я знайду їх, вони десь поряд».

А нічого не підозрюючи Мілера і Вілуар сиділи біля моря и милувались заходом сонця.

– Я знаю, що того, кого дуже покохаю, повинна буду віддати мечу дракона Олдера. Вибач мене Вілуар, якщо в нас буде хлопчик , то можливо це буде він.

– Мілера! Невже! Я найщасливіший! – Він світився від радості, він кружляв, потім обхвативши її коліна завмер – Невже в мене буде син?! Я зроблю усе, щоб хлопчик ніколи не торкнувся цього меча!

Він обійняв Мілеру, і знову вони були схожі на дракона та птаху.

Мілера раптом різко відчула присутність чогось величного и всепоглинаючого. Холодок побіг по шкірі. Так зазвичай вона передчувала появу батька.

– Батько за мить буде тут. Треба втікати.

Озирнувшись Вілуар побачив людей, які швидко наближалися до них. Це була свита Маріеля.

Маріель виник наче з піску, який вкривав узбережжя.

– Мілера, ти ж знаєш, що народжена тобою дитина буде віддана мечу Олдера! І я відчуваю, що ти носиш дитину! Господи, він же буде наполовину Аразі! Але ж мечом повинен володіти тільки нащадок чаклунів!

Але закохані, не дослухавши Маріеля, знову зникли, попросту розчинилися, наче піна морська.

І знову старий замок, і знову країна Лілових хмарин. Вілуар та Мілера облюбували собі помешкання подалі від Кабору, усе ж таки не схотіли залишати цю країну. Мілера сиділа у ліжечка чудового, красивого хлопчика і співала йому колискову. Знову відчувши холод вона окликнула герцога Аразі .

– Він близько, він знайде нас – скала вона герцогу. – Пообіцяй мені, що не віддаси йому хлопчика.

– Мілера, про що ти? Я не віддам йому ні тебе, ні сина.

Несподівано сильний порив вітру увірвався у вікно і полум’я у каміні затремтіло. В кімнаті з’явився Маріель. Він попрямував прямісінько до колиски із хлопчиком.

-Ні! – закричала Мілера – ні я не віддам його! Батько, ти ж знаєш, що силу меча може приборкати тільки чарівник із чистою кров’ю, а він наполовину Аразі! Він не витримає…

Вона кинулась до батька і …. Вона була схожа на білу закривавлену птаху…

Вілуар  кинувся до неї.

– Ромуель – шепотіла вона….- Я вчила тебе…

Аразі встиг схопити сина, нахилився над Мілерой…

Вони зникли, їм судилося повернутися в країну Співочого туману, але яким повернеться туди Вілуар… Жорстокість та злоба заволоділи герцогом. То був дракон, який жадав помсти, а разом із тим і здобичі. Він присягнувся винищити чаклунів, він хотів відплати їм за смерть своєї Мілери, і він до божевілля любив Ромуеля, якого йому прийшлось довго ховати.

Після смерті Мілери  Аразі повернувся в свою країну, йому прийшлося одразу женитися, щоб зміцнити свою армію та своє державу. Він оженився на володарці разючих богомолів, так називали себе мешканці скелястої маленької країни. Вони були непереможними воїнами і потрібні були Вілуару, щоб здійснити свою помсту. Повелителька була вдовою і в неї був маленький син Менсок. Ось від неї ретельно приховував походження Ромуеля Вілуар.

Глава І

Замок Кабор був одним із найвеличніших  і прекрасних замків країни Лілових хмарин. Він був розташований на березі моря Тисячі мар. Мандрівникам, які бачили замок зі сторони моря, здавалося, що башти замку злітають в височінь над обривом немов стріли, а сам замок, не торкаючись землі, парить над узбережжям.

Замок здавався абсолютно не укріпленим, однак це враження було оманливим. Його легкі стіни були неприступні для ворога. Вони були зведені чарівником Вонгом для імператорської династії Віналі.

Колись Кабор був шумним і приховував своїх мешканців за високими стінами,  то тепер він стояв поодинокий і мовчазний, тільки тогі своїм пташиним криком порушували його спокій. Тепер його розкішні кімнати займала  остання з Віналі, спадкоємиця и хранителька  меча Олдера Керіа.

Цим туманим прохолодним ранком її , як завжди, розбудили кроки служниці Шили.

– Доброго ранку, пані. Я принесла вам відвар із самлі та палянички.

– Дякую, Шила. – майже прошепотіла сонним голосом Керіа.

– Пані, насмілюсь нагадати, що сьогодні у вас зустріч із Менсоком, герцогом Аразі.

– Я не дуже хочу бачити цього  похмурого, пихатого чоловіка, але що робити, – Керіа  зморщила  носик – доведеться його терпіти! Для нас зараз настали не найкращі часи.

Керіа встала з ліжка и граційно, наче кішка на м’яких лапах, підійшла до вікна. Перед її очами відкрився  дивовижний краєвид. Величезне сонце країни  Лілових хмарин тільки почало сходити і небокрай дійсно мав лілове забарвлення, яке м’яко переходило в ніжно блакитне.

– Я повинна мати величний і неприступний вигляд – сказала Керіа – приготуй тіару Віналі і моє найкраще плаття. Так, не забувай, біля мене повинен бути меч Олдера…Точніше його копія.

Останні слова Керіа не промовила вголос, ніхто не знав, що меча Олдера в замку немає, це була таємниця, яку приховували від усіх.

Зустріч Керіа і герцога Аразі  відбувалась в самій великій і найвишуканішій  залі Кабору. Керіа була прекрасна в тіарі Віналі. Тіара, оздоблена діамантами і  рубінами засліплювала, вона була свідченням колишньої величі предків Керіа. Нижня частина її була прикрашена виключно великими криваво-червоними рубінами особливого огранювання. Чим вище ковзав погляд  по цій прикрасі, тим світліше становився колір  рубінів і наприкінці вони плавно «перетікали» до діамантів.

Сама Керіа сиділа на величезному троні, її права  рука спиралась на руків’я меча. В цю мить ця тендітна дівчина була втіленням сили та грації, витонченості і неприступності.

Аразі зайшов до тронної зали швидкими кроками, окинув оцінювальним поглядом оздоблення.

– Доброго ранку, Ваша високість, Повелителька Кабору! – звернувся до Керіа герцог.

Однак присутні зауважили, що хоча титул Керіа був  вимовлений, герцог не приклонив коліно. Така витівка герцога виказувала його непокору короні та зухвалість, бажання самому зайняти місце Керіа.

– Потрудіться пояснити мені мету вашого візиту в Кабор, герцог! – незворушно промовила вона.

– Ви ж знаєте, Ваша величність  не в ваших силах втримати меч Дракона в своїх руках – розтягуючи губи в нахабнуватій посмішці, вимовив Аразі – Жіночий розум не в змозі осягнути силу и владу драконів, а особливо зброї, залишеної ними людям у спадок. Меч повинен бути в руках справжнього володаря.

– Ви забуваєтесь, герцог! – вигукнула повелителька замку – З часів народження світів силу и мудрість дракони завжди могли передати тільки жінці. А я віддам меча тільки тому, кому я буду вважати за потрібне, і тільки тоді, коли прийде час. А вашим він стане тільки тоді, коли ви почуєте мій останній подих, але і після цього ви не зможете скористатися ним!

Після цих слів Керіа підвелася і це був знак, що розмова скінчена.

Герцог повернувся до Керіа спиною и вийшов із зали. Він був дуже невдоволений розмовою. Герцог чекав, що побачить Кабор поваленим, він вважав, що замок зустріне його убогістю, та Кериа, упавши до його ніг, благатиме, щоб він став її повелителем і покровителем.

Батьки Керіа обіцяли Менсоку, що вона стане його дружиною, але вони загинули рано и молода спадкоємиця Кабору тепер сама може вирішувати свою долю.

«Самовпевнене дівчисько! Вона сама благатиме мене про допомогу. Я знаю, насправді вона бідна і не зможе зібрати армію, щоб захистити замок!» – думав герцог, спускаючись сходами до моря.

Біля пристані його чекав галеон с чорними вітрилами. На вітрилах галеону красувався, немов тиснений золотом, герб Аразі – шуліка, що розправив крила, увінчаний короною.

Тим часом Керіа проводжала його поглядом, стоячи біля вузького стрілчастого вікна.

– Даремно ви так повелися с ним, моя пані.- несміливо сказала Шила.

– Не даремно, Шила, я вірю, що збудеться прокляття твоєї матері обрушене на род Аразі та її пророцтво про майбутнього хранителя меча Олдера – заперечила їй Керіа.

Мати Шили була з давнього роду чаклунів, які мешкали дуже далеко від країни Лілових хмарин, на острові Халсі. Назва острова на мові місцевого населення значила Співочий туман. Про мешканців цього острову ходили легенди, що вони володіють магією, за допомогою якої можна підкорити увесь світ. Бажаючи помститися за смерть своєї коханої Мілери та намагаючись заволодіти цими  знаннями, жадібний Вілуар Аразі, батько Менсока Аразі, із своїми воїнами напав на острів. Але ніхто з мешкаючих на острові не відкрив йому таємницю знань и Вілуар не помилував нікого, навіть жінок та дітей. Коли він увірвався в дім Шили, її мати встигла переодягти дівчинку в плаття кухонної служниці. Це врятувало її від смерті, старий Аразі вирішив, що прислуга все одно нічого не знає, а на кораблі від неї хоч якась  користь. Шилу забрали на корабель, а її мати довго катували, щоб дізнатися таємницю чаклунів Туманного острова. Перед смертю мати Шили попросила герцога підійти ближче и прошепотіла йому своє прокляття:

– Я проклинаю тебе! Хоча твій род давно вже проклятий! Ти намагався заволодіти світом, але колись туман відродиться в ліловій хмарі та твої нащадки візьмуться за меч, але прийде хранитель його і це буде останньою миттю твого роду.

Старий Аразі не повірив її словам.

– Глупа відьма! Якщо ти така могутня знищ мене  зараз! – закричав він не вірячи словам чаклунки.

– Ти себе вже знищив.- прошепотіла жінка останні слова.

Коли ескадра кораблів герцога поверталася в Аразі його корабель потерпів крах и герцога поглинула морська глибина.

Шила чула прокльони своєї матері та розповіла про них тільки Керіа. Батько Керіа викупив  її в одного з воїнів Аразі. Про те, що Шила була нащадком чаклунів Туманного острова, знала тільки, тоді ще маленька дівчинка, а тепер повелителька Кабору  Керіа.

Галеон Менсока Аразі покинув країну Лілових хмарин і поплив до узбережжя Аразії, розправивши  свої зловісні чорні вітрила. Герцог стояв на палубі із своїм братом Ромуелем и другом Кардоком.

– Менсок, ти бажаєш скінчити життя як твій батько?! Залиш цю ідею заволодіти  мечем Олдера. –  почав розмову Ромуель.

– Я знав, що ти почнеш мене відмовляти. Ти не здатен бути властителем. І це зрозуміло, в моїх венах тече кров справжніх аразійців, а про те, що ти нащадок герцогів Аразі можна судити тільки зі слів батька.- презирливо сказав Менсок.- Навіть ім’я в тебе не аразійське. Я пам’ятаю ту ніч, коли батько приволік згорток, що видавав писк і сказав, що це мій брат. Не можу зрозуміти, чому він дав тобі ім’я Ромуель? Пішов на поводу в твоєї матері? І хто вона взагалі така? Чий ти нащадок?

– Ну, в тому, що Ромуель ваш брат, мій повелителю, можете не сумніватися. Ваш батько не признав би його своїм, якби його мати дала хоча б найменший привід для сумнівів, що ця дитина однієї с ним крові. А ось в тому, що служниця Керіа, яка стояла за фіранкою, за троном, явно не з простого роду. Я помітив її тонке зап’ястя прикрашене дорогим браслетом, я не здивуюсь, якщо на ньому можна знайти магічні знаки. Такі носили тільки чаклуни співочого туману.

– Не сміши мене, Кардок! Мій батько знищив усіх чаклунів співочого туману! І якби не та буря, ти зараз в його присутності не посмів би навіть і  думки припустити, що хтось із них остався жити. – різко обірвав Кардока герцог.

– Мій повелителю! У неї чорне, як смола, волосся і темно сині, як грозове небо, очі, а це тонке маленьке підборіддя с видатними верхніми вилицями, а ця, ледь червонувата бронзова шкіра! Я бачив, як вона ходить. Її хода настільки легка! Вона наче марево. З такою зовнішністю народжувались тільки чаклуни співочого туману! – не вгамовувався Кардок.

Глава ІІ

Мій читач, гадаю, ти вибачиш мені за цей екскурс в минуле Кабора и острова Халсі. Але я впевнена, що ця історія проллє світло на події описані в попередній частині…

Він увірвався в дім наче шуліка, ні скоріше чорний дракон. Плащ, розвивався, наче крила містичної, могутньої істоти .

– Мілера! Дозволь мені бути поряд з тобою, дозволь любити тебе і захищати твою країну! Я кину до твоїх ніг усе, свою владу, країни, які були підкорені мною…! Все, все! Що забажаєш!

Це був ще молодий Вілуар Аразі. Єдина жінка, яка бачила його на колінах, була Мілера, донька Великого Мага, Властителя Халсі, Повелителя чаклунів Співочого туману.

Так, так ! Гордий та жорстокий Вілуар стояв перед Мілерой на колінах!

Мілера підняла очі. Будь-який чоловік був би зачарований її очами, такої глибини і такого невичерпного вселенського світла ви не зустрінете в очах дівчини іншого народу . Такі очі – це спадок великих магів. Але зараз вона дивилась на Вілуара , як налякана птаха.

– Скажи, навіщо ти повернувся? Мої батьки проти нашого кохання. Бо я повинна буду відати тобі меч Олдера. Але ж він призначений Кабору і тому, хто буде зі мною до кінця моїх днів. Ти не каборець, а це означає, що я не можу бути віддана тобі, тому, що разом зі мною буде відданий меч Олдера.

Мілера із сльозами кинулася в обійми герцога.

Вони не почули як в зал увійшов її батько ( нагадаю моєму читачеві, що ім’я повелителя чаклунів, батька Мілери – Маріель).

– Геть! Я сотні разів попереджував тебе, Вілуар! Жорстокості та людині із серцем чорного дракона не місце поряд з моєю донькою! Мілера, адже ти розумієш, що йому потрібна не ти, а меч і могутність! Я назавжди виганяю цього чорного дракона з країни Співочого туману!

Не встиг Маріель підняти жезл , щоб назавжди закрити шлях герцогу на острів Халси, як він побачив лише, що Вілуар обійняв своїми «чорними крилами» Мілеру і вони розтанули, як привиди. Скоріше вони нагадали Повелителю дракона та птаху в його, сильних і смертоносних обіймах.

– Боже мій! О, Володарі! Меч зробить його та його нащадків найжорстокішими правителями світу! Я повинен знайти їх і запобігти нещастю.-вигукнув батько Мілери.

– Ти врятувала мене, Мілера! Але, як ти це зробила? Ми перенеслися в країну Лілових хмарин так легко! – обіймаючи Мілеру та посміхаючись, казав герцог Аразі.

– Ти забув, що я чаклунка! І в моїх жилах кров  Олдера. – відповіла закохана чародійка. – Ми  втекли від меча та від батька. Значить обдуримо долю. Ти тільки вір!

Над ними було Лілове небо Кабора і Мілера була впевнена, що батько ніколи не знайде їх тут.

Ескадра з кількох галеонів сховалася за островом Холодних скель, який знаходився недалеко від Кабору.

Зі сторони Кабору не було видно тих, ширяючих по хвилях, кораблів загрозливого вигляду. Вогні в країні Лілових хмарин горіли в кожному домі та кожній башті, все було наповнене спокоєм пізнього вечора. Вартові навіть не здогадувались про таке сусідство. Здавалося море засинало і замок повільно занурювався в ніч.

Керіа сиділа біля дзеркала . Її темно-каштанове волосся було розпущено, з одягу на ній була тонка золотиста туніка.

В двері постукали.  Керіа чекала радника Ліно.

– Ви спізнилися, раднику! – дуже повільно та вальяжно промовила Керіа, її очі були наче темні крижинки.

– Вибачте, Повелителько! Я чекав повідомлення від вартових. – радник схилив голову.

Це був високий, великий чоловік, сивина ледь торкнулася його волосся. Але в його пошані до володарів було щось щиро дитяче и побожне.

Керіа навіть не пом’якшила погляд

– І що вартові?

– Все спокійно. Кораблів герцога не видно, скоріше за все він відбув в своє герцогство.

– Раднику, як ви вважаєте, він залишить спроби заволодіти Кабором?

– Ні, Повелителько, думаю ні. Він просто причаївся. Потрібно бути готовими до удару. Аразі дуже вперті, дуже жадібні та жорстокі.

Радник Ліно знову нахилив голову, чекаючи реакції Керіа…

І знову це незрозуміле відчуття, він постійно його гнав із своїх думок, це вже не тремтіння перед володарями, а скоріше закоханість, яка для нього була вище небес. Ліно знав, що навіть торкатися її сліду він не має права.

В покоях Керіа була присутня ще одна людина, точніше жінка. Її присутності ніхто не помічав, вона була непомітніше повітря. Шила користувалась своїми здібностями і часто ніхто навіть не підозрював, що вона знає та може набагато більше, ніж звичайна людина. Чародійка бачила, що відчуває зараз Ліно, мало того, вона майже фізично відчувала це. Непереборне бажання захистити Ліно від Володарки штовхало її на те, що вона часто незримо слідувала за ним. Так, Шила, мабуть, любила Ліно, але те, що він дивився на неї  просто, як на гарненьке дівчисько, також і різниця в становищі та віці зупиняла її. Ось так Кабор із своїм чудовим небом плутав долі, наче нитки.

Не маючи сил більше дивитись на цю сцену Шила повернулась до своїх покоїв.  В величезному каміні із позолоченими прикрасами горів вогонь. Мало сказати, що камін був величезний, висота його була біля двох із половиною метрів і тому мініатюрна Шила,  що виникла біля вогню, здавалася тоненькою пелюсткою його полум’я. Неначе вона була частиною багаття.  Чаклунка посміхнулась полум’ю. Дівчина любила знаходитись поряд з вогнем, він був для неї рідним. Полум’я потягнулося до неї, ніжно обіймаючи її плечі, немов скучило.

– Ти чому не спиш? – відчула питання Шила.

– А ти, Полум’я, чому не спиш? – пролунала думка у відповідь.

– Я- це частина твоєї душі – сказав вогонь і занервував – Спокій нічної темряви оманливий.

– Я знаю. Я відчуваю. Але я боюся відкритися, мені не байдужа доля Керіа, але вона стоїть між мною та Ліно. Складно обрати між коханням та обов’язком.

– О, в тобі говорить жінка, а не нащадок Чародіїв . – вогонь наче б то сміявся.

– Якщо ми розвіємо імлу над Холодними скелями, усі зрозуміють, що я не просто служниця Шила. А ти ще й не відкриваєш мені таємницю мого походження.

– Ти сама її взнаєш, Шила. Зроби так, щоб ніхто не здогадався, що темряву розвіяла ти.

Полум’я обіймало її плечі, руки. Чаклунка кивнула на знак згоди і вогонь раптом став її руками, тілом. Шила стала на вікно, світло від вогняної дівчини стало надзвичайно яскравим і наче полум’яний промінь протягнувся в небі до Холодних скель.

Тіні від чорної ескадри  впали на скелі та стали дуже помітні для охоронців Кабору.

– Ти бачила це, Шила? – запитало Полум’я.

– Так. Сподіваюсь, не тільки я .

До покоїв Керіа знову постукали. Двері відкрилися і зайшов Ліно  в супроводі солдат.

– Володарко, стража помітила кораблі аразійцев за Холодними скелями. Думаю вам краще спуститися в підземелля, адже там є таємний хід. Біля мису Зорі вас буде чекати корабель. А до герцога Смарагдових хвиль  я відправлю “ Маленького вісника”, аразійці не помітять його.

– Усе так серйозно, Ліно? Невже Аразі наважиться силою узяти Кабор?- схвильованим голосом вимовила дівчина.

-Так. Вони просто чекають світанку. Або чекають, що протягом ночі ви приймете рішення вийти заміж за герцога.- відповів Ліно.

І знову він ховав очі, і знову це почуття, яке він гнав від себе.

В цю мить Керіа повинна була прийняти рішення. Її погляд став відчуженим, вона дивилась в темряву вікна. Думок не було, була пустота, був страх, якийсь дивний, гарячий та колючий. Це сердило і навіть підіймало в душі Повелительки бурю, утворювало чорну воронку, зараз таким же було небо за вікном. Хмари утворювали чорний вир, від якого віяло силою, неприборканою та всепоглинаючою. Це страх стати здобиччю, страх який породжує протидію.

– Покличте Шилу – врешті-решт промовила дівчина.

Маленька чародійка, я буду звати її так, мій читач, хоча про це ніхто не знав, хочеться її так називати, з’явилась за мить.  Вона одразу зрозуміла, що вони уходять в підземелля, допомогла швидко одягнутися  Володарці і вони попрямували по широкому коридору . Вони повинні були піти до потаємної двері, яка вела в більш вузький коридор зі сходами. Як тільки вони наблизились до двері, Шила почула Полум’я:

– Шила, розчинись в повітрі і залишайся, я прошу. Керіа повинна йти одна.

Керіа не чула вогняний голос, але відчула, що щось не так. Вона озирнулася і побачила як Шила здійняла руки, і стала прозоріше від туману й тонше за світло. Через секунду вона щезла зовсім.

– Шила, як! Як ти могла – закричала Керіа – Ти зрадила мене!

Перед Повелителькою відкрилася стіна і вузький коридор зі сходами вниз чекав її.  Перед сходами стояв Ліно із охоронцями. Він швидко протягнув руки до Керіа … Стіна закрилась за ними.

Глава ІІІ

Керіа опинилась серед вузького коридору з високими та крутими кам’яними сходами. На її обличчі застигли знервованість та жах.

– Вона зрадниця! Ліно, вона зрадила мене, вона зникла, вона перетворилась на вихор з туману та вогню і зникла.

– Хто, Володарко? Шила ? Ваша вірна Шила? То може її викрали якісь чарівники? Я помічав, що вона якась незвичайна, наче всередині її душі якась таємниця, а її очі, наче сама безодня, були такі сумні.

Володарка Кабора посміхнулася, крізь сльози.

– О, Ліно так може ти нарешті закохався?

Радник змовчав, але про себе подумав: “Ні, Володарко! Я не зможу зрадити твоїм очам, навіть заради безодні.”

Вони йшли довгим коридором, в супроводі стражі та тиші. Поки спускалися тими старими кам’яними сходами, ніхто не кинув ні слова, кожен думав про своє: Керіа про Шилу, чи зрадила вона, чи потрапила в біду, Ліно ж перебирав в думках образи Керіа та Шили. Ні , Шила для нього була просто тендітною маленькою дівчинкою.

Нарешті вони дісталися зали. Там було величезне холодне вогнище, його, напевне, давно ніхто не розпалював. По кутах зали наче крижані колони висіли та вростали сталактити та сталагміти. Зала була велична, її для Володарів наче сама природа створила.

Стража почала оживляти вогнище. Керіа розташувалася на троні, він був витесаний із печерних наростів та скоріш нагадував дуже велике ліжко. Його вкрили шкурами щоб Володарка змогла зігрітися, бо в залі було дуже холодно.

– Так ось він який, трон Драконів – із захопленням вимовив Ліно.- Такий холодний, такий величезний!

Тим часом полум’я в вогнищі розгорілося. Високе та гаряче воно вмить зігріло залу. Дівчина наче зачарована дивилась на вогонь, її очі поступово закривалися, вона наче засинала.

За мить вона вже летіла через якусь печеру все вище та вище. Потім опинилась на галявині зі смарагдовою травою. Посеред галявини був величезний камінь.

Володарка Кабора підійшла до нього. Верхівка каменю відкрилася наче скриня і дівчина побачила меч.

-Візьми його!- почула вона холодний чужий голос Візьми!

Керіа спробувала підняти його. Він був дуже важкий, гарячий, обпікав руки.

– Не можеш? – в  голосі була посмішка, навіть легке глузування.- Так то ти його Володарка?

Керіа відсахнулась. Було боляче, долоні були обпечені.

– Так то ти його Володарка?! Подивись ти можеш його приборкати?

Від меча полинула якась чужа, непідвладна Керіа сила. Ця сила виштовхнула її назад до кам’яного коридору, але тепер вона  падала, наче в безодню…

Синопсис