Майже дитяча гра

І розділ
― Кайлі, доню, увімкни телевізор, будь ласка. Зовсім скоро повинні початися новини.
Дівчинка неохоче підвелась з дивану та, вхопивши пульт, увімкнула потрібний канал.
― Ще не почались.
― Добре, дякую. І досить вже сидіти в тому телефоні, ти ж так скоро коріння пустиш в той диван.
― Ну теоретично, якщо і пущу, то ти дізнаєшся про це першою – з легкою усмішкою викрикнула Кайлі.
― Ой, жартівниця ж ти моя. Іди-но краще з сестрою десь пограйтесь. Вона наче твоя маленька копія, сидить цілий день вдома , мультфільм свій дивиться, навіть з кімнати не виходить. –  зітхнула мати.
Кайлі уловила легкі нотки маминого суму в поєднанні з хвилюванням за молодшу доньку. Вона злегка підвелася, аби зустрітись поглядом з матір’ю, але лежачи на дивані у вітальні та заглядаючи на кухню, в неї це не вийшло. Все, що вона могла побачити, це маленький червоний клаптик фартуху, який час від часу то з’являвся то знову кудись зникав.
Відчувши що потрібно трохи розрядити обстановку Кайлі, продовжуючи діалог, викрикнула у сусідню кімнату з легкою насмішкою.
― Але ти ж нас все одно любиш, так?
― Ох, ну звісно ж, люблю. І, до того ж, дуже добре вас знаю. Тому, давай, досить вже тягнути час і йди пограйся з сестрою.
― Ну от, в мене ж майже вийшло змінити тему. – викрикнула Кайлі.
― Але, доню, ти вже в мене доросла, тому я повинна тобі дещо сказати. – невпевнено продовжила мати. ― Ти чудово знаєш, що зараз відбувається в нашому місті. Я дуже за вас хвилююся, тому, будь ласка, не виходьте за межі подвір’я та будьте дуже обережними. Слідкуй за меншою сестричкою, адже вона, на відміну від тебе, не розуміє, що тут відбувається. Якщо чесно, навіть дорослі не можуть це пояснити. – Останнє речення вона промовила майже не чутно. ― Я, як мати, повинна вас оберігати, – продовжила вона, – особливо у такі страшні часи, але тримати своїх дітей цілодобово у будинку, не даючи можливості розвіятись, я не можу. Тому ще раз попрошу, будь ласка, слідкуй за собою та за сестрою.
Вислухавши матір, Кайлі продовжила діалог:
― А, чисто теоретично, можна мені самій піти прогулятися?
― Ні – коротко та сердито промовила мати роздратована тим, що її слова були сприйняті не так серйозно як вона б хотіла.
― Але ж мамо!
― Нічого не чую.
― Гм. – прогриміла Кайлі. ― Гратися, гратися. Чим же ж там можна гратися, якщо нічого не змінюється. Постійно одне й те саме. Ще й з малою возитися, а вона останнім часом, ну зовсім вже, надокучливою стала – трохи тихіше прошипіла Кайлі.
Відповіді від матері не було. Трохи постоявши та щось невдоволено бубонівши собі під ніс, дівчинка попрямувала до кімнати молодшої сестри, але, раптом, її бурмотіння перервав схвильований голос диктора.
― Вітаю Вас, шановні глядачі, з Вами на зв’язку надзвичайна служба новин. Сьогодні у місті Ментоні знову повідомили про зникнення дітей. Цього разу це дівчинка Емма, дев’яти років та хлопчик Томен, десяти років. За словами батьків, малеча постійно була під наглядом та просто безтурботно гралася, під час чого зникла у своєму ж дворі. Протягом цих двох місяців це вже тринадцятий випадок безслідного зникнення неповнолітніх. Середній вік всіх осіб – дев’ять-десять років. Також є два повідомлення про восьмирічних дітей. Всі служби розшуку працюють цілодобово. Проте, поки що, немає жодної інформації щодо зникнення. Наступне включення відбудеться через годину. Будь ласка, бережіть себе та своїх рідних.
Кайлі завмерла на місці. Тринадцять зникнень за один місяць. І жодної інформації. Як це можливо? Чому досі нікого не знайдено? Що з ними трапилось? Чому зникають саме діти та чому саме десятирічні? Чи будуть наступні жертви, і якщо так, то хто? Ніхто у їх місті не міг дати відповідь на ці запитання. Кайлі була схвильована. Як вберегти себе та рідних, адже у неї caмої  є молодша сестра. До того ж самій Кайлі десять…

― Оллі не біжи так швидко, якщо впадеш, я тебе на руках додому не нестиму.
― Ха, та не впаду я.
― От заноза мала, краще б сама пішла. – буркнула Кайлі.
Попри, далеко не найкращий настрій, який, прослідковувався у Кайлі досить часто, їй подобались ті моменти, коли вони з сестрою могли трішки побешкетувати. Навпроти їх будинку виднівся дивовижної краси садок, майже на кожному кроці росли дерева зі смачнючими яблуками. Гарні пишні кущі також були заповнені всілякими ягодами, але їх, чомусь, батьки категорично забороняли куштувати. Щодо батьківських заборон можна додати й те, що мати просила Олівію та Кайлі не виходити з подвір’я так як зараз зовсім не той час, аби розгулювати де-небудь та нехтувати безпекою. Але саме цим проханням, на відміну від усіх інших, діти дозволили собі знехтувати. Отож, не зважаючи на заборону, діти опинились у садку, де збирались знайти гарну галявину для гри у м’яч.
― Кай ,то куди ми йдемо?
Кайлі неохоче зітхнула.
― Кааай? А? Скажи, скажи!
― Ну, наприклад, пошукаємо якусь більш-менш рівну місцевість. Ти казала, що хочеш пограти у м’яч, тому треба вирішити, де ми зможемо це зробити.
― О, так, хочу в м’яч. Хм, рівна місцевість… А давай закладемося, що я перша знайду придатну для цього галявину? Закладемося? А?
― Слухай, я не хочу зак… Хоча, знаєш, а давай. І той, хто перший це зробить, отримає, наприклад, два бали перед початком гри. Згодна?
― Тобто замість 0:0 , ми почнемо гру з рахунком 2:0?
― Правильно. То як? Чи ти боїшся?
― Що? Я боюсь? Не правда. Я взагалі-то згодна, так що готуйся до поразки, невдахо. Я пішла шукати.
― От і добре. Тільки не далеко, щоб я тебе бачила. А я, поки що, трохи пройдусь на одинці. Хоча ні, чому на одинці? В чудовій компанії з природою. Яка, до речі, не ставить тисячу безглуздих питань на хвилину. – злегка посміхнувшись вимовила Кайлі.

З моменту початку заключення парі пройшло вже двадцять хвилин. Оллі й досі, наче той маленький пропелер, безупинно металася по всій території садка, в неймовірному передчутті солодкої перемоги. А, тим часом, її старша сестра, спокійно та не поспішаючи, відпочивала й по-справжньому насолоджувалась прогулянкою. Але одночасно з цим вона не забувала стежити за тією маленькою розбійницею, адже в цю секунду саме Кайлі була відповідальною за Оллі. Їй було приємно та навіть дещо смішно спостерігати як маленька дівчинка у рожевому спортивному костюмі та довгим золотистим волоссям, яке невпинно розвивалось на повітрі, бігала з однієї сторони в іншу, трохи постоявши пильно придивляючись в далечінь, глибоко вдихнула та побігла вперед, потім знову вправо, вліво та вперед. Час від часу вона зупинялась перепочити та, обертаючись назад, зустрічалась поглядом з сестрою. В такі моменти Кайлі могла прочитати у її очах безліч емоцій: азарт від парі, конкуренцію, сум через те що вона досі не виграла, який одразу ж змінювався на радість від думки про те, що вона ще має можливість її обіграти. Після чого вона знову глибоко вдихала повітря, яке віддавало їй присмаком перемоги та рушала далі у пошуках потрібної долини.

На відміну від неї, Кайлі не цікавила перемога у цій “дитячій грі”. Їй це зовсім не було потрібно, тому що вона легко могла здобути перемогу за п’ять хвилин. Адже вона ледь не напам’ять знала всю долину і навіть могла із заплющеними очима розповісти де і яка галявина знаходиться. Вона буквально знала кожен куточок цієї місцевості. Знала й про те, що найближчі п’ятнадцять хвилин ніхто нічого не знайде. Не було для неї загадкою й те, що десь там, попереду, за тими трьома величезними, в порівнянні з іншими деревами, яблунями на них з нетерпінням чекає ідеально рівна галявина, яку до цих пір так старанно намагається знайти Оллі. Взагалі, прогулянки з сестрою для Кайлі були занадто нудними, якщо так можна виразитись. Зазвичай, зі своїми друзями однолітками вона могла справді весело та цікаво погратися і робити те, що їй заманеться, а от відпочинки з Оллі були, на її думку, трохи одноманітними. Все що вона робила це вислуховувала, як їй тоді здавалось, максимально не цікаві дитячі розповіді та гралася в такі ж самі, ну зовсім вже, дитячі ігри. Виходить все, що вона робила це була, такою собі, нянею для молодшої сестри. Тому Кайлі була впевнена, що ця прогулянка точно нічим не буде відрізнятися від минулої. Приблизно через десять хвилин Оллі знайде галявину, до якої, до речі, сестра її непомітно підводила з самого початку. Після чого з неприхованою радістю та досить виразними елементами насмішки позловтішається над “невдахою”. Потім вони трохи пограють у м’яч, який досі несе з собою Оллі, де знову, якимось “чарівним” чином, переможе малеча. І Кайлі черговий раз вислухає переможні гасла Оллі, які Кай вже встигла вивчити напам’ять. Після всього цього обидві втомлені, але задоволені підуть додому. Оллі задоволена тим, що вона знову змогла обіграти свою старшу сестру. А Кай радіє тому, що замість того, щоб цілий день сидіти у своїй кімнаті й сотий раз поспіль передивлятись мультфільм про “неймовірні пригоди слоника Бенні”, її вередлива сестра повертається додому втомленою, але неймовірно задоволеною сьогоднішнім днем. Саме тому, цілком можливо, що її “страждання ” були цього варті.
Приблизно так сьогоднішню прогулянку бачила Кайлі. Проте, на щастя чи на жаль, все пішло зовсім не за планом…

**
Кай йшла по тоненькій звивистій доріжці, яка кожного разу, коли вона її зустрічала нагадувала їй якусь незвичайну, й місцями навіть трохи фантастичну, змію. Таку велику довжелезну змію, яка ніяк не закінчувалась, що й підтримувало інтерес прогулянки по цій стежці. Під час цього, її випадково відвідали спогади про те, як її увагу сьогодні, немов би магнітом, прикував до себе телевізор, по якому якраз транслювалась надзвичайна служба новин.
Вона згадала фотографії двох маленьких дітей, які були виведені на екран. Хлопчик та дівчинка. Обидва з чорним густим волоссям.
Він, у синій футболці та зелених штанцях, стоїть перед своїм будинком. На тій самій фотографії була зображена маленька дівчинка у гарному червоному платті. Подібна сукня колись була у самої Кай. Напевно в років, так, сім. Вона намагалась згадати їх імена. Емілія – чомусь подумала Кайлі. Ні, не так. Емрі, Ем… Емма – нарешті згадала вона. Так, точно, Емма. Під фотографією було написано «дев’ять років». Та хлопчик, здається, його звали Томен, так. Він на рік старший за Емму,  йому десять.
Вона продовжувала йти, дивлячись на стежку-змію, яка наче гіпнозом, вводила її у власні ж роздуми все далі й далі. Діти на фотографії буди такими щасливими, обидві посміхались так, що у їх очах можна було прочитати радість. Кайлі замислилась над тим, як давно було зроблене те фото. Скільки часу пройшло між тим моментом, коли фотографію було зроблено та моментом їх зникнення? Цікаво, чи підозрювали вони, що це може бути їх останнє фото? Та ні. Певно, що ні. Незважаючи на те, що вона була ще зовсім дитиною, Кай могла цілком серйозно оцінювати цю ситуацію. Зникнення Емми та Томена хвилювало її як справді дорослу людину, але зовсім не як дитину яка загалом розуміє, що сталось щось погане, але що саме та наскільки це серйозно чи небезпечно при всьому своєму бажанні зрозуміти не може, або ж не в повній мірі. Можливо причиною такого особливого занепокоєння було те, що ці двоє проживали у їх селі. А серед тринадцяти зниклих безвісти неповнолітніх у їх місті, це був другий інцидент коли жертвами невідомих обставин стали її знайомі.
Перший випадок Кайлі пережила занадто болюче, як для її дитячої психіки. Того разу у надзвичайній службі новин повідомили про зникнення Брандона Гірза. Десятирічного смуглявого хлопчика, разом з яким Кай ходила до школи. Вони не були однокласниками, бо належали до паралельних класів, але це не заважало їм бути кращими друзями.
За словами батьків, а пізніше і диктора, який майже дослівно переказав сенс сказаного, Брандон, незважаючи на заборону батьків, все-таки виріши зустрітися з друзями. Тому, поки дорослі були зайняті своїми справами, той просто втік з дому залишивши записку, що він пішов трохи розважитися і повернеться не пізніше ніж через годину, тому їм немає чому хвилюватися. Після цього й до цих пір Брандон так і не повернувся. Кайлі не вірила в те, що він сам міг просто піти з дому та не повернутись. Це зовсім не було на нього схоже. До того ж, враховуючи той факт, що на той момент було зареєстровано вже чотири випадки зникнення неповнолітніх, жителі Ментона були впевнені, що мають всі підстави вважати, що з  Брандоном сталось те саме, що й з іншими чотирма підлітками. Вже протягом місяця усе місто хвилювала тільки одна тема, всі плітки та будь-які розмови були лише про одне. Де їх діти? Що з ними сталося? Та коли їх знайдуть? Саме з цих трьох питань народжувалася нескінченна купа інших. Чи все з ними добре? Хто їх викрав? Що вони можуть зробити, аби допомогти знайти дітей? Чому ця справа досі ніяк не просунулась? Та хто врешті-решт відповість за ці жахи?
Тепер, через майже ще один місяць, кількість зниклих дійшла тринадцяти осіб. Проте досі, ніхто у місті не міг відповісти на жодне з поставлених питань. Все це й зараз виглядало як максимально безглуздий та не смішний розіграш або ж як нереальний, можна навіть сказати фантастичний, сон, у якому діти один за одним зникають, буквально порухом руки. Однак, незважаючи на все, це була реальність. Безжальна, лячна своєю невідомістю, реальність.
Раптом роздуми Кайлі перервав наляканий голос Оллі.

― Кай! – неочікувано заволала вона. ― Допоможи!
Коли та, в секунду розігнавши свої думки, підвела очі, які ввесь час невтомно продовжували слідкувати за тією самою стежкою, яка, до речі, ось-ось повинна була закінчитись, тим самим привівши їх до потрібної галявини. Вона зрозуміла, що зовсім забула про свою маленьку сестричку і тепер вона кричить про допомогу. Її охопив страх. Тіло почало трусити наче після сильного удару електричним струмом. Вона оніміла. Думка про те, що Кайлі, старша сестра, яка завжди у будь-якій ситуації несла відповідальність за Оллі, не змогла просто встежити за нею. За семирічною дитиною. Розуміння цього просто розривало її з середини. Єдине, що досі не дозволило Кайлі сісти та розплакатися це те, що всього декілька секунд тому вона чула голос Оллі. Її маленької дівчинки, яка просила про допомогу. Яка потребувала її.
Намагаючись розвіяти паніку, що з кожним разом навпаки тільки збільшувалась, Кай зірвалась з місця й побігла у порожнечу. Так, саме у порожнечу. Зараз, у цю хвилину, нічого не було важливим. Нічого не існувало. Вона нічого не бачила. Те, що всього п’ять хвилин тому здавалося їй неймовірним. Те, що заворожувало її погляд кожного разу незважаючи на те, що це було в сотий раз. Те, що завжди було всередині неї маленькою частинкою її серця, душі та розуму зараз було нічим. Вона не бачила ні, як їй завжди здавалось, чарівного пейзажу, від якого у неї зазвичай перехоплювало подих. Не відчувала кришталево чистого свіжого повітря, що здавалося мало якусь магічну силу очищення та оновлення. Тепер все це викликало у неї жах, тривогу та паніку. Тому зараз Кайлі нічого з цього не бачила. Не могла бачити. Просто не хотіла бачити.
Ось дівчина стрімголов помчала вперед. Очі у неї заблищали, зіниці розширились, а серце почало калатати з неймовірною силою. Вона не знала точно куди треба бігти. Зараз Кай нагадувала якогось хижого звіра, якому хай там що треба було знайти свою здобич. Звіриний інстинкт ,здається, перевищував всі норми дозволеного. Але її це не зупиняло.
Прямо попереду Кайлі бачила озеро. Не зупиняючись, вона викрикнула:
― Оллі, де ти, де?! Відповідай мені, чуєш?! Відповідай!
Та попри всі її намагання, відповіді не було. Продовжуючи оглядати місцевість, Кай уповільнила крок. Вона почала ретельніше оглядати територію, де повинне було знаходитись озеро. Його зовсім не було видно, але вона знала, що воно там є. Кожен місцевий знав про це. Раптом Кай зупинилась. Неочікувано для себе вона згадала.
― Яр! – впівголоса викрикнула та. Як? Як я могла про нього забути. Чому я одразу до нього не побігла. Яр. – продовжила та.
Цю водойму місцеві частіше називало яром ніж озером. Справа в тому, що навколо цього озерця, наче непробивною огорожею виднілись пагорби відносно великої височини. Не можна сказати, що вони були неймовірно великими, але у цьому селі це було чи не найвизначнішою пам’яткою жителів і коли у черговій дискусії між дорослими, та ще частіше між підлітками, ставало питання про найвищу точку села, лише місцеві точно знали відповідь. Без жодних сумнівів. Яр.
Тож Кайлі теж входила до їх числа. Знала вона й про те, що якби хтось чи щось знаходилось би на так званому березі того озера чи яру, неважливо, тобто саме біля водойми, то ніхто і ніколи б цього не помітив. Теоретично можна було б якимось чином здогадатись про це. Але точно не побачити. Це було майже неможливо. Для того, щоб дізнатись про це, існував лише один єдиний варіант, а саме – підійти й особисто все перевірити.
Від думки про це у Кайлі загорілись очі. Кожен у їх селі знав, що Яр це дуже небезпечне місце. Особливо для дітей. Тому діяти треба було негайно. Вона хутко, без зайвих вагань, помчалась до Яру. Кайлі бігла не зупиняючись. Серце калатало так, що здавалось ось-ось вирветься з грудей. Повітря в легенях не вистачало. Але вона продовжувала. Через декілька хвилин дівчинка стояла на самому краєчку пагорба, з якого виднівся досить крутий схил, що вів прямісінько до озера. Кай завмерла на місці. Мовчки, не пихаючись, вона спостерігала наступну картину.

Майже посеред самого озера, присівши й склавшись у маленький безпомічний клубочок на старому розваленому пеньочку, що ледь-ледь стирчав з води, сиділа її молодша сестра. З такої відстані Оллі здавалась їй крихітним невинним створінням. І тепер, слідкуючи за нею у такому становищі, Кайлі справді стало соромно. Вона не могла згадати моменту, коли б Кай відчувала себе настільки винною перед сестрою. Навіть з далеку можна було помітити сліди, по яким Оллі мабуть пробиралась до самого озера. На березі чітко було видно сліди її маленьких ніжок. Ще трішки уважніше придивившись до неї, Кай побачила, що весь одяг семирічної маленької дівчинки був забруднений багнюкою. З наляканих та втомлених очей Кайлі виступили сльози.
В цю саму хвилину Оллі, наче відчувши на собі палаючий погляд Кай, підвела голову й зустрілась очима з сестрою. Незважаючи на те, що Кайлі майже на сто відсотків була впевнена, що Оллі, побачивши її, розплачеться, почне кричати й просити про допомогу. Адже у свої десять, навіть Кайлі у такій ситуації зробила б так само. Проте, цього не сталось. Оллі, побачивши сестру, навпаки лише посміхнулась й без жодного страху та дрижання в голосі викрикнула:
― Ну що, ти так і будеш там стояти чи може спустишся до мене?
От тобі й на! – зомлівши подумала Кай. Вона зовсім нічого не знала про свою маленьку Оллі. Виявляється у цієї семирічної малечі хоробрості хоч відбавляй.
―А от про Кай такого, на жаль, не скажеш. – знову пошепки з докором вимовила та. ― Або вона й справді така смілива, або Оллі просто не розуміє всієї серйозності ситуації.
Так і не знайшовши відповіді на це запитання, та зібралась з думками. В секунду вгамувала свої емоції й крикнула їй у відповідь:
― Та йду я, почекай ще трошки.
Більш детальніше обстеживши місцевість, Кай нарешті знайшла маленькі виступи у самому пагорбі, що трошки нагадували такі собі сходинки до низу. До самого озера. Крок за кроком вона сходила все нижче й нижче. Враз каміння вислизнуло з-під ніг разом з слизькою травою та Кайлі вже майже полетіла до самого низу. Однак в останню секунду Кай встигла схопитись за гіл-ку одного з дерев, що де-не-де росли по всьому яру. І от вона остаточно втратила опору під ногами. Все, що зараз утримувало її від того, щоб зовсім впасти у самий яр – це гілка. Кай охопив ще більший страх. Тепер їй треба було врятувати не лише Оллі, але й себе. Та ось раптом, десь за спиною вона почула крики своєї молодшої сестри. Вона заплакала.
― Кай, Кай, обережніше, будь ласка, тримайся! Чуєш мене? Тримайся!
Кайлі зупинилась. Вона спіймала себе на думці, що її малеча розплакалась саме зараз. Не тоді, коли зрозуміла, що сама знаходиться у небезпеці. Не тоді, коли стільки часу чекала аби та її знайшла. Не тоді, коли одна сиділа у яру майже посеред озера. Ні, вона заплакала лише тоді, коли у небезпеці опинилась сама Кайлі. От тобі і малеча, – подумала Кай. Думки про це, наче додали їй сил та вмить розвіяли всі страхи. Вона відчула, що її руки більше не можуть втримувати гілку та починають вислизати. Поглянувши вверх, вона зрозуміло, що не зможе дотягнутись до гілки вище. Опустивши погляд до низу та оцінивши надійність інших сходинок, знайшла одну, яка, на її думку, точно витримає. Підтягнувши обидві ноги до себе, намацала більш-менш надійну опору й заплющивши очі, нарешті відпустила гілку. Через декілька секунд відкривши очі. Кай, задоволена собою, викрикнула до Оллі:
― Все добре, не хвилюйся, я вже майже спустилась.
І справді вже через п’ять хвилин Кайлі була на березі озера. Тепер одна з сестер знаходилась прямо біля водойми, а інша й досі посеред озера, сидячи на маленькому пеньочку.
Кай оглянула територію навколо. Треба було якось підібратись до Оллі.
― Слухай, як ти взагалі туди залізла? – вже трохи заспокоївшись промовила Кай.
― Вибач. – ледь чутно проскиглила та.
Кайлі знову зловила її погляд. Очі у неї були настільки переповнені розкаянням, що й сама Кай почала відчувати себе винною. Трохи понизивши тон вона продовжила:
― Нічого, не хвилюйся. Ну то як же ж ти там опинилась?

― Та як-як, ось по тим пеньочкам. Залізка на один, потім переступила на інший і так один за одним долізла до цього. – Оллі вказала на те місце, де вона сиділа увесь цей час.
І справді, Кай придивилась і виявила, що усі пеньки наче спеціально були розташовані у рядок з приблизною відстанню у півметри.
― Ой, мала, що з тобою робити ж то, га? – розгублено сказала Кай.
Три хвилини постояла та продовжила:
― Гаразд, останнє питання і будемо щось робити. Чому ти взагалі полізла у ту воду?
Оллі знову винувато опустила очі й вказала пальцем на ту частину озера, до якої їй так і не вдалося долізти.
Кай з хвилину розглядала ввесь периметр озера, не розуміючи, що мала на увазі Оллі. Та ось нарешті її погляд уловив щось знайоме. За декілька метрів від неї спокійно хитаючись на майже не помітних хвилях плив її м’ячик, який протягом всієї прогулянки малеча носила з собою. Ще трохи постоявши та перевівши подих, Кай полегшено зітхнула.
― М’ячик, це всього лише м’ячик, Оллі.
― Але це ж наш м’яч, його потрібно дістати. – проскиглила та.
― Так, добре. Значить сама долізти до берега ти не зможеш, правильно?
― Ем, ні, мені взагалі здається, що якщо я ще трошки поворухнусь, то точно впаду у воду. А плавати я не вмію.
― Зрозуміло. Значить я зараз до тебе підпливу і ти вчепишся мені за спину, добре? Так я тебе до берега й донесу.
― Так, я згодна.
―Ахаха, ще б ти була не згодна. – засміялась та.
― Ну, Кай! – розлючено крикнула Оллі.
― Та все, все.
Кайлі, зібравшись з думками, нарешті наважилась залізти у воду. Спочатку вона присіла й занурила кілька пальців у водойму, аби перевірити температуру води. На щастя, цього дня з самого ранку і до цього моменту сяяло сонце (а саме приблизно до двох годин дня), тому озеро нагрілось до достатньої для купання температури. Кай вирішила не знімати ні верхній одяг, ні взуття, бо хто знає, що може бути у тій воді або ж на його дні. Отож, на декілька секунд заплющивши очі, Кай крок за кроком заходила у воду. Ось за кілька хвилин вона була вже майже біля Оллі. Ще трохи пропливши, Кай дісталась потрібної точки.
― Нічого собі, як ти плаваєш. – захоплено сказала Оллі. ― Ти маєш мене навчити, чуєш?
― Добре, добре, тільки давай не зараз. Лізь мені на спину.
― А як же ж м’яч? – подумавши, що сестра хоче там його і залишити, розхвилювалась та.
― Оллі, потім! Я довго так не витримаю, зрозумій. – гнів Кайлі починав стрімко зростати.
Зловивши нотки її люті, малеча нарешті без зайвих слів перелізла до неї на спину. Та ось Кай врешті-решт зробила перші кроки по мілині озера. Оллі відразу ж зістрибнула на берег, щоб полегшити завдання сестрі. Тоді як Кай нарешті відчула полегшення й знайшовши першу ж ділянку землі, більш-менш вкриту травою, впала на землю. Зробивши глибокий вдих декілька разів, вона в кінцевому результаті могла собою пишатися. Трошки полежавши та перевівши подих, Кай все ж таки підійнялася й звернулась до Оллі:
― Так, дивись, що я пропоную робити далі. Я зараз допоможу тобі піднятися нагору, після чого ти швиденько підеш додому. По-перше, збереш та принесеш мені якийсь сухий одяг, щоб я тут змогла перевдягнутись, а по-друге зайдеш та перекинешся парою слів з мамою, аби вона не хвилювалася за нас. Бо вона ж думає, що ми десь на подвір’ї. От ти і підтвердиш це. А я поки що спробую якось дістати твій м’яч, згода?
Трошки подумавши, Оллі погодилась.
― Згода.
― Тільки обережно. І лише туди й назад. Добре?
― Добре, добре. Я побігла.
― Зачекай, давай же ж я тобі допоможу піднятись.
― Та не потрібно, я бачила як ти спускалась тими сходами, а піднятися легше ніж спускатися.
Кайлі сиділа й мовчки спостерігала як Оллі, наче якийсь стрибунець, сходинка за сходинкою підіймалась все вище й вище. І ось врешті-решт вона й зовсім зникла.

Тепер Кайлі залишилась одна. Для того, щоб пройти шлях від Яру до їх будинку і назад потрібно було витратити приблизно сорок хвилин. А враховуючи той факт, що окрім цього, малечі треба ще й зібрати деякі речі, Кай розуміла, що Оллі прийде до неї не раніше ніж через годину. Отож вона вирішила, що у неї є трохи часу для відпочинку. Спершу дівчинка вирішила зняти вогкі кросівки, аби хоч якось зменшити ризик недугу. Відставивши їх у сторону, спеціально під, як їй здалось, найсильніші сонячні промені, тепер вона взялася розплітати своє волосся, щоб воно якомога швидше висохло. До слова, Кай терпіти не могла вологого волосся. Воно завжди здавалося їй якимось занадто важким, холодним і, ну зовсім вже, не приємним. Зараз дівчинка стояла прямо біля водойми у Яру. У місці, яке кожен її односельчанин вважав найнебезпечнішим у їх селі. Раніше, коли вона була трохи меншою їй часто розказували страшні історії або ж всілякі неіснуючі байки про цей Яр. Про нього прямо-таки ходили легенди. Наприклад, що там живуть якісь неймовірні динозаври таких гігантських розмірів, що вони могли б запросто розтоптати їх село за декілька хвилин. Або ж про те, що цей Яр є таким собі порталом у невідомий нікому інший світ або ж часовий вимір, потрапивши у який ніхто і ніколи не зможе звідти вибратись. Виходить це щось на кшталт Бермудського трикутника. До речі, не так давно це була одна з її найулюбленіших байок. Після всіх цих історій, їй, сказати чесно, ставало все цікавіше і цікавіше дізнатись, що ж там таки відбувається насправді. І ось, вона тут. Якось занадто просто, правда? Ніяких тобі динозаврів, не говорячи вже про страшних невідомих створінь. Жодного таємного порталу наче також не видно. Хоча з цього приводу у неї все таки були якісь сумніви. Можливо він на те і таємний, що так просто його не побачиш?
Вона згадала як часто її лякали цим місцем, скоріше за все для того, щоб малеча точно сюди ніколи не прийшла, і взагалі не мала такого бажання. Але у випадку з нею ця методика не працювала. А якщо говорити точніше то працювала, але зовсім у протилежному руслі. Кай знову прокручувала у голові всі ті страшилки, якими дорослі заповнювали її фантазію. Проте лише тепер дівчинка могла по-справжньому оцінити не тільки небезпечність, але й усю красу та неперевершеність цієї місцевості. Яр – залишена й довірена сама собі територія виглядала просто неймовірно. Кожен сантиметр землі належав якійсь рослинності. Кущі, дерева, яскраво зеленого кольору трава, що росла на кожному кроці. Усе тут вказувало на життя.
Та враз всі думки розігнав несподіваний та досить гучний шелест листя. Не те, щоб до цього моменту вона ніколи не чула подібного звуку, просто тепер він здавався їй, так би мовити, не зовсім природнім. Саме ця думка й змусила Кайлі у наступну ж хвилину встати й підійти ближче до дерева, біля якого, як їй здавалося, з’являвся шум. Оглянулась. Нічого. Підійшла ближче. Ще ближче. Тиша. Кай насупилась.
― Нічого не розумію.
Шум зникає в той самий час коли зупиняється і сама дівчинка. Але вона готова була закластись, що той звук лунав не від неї.
Раптом. Скрип. Свист. Падіння. Кайлі, яка ще не встигла зрозуміти, що сталось опустила очі донизу і ось вона побачила гілку. Так, просто гілку, більш-менш середнього розміру, яка щойно впала за декілька сантиметрів від неї. Розгубившись Кайлі підняла погляд наверх й тут же ж зомліла на місці.
На самій верхівці дерева, трохи скривившись та пильно спостерігаючи за кожним її рухом на неї дивилось трохи дивне та, здається, нереальне створіння. Не видавши жодного звуку вона швидко заплющила очі, глибо вдихнула й на цей раз повільно розплющила очі. Але на її велике здивування нічого не змінилось. Воно й досі не зводило з неї погляду…

***    ***    ***

― Ехем, вибач, я не хотів тебе налякати. ― раптом вимовив той. ― Іі, так, я досі не зник після того твого «ритуалу».
Кайлі й досі стояла не рухаючись. Після його слів вона відчула як по її шкірі тихесенько та холодно пробігли мурашки. Нарешті вона змогла вичавити з себе хоч якісь слова.
― Ні, це .. це не можливо. ― все більш тремтячим голосом продовжувала вона. ― Це напевно просто галюцинації і нічого більше. Таак, точно, я просто занадто довго пробула на сонці і от тепер…
― Я… звісно не хочу тебе розчаровувати, ― перебивши її продовжив він, ― але я ніяка не галюцинація. Я всього лише Егрум. Якщо скорочено, то Грум.
― Ег…Грум.., стоп, що?
В цю секунду, створіння одним лише порухом руки перемістилось з гілки на дереві, де він весь цей час сидів, прямо на землю. Кай налякано відскочила і, нарешті, досить агресивно, але з відчутними нотами страху крикнула:
― Та що тут взагалі відбувається?! Ти хто ще такий?!
Егрум несподівано зупинився та враз зловив на собі пронизливий погляд Кай, який, здавалось, вимагав від нього миттєвої відповіді на всі її питання, які були тут навіть дуже доречними.
Кайлі ж в свої чергу з кожною секундою впадала в ще більший ступор. Тепер же через деякий час вона навіть не могла пояснити собі ці відчуття. Це вже не був один суцільний страх, як декілька хвилин тому. Звичайно, вона продовжувала трохи його боятися. Чесно кажучи, після того як він опинився прямо тут, навпроти неї, і до того ж, почав говорити не якоюсь страшною, невідомою мовою чудовиськ або ж невідомих створінь, а всього лише тією ж, якою спілкувалась і сама Кайлі, то рівень страху трохи зменшився. Егрум ж представляв із себе, якщо так можна виразитись, звичайнісіньке собі чудернацьке створіння. Не те, щоб вони з самого народження Кай постійно та вільно пересувались по їх селі, такого звісно ж не було. Справа в тому, що, коли дорослі для якихось певних цілей лякали дітей такими собі монстрами або ж чимось подібним, то можна було б побитися об заклад, що уявляли вони їх собі саме такими як Грум. Високе, місцями занадто худорляве створіння, з ніг до голови вкрите темно-коричневим хутром та лише на долонях та обличчі можна було побачити трохи блідуватий колір шкіри. Не менше здивувало Кайлі й те як він був одягнений. Темно-синій класичний костюм з підібраною під нього блакитною краваткою та відповідні класичні туфлі. Чесно кажучи, від такої картини в Кай ледве не з’їхав дах. Та ось звуки його кашлю вивели дівчинку з роздумів.
― Хмм, я бачу ти трохи, якби це так сказати, не очікувала мене побачити. Розумію, розумію. Що ж, давай може я тоді для початку представлюсь, зазвичай це допомагає трохи розрядити ситуацію. – промовило створіння з видимою та все більш зростаючою цікавістю до своєї нової співрозмовниці.
― Емм, можливо, так. – у її голосі відчувались важкі ноти розгубленості в перемішку зі страхом, над яким вона з усієї сили намагалась взяти верх. ― Взагалі-то було б добре трохи пояснити, що тут відбувається. Але, чекайте, Ви сказали «зазвичай»? ― не приховуючи недовірою вимовила та.
― А? Ти про що?
― Ви сказали «зазвичай це допомагає», як це «зазвичай»? І кому це допомагає? ― тепер Кайлі звучала набагато серйозніше.
Зрозумівши, що діалог явно звернув не в ту сторону, Грум вирішив це виправити.
― Оу, ти про це. Та не звертай увагу, це я так, до слова.
― Але ж…
― Ну то що, нумо вже знайомитись. ― перервавши її на пів слові, продовжив той. ― Звати мене, як вже говорив, Ґрум. Я менеджер компанії «Фантазії крумпів». Ми займаємось реалізацією дитячих фантазій, тобто дитина щось вигадує, а наша компанія відповідно втілює це в життя. Наприклад, особисто я знаю всі можливі фантазії дітей вашого села. ― він говорив так швидко та якось просто, що у Кайлі знову з’явились сумніви чи це не галюцинації або ж, можливо, поки вона чекала сестру, то попросту заснула і це всього лише сон.
― Ехх, ну як завжди. Ні, це не сон і, тим паче, ніяка я Вам не галюцинація. Грум я. Грум. Егрум, запам’ятала? ― роздратовано відрізав той.
Кайлі обтрусилася та відійшла на пару кроків назад.
― Чекай-чекай, я ж нічого тобі не казала, звідки ти… все це…

― Знову ж таки, погано слухала. Повторюю ― компанія «Фантазії крумпів», думки, які не були озвучені також вважаються фантазіями.
― Тобто як? Виходить, ти можеш читати мої думки?
― Ну, майже. Як тобі пояснити… Поки фантазія дитини дозволяє, то так, можу.
― А як же ж тоді…
Грум знову не дослухавши дівчинку почав говорити своє. Тоді їй здавалось, що він навіть не помічає, що вона також може щось говорити, але пропустивши ці думки, Кай таки вирішила дослухати його.
― Слухай, ми відійшли від теми. Взагалі-то, я тут просто прогулювався, але, якщо ми вже зустрілись, то, можливо, я можу запропонувати тобі пограти в одну гру. Наша компанія декілька днів тому відкрила акцію, а саме гру для наших клієнтів, аби якось, ну, знаєш, трохи розбавити нашу співпрацю. Коротше кажучи, діло таке. Так як ми можемо виконувати будь-які дитячі фантазії, тобто бажання, то я вирішив чому б нам не зробити це у більш цікавій формі. Ось, наприклад, особисто я можу бути твоїм менеджером або ж помічником та завжди, у разі потреби, буду поруч. Також я влаштую спеціально для тебе нехай так три випробування. Кожне з яких сформує у тебе, якусь досить важливу для подальшого майбутнього життя, рису характеру. А для того, щоб було ще цікавіше ми граємо на бажання. Тобто, якщо ти зможеш пройти всі випробування та відповідно перемогти, то я виконую будь-яке твоє бажання, якщо ж ні, і ти програла чи відмовилась від завдання після початку гри, то ти виконуєш будь-яке моє бажання, тобто, ні, бажання компанії «Фантазії крумпів».  Фуух, ну, наче нічого не забув. То як тобі? Зацікавив? – закінчивши свою промову Грум знову зосереджено спостерігав за Кайлі. Досить легко було помітити як його буквально розпирало від цікавості і, здавалося навіть, трохи розширились зіниці. Або ж вони завжди такими були.
Весь цей час, Кай стояла, розгублено дивлячись на Грума й досі не могла зрозуміти, що відбувається у цьому Яр, чи з самою Кайлі, або ж, можливо, із її фантазією. Уважно вислухавши кожне слово, яке вимовило створіння, (та, зізнатись чесно, з її розсіяністю та розгубленістю у цій ситуації, зробити це було досить важко) але незважаючи на це та декілька хвилин детально все обдумавши дівчинка нарешті відповіла:
― Ну, що я можу сказати. Загалом пропозиція цікава.
― Ну щеб пак , задоволено оголосив той.
― Але, зачекай, у мене є декілька запитань. ― помірно, та з явно наростаючою впевненістю, продовжила та, у такому тоні ніби натякаючи більше ніколи її не перебивати.
До слова, Грум теж зловив нотки цього тону і подумки насваривши себе за це сказав:
― Та без питань, ой, тобто я мав на увазі без проблем, питай.
Кай, нарешті відчувши повну впевненість у собі, вимовила:
― Перше питання ― ти сказав, що, якщо я переможу, то ти виконаєш будь-яке моє бажання, але, наскільки я зрозуміла, Ви і так цим займаєтесь. Тобто, щоб отримати таку «винагороду» я можу просто пофантазувати про це. Хіба не так?
― Хеех, ну, взагалі-то, не зовсім. Розумієш у чому справа, як показує практика, не всі дорослі можуть повністю контролювати свої думки, бажання або ж фантазію, то що ж тут вже говорити про дітей. От, наприклад, нещодавно одна дівчинка вкотре образившись на своїх батьків дозволила собі пофантазувати як було б добре «побути одній». І що ти думаєш? В результаті, ми всією командою ледь встигли зупинити той бісовий генератор виконаних бажань, який хотів відправити дев’ятирічну дівчинку на безлюдний острів. Розумієш? Ви, люди, навчились створювати та контролювати всіляку техніку, машини та, навіть, тварин дресируючи їх, але, на щастя чи на жаль, повністю володіти собою та своєю фантазією ви не в змозі. Тому я й кажу, що здобувши перемогу ти зможеш забажати та здійснити одне конкретне та чітке бажання без жодних «але». Я особисто за це відповідаю.
― Хмм, зрозуміло.

До цього моменту Кай навіть і не думала про це всерйоз, але чим далі заходив цей діалог, тим більше вона починала розмірковувати про це як про щось реальне. На хвилинку вона навіть подумки погодилась та одразу після цього до неї прийшла думка про те, як правильно було б використати те бажання? На що? Проте довго думати їй не довелось. Дівчинка одразу згадала одне дороге для неї ім’я ― Брандон. Брандон Гірз. Спогади про нього наповнили її рішучістю та такою впевненістю, якої вона напевно ще ніколи раніше не відчувала. Ще з хвилину подумавши, вона остаточно прийняла рішення. Кайлі зробить усе для того, аби перемогти у цій «не зовсім дитячій грі» та повернути додому Брандона, а разом з ним і інших дванадцятеро дітей. Глибоко набравши повітря Кайлі нарешті повідомила Груму свою відповідь:
― Я згодна.
Обличчя Грума засяяло і на обличчі з’явилась виразна посмішка.
― Ну нарешті. Ти зробила правильний вибір. Не бійся, тобі немає чого хвилюватись. Врешті-решт, ти ж не перша наша учасниця.
― Справді? ― здивовано запитала та. ― А хто ще грав у цю гру? Скільки їх взагалі?
― Емм, знаєш, ти, в принципі, будеш мати можливість зустрітись з ними тому з твого дозволу пропустимо це питання.
― Ну, добре.
― То що, будемо вирушати у наш вимір? Випробування чекати не люблять. І мені вже, до речі, пора повертатись.
― Я.. думаю так, але, чекай, ще одне питання. Як я повинна пояснити це своїм батькам, адже вони точно будуть проти, до того ж, десь через пів годинки сюди має прибігти моя сестра, а я не можу дозволити, щоб, прийшовши, вона просто не знайшла мене.
― Оу, ти про це. З цього приводу також можеш не хвилюватись. Розумієш, у нашому світі в порівнянні з вашим час дуже сильно пришвидшено. Тобто, приблизно одна година вашого часу дорівнює дванадцяти годинам нашого. Саме тому, ти можеш спокійно пройти всі випробування та повернутись сюди до того моменту, коли сюди прийде твоя сестра. Але, щоб ти вже зовсім не хвилювалась, можу сказати тобі, що у нашому вимірі кожна компанія відповідає за певну територію вашого світу. Як ти вже зрозуміла, то в нашому випадку ми відповідаємо за Ментон. Я б звісно не хотів цього робити, але якщо вже виникне така потреба, ми без проблем зможемо трохи відкоригувати часові проміжки між нашими світами.
― Хаха, навіть так? В такому разі я готова. – рішучим голосом потираючи руки заявила Кайлі.
На обличчі Грума знову з’явилась посмішка. Нарешті, він полегшено зітхнув та, підійшовши ближче до дівчинки, простягнув їй руку.
― Емм, це ти, типу, забув привітатись чи що? – трохи іронічно та вже з таким знайомим відчуттям нерозуміння вимовила та.
― Хаха, не зовсім. Так, постійно забуваю, що у вас все інакше. Потиснувши мені руку, ти погоджуєшся з умовами нашої гри та відповідно з цього моменту угода буде вважатися укладеною. Разом з тим, одразу після рукостискання ти разом зі мною телепортуєшся у наш вимір, де й почнеться перше випробування. Тому спробуймо ще раз. – після цих слів Грум знову простягнув їй руку й дивлячись їй прямо в очі став чекати.
― Аа, ось про що це. Ну, взагалі-то, у нас це має приблизно той самий сенс. Однак, ми після цього зазвичай не телепортуємось. – посміявшись над власним жартом та не отримавши відповіді від Грума дівчинка заплющила очі й нарешті потиснула йому руку.
В цю ж саму секунду Кайлі і Грум буквально розчинились у повітрі.
З цього моменту гру було розпочато.                                                            ***    ***    ***

Синопсис