Моя сім`я та інші марсіани

Моя сім’я та інші марсіани

Розділ 1. Миші, закон і валізи

1

Привіт, мене звуть Макс Олегович Рудик. Мою маму звати Марія,  вона працює космобіологом на Марсі, тата – Олег, він начальник служби безпеки марсіанської колонії. А я вчусь у сільській школі на Землі.

 Живемо ми утрьох: я з бабунею Мариною і Лізою Олегівною Рудик, моєю сестрою. І живемо ми пречудово: по-перше – сьогодні почалися літні канікули, по-друге – у мене післязавтра день народження, мені буде дванадцять, по-третє: ми з пацанами розпочинаємо сільський чемпіонат з футболу! От, так-от!

– Макс! Макс, матері твоїй ковінька, (у Лізки випало кілька молочних зубів і оте «матері твоїй ковінька» – аж шкварчить) і  писклявим басом, – Хай-но я тебе знайду –  отримаєш на горіхи!

Залізні сходинки загриміли, ніби на горище піднімався хтось важкий. Моїй молодшій сестричці Лізі подобається створювати навколо себе шум і гамір. Тому вона протупала, вибиваючи із кожної  сходинки справжній набат.  Від бабусиного господарського робота шуму було б менше. От тільки у Кеши вісім ніг, а у Лізки – лише дві.

– Защебни! – червоний сандалик опинився просто перед моїм носом. Я виліз з-під старого ліжка. Не знаю, як Лізці вдалося так швидко мене знайти, вона точно не могла підглянути, поки стояла за рогом будинку. І Кеша, бабусин робот, ніяк би їй не сказав, він взагалі не говорить, такому господарчих роботів просто не вчать. Його запрограмували так, що він може тільки насвистувати: один раз – «так», двічі – « ні», тричі – просить додаткових пояснень…

Я защебнув їй сандалик.

– І шкарпетку поправ! Мені ж тисне!

– А сама? Тобі вже п’ять. Я в твої роки…

– Я просила Кешу, він не зміг – лапки не пристосовані. Він мучився-мучився, а потім показав, де ти ховаєшся.

– Ну ти хитрунка! Ми ж домовлялись: у роботів не питати. – я визирнув  у відчинене вікно горища – Кешо! Я тобі забороняв підказувати!

Робот прискорив культивацію грядок з цитрусовими, свиснув тричі, розхитуючись на задніх маніпуляторах, прикрив свій відступ хмарою куряви.

– А що ти тут робив? – Лізка заглянула під ліжко на знайдені мною скарби

– О-о-о! Що-о це?

– Це підшивка журналів, гумористичні комікси двохсотлітньої давності.

– Перець один-дев’ять-вісім-шість. О, тут дяді і тьоті із синіми і червоними носами, які смішні. Про що воно? А чого тут такий запах?

– Це через мишей.

– Вони тут живуть? А навіщо вони тут? А що вони їдять?

– Так, тут, і взагалі де заманеться, – почав відповідати на чергу із запитань, – Ні для чого, вони просто живуть – і все. Їдять все підряд, он бачиш: лушпиння  з горіхів,  журнали  прогризені.

  Я вирячив очі, простягнув пальці, ніби зігнуті кігті, – А ще їдять дітей, отак: «Гр-р!» –  Особливо люблять одгризати кіски дівчаткам п’яти років, агр-р!

–  Мені п’ять з половиною, не боюсь, бе-е! – Лізка висунула язика і побігла сходами вниз, – Ну? Тебе довго чекати? Бабуня кличе!

Вечорами Ба сідала біля лампи і бралася за рукоділля. Скільки її пам’ятаю, у вільні хвилини вона «в’язала» алгоритми в таблицях. Вона сама програмувала усеньких домашніх роботів, і сусідам теж. Кажуть, у неї золоті руки.

 Мені одинадцять, а Лізці, я вже казав, –  п’ять з половиною. Але бабуся Марина завжди говорила із нами як з рівними, ніколи не кепкувала, терпляче відповідала на всі «чому-як-коли», берегла наші секрети.

– Максимку, через п’ять хвилин тато передзвонить!

2

– Алло! На зв’язку, говоріть! – на екрані  посміхнувся тато, – Привіт, дітки.

– Та-а-ату! – Лізка перша опинилась перед екраном , – А тут є миші! Вони їдять все!

– Моє ти сонечко… Максе, Лізо, у мене гарна новина: у нас на Марсі запрацювала база відпочинку. І ви відправляєтесь на канікули…  На Марс! У вас будуть особисті кімнати! Я вже на Місяці, мені потрібно дещо по роботі, а взавтра зранку залечу за вами. Так що речі збирайте вже сьогодні.

Що-о тут почалось: варення з погреба, консервації, пиріжки в дорогу, «всього потроху», зелень і гостинці мамі, татові , дядечку Борису. Теплі речі, легкі речі, шарфи і в’язані шкарпетки. Усе це загорталось у плівку, пакувалось у сумки і коробки.

Лізка зібрала всю свою одіж, іграшки, колекцію пір’я і квіток, малюнки, книжку казок, по одній банці варення собі і мені. І це  тільки в дорогу, бо ж до Марса «дале-е-еко» – аж дві доби летіти.

Щоб спакувати все це, сестра позвала на допомогу Кешу, і, поки той, посвистуючи, переносив речі, щось шепотіла йому. Мабуть, нарізала задачі на  час своєї відсутності. Добре, що у Кешиній програмі закладено пріоритети –  тобто він повинен вирішувати, що важливіше. Насамперед Кеша піклується про безпеку людей навколо, потім про свою безпеку. Крім того іще є повсякденна робота і різноманітні домашні справи, котрі йому доручає Ба. А на Лізкині дурниці йому не стане часу.

3

– Діти, це ваш багаж!? Я мав на увазі дещо інше, коли говорив: «Зібрати речі». Я ж не сказав: «Усі речі в будинку»

Тато – сильний і суворий, він захищає периметр міста від чудовиськ і слідкує за  порядком всередині.  А от перед бабусею Мариною – спасував.

– Дітям потрібні вітаміни! Де ти їх там в пустелі набереш?! З кактусів натрусиш? З чого ви там варення , може, з лишайників варите?

 А тут мішечок сушини, Марія буде компоти варити. А не схочеш – Борисові віддаси. Хай-но я йому подзвоню! Дізнається, що ти племінників до авітамінозу довести хочеш! Тут часник в торбині, лимончики  домашні –  це від цинги…

– Цинга?! Яка цинга, мамо!? Двадцять третє століття! Тут летіти годин п’ятдесят. Та мене на вокзал не впустять з такими баулами!

– Часник твоя Машка в плов додасть, ще спасибі скажеш. А лимонів тут відро тобі, і для Борі відро. Так що не варнякай, ходи, обніму, – бабуся Марина обняла тата, почала розціловувати Лізку.

 Я, тим часом, узяв першу-ліпшу  сумку, почав тихцем відходити на безпечну відстань, типу, щоб допомогти татові пакувати гостинці на борт.

Але де там. Бабусині руки зловили мене за голову, від чого мої круглі  щоки стали ще повнішими. Із швидкістю, якій позаздрив би будь-який дятел в нашому лісі на мене посипались поцілунки: «Трах! Бах! Та-та-та!» – і завершальний, в щоку, самий мокрий від сліз: «Плюм!»

Лізка якраз підійшла, бо закінчила виціловувати  господарського робота Кешу, стараючись не згірше нашої бабці. Прийняла  від нього якусь коробочку з дірочками в кришці, і той, цвірінькнувши, швиденько потупав у бік грядок. Мабуть, теж не любить виціловувань.

– Ну все, Ба, я в кінці серпня повернусь, мені ж у школу.

– На, візьми, – бабця вийняла цепку на ній жовтий зуб флеш- карти пам’яті.

– Подарунок на день народження. Користуйся обережно, бо тут схована  сила.

– Яка це така «сила»? Це як в казці, магія? Що з нею робити?

– Можеш у кишеньку покласти, до дня народження.

– Магія? Як у Баби Яги? Макс – чаклун, зачаклуй мене!

– Ні, Лізонько, чаклунів не буває, а сила є.

–А що він тепер зможе все-все?

– Тепер все зможе.

– А я?

– А ти нехай-но підеш до школи у вересні, а Макс в старший клас…

– Ба, на іменини, що мені подаруєш?

– Чого б тобі хотілось, дитинко?

– Хочу щоб ти завжди була з нами.

– Буде і тобі подарунок, – тішиться Ба, -діждись тільки.

4

Про четвірку з фізики я хотів сказати татові сам. Вибрати слушний момент, щоб у нього був підходящий настрій, або зробити щось хороше. Добре було б, наприклад, здійснити подвиг, врятувати там когось… Думаю, на Марсі такі нагоди трапляються на кожному кроці. А потім, коли тато, пишаючись, що я його син, вручатиме мені медаль, скажімо, або орден, і стрій бойових роботів салютуватиме на мою честь різнокольоровими лазерами, я серед усього того шарварку, так, між іншим, коли тато вже начепить нагороду і тиснутиме мені руку, скажу: «А! – мало не забув: у мене ж по фізиці четвірка. »

 А тато такий: «Ай, давай сьогодні не будемо перейматись дрібницями!» – якось так.

І от, коли я замислився: кого ж вибрати для порятунку? Маму? Тут доведеться змагатись з татом, хто перший, бо він теж кинеться її рятувати. Може, Лізку? Не знаю, не знаю – у неї справжній талант усе псувати…  От і зараз: тато скуйовдив мого чуба.

– Ти чого такий замріяний, Олегович? Чи не закохався?

А Лізка – свого п’ятака в чоловічу розмову.

– А я знаю, через що він сумний: у нього четвірка з фізики, підсумкова за рік!

– Хм, ну, що ж, не страшно, підтягнемо до п’ятірки. До вересня встигнемо.

І поки я пік раків і хапав ротом повітря, добираючи слова, Ліза Олегівна добила і мене, і тата. Наповал.

– Це за дванадцятибальною системою, татку!  Але це ж нічого, правда? Нехай не переживає, так, татку? Так, правда?

– Та-а-ак, – підтвердив тато, трохи помовчав,  а потім додав, вже нормальним голосом, – Встигнемо. Не страшно.

З таксі ми вийшли далеченько від вокзалу. Станція «Місяць», рух транспорту тут заборонено, щоб не було аварій. Тут тільки міжпланетні експреси можуть знаходитись, і ходять вони за графіком. Зали для очікування – під куполом, а на вулицях треба бути у скафандрах. Повітря на Місяці немає. Це так спеціально придумано, щоб легше стартувати і приземлятися, тобто примісяцятися, так правильніше. Там щось пов’язано з тертям об атмосферу, не скажу до ладу, з фізикою, як ви вже знаєте, у мене  не надто…

Лізка пролетіла всю дорогу до вокзалу: перемкнула гравітаційні черевики, і «р-раз» –  підстрибнула легесенько, тато її за ногу зловив,  а через те, що насваритися із шоломом на голові було не зручно: повітря на Місяці ж нема, отже звук не передається. Тому говорити можна лише радіозв’язком, прямо із шолома в шолом. Штука у тому, що коли збільшити гучність, тебе почують всі хто на вокзалі, а з малою гучністю  Лізка не послухається – я її знаю. Тому тато просто прив’язав мою сестру спеціальним канатом до пояса скафандра. Так вона, підстрибуючи, і теліпалась за нами аж до перону.

Я б теж так хотів, але тато тільки глянув на мене, тісно притуливши забрало до забрала – і я зрозумів: не варто й намагатись.

Натомість він вділив мені рівно половину наших клумаків. Було зовсім не важко, не те що на Землі. Там я коробки з лимонами по одній ледве піднімав, а тут п’ять валіз однією лівою: «Х-ха!» – і поніс.

Білети до Фобоса тато купив ще раніше, тому ми відразу пішли на посадку до експресу. Робот – провідник звірив наші квитки із паперовим (що за дивина!?)  списком, перерахував нас, загинаючи пальці на руці, а потім показав на наші валізи.

 –  Будьте ласкаві, пред’явіть ваші квитки на багаж.

І тут знову почалося: експрес транслював по радіо попереджувальні гудки перед відправкою, провідник перегородив залізним торсом вхід у вагон, тато хаотично жестикулював і намагався втиснути йому в клешню то гроші за проїзд для наших валіз, то пляшечку елітного мастила. А той лиш блимав червоними вогниками у зіницях і монотонно повторював: «Аста ла віста, квитки можна придбати у касах, після опису і зважування. Гуд бай – до побачення – ауфвідерзеен – на все добре – винесіть – свої – речі – з вагона – до старту – експреса – лишилось – дві – хвилини».

Бабусині джеми, сушину і лимони врятувала Лізка. Вона обняла провідникову залізну ногу, увімкнула радіо на шоломі на всю потужність і заплакала. Дуже голосно у неї вийшло.

– А-а! На Марсі у мене мама! І дядя Боря!! І тато! Ми усі помремо без вітамінів, будемо пити компот із лишайників і мерти від цинги! А-а-а!

Позбігались пасажири і гуртом почали сваритись на робота. Чи треба казати, що гучність на шоломах усі зробили на максимум.

Потім прибіг начальник космічного експресу, і сказав: «Не знаю як там від цинги, а особисто я зараз отримаю серцевий напад через увесь цей галас», – і для переконливості пригрозив нам усім, і роботу- провіднику теж, затиснутою в жмені пляшечкою з настоєм валер’янки.

Потім дядечко начальник сказав до провідника: «Впустити їх, під мою відповідальність». І нас впустили.

Пізніше, коли ми нарешті зайняли своє купе, експрес рушив на орбіту розганятись, повітряні шлюзи зашипіли,  ми всілись біля ілюмінатора.

Тато зняв шолом поглянув на Лізку і сказав: « Ну ти даєш, дочко. Як ти це зробила?».

– Все просто, татусю. Все по закону.

– Якому це ще такому закону? – перепитав я

– Самому головному закону робототехніки, – відповіла Лізка і показала мені язика – Б-е-е!

Все-таки класна у мене сестричка!

Розділ 2. День народження – це вам не якісь там тортики!

1

Про переліт вам нічого не розкажу, я все проспав. Усі п’ятдесят годин з хвостиком продрімав у купе, прив’язаний до нижньої полички.

 Такий порядок: перед розгоном до другої космічної швидкості усі пасажири повинні спати, одягнені в спеціальні скафандри, а купе для захисту  від перевантажень щільно зачиняють і заповнюють «розумною» рідиною зі змінною в’язкістю. Ця рідина – чутлива до найменших змін магнітного поля, як розказав мені тато. Підозрюю, що лекції з фізики у мене будуть при кожній нагоді, добре хоч ці два дні в анабіозі пролежав…

 Фобос так само облаштували під вокзал, як і наш земний Місяць. Чемодани там стали ще легшими, тому я сам закидав їх до вантажівки, що нас забирала.

І тут до мене дійшло: я ж проспав свій день народження!

 Все, не буде у мене свята: а ні тобі бабусиного торта, а ні друзяк в гості, і чемпіонат села з футболу розпочнеться і пройде без мене. Ну звичайно, будуть подарунки, і стіл мама накриє такий що ого-го… Але того відчуття, коли прокидаєшся, і згадуєш, перша думка: «У мене днюха!», – і цілий день, що би не сталось, настрій і взагалі все-все… Розумієте? Чекаєш приємної несподіванки, і це відчуття лишається, аж поки пацани не вижеруть всі солодощі, не поганяють дотемна м’яча, посидять з чаєм на ганку, і врешті-решт, прихопивши по шматку торта «назавтра» розійдуться по домівкам.

І воно лишається, коли засинаєш, а потім – Бац! – думка: “Гарний був день, найкращий.” І почуваєшся так, ніби те, чого очікував сталось і усе нормально. Так от: усе це я проспав!

Валізи одразу стали важкими, а Марс над головою – якимось нудним. А я ж не кожного року буваю на Марсі – ось як мені паршиво стало…

Тато з Лізою за цілий ранок про те, що я іменинник – анічичирк. Змовились вони чи що? І тут у мене з’явилась малесенька така надія: все ще може буде норм, і на Марсі мене чекає хоч який, хоч поганенький сюрприз, ну хоч «для годиться»…

– Макс! Ти заснув, сину? Сідай в кабіну!

– Ого! Міцний козарлюга. Як звати, у який клас ходиш? – татові колеги по роботі, кремезні дядечки з охорони периметру, забирали вантажі для містечка, і нас вирішили забрати –  місця вистачало.

– Максим. Учора виповнилось дванадцять.

– Вітаю.

– Будь кріпкий, – всі по черзі потисли мені п’ятірню.

Тато, як ніби й не чує, розмовляє з пілотом, а Ліза відвернулась і дивиться в ілюмінатор, як зменьшується Фобос.

І тут – ось воно! Все буде добре! Якби ви тільки побачили ту Лізкіну хитрющу посмішку, відображену у ілюмінаторі, ви б теж відразу зрозуміли: все буде добре!

2

(Макс розповідає, як зробили Марс придатним для життя, і як його мама, космобіолог за фахом, заселяє Марс тваринами.)

Ну от і прилетіли. Висадили нас прямо на подвір’ї бази відпочинку. На виході з трапа мене обняла мама, а потім дядя Боря, татів брат. За півроку, поки ми не бачились, він виростив бороду. Навіть не бороду, а густе руде бородище! Тепер одразу видно, що він дивак і винахідник (ще він інженер-метеоролог, але то – таке).

Мене відразу потягнули до святкового столу, бо я ж «третю добу не їв нічого путнього». Заходжу я в їдальню, а там – темно.

Тільки величезний тортище світиться посеред столу, увесь свічками утиканий. Іду я і думаю собі: «Як же мені їх всі з першого разу задмухати? Тут легені слонячі потрібні і хобот теж не завадить.»

І тут в темноті чую, хтось хихоче, аж бульки з носа лізуть, а потім щигля мені – бац! – і голос знайомий: «Вітаю…» – пошепки.

– Костян?

А тоді вмикається світло і вся ватага: «Ві-та-є-мо!»

– Пацани!

Це була справжня змова. Тато очолив у ній всіх моїх родичів і друзів. І вийшло як у кіно: шпигунський бойовик  «Алі-Баба і сорок розбійників»!

 (Святкують день народження. Макс домовляється з своїм дядьком Борисом, що той підтягне його з фізики, приходить зранку на урок. Дядько демонструє свій винахід –машину для керування погодою, пояснює принцип її роботи. Виявилось, що після завантаження у неї написаної бабусею програми, машина може виконувати бажання – подробиці у синопсисі)

( Макс з друзями виграють футбольний матч проти команди дорослих. Макс приводить друзів  до Бориса, показати машину для виконання бажань)

4

Бориса вдома не було.

– Будемо його тут чекати? – спитала Ната, – не зручно якось…

– Сідайте, де бачите, він, мабуть, скоро прийде

 Стільців у Борі вдома було аж цілих два. Владик зайняв один, Близнюки влаштували боротьбу за місце на другому, трохи пововтузившись, всілись обоє – по пів стільця кожному. Костян і Натка примостились на верстаку.

– А ти чого не сядеш ? – Натка відсунулась, звільняючи мені краєчок стола біля себе.

– А він зараз вірша буде розказувати, – вишкірились близнюки, – Ага, точно-точно! Про Лябо-о-у-в: « Мадам Лю-Лю, я вас люблю!» – Ги-г-г! – вони поплічники мої у всіх бешкетах, і у нас у всьому повне взаєморозуміння, але іноді поводяться  як дегенерати.

Я присів біля Натки, відчуваючи, як у грудях надулась  повітряна кулька і піднялась, впершись зсередини у горлянку: ані дихнути, ані вимовити. Сиджу, мовчки руки розглядаю, тільки зрадливі вуха разом з моїми круглими щоками аж вогнем паліють. 

Щось тут не чисто: коли ми м’яча всі разом ганяємо, або у озері купаємось, чи будь-що всією ватагою, – нічого такого зі мною не відбувається. А буває, як сьогодні: вона мені щось скаже, взагалі ні про що, – у відповідь вистачило б просто: «Угу,»  – а чи й взагалі промовчати.

Я й мовчу, ніби мені заціпило, та ще пика стає – хоч присвічуй нею. А Натка , як спеціально, стане іще ближче, чи сяде поруч. Тоді вже зовсім капець мені. Близнюки кажуть, що у мене алергія на їхню молодшу.

Коротше, підсміюються за це вони усі з мене потроху, але по-доброму, не допікають, ми ж друзяки.

– А Бориса нема і нема… що, пішли?  Чи давайте хоч на цю машину глянемо, з якого боку з неї морозиво лізе, – Костян піднявся, підійшов до пульта.

Місця на верстаку стало більше, але  Натка замість того, щоб відсунутись, оперлась на мене плечем, почала перетягувати шнурки на кросівках. Тут я зовсім пропав. Відчуваю, червоні плями вже й по потилиці пішли, а на лобі піт виступив. Всі посміхаються, і вона теж. А мені здається, що вони з мене тихцем сміються. Розсердився я на близнюків, Нату, а більш за все на себе. Підвівся трохи різкіше, аніж варто було.

– Ти чого?

– А хочете фокус? – кажу, – Наталко, яке морозиво любиш?

– Чорничне, якщо можна…

– Можна!

– Мені шоколадне, і йому теж.

– Ага, тільки щоб глазуроване, на паличці!

– Вершкове у вафельному.

– Здивуй мене. – це Владик.

– Ну, а для мене придумайте ви.

– Для Макса – у охолодженій металевій вазочці!- З краплинкою ямайського рому! – Полуничним джемом! – Іменною ложкою! – І солодке, як поцілунок юної діви!- це вже близнюки, гумористи бабусині.

Машина була увімкнута. Я натиснув кнопку і промовив усе замовлення у мікрофон, слово в слово: «…іменною ложкою і солодке як поцілунок юної діви!»

– Костян, – кажу, – Тобі ближче, заглянь до холодильника.

Ото вони очманіли! Останнім з морозильника дістали моє.

Усе на місці: і вазочка, і ложечка з вигравіруваним на ручці «Максиму Рудику» , і полуничний джем є. Незручно мені таке морозиво самому жерти. Я простягнув вазочку для Нати, вона все-таки дівчина, їй можна: «Міняємось?»

– М-м,  як смачно! – потім несподівано взяла мене за чуба, і під дружній регіт цмокнула в губи, – Дякую, Максе.

– Ну, як на смак?–  близнюки аж крісло розхитували, – Алергії нема?

– Все як в рекламі, – я облизався, – Солодко.

– Та капець! – Владик скривився, відклав свою порцію.

– Що там?

– Зі смаком оселедця.

– То замов собі інше.

Влад підійшов до пульта, натиснув кнопку, промовив: «Вершкове у вафельному стаканчику.» – і розчинився у повітрі.

Синопсис