Маша і Смерть

Смерть зазирає у вікно. Під вибухи, стогони й крики знадвору. Обирає жертву на жнива. Невпинно, невблаганно підкрадається ближче. Маша чатує на підвіконні: хвіст її напружений – змахує з боку в бік, зіниці розширені – як ті десять копійок, які хазяйка відкладає щораз у жерстяну банку, щоб накопичити на пакетик вологого корму. Вуса дрижать, лапи тупцюють на місці. Звуки, що вриваються з пащі не схожі на нявкіт чи мурчання. Це прадавнє заклинання: замовляння і пісня водночас. Щоб принадити кістляву у слабкому тілі, щоб спантеличити, затримати, перемогти.

Якщо скрутитись клубочком, одне око заплющити, а інше примружити, а тоді, як тільки вона наважиться зазирнути – підскочити пружиною, виставити кігті, коли шубовсне у прочинену квартирку, уп’ястись зубами в її гаряче тіло, дочекатись, поки, тріпочачи, стече кров’ю на килим – то вирви ракет розверзнуться вдалині, і вікна задрижать, але встоять, а людина не забуде випити пігулки на ніч. І Маша лежить на підвіконні, робить вигляд, що гріє пухнасте пузце під променями першого сонця, а насправді – насторожено поглядає за каламутне скло.

Смерть раз за разом обирає бабу Люсю – Машину бабу Люсю! Стукає в шибки, шукає ходу. А та підсліпувато чимчикує коридором до кухні, човгаючи проваленими п’ятами капців, насипає в суху долоню зерна, і все визирає у вікна: «ну де ви?» – питається. Баба Люся – добра. Не сварить Машу, коли та злітає по настінному килимі попід стелю, ділиться супом – пісним і солоним, але подеколи приносить смачні пакетики – шарудить ними, щоб виманити з-під шафи, частує, і гладить важкою рукою, але не боляче, приємно. І спати дозволяє поруч – щоправда, тільки в ногах, але Маша чекає, поки засне сама баба і переповзає на подушку, помалу витісняючи її з нагрітого місця.

Маша сидить на підвіконні. Полювання почнеться, як тільки кістлява пошкрябає в порепану раму,  постукає в саме скло.

– Іду-іду, – шарудить на ліжку баба Люся, шукаючи босим ногами тапки.

Стара шкапа! Ну сиди вже на місці!

Постать баби з’являється в коридорі, і Смерть уривається вихором. З грюкотом падає на підлогу горщик із несмачним алое, а за ним – кашпо із біло-зеленою травичкою, підстриженою Машею з нудьги майже під самий корінь – розсипається чорною ріллею по килиму, черепками розлітається по кутках.

– Маша! Пусти!..

Смерть тріпотить у зубах – видирається, та хватка залізна.

– Виплюнь, кому сказала! Негайно!

Баба Люса ходить колами, зітхає, охає, тягне руку, та Маша гарчить, виє самою утробою, аж поки Смерть не затихає, обм’якає. Тоді – віддає. «Дивись, – каже, – знову я врятувала твоє непутяще життя». Та баба Люса не розуміє, причитає, хапається за голову:

– Знайшлася мені мисливиця!.. Це просто пташка, бідненька голодна пташка! Ти ж їх навіть не їж! Ай-яй! Ще й знов алое вивернула! Чим бабі лікуватись? Я з твоїми витівками не те що до перемоги, а до ранку не доживу!..

Баба Люся ховає в долонях переможену Смерть, несе до дверей, щоб закопати під вікнами. Маша повертається на підвіконня – прослідкувати. Муркотить, вмивається – знає, що хазяйка буде жити. І до ранку. І до перемоги.