Майстерня див

Озвався месенджер. Ніка відклала пензлик і повернулася до монітора.
«Щойно отримала і принесла додому. Він як живий! Дочка у захваті! Відразу витягнула з коробки, пригорнула – дарма, що важкий та холодний. А як засяяли її очі! Сказала: “Він житиме в моїй кімнаті!” Навіть під ялинку відмовилася ставити. Дуже вам дякую!»
«Рада це чути. Нехай дарунок принесе їй радість. Щасливого Нового року!» – відписала майстриня.
– «Як живий!» – дзвінкий голосок над вухом передражнив прочитане. – Якщо мала не прохопиться, то «як» і залишиться.
Дівчина озирнулася й зітхнула.
– Усе розмазав, капоснику. Наново доведеться малювати.
– Вибач, Ніко…
Лагідно зітерла фарбу з симпатичної винуватої пички. Погладила голівку, від чого іще м’який гребінь пригнувся.
– Заплющ очі, – узяла пензлик. – Дівчинка може й розказати, вона довіряє мамі.
– Мій Ілько не розкаже, – зітхнув малий. – Його мамі давно нема діла до того, що за кордоном йому зле і хочеться додому. Не відвезла, навіть побачитися з татом під час відпустки. Тепер він мовчить.
Ніка тонесенько навела контур ока.
– Нічого, ти його розговориш, – усміхнулася.
– А чому вигадують нас діти, а створюєш ти?
– Бо дитяча віра в дива здатна перемінити світ, але силу щось удіяти мають лише дорослі. На жаль, здобуваючи силу, люди зазвичай втрачають віру.
– Ніко, але ж ти інакша! – повіки сіпнулися, знову ледве не зіпсувавши справу.
– А таких, як я, інші дорослі називають диваками, – засміялася дівчина, виводячи на мальованому оці вузьку вертикальну зіницю.
На горищі з гулом прокотилося щось важке.
– Так, кому там заманулося поганяти кулю для боулінгу? – гукнула, ледве тамуючи сміх. – Розіб’єте вікно – залишитесь без казки на ніч!
Гул стих так само раптово. Надалі лише тихе шурхотіння видавало присутність нагорі.
– Іще трішки – і будеш, як на фото, – дівчина поправила кінчик хвоста, легенько повернула голівку малого, а потім пройшлася бронзовими блискітками по спинці та крильцях. – О, красунчик!
– Думаєш, Ілько мене полюбить?
– Упевнена! Він же тебе вимріяв. Ну що, готовий?
Із пучки сяйнули різнобарвні іскорки – і смарагдовий дракончик статуеткою застиг на столі.
Ніка взяла його на руки й понесла до коробки, яку давно приготувала. Поклала на подушечку, дбайливо оточила з боків і зверху синтепоном та запакувала. Прокинеться малюк уже в маленькому засніженому шведському селі.
– Я на пошту, а ви сидіть тихо! – мовила, застібаючи пуховик.
Із горища услід Ніці дивилися веселі оченята іще п’яти дитячих мрій.