Курсова робота на тему: «Українські страви і де їх шукати»

Я з дитинства любила попоїсти. Мене навіть називали відьмою за те, що можу поглинати дві-три тарілки голубців чи борщу і навіть не відчувати цього на своїй фігурі. Але ще більше мені подобалося готувати. Те відчуття, коли довго-довго під свої думки ріжеш овочі, смажиш ароматну цибульку з часничком або кінчиками пальців гладиш тісто на столі, ніжно примовляючи до нього ласкаві слова, щоб виросло краще, неможливо зрівняти ні з чим.

То й не дивно, що після школи я вирішила вступити на повара. Точніше навіть не так – СПЕЦІАЛІСТА ПО ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЯХ . І все з великої букви. Навчаючись, мріяла як одного для стану великим кулінаром, відкрию власну лінійку ресторанів і всюди подаватимуть лише українські страви. Як їздитиму селами-привидами всієї України, розпитуватиму останніх 80-річних мешканців про те, чим вони харчувалися в хороші й погані часи, вноситиму нотку новизни і допомагатиму людям ставати ближче до свого народу.

Не те, щоб я не погано ставилася до макаронів, суші чи лазаньї Та й просто паразитувати на популярності українізації ніколи не збиралася. Але просто скажіть мені, будь ласка, ким могла вирости дитина з села в оточенні дідуся місцевого депутата-націоналіста та матері збирачки і дослідниці національного одягу? Вони ще й мигцем згадували, що й батько виступав в народному ансамблі, але він помер ще тоді, коли мені було всього два роки. Лише повар, фанатично повернутий на українській тематиці, іншою дитину з такої сім’ї якось і не уявиш.

Підрізати крила моїм мріям, навіяним юнацьким максималізмом, мені почали ще в коледжі. Чомусь я вирішила, що якщо вступлю в Луцький кооперативний фаховий коледж, то буду почувати себе з такими поглядами на життя як у своїй тарілці. Але в перший же день навчання там мене занурили головою в тарілку борщу (образно, на щастя). Спочатку виявилося, що реально вчитися хоче людей з п’ять. Для решти ж вступ був рятівником від армії або ж просто «бо батьки заставили отримати корочку, а де-інде вчитися було б важко». Мене це вразило до глибини душі, я не знала де подітися. Дитина, яка росла в середовищі працьовитих та вивчених людей, раптом усвідомила, наскільки ж різним є прошарок суспільства. Ух, як згадую, то дрижаки спиною. Те розуміння було гіршим перехідного віку, це точно.

Та потім… Потім стало ще гірше. Бо ж виявилося, що я живу якось не так. Я відчувала, що з мене посміюються. Ті, хто говорять іншою мовою. Ті, хто вважав необхідним фокусуватися на модній молекулярній кухні, а не повертатися до фольклору. Ті, хто думав, нібито я дуркую, бажаючи «випендритися» перед вчителями української мови і літературі, та й просто керівництвом навчального закладу.

Апогеєм всього стала надзвичайно неприємна ситуація, яка викликає в мене відчуття огиди, болю та сорому й досі. Якось нам сказали: «Обирайте тему курсової самостійно, тільки ж бо дивіться, щоб не повторювалися». І я на крилах щастя полетіла в бібліотеку шукати інформацію про рідні страви. Голубці, вареники, пироги, деруни, терті пляцки, бульбаники, котлети, гречаники, сирники, книглі, соломаха, куліш – всі ці слова перепліталися у моїй голові настільки сильно, що я почала плутатися, де різні регіональні назви одних і тих самих страв, а де геть окремі. В мене аж слинки текли в читальному залі, тому я завжди ховала книги від бібліотекарів – раптом ж вони помітять дрібні плямки, що ж це буде. Тому після написання роботи я заприсяглася: колись напишу свою книгу і принесу її на заміну цим поплямленим підручникам та енциклопедіям.

Шукала інформацію в інтернеті та вдома. Ходила по селу та довго розпитувала своїх подруг з інших міст. Пристрасне захоплення стало манією і ні дня не проходило без пошуку нових деталей до моєї курсової.

Настав день Х. Не ікс, а саме буква Х, хоча слова, які на неї починаються, не завжди висловлюють в цензурному значенні. Серце калатало, але не від хвилювання, а від передчуття визнання. Стоячи перед дверима кабінету, я уявляла, як захищатиму роботу, очі викладачів світитимуться гордістю, а потім мене запросять на додаткові навчальні програми або на практику до самого Клопотенка. Але й тут на мене чекало розчарування.

В кабінеті було сіро і байдужо. Наш викладач сидів за столом та щось записував у великий білий журнал. Пахло сирістю та цвіллю. Чомусь весь мій ентузіазм випарувався, але в серці ще жевріла надія хоча би на похвалу. Орест Олександрович довго дивився на роздруківку моєї роботи, а тоді холодно промовив:

¾     65 вас влаштує?

Я дивилася на нього як баран на нові ворота. Мені здавалося, що зараз він скаже «я жартую, у вас прекрасна робота», але цього не сталося. Натомість, в кабінеті повисла довга мовчанка, під час якої викладач постійно дивився на мене своїм поглядом мертвої риби на столі, очікуючи відповіді.

¾     Я зробила щось не так з оформленням? – ледь-ледь вдалося видавити мені з себе більш-менш адекватне речення.

¾     Все добре у вас з оформленням. Я б сказав, ви в цьому одна з кращих. Принаймні, знаєте, що таке відступити і нумерація сторінок.

¾     Що не так тоді?

Я помітила, як мої питання почали його дратувати, але щиро не розуміла, що робила не так. До цієї роботи було докладено стільки зусиль і праці. Її просто не можна оцінювати так низько. Орест Олександрович стомлено подивився мені в очі, всією своєю вагою відкинувся на спинку крісла, склав руки на грудях і сказав:

¾     Вона не актуальна. Ніхто ніколи не захоче читати роботу про борщ. Це минуле сторіччя. Я розумію, що наша програма дещо застаріла. Але ми стараємося відходити від таких тем. Студентам, та й викладачам, набридла народна тематики, бо тільки цим ми й могли займатися донедавна, – викладач знову витримав паузу і продовжив, вже більш доброзичливо, – Давайте так. Я бачу, скільки зусиль було вкладено в роботу. Тож давайте ви виберете більш унікальну і сучасну тему, принесете мені виконане завдання в роздрукованому вигляді на кафедру, а я поставлю вам 80 балів авансом хоч зараз.

Я перестала чути, що він каже вже після першого речення. Моя душа та щирий намір зробити щось вагоме розбилася на друзки. Дослухала його до кінця, опустивши голову, кивнула і пішла. Лише надворі дозволила собі вивільнити емоції і довго плакала, витираючись рукавами найбільш нарядної кофти, яку я тільки змогла знайти. Мені було боляче, нестерпно боляче, неприємно, гірко, образливо. Погано.

Я йшла попри дорогу, зовсім не звертаючи уваги на інтенсивний рух. «Хай так, – думала, – все одно всі під Богом ходимо. А зараз мені настільки зле, що навіть й не уявляю, як продовжувати там вчитися». Чогось мені уявилося, як Орест Олександрович сидить на своєму стільчику, а навколо нього всі мої одногрупники та інші викладачі. Вони сміються. І сміються саме з мене. Бо це я не змогла придумати нічого кращого, ніж… ніж що? Ніж оцю дурнувату роботу про борщі та вареники? Та й хай ці дві страви згадуються мигцем, а текст зосереджений навколо менш відомих страв. І байдуже, що там є й такі, про які мало хто пам’ятає. Ще й те, що там згадувалося про можливість їх інтеграції в молекулярну кухню, теж варто викинути з голови. Просто взагалі все на світі байдуже.

Тоді я зробила вчинок, про який шкодую й досі. Паперовий варіант курсової полетів під колеса автомобіля. Електронні були видалені з усіх можливих носіїв. Я проплакала в подушку три дні, зовсім не вставала з ліжка і схудла на три кілограми (завжди було легше схуднути, ніж набрати), лише потім наважилася піти в бібліотеку та підготувати «сучасну роботу» про вплив на новаторство французької культури в молекулярній кухні. Ну а що, сенс з українських страв? Жаб’ячі лапки значно цікавіші ж.

В будь-який інший час мої слинки текли б і на картинку картоплі по-французьки, яка буквально розчиняється в роті разом з ніжною яловичиною, і на каштани, які мають ні з чим незрівнянний смак, і навіть на равликів, що мають специфічний присмак, але чимось нагадують морепродукти. Та не тоді. Тоді я байдуже крутила товстезну книгу в руках і зовсім не знала, з чого почати.

–          Вам допомогти? – до мене підійшов бібліотекар на ім’я Олег Максимович та легко забрав з моїх рук енциклопедію, – готуєтеся до іспитів? Хороша робота, але вона вряд чи вам допоможе. Чи пишете курсову? Тоді ходімо я покажу вам більш цікаві екземпляри, викладачі точно будуть в захваті.

Раптом сльози потекли по моїх щоках самі собою, а я навіть не могла їх стримати. Хотілося викинути всі книги з полиць, потрощити стільчики, повиривати всі листочки, які нагадували мені про пережите приниження, а потім сісти в цю купу і плакати, плакати, плакати. Рука навіть потягнулася за томиком з технологій приготування . Та Олег Максимович вчасно це помітив, м’яко взяв мене за плечі і повів кудись.

–          Щось сталося? Ви можете мені розповісти. Я чимало бачив за роки роботи в бібліотеці.

Його голос був по-батьківськи теплим та чимось схожим на котяче муркотіння. Крізь сльози та істерику я розповіла йому все, не приховуючи жодної деталі. А бібліотекар уважно слухав, акуратно потирав мені плечі та шепотів щось підбадьорливе.

Я розповідала і розповідала, з кожним словом все більше дивуючись, що моя історія триває так довго. Ми йшли і йшли по приміщенню бібліотеки, хоча давно мали б вже впертися в поріг. Внутрішня тривога зростала, слова лилися нестримним потоком, а ноги почали заплітатися. Якби Олег Максимович не підтримував мене за плечі, я б давно вже впала. Все це дійство стало схожим на транс і викликало відчуття сну чи магічного ритуалу.

Як раптом перед нами з’явилися двері, а я нарешті змогла перестати говорити. Відкриваючи їх, бібліотекар не промовив ні слова, лише м’яко натиснув на моє плече лівою рукою та правою запросив мене увійти.

Спершу була темінь. Потім було слово. І слово було «Традиція». Саме його викрикнув Олег Максимович, після чого ми почали падати вниз. Я хотіла закричати, але вітер продував легені настільки, що випустити слово з них було неможливо. Раптом в пам’яті з’явилася «Аліса в країні чудес», а чоловік поруч здався мені чарівним капелюшником. З великими зусиллями я повернула голову до нього і розкрила губи від здивування.

–          Ти ще не звикла до таких переходів. Я б радив таки закрити рота, ще муха яка залетить. – Сказав мені вже не середнього віку бібліотекар в квадратних окулярах та пошарпаному синьому светрі, а чоловік в елегантному чорно-білому костюмі з яскравими бісиками в очах.

«Можливо, від стресу в мене почалися галюцинації прямо в бібліотеці, а зараз я просто проектую знайомі образи, щоб не померти», – встигла лишень подумати я, як впала прямо в казанок свіжозвареного борщу.

–          Я більше люблю, коли борщ настоявся, – мовив Олег Максимович, видряпуючись по драбині з величезної каструлі, щоб подати руку й мені, – але цей теж непоганий. Додайте но солі, любі друзі!

Наш одяг мало того, що зовсім не промок, так ще й не забруднився. Але не це здивувало мене найбільше, коли я нарешті вилізла з борщу, а маленькі мишенята в білих чепчиках, які бігали туди-сюди, керуючи процесом приготування.

–          Ви чули? Великий кухар каже, що потрібно більше солі! Несіть сільничку! – лунало тут і там писклявими голосами гризунів.

Мушу зізнатися, запах в тій залі (чи що б це не було) вирував неймовірний і в животі у мене невдоволено забуркотіло. Але процес навколо був настільки цікавим, що я просто не могла відірватися від цього дійства. Мишенята бігали навколо мене так, ніби поява людей в їхньому борщі – звична справа. Постійно метушилися, шукали щось тягнули, чим викликали в мене посмішку.

–          Розступись перед великою сільничкою! Акуратно, несемо сільничку – раптом залунала сирена, змусивши мене здригнутися від неочікуваності.

З-за рогу з’явилася величезна машина з великою кількістю клапанів та незрозумілих деталей, яка тягла сільничку, розміром з дві мене. Відступивши, я зрозуміла, що вона виглядає як миша, яка рухається на колесах-задніх лапках, а передніми солить борщ.

–          А ти думала його легко готувати? – звідкись виринув Олег Максимович та знову взяв мене за плечі, – Ходімо, не будемо заважати малим помічникам. Вони і так всю мою країну годують. Зовсім не відпочивають, бідолашки.

Він знову довго вів мене коридором, але на цей раз це було схоже на прогулянку, а не на транс. Чомусь я зовсім не відчувала страху, лише з кожним кроком збільшувався захват від побаченого. «Навіть, якщо це якась агонія перед смертю, а хтозна, може в мене серце стало від переживань, це цікава агонія», – думала я розглядаючи портрети мишенят різних епох на стінах.

–          В них трішки інакше іде час, ніж у нас. Тому століття триває лише один рік. Мені й самому шкода втрачати хороших друзів, але нічого не вдієш. – пояснив мені Олег Максимович, дивлячись на мене сумними очима. Вмить в них знову з’явилися яскраві вогники і він продовжив: – Але ми не сюди. Я хочу тобі дещо показати.

Я знову побачила важкі двері з величезним колесом на них. Здавалося, що щоб відкрити їх, потрібно прикласти багато зусиль. Та бібліотекар, чи б то «Великий кулінар» легко натиснув на важіль і, після того як замок клацнув, запропонував мені самостійно відкрити їх.

Двері піддалися легко, тож я відчула незбагненну радість. Чомусь, мене почало переслідувати відчуття, що саме тут мій дім. Що саме тут мене зрозуміють, втішать та дадуть розкритися.

Ми увійшли в кімнату і Олег Максимович сів за стіл. Чоловік показав рукою на стілець навпроти та дістав з шухляди книгу. Судячи з вигляду, вона була вже досить таки древньою. Здавалося, вона настільки просякнута пилом, що не тільки назву неможливо прочитати, а й весь текст всередині. Я поглянула в очі бібліотекара та, отримавши німе одобрення, подула. Спершу не відбувалося нічого, та потім пил почав з шаленою швидкістю розповзатися столом  і переді мною з’явився надпис: «Життя найчарівнішої дівчинки на світі». Раптом я зрозуміла, що це альбом з фотографіями та в душі з’явилося щось тепле.

Там була моя матуся, яка захоплена приміряла вишиті сорочки чи ніжно торкалася експонатів в музеї. Дідусь, що стояв на трибуні і захоплено щось розповідав. Там він виглядав значно молодшим та дуже кумедно вигинав брови. Та я з черпаком в руках та ароматним борщем на плиті. Кімнатою наче розлився той прекрасний запах, а потім я почула ніжний чоловічий спів.

Раптом навколо стіни стали білими, за вікном розцвітала калина, поруч сиділа мама з інструментами для латання чергової сорочки. Я підняла голову і побачила Олега Максимовича, який лагідно співав пісню, слова якої переслідували мене все життя:

Ой в полі, в полі

Вишня стояла –

Рожество Твоє!

Вишня стояла.

А на той вишні

Свіча палала –

Рожество Твоє!

Свіча палала.

А з тої свічі

Іскринка впала –

Рожество Твоє!

Іскринка впала.

А з той іскринки

Озерце стало –

Рожество Твоє!

Озерце стало.

А в тім озерці

Сам Бог купався –

Рожество Твоє!

Сам Бог купався. [1]

Потім він підійшов до мами, поцілував її в чоло, труснув сільничкою над борщем, взяв мене за руку і повів в свій кабінет. Там сів за стіл, після чого видиво почало розсіюватися. Десь пропав чарівний запах, зникло відчуття спокою і домашнього комфорту. На цьому контрасті я знову відчула пустоту та образу.

–          То це означає… – розгублено промовила я, проводячи кінчиками пальців по фотографії.

–          Так, доню, це і означає

–          Але чому ти покинув нас, коли так був потрібен? Мама сказала, що ти помер! Де ти був під час важливих подій мого життя? – я встала з-за столу, бажаючи отримати відповідь. Вся чудасія навколо вже не хвилювала мене, натомість  всередині мене росла злість та нерозуміння.

–          Це було складно. Розумієш, я мусив бути тут. Комусь потрібно було слідкувати за тим, щоб всі процеси тут відбувалися злагоджено, а мешканці були щасливими та ситими. Я не зміг взяти твою матір сюди, а без тебе вона б не витримала, розумієш? Та і я завжди приглядав за тобою. Мене таки відпускали в бібліотеку на декілька годин, коли там була саме ти.

В голові було безліч думок, які не могли зібратися докупи. Оці миші, країна, якої толком не бачила, пісні, процеси. Це було схоже на якийсь невдалий жарт або шок, де з кутків от-от вибіжать оператори, щоб поближче зняти реакцію.

–          Але насправді я не про те. В тебе залишилося мало часу для того, щоб залишатися тут – ти таки лише наполовину мешканка цих земель. Повернімося до твоєї проблеми. Що ти казала тобі відповіли на тему курсової?

–          Що вона не актуальна, – відповіла я, дещо здивована

Батько подивився на свої руки, хмикаючи і шикаючи, шепочучи щось лайливе. Потім він підняв голову, змахнув рукою і в стіні з’явилося величезне вікно.

–          Бачиш всіх цих людей? Отих дітлахів, які граються на дитячому майданчику. Чи ту сварливу тітку. Або ж бабусю, яка в’яже вже десятий светр? – Олег Максимович перейшов на шепіт: – Це все не люди.

Він вичекав драматичну паузу, а потім продовжив:

–          Це все традиції. Пам’ять народу. Якщо вони помруть, то зникне вся наша українська нація. Більше не буде чого розповідати дітям, записувати в підручники чи досліджувати. Так, покоління змінюються. Ми дорослішаємо разом з вами, людьми. Але знаєш що об’єднує всіх нас?

Я уважно вдивилася у вікно і побачила, як миші в чорних костюмчиках розносять істотам-традиціям національні страви. Як дітлахи з задоволенням наминають вареники з вишнями, сварлива пані ретельно пережовує шматок сала, а бабуня відклала своє в’язання заради ароматного сирника.

–          Ти правильно думаєш, люба моя. Це їжа. Тому я надзвичайно сильно пишаюся твоєю роботою. Вся моя країна пишається тим, що її принцеса змогла досягнути таких успіхів. Далі довгий шлях, ти поклала лише першу цеглину, але буде несправедливо нищити це зараз.

Я поглянула на Олега Максимовича, свого батька, і не змогла повірити собі. Його очі сяяли неприхованою гордістю і ніжністю. Він сидів, відкинувшись на спину стільчика геть як той викладач, але натомість був відкритим та щирим, теплим. Моїми щоками знову потекли сльози, але на цей раз від щастя. Я кинулася йому в обійми, відчула м’яку, спрацьовану руку на своїй спині і…

Прокинулася в бібліотеці від телефонного дзвінка:

–          Доброго дня, це Коваль Марія Олегівна? Вас турбує університет. Точніше, бюро, що відповідає за практичний розвиток студентів. Орест Олександрович надіслав вашу роботу нам. І хоч вона не отримала високого балу, хочемо запросити вас на співбесіду. Якщо все пройде добре, то ви зможете представляти нас на міжнародному конкурсі народної кухні.

Я не змогла всидіти на місці від захвату, тому вискочила з-за лави, налякавши при цьому якогось студента. Повернула голову в сторону чергового бібліотекара. Там сидів Олег Максимович з тою ж гордістю в очах, а його губи шепотіли: «Справедливість існує». В кишені джинсів я знайшла ту саму фотокартку і вона оберігала мене протягом всього життєвого шляху.

[1] Українська народна пісня