Харчове підкріплення, або Програма «Просвіта»

Цивільний торохкотів англійською так швидко, що Богдан насилу його розумів.

Офіцери за спиною в цивіла поглядали спідлоба. А тоді один із них промовив – теж англійською, але більш повільно й чітко:

– «Хьюман Райтс» скаржаться, що українці кривдять цивільних «рашенс». Що це неприпустимо. Що ви як командир контингенту мусите це проконтролювати й ужити заходів.

– Як саме кривдять? – процідив Богдан. – Б’ють?

– Ні. Але вчиняють психологічний тиск. А це призводить до стресів…

– Ви хочете, щоб населення країни, яка програла війну, не відчувало стресу?

– Так! Саме це є нашою метою! – вигукнув цивільний.

«Ідіот, – подумав Богдан. – У «рашенс» звинувачувати всіх довкола, аж надто українців – природний стан життя. Привезіть кілька цистерн горілки – і буде їм щастя».

Проте відчув попереджувальний поштовх у бік і цього не сказав. Лише пробурчав:

– Окей. Я перевірю і вживу заходів.

Виходячи з готелю, в якому розташувалась командування Альянсу, люто скреготнув зубами.

Ліпше не сперечатись. Інакше українські війська взагалі усунуть від справи й виведуть із Москви. Німці й французи за це вже дебатують не вперше. Мовляв, у українців з «рашенс» була війна, тому досі присутня мотивація помсти, і це недобре для мирного врегулювання. Краще, щоби міжнародна адміністрація складалася з представників нейтральних країн.

– Не переймайся, – порадив Лис – консультант, військовий психолог і фахівець із перемовин. – Ці «Хьюмани» лементують через будь-яку дрібницю.

– Знаю, – злісно гарикнув він. – І ніколи не бачать справжніх проблем. Але якщо нас відсторонять, то ці пришелепуваті пацифісти незабаром знову вигодують той самий Мордор! А розбиратися з ним знову доведеться нам! Де там ті бевзі побачили «тиск»?

– Начебто на годівницях.

– Добре. Поїхали!

Годуванням цивільного населення Москви опікувались саме українські військові. Їм це доручили з двох причин: менший мовний бар’єр і страх.

Коли роздавати їжу спробували американці, французи або німці, вже за кілька хвилин пункт харчування перетворювався на бедлам: московіти лізли без черги, лементували й сварились. Доходило до бійок і навіть нападів на фургони з хлібом і консервами, а спантеличені благодійники навіть не розуміли, про що довкола кричать і чим саме невдоволені.

Натомість українці розуміли місцеву говірку, а головне – московіти боялися їх до гикавки. Ті, хто вірив пропаганді про «лютих фашистів», в присутності похмурих хлопців з автоматами і тризубами на рукавах умить ставали покірливими та згідливими, наче ягнятка. Ті, хто не вірив і кидався назустріч, лементуючи «ми же братскіє народи!», негайно отримував прикладом по пиці й навчався чемності з одного разу. Попри відсутність загальновживаного інтернету – бо зв’язок у місті досі був лише військовий – інформація про це стрімко поширювалася й прикрашалася страхітливими подробицями. Тому на годівницях, підпорядкованих українцям, панував бездоганний лад.

***

Богдан із Лисом спинили авто віддалік, на сусідній вулиці. Обидва були в польовій формі із нашивками зв’язківців та зі зброєю. Виглядали як пересічні вояки, тому на них ніхто не зважав.

Тентова годувальна хура якраз завертала на площу, на звичайне місце. Величезний натовп, що очікував на харчі, почав негайно шикуватися в рівну шерегу під стіною – певно, згідно з чергою, визначеною заздалегідь. Богдан із подивом зауважив, що під стіною будівлі рівненько виставлені деркачі, мітли та інше причандалля для прибирання. А площа й вулиці довкіл незвично чисті – немає не те що сміття, а й навіть пилу.

Авто зупинилося, борт відкинувся. Над площею поплили смачні пахощі борщу.

Сивуватий цивільний, що стояв трохи збоку шереги, змахнув рукою, і черга щосили загорлали:

– Слава Україні-і-і!

– Героям слава! – розкотисто відгукнувся з машини кремезний білявий вояк. Зістрибнув і рушив уздовж ряду, зручно примостивши руки на автоматі. Сивий знову змахнув рукою, й шерега заспівала гімн України. Із жахливим акцентом, проте доволі злагоджено. Відчувалося, що не вперше. Ті, до кого доходив командир, старалися якнайсильніше.

Тим часом ще кілька вояків вистрибнули з хури й кудись рушили.

Коли спів завершився, командир став навпроти шереги. І почав промову, наче на плацу.

– Отже, сьогодні громада вашого району прибирала територію на вулицях… (перелічені назви Богданові ні про що не казали). Нагадую: якщо прибирання буде визнано незадовільним, то їжі сьогодні ніхто не отримає. Лише діти, молодші за шістнадцять років. І пожерти на халяву на сусідньому пункті не вийде. Ви у нас усі переписані й проштамповані. Прибиратимете, поки не зробите як слід… Що за бардак? Рівняйсь!

Шерега поквапом заворушилась, вирівнюючи ряд.

– Вільно! Нагадую: порушуватимете порядок – їжі не буде! Питання: яка перша ознака цивілізованої людини?

– Порядок! – хором відгукнулася шерега. Доволі доладно – певно, не вперше.

– Правильно! Порядок! Орднунг! Тобто здатність впорядковувати землю, на якій людина живе! Впорядковувати своє житло! Суспільний простір! Територію держави! Питання: що для цього треба?

– Работа! – відгукнулася шерега.

– Так! Робота! Арбайтен! Орднунг унд арбайтен – базові засади першого рівня цивілізації! Повторити!

– Орднунг унд арбайтен! – заволала шерега.

– Погано! Ще раз!

– Трясця, – пробурмотів Богдан. – Він що – німець?

– Так, – кивнув Лис. – Херсонський німець. Заступник командира бригади з виховної роботи. Я його знаю.

– І що це він робить?

– Хіба не бачиш? Виховує.

Тим часом командир походжав уздовж шереги, ставив запитання і тицяв пальцем то в одного, то в іншого московіта. Позначений слухняно робив крок уперед і голосно надавав відповідь, наче учень на уроці або солдат на заняттях з військово-політичної підготовки. Богдан дізнався, що друга стадія цивілізації – законодавство і рівність усіх перед законом, третя – демократія і самоврядування, четверта – гуманізм, п’ята – розвиток і творчість.

– Але вас усіх це поки що не стосується! – гримнув командир. – Ви ще не доросли навіть до першої стадії! «Велика держава»? «Особливий шлях»? Не смішіть мене! Ви були спроможні бодай чогось досягати лише тоді, коли вами керували іноземці за європейським зразком! Коли вашим очільником ставав ваш співвітчизник, це завжди завершувалося деспотією, хаосом, голодом, війною і масовою різаниною! Звичайнісінькими, а не якимись «особливими»!

– Овва! Оце він шкварить! – схвально кивнув Богдан.

– Але деяку «особливість» ви таки маєте, – вів далі командир, карбуючи кожне слово. – Знаєте, яка? Те, що ви – паразити! Не здатні навіть самотужки подбати про себе! Впорядкувати землю, на якій живете! Прибрати за собою сміття! Виростити собі їжу! За весь час вашого існування ви не створили для цього світу нічого! Лише крали чуже й видавали за своє! Все, чим ви зараз користуєтеся, вкрадене в інших народів! Назва вашої країни, мова, граматика – не ваші! Земля – вся вкрадена! Так званий національний одяг – запозичений в окупованих народів! Ви не створили навіть довбаної матрьошки, бо й вона японська! Навіть «водка» не ваша, бо засади перегонки винайшли не ви! Трясця, та навіть щоб викласти стінки вашого Кремля, довелося запрошувати італійців! А знаєте чому? Спочатку мурували власні «зодчіє», однак ще до завершення будівництва всі стіни завалилися! Бо, бач, ці криворукі були нездатні тупо поставити цеглину на цеглину, щоб утворився рівний мур! Чи це для вас новина?

– А що, це правда? – спитав Богдан. – Про Кремль?

– Так, – кивнув Лис. – Це відомості з їхніх же ж літописів.

– Ти ба! От про це не знав! Зрозуміло, чому в них при будь-якій владі були закриті всі архіви…

– …а єдине, чим ви справді відомі, – розкотисто гримів над площею голос херсонця, – це здатністю брехати, красти й нападати на тих, хто слабший! Перетворювати на смітник всі території, які захопили! Масово винищувати інші народи і один одного! Але такі істоти цьому світові не потрібні! Або ви нарешті навчитеся жити, як цивілізовані люди, або здохнете! І за вами ніхто не шкодуватиме! Вам дали останній шанс – довести, що ви здатні опанувати бодай перший рівень цивілізації! Лише тому вас поки що годують! Якщо ви сплюндруєте свій шанс – нинішній атракціон гуманізму припиниться назавжди! І тоді ви жертимете траву й одне одного – але всім на це вже буде начхати! Ви таке хочете?

– Ні-і! – заволала шерега.

Тим часом повернулися вояки, які виряджалися в район. Підійшли до командира, щось доповіли.

– Прибирання визнано задовільним! – гучно повідомив той. – Отже, ви сьогодні їстимете. Але перед цим поговоримо про покаяння. Певно, ви схочете спитати – а в чому вам каятися? Адже ви мирні люди, не воювали, нікого не вбивали. Пояснюю! В гітлерівській Німеччині теж буди мирні люди. Які нікого не вбивали. Які казали, що не знали нічого про концтабори. Але!..

Коли вся шерега дружно стала на коліна перед світлинами жертв Голодомору й загиблих українських воїнів, і залунала тужлива «Плине кача» – Богдан із Лисом непомітно відступили за ріг.

– Непогана виховна робота, – зауважив Лис. – Я б сказав – вельми фахова… Поїхали далі?

***

На наступній «точці» пахло кулешем із салом і часником.

Порід із мобільною кухнею вони побачили дві шереги. В одній люди стояли із якимись папірцями в руках. Богдан розгледів пожовклі від часу старі світлини й аркуші паперу, на яких було щось написано. Цей ряд був більшим, і ті, хто в ньому перебував, мали бадьорий й задоволений вигляд.

Друга шерега складалася переважно з молоді й осіб середнього віку. Пики мали пригнічені й похмурі. Їхній представник чи староста – лисань в окулярах – стояв попереду й щось нервово втовкмачував молодому чорнявому командирові годувальників, тицяючи пальцем у розгорнуту книжку.

– І що це таке? – долинув до Богдана з Лисом глузливий голос вояка. – Де ця книжка видавалася? Санкт-Петербург? Запам’ятайте: ВСЕ, що друкувалося на території вашої країни, не має жодного стосунку до реальності! З ваших тупих імперських фантазій весь світ лише регоче! Цю «наукову працю» можете використати замість туалетного паперу! Це по-перше! По-друге…

– Но, товарищ офіцер…

– Хто-о-о? Твій товариш в яру кобилу доїдає! Як треба звертатися до представника Збройних Сил України?

– Ізвініте… пан офіцер…

– Отак! І чи я дозволяв перебивати?

– Ізвініте…

– По-друге! Кажу для всіх! Цей чоловік мені намагається довести, що він, бач, за національністю «слов’янин»! Хто ще з вас вважає себе слов’янином? Підняти руки!

Майже вся похмура шерега непевно задерла догори долоні.

– Овва! Оце так! Панове, ви в якому сторіччі живете? В другому? Тоді ще можна було казати про спільноту слов’ян, та й то хіба мовну! Але зараз, дорогенькі, двадцять перше сторіччя! Ви весь цей час проспали, чи що? За два тисячоліття всі слов’янські народи утворили самостійні нації! З окремими мовами й культурами! Вже давно не існує «слов’ян взагалі»! Забудьте! Той, хто так каже, вам бреше! Та й ви на себе колись дивилися в дзеркало? Які ви до дідька слов’яни? Подивіться на свої очі, носи, вилиці! Таких слов’ян ніколи не існувало!

– Но ми же русскіе… – розпачливо пробурмотіла огрядна тітка.

– Р-р-розмови в строю! – негайно відреагував вояк. – Жінко, ви що, не чули вчорашню лекцію? Я вас питав не про діагноз, а про національність! З діагнозом усе зрозуміло. А національність «русскіє» не існує! Й ніколи не існувало! Нація завжди позначається іменником: «українець», «білорус», «поляк», «француз», «монгол», і таке інше! А «русскіє» – це прикметник, він означає приналежність. Чиюсь власність! Ознаку кріпаків, які належать певному господареві або певній території!

– Но бил же народ «вєлікороси»… – квапливо промимрив окулярник.

– Не було! – гримнув вояк так, що лисань аж присів. – І «малоросів» не було! Чергова брехня! На Московщині жили вепси, меря, мурома, мещера та інші народи! Але жодних «великоросів»! Навіть мову для вашої імперії штучно склепав киянин Мелетій Смотрицький на базі церковної староболгарської! Бо до того спільної мови в Московщині не існувало! А перший словник вашого «вєлікороского язика» написав етнічний німець Даль! І все, неборака, бідкався, що вже в ста верстах від Москви «па-русскі» ніхто не розуміє! А коли вперше вийшов друком цей словник, хто знає?

Шерега похмуро мовчала.

– То я вам скажу! В тисяча вісімсот шістдесят шостому! Вже після скасування кріпаччини! А його канонічна версія – в тисяча вісімсот вісімдесят другому! До двадцятого сторіччя лишалося всього нічого! У той час уже ваш Ленін, якого ви перетворили на мумію, ходив до гімназії! То що це за такий народ – без власної мови, землі й культури? Бо личаки й балалайка – то не культура! А все інше у вас запозичене або вкрадене!

Хлопець люто сапнув, переводячи подих.

– Отже, пояснюю для тупих ще раз. Будь-яка вільна й гідна людина має національність. Тобто мову, культуру й землю, з якої вона походить. А ви хто такі є? «Івани, нє помнящіє родства»? Раби? Отже! Перший крок для відновлення гідності – це повернення до своєї справжньої національності. Домашнє завдання було таке: дізнатися, якого ви роду! Повернутися до свого коріння й навчитися його шанувати. Бо хто не шанує своїх предків, котрі його створили, той не здатний поважати й себе самого! А безрідне бидло, не здатне нікого й нічого поважати, світові обходиться надто дорого! Той, хто не має національності, не є людиною, отже, їсти йому не треба. Зомбі харчі не потрібні. Ми постачаємо гуманітарну допомогу людям! А не якимось невідомим «Чебурашкам»!

Парубок у шортах-бермудах розпачливо засмикав рукою, привертаючи увагу. Отримавши дозвіл говорити, плаксиво заскімлив:

– Я знаю, напрімєр, гдє жил мой прадєд… Но как можно пасматреть, какіе там билі національності? Інтернет же нє работаєт!

– Зате працює центральна бібліотека! – відрубав командир. – І архіви вже відкрили. Йдіть туди та з’ясовуйте! Інтернет їм, бач, подавай! В якій країні винайшли Інтернет? Га, розумнику?

– В США…

– Отож! А ви до цього яким боком? Інтернет для цивілізованих людей! А ви спочатку навчіться читати книжки!

– Но до бібліотєкі далєко…

– А вам що, ще транспорт підганяти? Вперед, ніжками! Заодно згадаєте, як ходити пішки! Якщо сьогодні встигнете, то завтра прийдете до мене з матеріалами й отримаєте їжу. А поки в Чебурашок лікувальне голодування! Кру-у-гом! Кроком руш!

І махнув рукою до шереги з папірцями.

– Рівняйсь! Підходь по одному!

Подальше нагадувало іспит. Місцеві підходили згідно з чергою й показували паспорти. Далі називали свою національність, показували папірець із написаними словами й голосно їх промовляли в мікрофон, що стояв на столі. Вояк, що сидів із ноутбуком, щось перевіряв, кивав і ставив на папірець штамп. Лише після цього московіт отримував миску з їжею.

Перші троє пройшли упевнено. А четвертий, що тримав у руці велику чорно-білу світлину в рамці, незграбно затупцяв і плаксиво заскімлив:

– Пан офіцер! Я імею нацию! Ета фото маєй прабабушкі! В нацианальном кастюме! Но я не знаю, какой ета народ!

– Зара’ розберемося, – командир кивнув воякові з ноутбуком. Той сфотографував світлину на телефон, щось поклацав – певно, підключався до Мережі, котра зараз працювала лише для військових. І зрештою повідомив:

– Це ерзя.

– О! Я – ерзя! – з полегшенням заволав чоловік.

– Добре! – схвально кивнув командир. – Вітаю! Панове, підтримайте-но людину, яка знайшла власну ідентичність!

Шерега вибухнула гучними оплесками – здається, навіть доволі щирими. Та й дядько усміхався так, наче йому зробили подарунок. Командир урочисто з ним поручкався й додав:

– Тепер шукайте інших ерзян і вчіть мову. Вона ще існує. На кожне годування приносити запис двадцяти нових слів ерзянською. Вивчених напам’ять!

– Да, да, – розчулено белькотів чолов’яга. – Я найду…

***

Біля парку Горького, ледь вилізши з автівки, вони внюшили пахощі свіжовипеченого гарячого хліба й гречки з яловичиною. Почули розкотисте хорове: «Год блесс Америка!» Спантеличено перезирнулися.

Сцена, яка перед ними відкрилася, нагадувала масовий молебень. Московіти рівними шерегами стояли навколішки, заповнюючи весь майданчик. З командами цивільного диригента – певно, старости районної громади – вони гучно волали, славлячи заокеанську державу, а тоді схилялися й тицялися лобами в асфальт. Випростувались, знову кричали…

За виставою пильно спостерігали вояки з автоматами. На годувальній хурі висіла наочна агітація – роздруківки старовинних світлин і картин. Богдан упізнав серед них відоме полотно Айвазовського, де був зображений віз із лантухами й американським зоряно-смугастим прапором.

Коли хор почав помалу затинатися з утоми, командир вояків – горбоносий східняк із густими чорними бровами й сивими скронями – звелів:

– Стоп! Встати! Погано! Де вдячність, потвори? Ці люди кілька разів рятували вас, мразот, від  голодної смерті! Якби не вони, то дехто з вас, може, й не народився б! Бо ви здатні лише все довкіл перепаскудити, а потім верещати «Рятуйте!». Американці, звісно, наївні. Годували вас, зробили вам усеньку індустріалізацію, згодом влаштували постачання під час війни, знову годували після розвалу Союзу. Дали вам геть усе, щоб ви не сиділи в болотах і жували ягель, а почувалися як цивілізовані люди! Інвестиції, Інтернет, айфони! А ви, потвори, чим віддячили? Що верещали? «Піндоси»? «В ядерний пєпєл»? І тепер вони вас знову годують. Нащо – не знаю. Я б цього не робив. Але ви, жаб’ячі вилупки, не отримаєте жодного шматка хліба, поки я не побачу, що ви за це вдячні! По-справжньому! Не вмієте бути вдячними – я вас, довбнів, навчу! Втямили? На коліна! Тридцять разів…

– Какоє-то іздєвательство… – важко сапаючи, пробурмотів огрядний черевань з краю ряду. Начебто неголосно, проте командир почув. Тицьнув пальцем у балакуна.

– Ти! До мене!

Двійко вояків неквапно виступили вперед, знімаючи автомати з запобіжників. Юрба сахнулась врізнобіч, намагаючись відсторонитись від винного. Черевань затупцяв на місці, проте збагнув, що від кулі не втечеш. Зіщулившись, поплентався до хури.

– Всі по місцях! – гримнув командир юрбі. І з лячною лагідністю промовив до товстуна: – То що, мерзото? Ніяк не нажерешся? Так зголоднів, що спух? За кендюхом уже цюцюрки не видно? – й навідліг ляснув товстуна по животу. Самими пальцями, але так, що той мимоволі зойкнув і заточився. – «Іздєватєльство» тобі?  Скажи-но мені – а як почувалися люди в українських селах, коли твої довбані «діди» позабирали в них увесь харч? І не подарований, а самотужки вирощений? Коли їхні діти вмирали з голоду в них на руках? Га? А ти бодай щось у своєму житті виростив, базіко?

Й відвісив череваневі такого ляпаса, що той мало не впав.

– Ти ж бо, мразото, не жер кору з дерев і траву два роки поспіль? Еге ж? Тобі на дурняк привезли харчі й просять лише одне: щоб ти, паскудо, за це подякував! А тобі навіть це важко? Ах ти ж, гидото!

Новий ляпас.

– Хлопці! Заберіть цей шмат лайна, поки я його не пристрелив. Під хатній арешт! До неділі! Дати п’ять літрів води, щоб не здох! Хай сидить, худне! Допоки не стане стрункенький, мов та їхня грьобана берьозка! Виконувати!

Один з вояків ухопив череваня за жирний карк. Відтяг убік, тицьнув у спину стволом автомата.

– Пішов!

– А ви, – чорнобровий тицьнув пальцем на юрбу, – на коліна! Тридцять разів славень Америці! Коли навчитеся – ще буде славень Україні! І хай-но хтось спробує мені…

– Овва! – пробурмотів Богдан. – До неділі – це чотири дні… А що за домашній арешт?

– Та нічого страшного, – відповів Лис. – Заганяють додому й наліплюють на двері стрічку з датою й часом. Поки не мине вказаний час, не маєш права виходити. Якщо стрічка пошкодиться раніше – будуть санкції.

– Якось дуже ненадійно.

–  Це ж цивільні. Не злочинці. Куди їм бігти? До першого патруля? Сидітимуть…

***

В спальному районі пахло тушкованою капустою з ковбасою. Тут Богдан із Лисом втрапили на урок історії. Статечний дядько оповідав, чим насправді була так звана «громадянська війна» після Жовтневого перевороту. Коли дозволив питання, його завзято підтримали узбеки й таджики, яких у юрбі була більшість. Навперебій оповідали, як їхні прадіди запекло боронили рідну землю від навали «русскіх». Про захоплення Хіви й різанину, котру там учинив генерал Скобєлєв – той, якого в РФ шанують як героя та ставлять йому пам’ятники. Про повстання Курбаші й те, як сотням тисяч людей довелося тікати до Афганістану, на чужину. Про те, як «русскіє» примусово змінили їм писемність – замість традиційних арабських літер запровадили кирилицю. Тому ті, хто навчався грамоті в радянських школах, вже були не спроможні читати книги, написані до московської окупації. Нічого не знали про власну славетну історію, науку й поезію за понад тисячу років.. А московіти втовкмачували їхнім дітям, що ті належать до «дикого примітивного народу з родовим строєм», і начебто саме окупанти подарували їм писемність, культуру й індустрію…

– А чьо ви сюда теперь прієхалі! – раптом гучно заверещала огрядна руда тітка. – Катітесь к сєбє дамой!

Назустріч їй вихлюпнулась хвиля обурення.

– Когда била война с немцем, ето ви все к нам в Ташкент єхаль! Женщини, дєті! Ми всех кормить, дом давать! Помогать! Думалі – друзья!А ви на нас говоріть – «чурка»!

– А пахта помнишь? Хлопок? Наши деті, как раби, его собіралі! В школу нє хаділі! А тваі деті учілісь, да?

– До вас у нас било два урожая за год! А после вашого хлопка – нічево нє растет! Земля мьортвий! Люді до сіх пор балєют от пєстіцидов!

– Ви в Афганістан сделал войну, пятдесят лет уже ідьот! В Таджикістан сделал войну! Работа нєт! Как жить, куда ехать?

***

На наступній точці поряд із синьо-жовтим прапором майорів червоно-чорний, а за розвішаними на хурі портретам Бандери, Шухевича й Коновальця, схоже, вивчали історію УПА. Втім, не лише її. Богдан із Лисом якраз потрапили на практикум із взаємодопомоги. Кілька місцевих московітів насипали по мисках курячий суп і роздавали співвітчизникам, а молодий хлопчина з пошрамованою щокою гримав:

– Вар’яте! Знову не досипав? Своїх-бо годуєш, не чужих! Чи тобі до свічки, що хтось лишиться голодний? Аби собі було добре? Що, втомився? Нічо, працюй! От ви, московіти, ледащі! Тому й так живете! Ану, ти, куди преш! Пропустив оту стару бабцю, хутко! Вона ледве дибає, а ти преш, бугаяко! Стоп! Геть звідси, потворо! Ти сьогодні без обіду!

– Ка-ак? Я…

– Ти не розчув, курво? Навчишся поводитися по-людськи – прийдеш! І спробуй-но на мене комусь наскаржитися! Гадаєш, тебе ніхто не відшукає? Ні, таки справді не знайдуть. Був – і зник. Ти таке хочеш, мерзото?

– Нєт…

– Тоді геть! У тебе до завтра лікувальне голодування.

– Ізвініте… пожалуйста… я…

– А нащо ти мені це говориш? Бабці кажи! От що, мерзото: допомагатимеш старим – тоді, може, я й тобі щось дам. Бігме, що за люди, га? Най би вас усіх шляк трафив!

***

– Що це за… е-е-е… за масове явище? – спантеличено запитав Богдан, коли вони з Лисом вкотре повернулися до авто.

– Народна дипломатія, – замислено пробурчав психолог. – І, що дивно, начебто діє.

– Тобто, або виконуй вимоги, або не дамо їсти?

– Звісно. Цілком науковий підхід. Називається «навчання з підкріпленням». А харчове підкріплення діє найкраще. Бо базується на системі безумовних рефлексів, а вони в людини найміцніші.

– Тобто, це наче дресирування тварин?

– Друже, а як інакше? Московітів кілька сторіч намагалися долучити до цивілізації. Проте те, що базується на аналізі й розумі, вони не сприймають. То що робити? Позаяк вплив на другу сигнальну систему за стільки років не дав результату – треба впливати на першу. Насамперед на базові харчові рефлекси.

–  Цікавенько…

– І цілком логічно. Бач, московітам не потрібні усілякі демократичні вихиляси із правами людини, волею і можливістю вибору. Вони цього ніколи не мали, й не розуміють, що це таке. Демократія їх лише збиває з пантелику й призводить до хаотичної поведінки, ніби маленьких дітей. Цього наші союзники ніяк не можуть второпати. А от наші хлопці знають.

– Але й усе інше якось надто прямолінійно. Штибу радянської пропаганди.

– Звісно! Бо вся радянська пропаганда розроблялася саме під людей з відповідним менталітетом! І вельми якісно розроблялася! Навіть нинішні генерації московітів виховувалися саме на пропаганді радянського зразку! Це на тебе чи мене таке б не подіяло. А тутешні це сприймають цілком щиро. Бач, на людей треба впливати тим способом, що для них добре знайомий. Якщо на них діє примітивна радянська пропаганда, то чом би й ні? Якщо це змусить їх поводитися пристойно?

– Трясця! А як наші хлопці до такого домудрувалися?

– А що тут складного? – засміявся Лис. – Вони кадрові бойові офіцери з доброю освітою. А соціум московітів базується на простій однолінійній ієрархії. Будь-який військовий вибудує її заввиграшки.

– Але що нам робити із «Хьюманами»?

– Гм… Пояснити, що до чого, не вдасться. В них інший менталітет.

– Отож.

– Але маю деякі ідеї… Тільки треба спочатку поспілкуватися з командирами годувальників.

***

– Що це таке? – спитав заступник командувача Альянсу по роботі з цивільним населенням. Здивовано витріщився на товсту теку, котру Лис поклав перед ним на стіл.

– Це програма «Просвіта». Розроблена фахівцями українського контингенту в Москві для налагодження стосунків із мирними мешканцями. Створена з урахуванням домінуючих психотипів цієї місцевості для зміни мотиваційної картини… От, у преамбулі це зазначено.

Заступник швидко прочитав вступ, погортав роздруківки, розглянув схеми. Й широко усміхнувся.

– Це чудово! Отже, ви плануєте підвищувати освітній рівень аборигенів, розширяти їх самоідентифікацію й навертати до демократії? Дуже корисна ініціатива! І ви навіть провели апробацію різних методик! Але чому такі дивні місця для заходів?

– Бачте, місцеве населення ставиться до миротворчого контингенту з насторогою. Якщо проводити окремі навчання, то на них мало хто прийде. А годувальні пункти відвідують всі. Це дозволить залучити до програми майже всіх дорослих мешканців міста.

– Чудово, чудово!

– Ху-у-х! – полегшено видихнув Лис, коли вони зрештою опинилися надворі й сіли до авто. – Прокотило!

– Тепер хай хлопці працюють, – вишкірився Богдан. – І ніхто не буде доскіпатися. Кажеш, вони обмінюються досвідом?

– Так. Кожен має власну програму. Вони щотижня її оновлюють і по черзі навідуються на різні точки.

–  От і хай впроваджують, гм… демократію, – пирхнув Богдан. – По-сталінськи.

– І жодного стресу, – вишкірився Лис. – Все рідне й знайоме.

Вони перезирнулися й дружно розреготалися.