Кур’єр уже в дорозі, помічнику Святого Миколая!

— Синку, давай додому, — попросила мене мама в ніч перед двадцять шостим грудня.

— Не можу зараз, — відповів.

Половину дня я — волонтер, розвожу посилки для війська. А по вечорах підробляю кур’єром. Якраз закінчував з замовленнями. Залишилось тільки одне і те у чорта на рогах! Але я — буду не я, якщо не доставлю.

— Не чекай. Все. Не маю часу.

— Ой, біда з тобою. Коли востаннє відпочивав? Та що там… я вже й забула, коли ти востаннє усміхався! Трудоголік, яким батько був…  — вислухав я і відключився.

Ну росту і росту, чого бубоніти мені про це кожного дня? Я не сиджу на місці з підліткових років.

Я крутив педалі настільки активно, наскільки міг. Подолав вже не один кілометр. Раптово переді мною вискочило щось схоже на… колісницю? Довелось різко вильнути, щоб не зіткнутися з цим «любителем живого вертепу». Вилетів я, значить, з сидіння, прямісінько в снігову кучугуру.

І ось, валяюсь, майже без тями, пригадую і мамині вареники, і як у теплому морі плавав, і як колись з друзями в караоке співали…

— Лежиш? — почувся голос.

— Лежу. Не видно? — з претензією спитав я і сам собі здивувався. Не у моєму становищі бурчати. — І взагалі, допоможи!

Малий хлопчина протягнув мені слабеньку руку. Я зробив вигляд, що це якось мені допоможе — ага. Але малий виявився міцним.

— Чого розстрибався? — спитав він.

— Та от, тренуюся перед змаганнями. Стрибок назад, стрибок вперед, — невдоволено прошипів.

— Ну й дивак! Я з усіх ніг до тебе спішив. Морозиво привіз? — засміявся хлопчик.

— Га?

— Я замовляв морозиво. На Північному полюсі один солодкий лід… А тут — вершкове з родзинками і горішками, — задоволено прощебетав.

— Північному полюсі?— нарешті підвівся я. Перед собою побачив справжнісінькі санчата, запряжені білогривими північними оленями! — Що за чудасія?

— А чого ти дивуєшся? Між нами ніякої різниці. Тільки ти, Саша, розвозиш одне, а я — інше, — хлопчик відшукав в снігу морозиво і з апетитом вп’явся в вафельний стаканчик.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?

— На Північному полюсі тільки й говорять, що про тебе, — він поплескав мене по плечі. — До речі, ось, подаруночок твоїй мамі. Вона чекає, не барись.

Хлопчик протягнув пакунок і помахав рукою на прощання.

Якби не побачив на свої очі — не повірив би. Санчата піднялися високо в небо. Задзвеніли дзвіночки на оленячих рогах. На душі стало так тепло і затишно…

Я широко усміхнувся.