Хрещата стежка

– Яринко! – гаркнула Оксана. – Скільки тобі казати: покинь те шиття! Що за видуми – вишивати на Різдво?
– Та вже ліпші, ніж ото горлянку дерти при великому святі, – звела погляд від п’ялець Варвара Степанівна. – Ший, Яриночко, ший. Отак, хрестик до хрестика. Розумничка.
На язиці в Оксани крутилося багато, але мусила ковтнути разом зі слізьми. Пішла на кухню. Не у своїй хаті живе, то й прав катма. Іван умів погодити їх зі свекрухою, та відколи воює – хоч тікай світ за очі. А куди ж піде, як сирота? У райцентр на квартиру? З дитиною та на вчительську платню? І Яринка любить бабу, що їй скажеш?..
Сил нема. Іван не дзвонить, а мав би вже добиратися додому. Обіцяли ж відпустити на свята…
– Ай! – почулося болісне.
Влетіла до кімнати. На колінах у Яринки лежало шитво, де серед білі полотна і теплого сяйва жовтого взору багряніла маленька плямка, а Варвара Степанівна однією рукою підносила до вуст вколений пальчик, а іншою відкривала упаковку з пластиром.
– От бачиш, онуцю, нічого страшного.
– Кидайте вже те шиття… – заїкнулася Оксана, але знову зустрівшись зі свекрушиним поглядом, замовкла. В ньому була пересторога. Як до сусідки, коли та межового стовпця переставила.
Яринка втерла сльозу, подивилася на нову оздобу на пальчику, а потім обережно підтягнула нитку, на якій висіла голка.
– Будеш далі вишивати? – голос Варвари Степанівни тремтів.
– Буду, – кивнула чотирилітка. – Я висиваю таткові стезецку додому. Цю нитку довисию і всилис мені блакитну!

***

Із тремтячих рук випав телефон. Із грудей рвався стогін, але Оксана замкнула вуста – Яринка спить. Серце завмерло, наче безпорадно спинившись на роздоріжжі.
– Тримай, доню, – Варвара Степанівна втиснула їй у долоні грубий конверт. – Стане на першу пору. Ганка тебе у Дніпрі зустріне, до шпиталю проведе й до себе ночувати забере. Там і поживеш, поки Іванка далі не переведуть, – зітхнула, сіла поруч і пригорнула. – Живий. Снується далі його ниточка. Видибає. Десь сам подужає, десь ми підтримаємо.
Оксана вперше щиро обійняла свекруху і мовчки заплакала. А та колисала її в обіймах і шепотіла:
– У Києві та Львові в мене є подружки, прихистять тебе. А як далі де поїдете, зніми квартиру, не живи попідтинню. Чуєш?
Лише і змогла, що кивнути.
– Ну, з Богом, доню! Потяг не чекатиме.
Тепла рука лягла Оксані на голову, а шкарубкий, сколотий великий палець вивів на чолі хрестик.