Котокомби

– Синочку, ти що, захворів?

– Та ні, мамо, так, трошки нежить.

– А що ж, не приїдеш іще додому?

– Мам, ну яке додому?! Війна!

– Я розумію, але ж чую по голосу, що ти виснажений.

– Та в нас тут усі такі бадьорі!

– Але, може, є якісь варіанти, хоч на пару днів? – не здавалась жінка.

– Добре мам, зараз тільки повідомлю бійцям і командуванню, що комбату потрібен відпочинок, – і зразу ж додому, – зітхнув безсило.

У слухавці почулося схлипування.

– Вибач, мам, я справді дуже втомлений. Не ображайся, зараз якраз трошки відпочину. Потім, коли зможу, подзвоню, поговоримо. Добре?

– Добре. Бережи себе, сину!

Олег нарешті торкнувся щокою кулака, який, як свідчила давня шкільна загадка, був найм’якшою подушкою, й відразу заснув. Застуда, напруга і довге безсоння глушили міцним сном, хоча у бліндажі було вогко, дощі не вщухали вже котрий день. Як і гради, щоправда, не ті, що сила природи. Чоловік так міцно спав, що не почув різкого скрипу, наче заіржавілий метал треться об камінь. Біля нього в укритті  виростала із землі металева стіна, а десь із підземелля чулися голоси:

– Ну от, а під час випробувань було безшумно, – муркотів перший.

– Ми ж тестували там, де не так бомблять, а тут енергетика дуже важка, от і ледве-ледве їде.

Коли металева стіна цілком висунулася з-під землі, сягнувши стелі укриття, у ній роз’їхалися двері, мов у звичайному ліфті. Із нього вийшли двоє з ношами і поклали на них Олега.

– Такий худий, а важкий! – хекаючи, мовив перший.

– Так це ж люди! Не те, що ми з тобою: пухкенькі, але легенькі, – обізвався другий.

Боєць ворухнувся.

– Тихо, тихо! Спи!

– Спи-спи, бо зіпсуєш нам експеримент.

***

Олег розплющив очі. Він лежав у світлій кімнаті з пухнастими стінами. Світло м’яко розсівалося згори, але ні вікон, ні дверей не було. Подумав, що примарилось. Прокліпався. Та все залишилось так само.

Досі йому здавалося, що він лежить на найм’якішому у світі ліжку, але спробувавши встати, помітив, що то не ліжко було, принаймні не таке, до яких він звик, а узвишшя на такій же м’якій, як стіни, підлозі. “І коли це я встиг отримати контузію і потрапити в дурку?” – нічого іншого не подумалося на таке видиво.

Ступивши перші кроки по підлозі й відчувши тепло та вібрацію, він аж замуркотів від насолоди. Стопи тонули у м’якому покритті, м’якесенька піжама приємно огортала  тіло. Здавалося, що він потрапив на невагомі хмаринки. Але думка “що це?” усе ж бентежила його, не даючи цілковито розслабитися. Телефону при ньому не було, як і зброї, годинник, батьківський подарунок, показував 14:50, стрілки  вперше за сім років не рухалися. Олег не розумів, звідки чекати підступу і як йому діяти. Може, це не дурка, а рай, і він не контужений, а вже двохсотий? Міряючи кроками простору кімнату, він усе думав.

Аж раптом наштовхнувся біля лежанки на якийсь невеличкий квадрат, що виділявся кольором, але не структурою – був таким же пухнастим, як і все довкола. Підняв. Схоже на дівчачий щоденник. Розгорнув і прочитав назву: “Мур-няв довідник для прибулих”

– Що за хрінь? –  сів на лежанку і почав гортати.

Котель – готель.

Нявкуш – найсмачніша у світі ковбаса.

Муркотун – корінний житель котокомб, якому щось не подобається.

Котіссімо – найвища насолода.

– Котець! Повний котець! – лайнувся Олег, не розуміючи, що відбувається.

“Таки контузія…”

– І зовсім я не повний, а в міру пухнастий, – промуркотів хтось ображено.

Стіна розступилася і з неї вийшли двоє круглолицих грубасів із хитрими зеленими очима. Невисокі, в пікселі, з пишними козацькими вусами, трохи схожі на фанів українського футболу, бо на щоках в кожного було по дві смужки – жовта і блакитна.

– Спецагент Котунчик до ваших послуг, – відрекомендувався усміхнений. – А це спецагент Котець, – вказав на мовчазного насупленого колегу. – А “Повний котець” – то в нас такий проєкт є в розробці, застосовуємо винятково до орків, але ним займається інший відділ.

– Ааа… де я і що тут відбувається? – нарешті здобувся на слово комбат.

– Міні-ротація для максимального відновлення сил, – повідомив Котунчик, Котець і надалі ображено мовчав.

– Яка в біса ротація?! Скільки я вже тут? Мені ж на позиції треба бути!

– Не хвилюйся, відновиш сили і підеш.

– Яке відновиш сили? Нема на те часу! – звівся на рівні  Олег і тепер уже дивився згори на цих двох.

– Час є! – загадково підморгнув Котунчик.

– Ти ще нам починання зірви! – врешті сердито муркнув Котець.

– Я не жартую, мені терміново треба повертатися, – Олег зміряв поглядом відстань до отвору в стіні.

– Ти й повернешся терміново. Рівно за хвилину, відколи зник звідти, ти знову опинишся там. Твій час там зупиняється, поки ми тут допомагаємо тобі набратися сил. Рівно пів хвилини йде на транспортування в один бік, тобто туди і назад разом хвилина. Тому заспокойся, видихни і пройди курс відновлення, який ми для тебе приготували. Ще трохи полеж, потім підеш на процедури.

На вигляд ці опецьки загрози не становили, а відпочити так хотілося…

– Точно за хвилину повернете?

– Которитетно запевняю. Слово котокомбця!

Двоє розвернулись та пішли до виходу. І лише тепер Олег помітив їхні довгі смугасті хвости.

***

За якийсь час стіна знову розступилася і до кімнати увійшла низенька пухкенька й кучерява блондинка в білій м’якенькій піжамі, подібній до тієї,  що була на Олегові.

– Мене звати Кітка, – приязно усміхнулася. – Я буду тебе супроводжувати. Ходімо, котику.

Вийшовши за нею, Олег потрапив до довгого світлого коридору. Одразу навпроти кімнати, де він досі перебував, знаходився великий офіс, обладнаний за останнім словом техніки. Саме там зараз Котець із Котунчиком щось обговорювали, жваво жестикулюючи, але скляна стіна повністю глушила звук. Побачивши зацікавлення комбата, Кітка пояснила:

– Саме ці два агенти відповідальні за проєкт ротації та реабілітації вояків ЗСУ в наших котокомбах. Це частина великого проєкту «Котики для котиків», але ще багато чого потребує котологізації. Ти перший, хто сюди потрапив. Далі будуть удосконалення, щоб за раз можна було брати на которотації більше бійців. Чула одним вухом, що планується мережа по всій лінії фронту. Ти гарно попрацював там нагорі, тепер їхня черга трудитися, а ми йдемо відпочивати.

Зненацька щось загуло, Олег принишк зиркаючи на Кітку.

-О, не лякайся, – заспокоїла вона, – це просто облаштовують регенераційний кабінет.

Першим приміщенням, до якого привела Кітка, виявилася кімната масажу. Як тільки Олег роздягся і ліг долілиць на  масажний стіл із м’якою оббивкою, Кітка дала сигнал — і пухнасті котики, які досі сиділи на лавах обабіч від столу, застрибнули на пацієнта і активно, але м’яко почали розминати йому спину.

– А не подряпають? – занепокоївся Олег.

– Ні, не хвилюйся, – усміхнулася Кітка. – Кігтики вони бережуть для тих, кому призначена голкотерапія. Тобі — лише масаж м’якенькими подушечками.

Досі комбат думав, що найбільшою насолодою був відпочинок у тій першій м’якій кімнаті, де він прокинувся. Але справжнє котіссімо було саме тут.

Обійшовши багато кімнат і отримавши стільки само процедур, Олег уже почав втомлюватися від того відпочинку. Іншим бійцям тут буде дуже добрий релакс, але він як перший тестувальник мав залишати відгуки і відповісти на безліч запитань, а йому це не дуже подобалось. Час від часу до нього підходили Котець із Котунчиком і досипали питань. У такі моменти, бачачи, що це втомлює гостя, рятівниця Кітка дипломатично забирала Олега до наступної кімнати.

Коли вони минули двері з табличкою «9 життів», провідниця розповіла, що там працює агент Котенко над проєктом, що дозволить за секунду до прильоту витягати бійців до котокомб, а потім повертати нагору, коли мине небезпека для життя.

У кінці коридору були двері з табличкою: «Підготовка до Котомберфесту».

– Це тут можна пивця попити і ковбасок поїсти? – радісно уточнив комбат, бо Котомберфест видався йому знайомою назвою.

– Поїсти і попити в нас можна в будь який час. Ти тільки скажи – і тобі принесуть, чого душа забажає. Але Котомберфест ніяк не пов’язаний з тим, про що ти подумав, хоча, сподіваємось, і таке проведемо вже цієї осені, – підморгнула Кітка. Котомберфест ми організуємо в день, коли ваші котики здобудуть перемогу для України. А зараз підійди он до того столу, візьми теку і заповни формуляр.

– Що? І тут? – не витримав Олег.

– Це справді потрібно. Так робитиме кожен, хто потрапить сюди на міні-ротації. Це допоможе наблизити Котомберфест.

Коли комбат узяв теку, пояснила:

– У першій колонці записуєш варіанти, даючи відповідь на питання” «Що я пропоную зробити для швидкого настання перемоги?», а в другїй – «Що я роблю і робитиму для перемоги?». І внизу закріплюєш усе підписом: «і все нам вдасться». Написав? От і добре. Проходь і зручно вмощуйся в кріслі.

Як тільки Олег сів, перед ним ввімкнувся великий екран (майже на пів стіни). Зазвучала приємна мелодія. На екрані з’явилося місто з квітучими клумбами, гарними будинками, новими дорогами. І табличка на в’їзді: “Бахмут гостинно запрошує!”

Серце Олега сповнилося надії, що ті сіро-чорні руїни, з яких вони зараз витискають рашистів, справді знову стануть квітучим містом. І від того аж сил прибуло!

У стіні збоку від проекції утворився прямокутний отвір.

– Йди туди! – спрямувала Кітка. – Там знайдеш свою чисту форму та інші речі, з якими прибув.

Біля ліфту його вже чекали Котець із Котунчиком. Кабіна рушила вгору, але за якусь мить зі скрипом зупинилася.

– Та що ж таке? Знову! –роздратовано мовив Котець і почав активно натискати щось на сенсорному екрані на стіні.

– Швидше! – підганяв Котунчик. – Ми вже дуже близько. Дивись, годинник у нього на руці знову пішов!

– Занадто важка енергетика, – муркнув колега. – Треба активніше застосовувати програму “Повний котець”, щоб наблизити Котомберфест.

***

Олег розплющив очі саме тоді, коли до бліндажа зайшов побратим. Комбат встав.

– Агов ти чого? – здивувався боєць. – Не думав, що в тебе такий чутливий сон.

– Я на позицію.

– Так ми ж щойно звідти! Ти ж мріяв хоч трохи кимарнути!.

– Вже кимарнув.

Побратим глянув здивовано.

– Та яке? Минуло ж кілька хвилин!

– Так, не кіпішуй, краще сам лягай відпочивати!  – усміхнувся комбат, примружившись від сонця, яке нарешті виглянуло. І додав: – Ти теж швидко відновишся.