Похилений хрест

Як і сотні українських сіл, село Ягідне на Чернігівщині навесні та влітку потопало в зелені дерев та яскравих барвах різних квітів. Його жителі були звичайними хліборобами, які славилися своєю простотою, щедрістю та гостинністю.

Але одна особливість, яка відрізняла це село від інших, все ж таки була. Це – церква. Селяни завжди приходили до храму на свята, не пропускали богослужіння і в неділю. Настоятелем церкви був отець Павло. Дуже любили його жителі села. Допомагав він і словом, і ділом. Нікому настоятель не відмовляв у допомозі, кожний, хто приходив до нього в храм, знаходив тут і добре слово, і підтримку, і розраду. Отець Павло вже мав 90 років, але Господь не поспішав забирати його до себе. «Божа людина», – казали про нього селяни і схиляли голови при зустрічі в знак глибокої віри та поваги. Отець Павло, незважаючи на свій вік, залишався ще досить міцним і жвавим чоловіком. Але раптом настоятель захворів. Хвороба дуже вплинула на загальний стан здоров’я священика. Ще два роки він змагався зі старістю та слабкістю. Але взимку настоятеля поховали. Того ж дня в селі з’явився величезний кіт. Протягом поминального обіду він поважно ходив між лавами, де сиділи люди і кожному зазирав у вічі, ніби скануючи душу людини на чорноту, яка породжувалася заздрістю, брехнею, злобою та іншими жахливими речами. Їсти він не просив, лише оглядав та принюхувався до кожної речі в церкві. Дивно було бачити селянам нашийник у кота, який свідчив про наявність господаря в чотирилапого. Та нікого чужого за поминальним столом не було, ніхто з чужинців і не приїжджав, тому   поява кота в селі здавалася містичною. Та найдивніше було попереду. Коли жителі села ввечері спробували вигнати кота з церкви та зачинити її, пухнастик категорично відмовився виходити. Спочатку він втікав від переслідувачів, а потім сховався. Було вирішено залишити його в храмі до завтра.

Та ні наступного дня, ні наступного тижня селяни не змогли вигнати кота з церкви. Він вдало переховувався. Коли ж його спробували все-таки спіймати, він так зашипів на сміливця, що він відскочив назад, уникнувши гострих пазурів чотирилапого, який усім виглядом показував, що марна справа вигнати його з храму.

Селяни вирішили залишити кота в спокої, допоки в село не приїде новий  священик. Йшли дні, тижні, а храм залишався без настоятеля. Але незважаючи на це, пусткою це місце, де була церква, не ставало. Кіт розганяв усіх непроханих гостей. Вночі ганявся за сичами, вдень – за голубами. Не давав спуску він і недоброзичливцям серед людей. Жартівники, які хотіли вночі написати на стінах церкви лайливі слова, назавжди втратили бажання навіть підходити до храму після побаченого. Вони стверджували, що спочатку побачили очі кота, які горіли, ніби жарини, а вже через секунду перед ними стояв не кіт, а отець Павло. Звісно, ніхто в селі їм не повірив, але чотирилапого почали побоюватися. Частково після того випадку, частково через забарвлення шерстки, кота почали називати Панотцем. Він був чорним, ніби в рясі, і мав маленький білий трикутничок біля шиї. Доповнював образ нашийник, що нагадував селянам пояс, яким підперізувався отець Павло.

У селі трапилося ще декілька подій, які змушували жителів села все ж повірити в містичність кота. Дехто стверджував, що вночі бачив, як кіт зганяв з хреста ворона, що лиховісно крякав у місячному промінні. Хтось же чув, як чотирилапий дзвонив у дзвони на Пасху. Всі ці випадки лякали селян і одночасно викликали повагу до кота. У селі не вщухали чутки про походження пухнастика. Врешті-решт, люди зійшлися на одній думці. Вони вважали, що кіт – це переродження душі отця Павла.

Життя в Ягідному продовжувалося у звичайному руслі. Кіт стежив за порядком в селі та цілісністю храму. Панотця всі поважали і навіть віталися при зустрічі:

– Добрий день! Як ваше здоров’я?

Але мирне життя селян було порушено 24 лютого 2022 року. Сусідня країна віроломно напала на Україну. Оскільки  Ягідне – це прикордонне село, тому воно було окуповане в перші дні війни. Російські солдати нагнали безліч військової техніки. Заходили в кожен двір, допитували, грабували, здійснювали арешти під вигаданими звинуваченнями. Спочатку жителі села чинили опір окупантам. Щоб зломити силу волі українців, змусити скоритися, російські солдати заарештували голову села – Василя Григоровича. Утримували чоловіка в церкві. Для окупантів не було нічого святого. У храмі вони облаштували штаб. Кожного дня російські солдати сюди підвозили та розвантажували десятки ящиків зі снарядами та патронами. У кімнаті, де жив священик, облаштували в’язницю для полоненого.

Коту дуже не подобалися всі ці безчинства, які вчиняли російські солдати. Панотець шипів і кидався на непроханих гостей, хоча вони його і не боялися. Гострі пазури йому теж не допомогли. Солдати відкрили по ньому вогонь. Кіт ледве встиг сховатися за вівтар.

З початком повномасштабного вторгнення всі українці, зокрема й жителі села Ягідне, втратили сон. Втратив його й Панотець. Кожної ночі селяни бачили, як кіт годинами сидів біля хреста, схиливши голову, ніби в молитві. Як він видирався на гладенький купол і тримав там баланс, для всіх було загадкою. Вдень кіт переховувався від окупантів, зиркавши своїми зеленими очима, наповненими люттю, зі свого потаємного міста.

Аж ось одного разу, Панотець з’явився на подвір’ї дружини голови села. Кіт, який ніколи особливо не проявляв ласки, раптом почав тертися об ноги Тетяни Сергіївни і мурчати. Жінка не могла повірити своїм очам. Вона обережно почала гладити кота, примовляючи:

–        Зголоднів, мабуть? Я – миттю. Смачненьного нічого немає, але окрайцем хліба з тобою поділюся.

Кіт, здавалося, зрозумів і всівся біля порогу, перебираючи нетерпляче лапками. Тетяна Сергіївна винесла шматочок і поклала перед котом. Але Панотець його не їв, а обережно взявши в зуби, спрямував свій шлях до церкви. Так повторювалося кожного дня. І тільки на третій день жінка зрозуміла, що Панотець приходить по хліб не для себе, а носить цінну передачу її чоловікові. Жінка дуже зраділа такій допомозі. Наступного разу вона здогадалася прикріпити до нашийника кота маленький олівець та шматочок паперу. Того ж дня Панотець приніс перші вісті від її чоловіка. Те, що кіт проходив через російських солдат непоміченим, було справжнім дивом. Але і до цього Панотець творив чудеса. Ніхто не знав, як при замкнених дверях кіт заходить і виходить з церкви без сторонньої допомоги. Тепер же дружина сільського голови вважала кота просто Святим. Через Панотця вона передавала не тільки хліб, а й дізнавалася про наміри окупантів. Чоловік уважно прислухався до розмов окупантів і передавав інформацію через Панотця.

Так минув майже тиждень. Сільський голова ніяк не хотів співпрацювати. Окупанти отримали відмову і від фельдшера місцевої амбулаторії та директора школи. Жителі села теж не виявляли належної поваги, на думку окупантів. Тоді російські солдати зігнали селян у підвал місцевої школи. Там людям не вистачало місця та повітря. У першу ж ніч від задухи помер дідусь. І тієї ж ночі кіт наважився на розмову з Люцифером. Панотець був справді переродженою душею отця Павла. Вона була послана Богом на Землю оберігати душевний спокій людей і вберігати їх від спокус Диявола. Кожної ночі Сатана приходив і вів розмову з котом. Хоча, скоріше за все, це був монолог Сатани. Кіт мовчки слухав всі спокусливі пропозиції Люцифера. Натомість лукавий хотів мати душу отця Павла під своєю владою, оскільки вона йому б принесла небачену міць. Душа священика була чистою і безгрішною, а тому мала надзвичайно велику силу та енергію, не те що чорні душі грішників. Кіт ніяк не реагував на ці розмови. Наблизитися ж до душі Сатана не міг. Панотець завжди сидів біля хреста на куполі, який відганяв не тільки грішні помисли Сатани, але і його самого.

Але цього разу Панотець сам шукав зустрічі з Люцифером. Душа отця Павла розуміла, що протистояти такому скупченню зла самостійно вона не може. Головним її завданням залишалося врятувати людей, навіть, якщо на вагах стоїть її подальша свобода і служіння Дияволу.

–        Що, нарешті правильне рішення прийнято? – почув Панотець голос позаду.

–        Не знаю, про яке рішення ти говориш, – спокійно промовила душа, – але мені потрібна твоя допомога. Необхідно знищити те зло, яке прийшло на Україну.

–        Добре, я все влаштую, – сказав Сатана. – Головне про плату не забудь!

–        Пам’ятаю – сказала душа, широко відкривши свої котячі очі. На хвилину їй здалося, як диявольський вогонь торкнувся її.

–        Страшно? – хижо посміхнувся Люцифер.

Панотець опанував себе і спокійно сказав:

–        Угоду погоджено?

–        А ти й справді маєш надзвичайно велику силу, – задоволено потираючи руки, сказав Люцифер. – Тоді слухай, Панотцю, – продовжував Сатана, – маєш нахилити хрест на церкві, бо не пускає він мене у храм. Я нашлю сон на російських солдат і дам змогу українській розвідці здобути потрібну інформацію.

–        Отже, домовились, – сказав кіт і почав дертися на купол.

Ту визвольну ніч селяни запам’ятали надовго. Українська артилерія накрила вогнем штаб окупантів. Почали детонувати снаряди. Церква була майже знищена. Вранці в село зайшли українські захисники. Вони й визволили полонених з підвалу. На жаль, десятьом людям не вдалося пережити ці тортури. У величезній скорботі селяни поховали своїх земляків. З почестями вони поховали й кота. Панотця знайшли недалеко від церкви. Він до останнього свого подиху оберігав спокій людей та цілісність церкви.

У період окупації та деокупації селяни втратили майно, дехто ж зазнав значно більших втрат – біль втрати близьких людей. Але ця біда, одна на всіх, об’єднала селян. Вони допомагали один одному відновлювати житло. А, головне, жителі села почали відновлювати церкву. Сільський голова разом з іншими чоловіками прикріпили хрест, який впав від вибухової хвилі, до вцілілої стіни церкви.

Вночі ж, як стверджували очевидці, вони знову бачили Панотця. А вранці на могилі отця Павла були свіжі котячі сліди. Селяни вірили, що кіт знову з’явиться на їхніх вулицях.  Але Панотець так і не з’явився. Наступного ж тижня у село нарешті приїхав новий священик …