Коріння та соки

1

Ми спали, а тепер прокинулися та потягнулися всією тисячею тонких пальців до сонця. Від тепла під шкірою заворушилися волосини, які невдовзі сплетуться у нову зелень та випригнуть із наших тіл. Але поки що подих повітря холодив, і ми тулилися одне до одного, переплітаючи наші пальці над землею та під землею.

Ми говорили на дикій мові, бо самі були дикими, тобто були справжніми, всі інші змінилися, забули мову лісу та перетворилися на невільників когось під назвою «людини». Птахи доносили до нас вісті про бетонні та залізні ліси, де жили люди та тримали рослини та тварини в полоні. Наші крайні брати та сестри, які межували з цими лісами, підтверджували пташині чутки, вони показували нам картини людського невігластва, доносили звуки їхньої примітивної мови, але найстрашніше вони ділилися з нами своїм болем, коли хтось із представників людства приходив, щоб «зрубати собі дерево». Наші пальці під землею так міцно перепліталися, що в нас не було секретів одне від одного, думати, говорити та відчувати означало одне і те ж. Ми були єдиними, і нехай дикими для людей, але щасливими, бо така була наша природа.

В лісі тривала чергова тривога: сюди зайшла людина. Чоловік. Він йшов упевненими кроками, його тіло було вже не надто молоде, але сильне, металева палка в руках не тяготила його, наче він звик тягати щось важке. Його погляд швидко перепригував із однієї місцини на іншу, чоловік щось шукав, але ні ми, ні птахи та дрібні тварини не могли залізти в голову цій істоті та здогадатися, що привело її сюди. Було зрозуміло тільки одне: цей чоловік – Хижак, і ніхто з нас не хотів стати його здобиччю.
Чоловік зупинився і роззирнувся.

– Що ж це вибрати? – сказав він, але ми не зрозуміли його, бо його мова була лише звуком, який торкався нашої шкіри. – Треба щось із зубами, щоб таке ж, як вона, дике було. На згадку про хороші години разом.

Хвилину чоловік роздумував, а потім наблизився ближче і став різати землю металевою палкою. Ми відчули біль, істота розрізала наші пальці під землею, руйнуючи зв’язок. Наші тіла затряслися від страху. Біль заповнив усе.

– Шипшина підійде. – сказав він, і вирвав із землі частину лісу, частину нас.

Пальці розімкнулися, останній зв’язок порвався і зник, біль перестала бути нашою і стала тільки моєю. Так народилася «я». Тепер я була одна, відірвана від землі.

– Червоні ягоди шипшини –
Немов твої корали губ.
Як люба ти мені, дівчино,
Скажи: Чи я для тебе люб? [1]

Хижак йшов і співав, і ніхто довкола не здогадувався, що це саме він був насправді диким.

2

Нова земля виявилася пухкішою, не такою глевкою, але і не такою смачною. Вона мала безліч дивних присмаків. Штучних. Несправжніх. Неприродніх. Її не задобрили, а отруїли, і тепер намагалися отруїти мене.

Поруч росли інші, але я не чула їхнього голосу, бо наші пальці ще не дотяглися один до одного. Мені було самотньою, але залишалося тільки змиритися і вкоренитися тут. Я потягнулася до ґрунту, розуміючи, що більше ніколи не стану частиною лісу, і можливо завжди буду лише «я» і більше ніколи «ми».

Через декілька днів підземні пальці заживили рани та проросли трохи далі вглиб землі, щоб закріпити тіло. Іноді приходив чоловік і дивився на мене, чи я ще не випригнула із землі та не втекла від нього. В мене була змога втекти – засохнути, але весна тільки почалася, і все моє єство хотіло жити. Інколи Хижак підходив дуже близько, стискав одну з десятків моїх рук так, щоб мої шипи проникли під його шкіру, і я відчула на собі його кров. Потім від відпускав мене і сміявся, облизуючи кров на своїх пальцях.

– Знову кусаєшся! – казав він. – Дивися, я можу покарати тебе ще раз.

Він йшов і мені ставало легше, хоча смак його крові на шкірі не давав спокою ще кілька днів.
І все ж я вкорінялася все глибше. Мої пальці призвичаїлися до смаку землі та ґрунтових вод, познайомилися з підземними жителями, знайшли свою дорогу між дрібними каменями. В якусь мить я подумала, що все не так погано: мій новий світ відрізнявся, але в багато чому походив на старий. Сонця тут було навіть більше, ніхто не закривав мене від прямих променів. Однак у якийсь із днів я потягнулася далі в земляну пітьму й доторкнулася до невідомої брили. В лісі мені ще не траплялися подібне, хоча інколи наші спільні пальці натрапляли на мертвих тварин, і земля поряд із ними мала подібний смак.

Я повільно обплела цю брилу, день за днем обіймаючи її своїми пальцями. Мені не подобалося її обнімати: пальці горіли від ядючих соків, а по венах текла кислотна слина, яка мало не спалювала мене. Однак ця брила була велика і прямо на моєму шляху, тому я робила з нею те, що з усім іншим: обплітала і пила.

Брила виявилася м’якою, з кожним днем вона розчинялася в землі ще більше і в якусь мить, мої пальці провалилися в неї і занурилися, як у підземну водойму. Це таки була мертва тварина, смак зовсім схожий на лісових жителів. Я обплела її кістки і проникла всередину, напуваючи себе соками чужого тіла. Вони були мертвими, навіть земля не змогла перетворити їх у щось корисне, залишалося сподіватися, що моє власне тіло витримає та поглинить чуже… Що чуже? Життя? Смерть? Пам’ять? Щось було не так, як зазвичай, і в якусь мить я загубилася…

3

– То ти прийдеш? – спитала Інга по телефону.

– Тільки Айву вигуляю. – сказала я посеред парку, дивлячись, як німецька вівчарка Айва носиться від дерева до дерева на довгому повідку.

– То через скільки? Щоб я знала, коли мені збиратися.

Інга трохи бісила. Ну, якщо їй так кортіло, могла вже починати фарбуватися, звідки я знала, коли Айва надумає зробити свої справи? Собаці йшов тільки другий рік і її б до кінолога, але батькові було шкода, щоб Айву муштрували, він хотів, щоб вона залишилася миленьким цуциком на все життя.

– Катерино?! Ти мене чуєш? То коли? – подруга нила в трубку.

Просто Катя. Хіба так складно запам’ятати? Не Катерина, не Катря, Катюша, Катруся, Катеринка і бозна як ще.

– Інго! Якого ти мене так… – почала я вичитувати подругу, але рука, що тримала повідок шалено рванула вбік.

Тіло похитнулося, руки раптом спотіли, і телефон, блимнувши, вирішив звалитися з руки. Телефон був три дні, як куплений на день народження, останній iPhone, на який батьки розщедрилися, тому що в цьому році я закінчувала школу. Іншого такого не буде. Рука впустила повідок, ухопившись за цінний смартфон, поки не менш цінна собака з гавкотом рванула за об’єктом своєї цікавості – маленькою дворнягою, яка чкурнула на сусідню вулицю.

Вилаявшись, я засунула смартфон у карман і кинулася за собакою, щиро жалкуючи, що при мені залишився саме iPhone, а не собака. Я бігла щосили, але Айва не дала мені часу навіть втомитися. Через якісь секунди вівчарка зникла з поля зору.

Вдома сльози нічого не дали. Батьки відпочивали в селі, у Франківську залишилася я одна, треба було шукати Айву, поки вона не вскочила в халепу. Залишалося сподіватися на соцмережі: я написала в усі місцеві групи та опублікувала слізний пост із проханням відкликнутися, якщо хтось бачив собаку. Коли телефон подав сигнал, я кинулася до нього і прочитала повідомлення від незнайомця:

– Здається, я бачив вашого пса.

– Нехай це буде вона. – попросила я вголос і відписала: – Вівчарка, як на фото? На ім’я відкликається?

– Не знаю. – написав незнайомець. – Не розбираюся в собаках, по імені не кликав. Але в нашийнику.
Хто не знає, як виглядає вівчарка? Але чого до людини придиратися? І так добре, що написав.

– Де вона? – відписала я.

– Була на смітнику біля мого дому. Можу показати.
Айва не стала б ритися в смітті. З іншого боку, вона вперше була на вулиці одна.

– А це де? – спитала я в повідомленні. – Сама подивлюся.

– Знаєш де Городок? – написав чоловік.

– Ні. – зізналася я, бо не була в районах на околиці міста.

– Тоді сама не знайдеш. Можу показати.

Щось у цьому чоловікові мені не сподобалося. Я зайшла в профіль: звали Чопик Андрій Романович, 42 роки, одружений, вчився у Франківську і сам вчителював у якійсь місцевій школі, фото не було. В старих чоловіків часто профіль без фоток, але наскільки часто вони пишуть неповнолітнім? Однак думати було ніколи: дев’ята година вечора, темно, і я вже дуже боялася за Айву…

Андрій Романович зустрів мене на автобусній зупинці через пів години. На ньому були старечі широкі джинси та темна куртка, голова втягнута в плечі, руки в карманах, рідке волосся – я легко могла уявити його вчителем.

– Пішли. – сказав він. – Покажу, де бачив твого пса. Може, його вже там і нема.
Він йшов попереду, тільки інколи перевіряючи, чи я слідую за ним. Над нами світилися ліхтарі, людей у дворах було багато, тому я не переймалася.

– Треба було взяти когось із друзів. – сказав він учительським тоном. – Не ходити самою.

– Було мало часу, щоб когось кликати. – сказала я. – Крім того, мені соромно, що я загубила Айву.

– Смачне ім’я. – сказав чоловік.

– Сама придумала. Ненавиджу айву, вона бридка, як і хурма. Назвала собаку так, щоб менше її любити, але не вийшло. Завжди боялася, що вона втече, й розіб’є мені серце.
Андрій, як його там, мовчав.

Ми зайшли за дім, і я зупинилася. Попереду ліхтарі не світилися, темний закуток зі смітником і декількома машинами. Люди кудись зникли, вікна будинку в цей бік не виходили. Я нервово засміялася, фільми жахів зробили з мене дуже підозріливу особу.

– Це тут. Ось цей смітник. – сказав чоловік.

– Там є якісь собаки? – запитала я, залишаючись на світлі.

Він знизав плечима.

– Зараз подивимося. – сказав і ступив у темний провулок.

Я була собою незадоволена. Диви яка боягузка! Айва десь бродила одна, зараз певно боїться більше, ніж я. Треба забути за переляк, тут нема кого боятися.

– Ей! – покликав чоловік із провулку. – Йди дивися, чи твоя!
На душі полегшало, щось підказувало, що Айва знайшлася, що це вона, і невдовзі я зможу забрати її додому. Цей невдалий день закінчиться, а коли батьки приїдуть, можна буде розповісти їм, як Айва загубилася і в той же день знайшлася.

Крок – і я вже була в темряві, ще крок – і стояла біля смітника. Ні собаки, ні чоловіка там не було.

– Ей?! – загукала я. – Ви де?

Секунда відчаю і на мій поклик прийшли. Хтось схопив мене позаду і спробував закрити мені рота долонею. Замість того, щоб закричати, я вкусила руку, як би зробила Айва, не тому що вміла захищатися, а від страху. А мені було страшно, дуже. В наступну мить весь страх згас, а з ним і світло моєї свідомості, лише хотілося, щоб Айва не потрапила в халепу, як я.

4

Скільки разів можна народитися? Зі мною це траплялося занадто часто. Я відчувала себе іншою. Ким тепер була? Рослиною чи людиною?

– Вона вже чує нас? – спитав хтось. – Ти! Чуєш мене?

Я роззирнулася над землею і під землею. Хтось дотягнувся до моїх пальців унизу, точніше до мого коріння. Катя називала нижні пальці – корінням, а верхні – гіллям, я не бачила в цих назвах ніякого сенсу раніше, але зараз розуміла їх. Єдине, що не розуміла, чи була Катя мною, а я – нею? Чи так завжди відбувається, коли п’єш людські соки?

Я росла в саду, обнесеному високим кам’яним парканом. Раніше я б не усвідомила цього, але зараз стало ясно, що поруч стоїть людський одноповерховий будинок, одна його стіна чітко проглядалася поміж дерев. Тут було чимало рослинності, яку я не чула, бо росла в центрі галявини, в ряд із ще трьома кущами.

– Відстань від неї. – сказав інший голос.

– Вона вже декілька місяців мовчить. Мені скучно, хочу все знати.

В лісі були «ми», і навіть окремі голоси являлися «нашими», тут все було інакше. Кожен голос звучав по-іншому, самобутньо та… по-людськи. Я затремтіла від роздратування, це почуття було мені не властиве, воно належало тій дівчині.

– Що тут коїться? – заговорила я так, як би спитала в когось Катя.

Довкола засміялися.

– Вона з нами! – закричав хтось. – Не бійся, мала, ми тобі зараз все розкажемо. Мене звати Бузя. Люди називають мене бузком, це такий вид кущів. Ми всі тут кущі, ти теж. Але ми дещо відрізняємося від інших рослин. Думаю, ти вже здогадалася про це.

– Бузя? – слово здалося кумедним, хоча раніше я взагалі не володіла цією мовою і точно не називалася «кущем».

– Сам придумав, мені подобається. Поряд зі мною Соня, вона спірея, принаймні так її називають люди, і твій найближчий сусід – терен Шипик, ви обоє колючі. Ти теж можеш придумати собі ім’я. – наче дозволив Бузя.

Він був найвищим і найширшим кущем серед нас, його зріст сягав вище людського, наче його посадили дуже давно. Суцвіття на ньому провисали, квіти були пишними – він вважався за головного і виглядав відповідно.

– Мені хочеться називатися Катею. – зізналася я.

– О, розумію. – сказав рясний білий кущ біля бузку, нижчий, але розлогий. – Але не раджу, дорогенька. Треба мати границі, бо скоро не розрізниш, де ти, а де вона.

Я вже не розрізняла.

– Хто вона? – спитала я, щоб зрозуміти хто я. – І чому мені здається, що я тепер людина?

– Ти не людина. – сказав бузок. – Просто ти дещо олюдніла, перейняла спогади цієї дівчини, як наприклад, мить її смерті. Бачила, як її вбивали?

Вбивали? Точно, вона ж просто мертва дівчина.

– Ні, тільки як її викрали. Вона загубила собаку і чоловік скористався цим.

Тільки зараз я подумала про Андрія Романовича, сумніваюся, що його так дійсно звали. В останні секунди перед викраденням Катя теж сумнівалася. Тепер я могла сказати ким він був насправді – Хижаком. Він вирвав мене з лісу, так само, як Катю з її життя.

– Тобі пощастило! – сказав Бузя. – Певно, тіло дівчини занадто розклалося і почало втрачати спогади. Це лише здогадка, ніхто з нас не знає правил, але всі ми ростемо на кістках вбитих дівчат. Кожній – свій кущ, він вважає, що ми їм підходимо. Можливо, має рацію, і тому ми переймаємо їхні думки, або ж через те, що людський мозок – складна штука. Схожий на наше коріння, має трильйони синапсів, які помирають після смерті, але хтозна, наскільки швидко. Ми могли якось вклинитися в цю систему і підхопити дещо з того, що відбувається в помираючому мозку, або ж це все просто соки, які потрапили в наше тіло. Вже доведено, що в усякої води є пам’ять, і хоча люди не підозрюють, але ми в якому роді телепати…

– О, годі тобі, Бузя! – перебила його спірея. – Не зважай, крихітко, його мертва дівчина любила дивитися по ТБ всякі розумні фільми й читати книжки, от йому і дісталося трохи наукових фактів, які він ліпить куди захоче. Яка різниця, що взагалі сталося? Ти ще жива, насолоджуйся, поки цей шалений М’ясник нас не убив.

– М’ясник? Ти про Хижака? – моє гілля затремтіло.

– Непогано. – заявив Шипик. – Хижак звучить краще, ніж М’ясник. Давайте змінимо його ім’я в честь нового члена сім’ї. А ти, шипшино, подумай над власним ім’ям.

В мене ніколи не було імені. В лісі нам вони були не потрібні, ми підсвідомо знали, хто до кого звертається.

– Навіщо нам імена? – спитала я. – Ми ж не люди.

– Але в нас багато від них. – відповіла Соня. – З часом спогадів від мертвої дівчини побільшає, і рятуючись від її життя, ти будеш хапатися за своє ім’я, щоб залишитися собою. Вибери щось близьке собі, а не їй, бо вона вже мертва. Не забувай, її кістки під тобою і її життя вже закінчилося, а твоє – ще ні.

Я закивала, але насправді не мала відчуття, що Катя померла. Якимось чином через мене вона дихала, грілася на сонечку та перебирала підземними пальцями ґрунт. Вона вкорінилася в мені.

5

– Цвіте терен, цвіте терен,
А цвіт опадає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає. [2] – Хижак стояв біля Шипика і обривав його листки.

Біль Шипика передавався всім нам, ніби ми були учасниками однієї поруки. Насправді ми були свідками, а зараз і жертвами однієї людини.

– Сьогодні він згадував про Таню. – сказав Шипик, коли Хижак пішов. – Він завжди згадує якусь одну з дівчат, присвячує їй усі вихідні. Буде мучити мене доки не поїде. Добре, що він тут не кожен день. Взимку майже не показується, живе у Франику, а сюди приїжджає, щоб робити свої збочені справи.

– Розкажи про свою дівчину, Шипику. – попросила я. – Ви всі розкажіть.

Шипик обтрусився від зірваного Хижаком листя, його біль трохи стих.

– О, вона була хороша. Він на таких полює щовесни. Не знаю чому, але весна в ньому щось пробуджує. Цілу зиму він тільки згадує, покладаючись на свою пам’ять. Бузя, Соню та мене притрушує снігом, могили дівчат ховаються з його очей, і до весни він божеволіє. Коли сходить сніг, його терпець уривається, і він починає вистежувати нову здобич. – Шипик зітхнув. – Минулої весни йому не пощастило, а от два роки тому йому зустрілася моя Таня. В останні свої дні вона багато думала, як потрапила в пастку Хижака… Якось у неї зник паспорт та гаманець після поїздки в автобусі, а через пару днів хтось виклав пост на сторінці студмістечка, що знайшов документи. Вона не відразу написала цьому чоловікові, збиралася забрати документи разом із подругою, щоб не йти сама, але та на зустріч спізнилася…

– І він схопив її, як і Катю? – припустила я.

– Він усіх дівчат так краде. – втрутився у розмову Бузя. – В нього є машина, пара годин – і його жертва вже тут, у селі серед лісу, не в місті, де її будуть шукати… Він любить використовувати соцмережі, дошки оголошень, сайти знайомств. Для зустрічі обирає якісь безлюдні місця, і чекає доки котрась із дівчат не прийде одна. З твоєю дівчиною йому пощастило – легка здобич. Навіть страшно уявити на скільки повідомлень про загублених тварин він відкликається, щоб вполювати одну таку Катю, чи скільки доводиться красти документів, щоб знайти ще одну Таню.

– Хворий на голову! – заявила Соня. – Виродок природи. Таких немає серед нас, і немає бути серед людей.

Дівчину, над тілом якої росла спірея, звали Сашою. З Хижаком вони познайомилися на сайті знайомств і спілкувалися майже два роки. Останні місяці дівчина була впевнена, що в них «все серйозно» і вважала його своїм хлопцем. Тепер Соні доводилося спостерігати за продовженням їхнього роману вже після смерті Саші.

Спірея перейняла від дівчини багато жіночих штучок: часто непокоїлася за свій зовнішній вигляд, оплакувала кожний втрачений листок, жалілася на пряме сонячне проміння, спеку, холод, багнюку та вітер. Любила пліткувати з пташками та під землею в’язала візерунки з коріння.

– Саша постійно дивилася мелодрами. – розповідала вона. – Я повна спогадами про любовні пригоди її шкільних друзів та університетських подруг. Можливо, якби вона не хотіла так сильно закохатися, то не потрапила б у пастку цього маніяка.

Але сама спірея так не думала, їй було жалко Сашу, вона не вважала, що її вбило кохання чи деяка наївність, ні, це зробив Хижак, його і потрібно винуватити. Бузя теж любив свою дівчину, він постійно вихвалявся її знаннями, наче не хотів, щоб роки її старань виявилися марними.

– Вона шукала машину. – сказав він. – Нещодавно здала на права. Її батьки не могли придбати їй нову автівку, тому вона дивилася на всякий мотлох, який виставляли на сайтах оголошень, і зустрічалася з власниками цих авто, щоб оглянути машину. Хотіла зробити все сама, була така самовпевнена! Попри свій розум, навіть не думала, що її можуть вбити.

Він говорив так, ніби був тільки знайомий із дівчиною, але я знала, що бузок бачить її спогади, ніби сам прожив її життя. Сам добре вчився, був найкращим у студентській групі, хороший спортсмен, активний учасник студентського життя – ідеальний, а тепер мертвий. Проте все це робив не Бузя, і мертвим був не Бузя, а…

– Ліна. Забув, що не сказав, як її звали. В честь її бабусі.

Ми всі любили своїх дівчат, знали їхні секрети та мрії, які для всього світу, крім нас, вже не мали ніякого значення. Я тільки починала знайомитися із Катею, завдяки її спогадам мені здавалося, що я прожила більше, була не тільки рослиною, а ще й людиною. Мені подобалося бути і тим, і іншим, розуміти обидва види, як саму себе.

– Тобі пощастило, шипшино. – повторював бузок. – Ти не пам’ятаєш останні дні перед смертю твоєї дівчини. Якби ти знала, тіло під твоїм корінням стало би більше прокляттям, ніж даром. Смерть цих дівчат була жахливою, як і два тижні, які Хижак тримає їх тут. Він бере відпустку на роботі й проводить весь час у цьому домі. Криків не чути, але ми знаємо, що він робить із дівчиною, цього достатньо, щоб знову і знову переживати знущання Ліни, Соні і Тані. Криків не чути, але тобі вистачить і всього іншого, коли він привезе ще одну дівчину, яка колись стане однією з нас.

6

Я любила свої дні народження. О, це такі хороші дні! Всі питають мене, що мені подарувати, як буду святкувати, що одягну, куди підемо… Мама завжди пече торт. Шоколадний, із глазур’ю та горіхами, він виходить некрасивий, але на смак – божественний. На мій шістнадцятий день народження мама теж зробить такий.

Ми з друзями збиралися піти гуляти. Вибирали заклад, щоб «відірватися», «потусити», мама дозволила купити плаття, яке захочу, а я хотіла коротесеньке, на бретельках, щоб обліпило мене всю, таку дорослу. Не дитина, щоб там не казали батьки.

Вже все було домовлено, коли тато заборонив. Сказав про це ввечері напередодні дня народження, наче навмисно хотів зіпсувати свято. Мої шістнадцять років! Довелося сказати друзям, що вечірка відміняється, ніби я без дозволу тата нінащо неспроможна. Ненавиджу його!

Ранок почався сумненько, не так як минулі дні народження. Мама традиційно принесла торт мені в ліжко, щоб я загадала бажання та задула свічки. Зранку, не за сімейною вечерею, а саме зранку, щоб день добре почався. Але цього разу не подіяло.

– Не дуйся, мала. Краще свічки задуй, бо ліжко загориться. – сказав батько страшенно задоволено.
Я заклала руки перед собою і подивилася на нього з усією злобою. Ніякого ефекту! Ну його! Ненавиджу. Але мама мало не плакала… Я нахилилася і задула свічки. Вона заплескала в долоні, сльози пролилися на її щоки.

– Що загадала? Зізнавайся! – спитав тато.

Злість не минула. Що він думав? Задула свічки – і все! Ні, я цілий день сидітиму в ліжку, буду плакати і їсти торт. Хай бачить, як мені погано.

– Нічого не загадала. – сказала я. – Залиште мене у спокої. Хочу бути в кімнаті сама, чи це тепер теж не можна?

Тато показово закотив очі.

– Думаю, не вийде, мала.

– Годі з неї знущатися. – сказала мама, і сама всміхнулася. – Неси вже подарунок.

Тато розвів руками, розвернувся і зник.

– Можна хоча б Інгу покликати? – спитала я.

Мама зітхнула.

– Хіба погано провести день народження з сім’єю?

– Я кожен день із сім’єю. – сказала я незадоволено.

Почулися кроки за дверима.

– Заходжу! – закричав тато.

Більше я не ненавиділа свого батька. Він стояв у дверях і тримав на руках мій подарунок. Більше, ніж подарунок, це було диво. Сльози полилися з очей.

– Чого ревеш? – сказав тато. – Бери!

Я встала і взяла. Точніше спробувала взяти, бо воно крутилося, пручалося, підстрибувало, намагалося мене всю облизати і з’їсти від радості.

– Це собака. – сказала я через сльози те, що і так всім було відомо.

– Ти ж хотіла. – відповів тато.

– Так, але я хотіла його десять років тому.

Він знизав плечима, ніби не було різниці, коли дарувати того собаку.

– Забрати? – спитав він буденним голосом.

– Ні! Ти що? – закричала я. – Він вже мій.

– Це дівчинка. – сказала мама. – Треба придумати їй ім’я.

Але я не могла придумати так одразу, була занадто щаслива.

Цілий день я носилася з нею, забувши про друзів. Дивилася, як вона грається, дере зубами мою ковдру, їсть і спить у кумедних позах. Вона була ідеальна. Найкраща. Варта, щоб чекати її стільки років.

– Але через рік я поїду вчитися! – сказала я. – Навіщо ти купив її зараз?

– Може, і не поїдеш. – сказав він. – Якщо не захочеш. У Франківську багато університетів, можна і тут вчитися.

Він подивився на мене, і стало ясно, чому він купив мені собаку.

– Я поїду. – сказала я впевнено.

– Ти ще її не полюбила? – спитав він. – Подивися, яка вона мила… Як ти її кинеш?

Собака спала, її голова примостилася на килимі біля моєї ноги, з маленької пащеки текла слина.

– Я не буду любити її. – сказала я батьку вперто. – От побачиш, я зможу себе контролювати. Треба просто зробити з неї погану собаку.

Почувши це, малявка прокинулася і подивилася на мене маленькими чорними очима.

– Погана собака! – сказала я їй, і вона голосно дзявкнула, наче не погоджувалася зі мною.

Я протягнула палець і тикнула її в носа.

– Ай! Вона вкусила мене! – на пальці не було крові, тільки трохи щипало.

Собака наморщилася і розцявкалася ще більше.

– Сама винна. – сказала я їй. – Я придумаю тобі жахливе ім’я. Жахливе! Будеш…

Я здригнулася і прокинулася. Було холодно, особливо над землею. Сніг засипав сад. Більше пів року Катя ділилася зі мною своїми спогадами. Дівчина була зі мною завжди, здавалося, що я з нею теж. Я стала її привидом, замість безтілесного тіла примари вона отримала мене: коріння та гілки.

Все літо та осінь я намагалася придумати собі ім’я, але так і не змогла. Імена давали люди і носили їх теж люди. Саме вони не могли жити без слів. Коли я зустріла на шляху своїх підземних пальців Катю, то почала називатися рослиною, кущем, шипшиною. Стільки різних назв, які не мали ніякого значення. Якби я обрала ім’я, воно теж не мало б для мене ніякого значення, крім того, це було б так по-людськи. Відсутність імені – ось, що мене визначало. Я була частиною чогось великого, більшого за Катю і за Хижака. От тільки була від цього відірваною, залишалося лише спати та дивитися сни про чуже людське життя.

7

Звук двигуна був не таким, як звично. Здавався знервованим. Машина зупинилася не біля паркану, де зазвичай ставив її Хижак, ні, вона розвернулася задом і заїхала в двір. Хижак швидко випригнув із неї та побіг відчиняти двері в дім. Потім він повернувся і з рипінням розкрив багажник автівки, звідки дістав тіло.

– Нова дівчина. – коментував бузок. – Не при свідомості. Молоденька, як інші. Заносить її до будинку. Повертається, зачиняє багажник, зачиняє вхідні двері… Все, він зник.

Бузя розповідав нам усе, що бачив сам. Він був найвищим із нас, верхівки його пальців сягали декількох метрів, кущ бачив вулицю та дорогу, а ми тільки чули, що там відбувається. Бузок ріс найближче до будинку, йому було добре видно хвіртку, вхідні двері та декілька вікон. Проте, як заявляли всі кущі, Хижак тримав дівчат у підвалі.

– Що він із нею зробить? – спитала я.

– Хіба не ясно? – спитала Соня. – Те, що з іншими. Вб’є її.

– Спочатку помучить, а потім вб’є. – додав Шипик.

– І закопає поряд із тобою. – завершив Бузя.

З одного боку поруч зі мною ріс Шипик, а з іншого було пусто. Вакантне місце, яке невдовзі займуть. Стало страшно, як тоді, коли Катю зловили в темному провулку.

– І ми нічого не зробимо?! – мій голос тремтів.

Всі розсміялися, наче тільки мені від мертвої дівчини передалася людяність.

– Вона ж там страждає, так? Вона там і тільки ми знаємо! – закричала я. – Треба комусь сказати. Не можна мовчати! Не можна, ні, так не можна…

– Ми не люди. – сказав Шипик. – Не можемо нічого зробити, нічого сказати, нас не зрозуміють, наших намагань навіть не помітять. Ми безсилі.

– Вперше завжди важко. – сказав Бузя, його голос був спокійним. – Але потім стає легше. Принаймні до наступної весни. Я пережив це вже тричі, ця дівчина стане четвертою, і впевнений, буде і п’ята. Найбільше за все на світі я б хотів, щоб якогось року в Хижака стався приступ, який часто розриває людські серця, але сподіватися марно. Його серце б’ється рівно, він буде жити довго, тому буде ще й шоста дівчина, а потім сьома і більше…

– І ми будемо просто дивитися?

В мене не було серця, навіть у Каті його вже не було, воно зітліло серед мого коріння. Але десь всередині я відчула холод, відчула, як воно, безтілесне, примарне, болить від сказаного.

– Так. – сказав Бузя. – Будемо тільки дивитися.

Наступні дні кущі здебільшого мовчали, я відчувала біль, страх, сум, розпач, які їм доводилося переживати, пригадуючи, що сталося з їхніми дівчатами в такий самий час роки тому. Я б мала радіти, що не пам’ятаю страждання Каті, але не могла змиритися з тим, що коїлося поруч. Бузя, Соня та Шипик були зайняті, перебуваючи в пеклі чужих спогадів, я ж була вільна для своїх власних думок, і вони були про дівчину, яка знаходилася у будинку з нелюдом. Ми повинні були його зупинити. Хіба не для цього були тут? Але що ми могли? Нічого.

– Чому його ніхто не шукає? – спитала я. – В людей є поліція, вона повинна цим займатися.

– В поліції немає тіл. – сказав Бузя, цього разу він не отримував задоволення від того, що знав. – Між дівчатами немає ніякого зв’язку, крім молодого віку. Вони всі просто зникли. Так, перед цим вони спілкувалися з якимось чоловіком, але всі його акаунти фейкові. Наш Хижак не ідіот, має хороші навички роботи з комп’ютерами. Натомість я маю сумніви, що полісмени підозрюють у всіх викраденнях одного чоловіка. Навіть, якщо так, він може бути торговцем людьми чи органами, тобто ми не можемо знати, чи правоохоронці у Франківську вважають його за маніяка, ким і є наш Хижак. Дівчата зникають у різних районах, приблизно раз на рік. Їхні справи можуть вести різні люди, можливо, ніхто взагалі не пов’язав їх між собою. Батьки дівчат, певно, досі сподіваються, що діти колись повернуться додому. Тепер є і ще одна дівчина. Думаєте, її хтось тут шукає?

Бузя зупинився, наче чекав відповіді, а потім розсміявся.

– Ні, її ніколи ніхто тут не знайде.

8

Перед нами стояв Хижак, а поруч із ним ще один чоловік.

– Сусід. – прошепотів мені Шипик.

Цього сусіда я ще не бачила. Хижак тут друзів не тримав, але інколи все ж із людьми спілкувався. Цього чоловіка він запросив у двір сам, задоволено показував, що в нього де росте. В підвалі дому Хижака все ще знаходилася вкрадена дівчина, а він ніби і не переймався, що сусід може його викрити.

– Може, сусід теж маніяк? – спитала я в Шипика.

– Думаєш, серед людей нормальних зовсім не залишилося? – відказав терен. – Ні, просто наш Хижак дуже самовпевнений, стільки лиха йому зійшло з рук, що він вважає себе найрозумнішим.

Чоловіки говорили про всяке: автівки, роботу, гроші та сад, останнє сусіда цікавило найбільше.

– Ну, в тебе і кущі. Не налюбуюся! – казав сусід. – А бузок який! Наче дерево, звідки він такий у тебе взявся?

– Та я його в баби Наді викопав.

– Украв значить. А чим вдобряєш?

Хижак знизав плечима і посміхнувся.

– Органіка.

Тільки ми з кущами знали, про яку органіку він говорить і що означає його посмішка.

– Слухай! – сказав Хижак. – Бачив у тебе калина добре росте. Такі червоні великі грона дає, наче крові набралися.

Чоловік вишкірився і закивав.

– Я таку настоянку з неї роблю. Хочеш, дам спробувати? – потер руки сусід.

– Краще подаруй гарненький пагін. Я стільки пісень про калину знаю, буде привід заспівати.

– А ти мені бузку даси? – запитав сусід.

– Дам, якщо твоя калина приживеться. – сказав чоловік.

– Він підбирає дівчині кущ. – сказав Бузя, коли чоловіки пішли. – Недовго їй залишилося.

– Любить він красти. – сказала Соня. – Мене якось вночі викопав із чужого двору. Як він пізніше заявляв: одразу подумав, що я пасуватиму Саші. Вона була білява, мала таке ж волосся, як мій цвіт.

– А я ріс попри дорогу. – сказав Шипик. – Біля мене росло ще декілька моїх братів. Хижак зупинив свою машину, вийшов, довго роздивлявся нас, а потім дістав лопату і забрав мене.

– Тепер ти матимеш ще одну сестру, Шипику. – сказала спірея. – На калину краще злітаються пташки. Буде з ким побалакати.

Через декілька днів Хижак знову прийшов у сад. З лопатою. Ми всі здригнулися. Коли він зупинився біля мене, я зрозуміла наскільки безпорадна. Хотіла врятувати дівчину в тому будинку, а тепер не могла захистити навіть себе. Але чоловік почав копати біля мене яму. Глибоку.

– Це означає, що вона вже мертва? – спитала я.

– Зазвичай він риє могилу заздалегідь. Думаю, в дівчини є ще пара днів. – сказав Бузя.

Хижак все рив і рив, а я здригалася всім тілом. Шипик, Соня і Бузя теж боялися, вони згадували минулі рази, коли він копав могили поруч із ними.

– Треба щось робити. – не витримав Шипик. – Ми не можемо щороку просто дивитися на це!

– Тихо, Шипику! – заспокоювала Соня. – Ти нічого не зробиш. Хижак сильніший, він – людина!

Звісно, чоловік копав і не помічав, що робилося з тереном поряд. Через деякий час він втомився і вирішив піти в дім. Коли він встав, то пройшов повз мене, наче мене і не існувало, теж саме він зробив і з Шипиком, але тут щось його зупинило. Його хтось тримав, вчепився у легку куртку і не пускав. Хижак роздратовано розвернувся і зрозумів, що зачепився за колючки куща, які міцно встромилися в тканину. Він звільнився та попрямував до будинку, але тільки-но ступив крок, знову застряг.

– Тримайте його! – закричав Шипик.

Соня та Бузя потягнулися до Хижака, але в спіреї не було шипів, і її гілля просто гладило ноги та руки людини, а бузок навіть не дотягувався до нього, бо ріс задалеко. Я ж завмерла, від страху втративши можливість рухатися.

– Ах ти, тварюко! – загарчав чоловік на Шипика. – Я вбив тебе раз, можу і вдруге.

Очевидно, він вірив, що і після смерті утримує своїх жертв у цьому саду. Замість терена бачив перед собою Таню, дівчину, яку убив.

– На тобі! – закричав він і вдарив Шипика лопатою, яку тримав у руках. – На, на, на!

Біль! Ми всі відчули наскільки боляче терену. Його пагони рубали лопатою, в різні боки летіло листя та дрібні гілочки, сік сочився з ран та стікав у землю. Хижак рубав і рубав Шипика, поки в якусь мить не втомився.

– Будеш знати… – сказав він, віддихуючись. – Наступного разу викопаю і викину.

Хижак пішов у дім, щоб там продовжити свої звірства, а Шипик не подавав голосу. Він був живий, але не міг говорити від болю та відчаю. Він намагався протистояти, проте йому не вдалося – це була найболючіша його поразка. Наша поразка.

9

Калина поруч зі мною заговорила тільки на початку осені. Її дівчину звали Кірою, а себе вона вирішила називати Ягідкою.

– Кіра загубила свого кота. – розповіла нам Ягідка, і в мене наче зупинилося серце. – Вона довго його шукала, а тоді їй зателефонував чоловік, який побачив оголошення. У нього було фото її кота, Кіра навіть не підозрювала, що він може її обманути. Не знаю, як він це провернув…

– Знайшов в інтернеті фото схожого кота. – заявив Бузя, але я його вже не слухала, бо думала, що саме Катя відкрила йому очі на дівчат, яких легко було вполювати.

Чомусь я відчувала в цьому свою провину. А ще тому, що тоді заклякла, коли Шипик просив про допомогу. А ще, бо просто спостерігала, як Хижак закопував тіло Кіри біля мене в землю.
Натомість Шипик не тримав на нас зла. З часом йому стало краще, він пустив декілька нових пагонів і відростив колючки, але говорив мало, тихо і безрадісно. В цьому році він не плодоносив.

Змінився не тільки терен, ми всі змінилися. Наче після невдалого повстання Шипика, зрозуміли, що ми таки безсилі. Дійсно не можемо нічого вдіяти і тільки будемо спостерігати за вбивствами Хижака до кінця його життя чи нашого. Кожен із нас намагався змиритися з цим. Кожен, проте я не могла. Розуміла, що не зможу пережити ще одну весну, ще одну могилу, ще одну дівчину і нову рослину на її кістках.

Зима засипала нас снігом, і кущі поснули. Їм снилися спогади про життя дівчат, іноді і я проводила свої дні як Катя, але в інші – розросталася. Мої пальці над землею замерзли, але пальці під землею, ті, що Катя називала корінням, ширилися у пошуках джерела сили. Я шукала минуле, в якому ніколи не боялася, бо не мала страху, не мала «я», а була тисячею, ні більше, мільйоном, трильйоном різних і єдиних «ми». Я шукала ліс.

Мої пальці ширилися, їх ставало все більше і більше, поки вони не сягнули кожної рослини в цьому саду, дійшли до паркану, заглибилися нижче і поповзли підземними стежками далі. Зустрічаючи дерево, кущ чи звичайну травинку, я доєднувалася до їхнього коріння, об’єднувала нашу силу і росла далі. Я не знала, де ліс, із якого виніс мене Хижак, але відчувала, що повинна насамперед знайти його в собі. Я більше не могла бути слабкою, завмерти, коли потрібно боротися.

90 днів зими моє коріння ставало міцнішим. Наше коріння. В якийсь момент воно об’єднало нас і зробило однією істотою. Вже не було важливо, чи досягла я лісу, бо знайшла новий ліс, утворила його під землею серед тих, хто ріс поруч, ріс у цьому саду, в сусідньому саду, в усьому цьому селі й далі. Пам’ять мертвих дівчат стала не тільки нашою пам’ять, не спадщиною тільки для мене, Бузя, Соні, Шипика чи Ягідки. Ні, вона проникла в інші рослини через соки, які текли в нашому спільному кореневищі. І ми мали спільні думки, чесно кажучи, одну єдину думку: ми більше не хотіли приймати в свою землю те, що закопував туди Хижак.

Коли сніг зійшов, а зелені паростки тільки почали пробиватися крізь землю, в сад заліз злодій. Сам він певно себе таким не вважав, як то кажуть, він прийшов по-сусідськи. Хижак із міста ще не з’являвся, а йому кортіло мати такі ж кущі. Він би теж задобрював їх органікою і колись переплюнув сусіда. Звідки якась там шипшина знала, що думає сусід? Ну, по-перше, він явився з лопатою, а по-друге, я чула, що він говорить у своєму саду, бо мій ліс прорісся і туди.

Коли чоловік переліз через паркан, то здивувався від побаченого.
– Що за… ? – спитав він сам себе, озираючись.

Сад одичавів. Стежки заросли, кущі перетворилися в чагарники і нетрі. Поки сніг лежав, ніхто не помічав, що творилося під ним, але зараз…

– Тьфу! – сплюнув чоловік. – Мені тільки бузку і спіреї трохи викопати, а з цим усім нехай сусід розбирається. Сам винен, обіцяв, а бузку мені так і не вділив.

Він обережно продерся до нас ближче і раптом впав. Мій корінь зачепив його ступню. Саме корінь зачепив, а не навпаки. Чоловік лежав і впирався в землю долонями, він мало не забився, але вцілів і підняв голову. В наступну хвилину він зойкнув і закляк: перед його обличчям обплетений корінням лежав людський череп.

Чоловік не знав, що це була Таня, Шипик підняв її кістки з-під землі. Чоловік повернув голову, щоб не бачити порожні очниці Тані, і його погляд наткнувся на те, що залишилося від Саші. Її кістки лежали поряд із голим гіллям спіреї. Він схопився на ноги, його обличчя побіліло, все його єство хотіло швидше забратися із саду, проте його ноги заклякли. Їх ціпко тримали наші пальці.

Прямо перед чоловіком лежали Ліна, Саша, Таня, Катя і Кіра. Він не знав їхніх імен, але мав очі і бачив перед собою п’ять дівочих тіл, вирваних зі своїх могил нашим сильним корінням.

10

Нас залишили рости в саду. Полісмени просто забрали тіла, а нас не чіпали. Розслідування тривало декілька днів, люди все ретельно роздивилися і забралися. Зі слів полісменів стало ясно, що Хижака зловили у Франківську. Більше ми його не бачили.

Хоча кістки забрали, але спогади залишилися з нами, з часом найгірші з них зникли. Йшов час, ми дичавіли, ніхто не дбав за садом, ніхто не приїжджав, щоб глядіти будинок. Не знаю, скільки пройшло зим, але якоїсь весни знову з’явилися люди. Вони прорідили сад і відремонтували будинок.

– У нас будуть нові люди. – сказав Бузя, наче ми самі не здогадалися.

Ще через декілька днів приїхала автівка, відкрилися двері і почувся собачий гавкіт. Із машини вийшов невідомий чоловік. Не Хижак, що вже було добре, з ним жінка і двоє дітей.

– Ми все полагодили. – сказав чоловік. – Пофарбували. Є всі зручності, трохи меблів у будинку. Але головне, що за дім не доведеться платити.

Жінка похитала головою.

– Кажуть, що тут хтось вбивав молодих дівчат.

Чоловік знизав плечами.

– Зараз війна, житла нема, не варто перебирати. Вбивцю зловили п’ять років тому чи навіть більше… Дім тут нідо чого, будинки людей не вибивають, а цьому місцю потрібен новий початок. От і все.

Жінка задумалася.

– Берете? – уточнив чоловік.

Очевидно, вибір у неї був небагатий – вона кивнула. Собака залилася скавчанням, діти засміялися.

– Хороший у вас пес. – сказав чоловік. – Тільки на ланцюг його не садіть, краще в будинку тримайте з дітьми.

– Ми недавно забрали його з місцевого притулку. Друзі порадили завести собаку, якщо збираємося жити в селі. – сказала жінка. – Взагалі-то це дівчинка. Ми ще навіть ім’я не придумали.

Люди щось ще говорили, а я дивилася на собаку, яка з’явилася на стежці разом із дітьми. Вона щасливо гавкала і облизувала дитячі руки. Серце, якого я не мала, зупинилося.

– Айва! – закричала я, і звісно мене почув ліс довкола, всі рослини і ніхто із людей.

Собачий хвіст закляк. Вся Айва заклякла, а потім розвернулася і стала дзявкати, як у дитинстві. Собака підбігла до мене і почала розповідати про те, де весь цей час була. Вона відчувала в мені частину Каті, а я просто любила її, бо любов пояснити не можна, вона прийшла до мене із чужими соками і вкоренилася в мені.

В людських очах здавалося, що собака відчайдушно гавкає на шипшину, а в моїх – що у всього є своя мета.

[1] Червоні ягоди шипшини. Слова: Вадим Крищенко. Музика: Володимир Домшинський. Виконує: Павло Мрежук.
[2] Цвіте терен. Українська народна пісня.