Яблуневі чари

І

Яринка сьогодні мала цілий день клопоту. Та неабиякого. Вона вперше сама варила зілля. Нарешті її учителька Горина довірила дівчинці цю серйозну справу. А все завдяки яблуньці. З малечку любила Яринка все, що росло на землі. І земля їй віддячила, бо ж мала дівчинка дар до знахарства і примовлянь. Але Яринка не одразу про це дізналася, просто одного разу шкода їй стало маленьку вишеньку, чиї листочки пов’яли та почорніли. Так шкода, що вона узялася гладити листочки та щось собі шепотіти. Дівчинка так зосередилася на вишеньці, що не помітила, як за нею почали хтось спостерігає. Аж дивиться – почорнілі і пожовтілі листочки стали знову зеленими, деревце ожило просто на очах. Дівчинка засміялася з радості, що деревце зцілилося. І тут Яринка побачила, хтож за нею так пильно спостерігав. Це була місцева знахарка Горина, котра і стала її учителькою. Жінка просто йшла собі селом, аж ось – помітила дівчинку, котра дивом якимось врятувала маленьку вишеньку. Так і відкрився Яринчин дар. І не один. Але то ще попереду. А поки Яринка варить зілля. Зілля для яблуньки. Рік тому дівчинка знайшла зернятко маленьке, коли хату підмітала, от і вирішила це зернятко виростити. А виросла яблунька. Побачивши, яким гарним зростає деревце, Яринка вирішила виростити чарівну яблуню. Вона дуже уважно слухала розповіді мами, бабусі, а надто – учительки Горини і так дізналася багато цікавого про яблука, їхні чудодійні можливості. Одне лихо – на яблуню раз по раз нападали шкідники, тож Ярина ретельно читала книги – і учительки Горини, і ті, що їй з міста привозили. Вона дуже хотіла позбутися клятих шкідників. Матінка все дивувалася, як така непосида, як її Яринка, може так довго і ретельно робити щось одне – ростити яблуньку. А дівчинка, знай собі, читала книжки, випитувала все в учительки, аж утомилася відповідати Горина. Проте в глибині душі вона раділа, що має таку ученицю. І ось, нарешті, знахарка Горина дозволила дівчинці самостійно зварити зілля. У своїй печі. У свої 12 Яринка вже багато в чому допомагала матері, проте щось робити біля вогнища самій – це було вперше.
Довго чи ні, а все ж доварила дівчинка зілля і кожного дня поливала ним яблуньку. Поливаючи одного разу деревце, Яринка зустріла двох подорожніх – один був високий, чорнявий, але його волосся вже торкнулася сивина, на вигляд, років 30-40, очі мав блакитні; інший – майже одного зросту із старшим, проте русявий, на вигляд років 12-14, дивився на все допитливими карими очима.
– Агов, дитино! Чи не знаєш ти, як знайти нам старосту села? – звернувся старший. Яринка поставила відро біля деревця і поглянула на гостей. Глянувши в очі хлопця, вона зашарілася, проте швидко опанувала себе.
– Він живе у центрі села. Ходімо, покажу. – і побігла швидко, ведучи незнайомців за собою. Йдучи селом, подорожні відчували на собі погляди зустрічних. Юна поводирка наче і не бачила всіх цих цікавих поглядів, проте хлопця ці аж надто цікаві погляди бентежили. Чоловік же йшов і дивився лише на дівчинку, здавалося, він не бачив не лише зустрічних селян, а і свого юного супутника. Нарешті, вони зупинилися біля великого дерев’яного будинку.
– Ось тут він мешкає. Постукайте і він почує. А, хочете, я погукаю? – заторохтіла Яринка, на що чоловік усміхнувся:
– Дякую, дитинко. Можеш іти, далі ми самі. – і з цими словами простягнув дівчинці пряник. Вдячно схиливши голівку, Яринка сховала пряник в торбинку і вже збиралася йти, проте хлопець-попутник гукнув:
– Зажди! Як звуть тебе! Я – Дем’ян. А це – вчитель Дивояр. Ми…
– Хлопче, не будь таким балакучим! – суворо урвав Дем’яна чоловік. Він постукав у двері, через хвилину голос із-за дверей запросив увійти і чоловік зайшов, залишивши дітей на подвір’ї. Яринка, попрощавшись, повернулася до себе. Повернувшись до яблуньки, вона знову заходилася її поливати. Згадала про хлопчика Дем’яна і знову зашарілася.
– Дівчино! – озвався раптом Дем’ян. – То як тебе звати?
– Ярина! – відповіла вона йому, не покидаючи поливати яблуню. Аж ось, стрепенулася і поглянула у той бік, звідки гукали. Дем’ян стояв біля хвіртки, не наважуючись зайти. Ярина поривалася підійти до хвіртки, але щось її зупиняло. Чи то, може, мамині напучування про недоречність розмов із старшими незнайомцями, чи, може, сором’язливість. Дівчина відвернулася від Дем’яна і ще більш рішуче заметушилася біля яблуні. Коли вона знову озирнулася до хвіртки, то вже нікого і не побачила. А яблунька, знай, шелестіла своїми юними листочками у відповідь на думки Яринки.
А на осінь люди просто дивувалися, якою гарною яблуня виросла і які величезні, блискучі та смачнющі яблучка виростали на ній. Яблука були жовті з червоним і сяяли шматочками сонця навіть у похмурий день. От і прозвали люди яблуню Дарунком Яра – одного із величних, котрі тримали Небо і Землю понад хаосом. Дарунки Яра були не лише блискучі, а і смачні, з них і варення, і пиріжки, і сушки – усе, що тільки можна було, виготовляли з цих яблук. Лише на наливки чи вино яблука з цієї яблуні ні Яринка, ні її мама, не давали. Як же упрошував шинкар, як не наказував староста, та вони були невблаганні – для дурман-зілля, тим більше – на продаж – сонячні яблучка не годяться. Стали яблука окрасою традиційного врожайного свята, на яке сходилися з усіх навколишніх сіл люди. Приходив навіть Дивояр, ставши гостем старости села. Яринка, побачивши чоловіка, спочатку зраділа, проте, коли зрозуміла, що поруч з ним немає Дем’яна, вмить засумувала. І сама не знала чому. Та нікому свого суму не показала. Навіть яблуньці, про котру піклувалася, немов про молодшу сестричку.

ІІ

Так і минали роки. Росла-виростала Яринка, росла-виростала яблунька. Аж ось, в один із днів, коли весна, для Яринки вже 17 в її житті, ще тільки збиралася прокинутися від зимового сну, почула рано-вранці дівчина голос Горини:
– Вставай, дитино! Вставай хутко! Тікати треба, тобі і матері. Село захопили вороги, тож…
– Які вороги, учителько? Хто? – з цими словами Ярина хотіла визирнути у вікно, та мати хутко відштовхнула дівчину і закрила його старою рядниною. Запалила свічку та повернулася до доньки. В її очах стояли сльози.
– Прийшли якісь у чорному харцизяки. Порізали нашу заставу. Дай, Мати-Земле, хоч хтось із наших устигне до князя, щоб прислав підмогу. – жінка ледь не плакала.
– Розбійники? – налякано перепитала Ярина.
– Ні, дитино. З якоїсь іншої землі чужинці. Прийшли до нас не з добром. Лихо несуть в руках і серцях. – додала Горина.
– Ой, леле! – заголосила позаду Горини мати Ярини, на що знахарка суворо сказала:
– Не голоси, Гаїно! Збирай торбу, будемо дівчину рятувати.
– Війна… – задумливо сказала дівчина. І додала: – Учителько, давайте, я допомагати Вам буду! У лиху годину знахарі тим більше потрібні!
– Ні, ти ще не зовсім вивчилася, дівко! – мовила Горина суворо. – До того ж, ті негідники не лише хати грабують, а і таких молодих дівчат, як ось ти, вишукують і… – здавалося, жінка сама злякалася того, що хотіла сказати. Вона прикрила рот рукою, проте швидко опанувала себе.
– Тому, дитино, вставай, підеш з матір’ю в ліс. Там у хатинці є все, щоб перечекати лихо місяць чи два.
– А якже яблунька? Вороги її знищать.
– За неї не хвилюйся, я її сховаю. Тим більше – взимку, коли дерева сплять, їх легше від лихих очей сховати. – таємниче сказала вчителька.
– А Ви?…
– А за мене тим більше не хвилюйся! Стара Горина їм кісткою в горлі стане. – і знахарка з люттю поглянула у бік дверей.
Здавалося, минула ціла вічність, поки втікачки йшли до лісу. Ярина була накрита хусткою з голови до плечей, тож навіть не бачила, яким шляхом вони покинули село. Дівчина чула голоси – знайомі і зовсім чужі, перелякані і владні. Час від часу їх зупиняли:
– Хто такі? Ану, відкрий лице!
– Не лізь до неї, чоловіче! – говорила Горина. – Стара вона, потворна, ще й глуха та німа! Це тітка моя, вона себе тут не прогодує, ще і вам всім тягарем буде, тож пустіть, не беріть гріх на душу.
– Стара, кажеш? Ну, добре, йдіть, йдіть. Та швидко, поки не передумали! – сказав чужий владний голос і у відповідь йому інші загиготіли насмішливо.
Нарешті Ярині зняли з обличчя хустку і вона побачила, що опинилася у маленькій хатинці, котра була настільки темна і порожня, що була схожа на печеру. Вже вечоріло, сонце швидко сховалося за обрій. Горина тихо пішла і Ярина з матір’ю взялися облаштовувати нове житло. Закривши ряднинами єдині два вікна, Гаїна запалила каганець, на що Ярина сказала:
– Мамо, нащо ховатися? Хіба ліс нас не заховає?
– Довіряй, але перевіряй, доню. Хто зна, кого принесе доля поночі. – мовила жінка і вийшла з хатинки пошукати дрова. Ярина, тим часом, витягла зі своєї торбинки яблука. Минулорічні яблучка, вирощені з її улюбленої яблуньки, щедро политої сонцем, дощами та зіллям, яке у десять років Ярина створила вперше і відтоді варила щороку під пильним наглядом вчительки Горини. Глянувши на яблуко у своїй руці, Ярина усміхнулася. Аж ось, почула стук у двері. Злякалася і сховала яблуко в торбину, наче воно світилося і могло її видати. Знову постукали у двері.
– Агов, хто у хатинці? Відчиніть, я прийшов з добром! – почула Ярина голос із-за дверей. І, хоча розум голосом матері та учительки переконував не рухатися навіть, серце прагнуло озватися на поклик. Дівчина тихенько підійшла до дверей і зазирнула крізь щілину. Бачить – ходить біля будинку хлопець. Високий, русявий, з карими очима. І щось було у ньому знайоме Ярині. Вона згадала про Дем’яна і усміхнулася собі. Не знаючи, навіть, навіщо, дівчина погукала:
– Дем’яне! – у відповідь, хлопець рвучко озирнувся і подивився просто на двері. Так само зачинені, вони мовчали. Ярина ж не мовчала:
– Дем’яне, це ти? Що ти тут робиш?
– Хто тут? Я з учителем прийшов село боронити від ворогів. А ти, певно, десь тут ховаєшся, так? – Ярина вже хотіла відкрити двері, та почула материн голос:
– А хто це тут вештається? – Гаїна стояла позаду нього і вже замахувалася палицею. – На воїна не схожий, не бачила тебе раніше, чи ти з тих негідників?
– Не бійтеся, жінко! Це мій учень. – невідомий сивий чоловік з’явився ніби нізвідки і саме вчасно. Він перехопив палицю у жінки, говорив спокійно. Ярина вийшла з будинку. Мати, котра, здавалося, вже заспокоїлася, одразу стала перед нею, не пускаючи.
– Не бійтеся, жінко і дівчино! Я розумію, що ви мусите боятися, але ми з учнем на вашому боці.
– Ох, Яринко, як ти виросла… – сказав вражено хлопець. Це дійсно був Дем’ян. За ті роки, що вони не бачилися, він витягнувся, став високим, але очі все такі ж дитячі, а русяве волосся неслухняно стирчало на всі боки. Зашарівшись, він взявся пригладжувати свою чуприну, але марно. Ярина теж змінилася. Маленька русява дівчинка виросла і стала красивою русокосою дівчиною, з чарівними зеленими очима. Побачивши, що старші дивляться здивовано, пояснив сивому чоловіку: – Учителю Мирославе, це та дівчина, котра показала нам з учителем Дивояром, отоді, коли…
– О, так, зрозумів. Ну, тепер зрозуміло, чому ти так відтоді рвався в те село. – засміявся сивий чоловік, а Дем’ян опустив голову, почервонівши.

ІІІ

Зайшли у будиночок. Гаїна заходилася топити піч, а Мирослав узявся розповідати:
– Багато зайди захопили сіл, ой багато. І на міста зуби точать, тільки ж війська нашого в них більше. Але ще гірше – тим зайдам чаклуни і потороч різна допомагає. От ми, багато з нас, розбрелися по князівству, щоб допомогти…
– Ви чародій? – захоплено спитала Ярина.
– Так, дитино, чародій. І учень мій, Дем’ян, теж чародій. – Мирослав з усмішкою показав на Дем’яна, який знову зашарівся. Він, здавалося, онімів, забув, як розмовляти. Чародій Мирослав озирнувся навколо і лице його зробилося серйозним.
– Ми відчули, що кілька чаклунів ворожих сховалися у цьому лісі. До того ж, нам для деяких справ піч потрібна – надворі вітер розгулявся, тож вогнище відкрите не допоможе і навіть заважатиме.
– Ну, то беріть, робіть, що вам треба, залишайтеся, скільки треба. – сказала Гаїна, зітхнувши полегшено. Ці двоє незнайомців були добрими – щось підказувало жінці. А Ярина, побачивши, що мати вже не дивиться на гостей вороже, мовила до Мирослава:
– Якщо Вам треба буде допомога – я все зроблю. Я вчилася зілля варити у знахарки Горини. А вона мене дуже хвалила. – усміхнено сказала вона і зашарілася. Дем’ян застиг, дивлячись на дівчину. Вона ж продовжила: – я вмію примовляти і варити зілля.
– Ой, доню, ти ж ще не вивчилася до пуття… – Гаїна сполохано глянула на доньку. Вона згадала, як спочатку не хотіла віддавати її в учениці до знахарки, проте староста села умовив. «Не годиться дар людський губити!» – сказав він, як відрізав. Згадала, як весь час вона боялася, що цей дар її доньки приведе її до великої біди. І от – від долі не втечеш. Навпаки – Ярина сама впевнено іде їй на зустріч. Вона сміливо сказала матері:
– Вчитися можна і при справі, не лише дивлячись, що робить учитель. Правда ж? – дівчина глянула на Мирослава та його учня. Сивий чародій усміхнувся. Когось йому ця дівчина нагадувала.
– У-учителю, і справді, можна, хай вона з нами варить зілля? Ви ж поруч, та і знахарка Горина, як дізнається, проти не буде. Нашу спільноту шанують всі чародії і знахарі по селах і містах. – при цих словах Дем’ян задер носа догори, проте сміх учителя опустив хлопця на землю.
– Ну, добре, добре. До того ж, немає у нас часу – тим зайдам чаклуни допомагають. Скільки їх – одному Небу відомо. – сказав учитель Мирослав.
Цілий тиждень були вони в хатині. Мирослав з Дем’яном цілими днями варили якесь зілля і кудись його віддавали. А куди – ні Ярина, ні її мати не знали. Лише раз по раз стіл, на якому розкладали у мішечках чи пляшечках зілля, світився, ніби з нього сонце сходить, а потім – раз – і вже порожній стіл. Як це відбувалося, Ярина не розуміла, а Мирослав не говорив і учню своєму заборонив, помітивши, що той хотів поділитися з Яриною цією таємницею. «Не час їй ще!» – коротко урвав розмову він. Ярина і не умовляла. Знала вже від знахарки, що все має свій час і все має дозріти. Час від часу вночі, коли всі спали, Мирослав прислухався до чогось. Потім рвучко схоплювався з лавиці, яка правила йому за ліжко, Дем’ян, ніби чуючи голос вчителя – слідом за ним. Мовчки хапали свої торбини і вибігали з хатини. Ярина одного такого разу не спала і все хотіла побачити, куди ж вони біжать. Вирішила визирнути з вікна. І ось, бачить вона, зупинилися Мирослав та Дем’ян. Раптом щось таке незнане вогняне, на смерч схоже, полетіло в бік Мирослава. Той швидко відбив атаку вогненною кулею, котра з’явилася в його руках ніби нізвідки. З іншого боку полетів інший вогняний смерч, та Дем’ян також випустив вогняну кулю і перехопив цей напад. Аж ось – чародія і його учня оточили чорні постаті. Дівчина завмерла від жаху, бо ж тих постатей було багато. Вони оточили Мирослава і Дем’яна і пустили на них зі своїх чорних рук блискавки. Але Дем’ян і його вчитель відважно билися. Проте сили були нерівні і Ярина, усвідомлюючи, що може статися найстрашніше, почала шепотіти слова. Вона сама не розуміла, що саме говорить – чи молитву, чи примовляння, але спинитися не могла. «Земле-мати захисти, Небу-батьку оборони. Земле-мати захисти, Небу-батьку оборони!» Її цьому ніхто не вчив, навіть Горина. Звідки ті слова у душі її взялися – дівчина не розуміла, та і не роздумувала. Припала руками до вікна, з якого спала ряднина, і шепотіла, шепотіла, не відводячи погляду. Раптом усе розплилося навколо неї і на очі впала темрява.
Мирослав і Дем’ян зайшли у будиночок. Вони заледве відбилися від нападників. Ще трохи – і все. Проте якась незнана їм сила допомогла. Дем’ян втомлено сів на лаву, проте побачив, як під вікном лежить без руху Ярина. Побіг до дівчини і закляк. Дівчина була бліда і, здавалося, не дихала. Дем’ян розумів, що треба перевірити, чи вона спить, чи… І от, саме отієї іншої відповіді він і боявся найбільше. Мирослав, побачивши, що Дем’ян і собі зблід, стоячи поряд з дівчиною, кинувся до Ярини. Торкнувшись її обличчя рукою, старий чародій витягнув з наплічної торбинки пляшечку і притиснув її до вуст Ярини. Щоки дівчини зарум’яніли, груди почали підніматися і опускатися, вії затріпотіли і вона відкрила очі. Побачивши Мирослава, вона схопилася на ноги та зітхнула полегко, знайшовши очима Дем’яна, котрий закляк таки біля дверей.
– О-оті постаті, вас ледь не вбили… – нажахано сказала дівчина.
– Не бійся, дитино. Вони не настільки сильні, хоч і намагалися брати кількістю. – відповів на те Мирослав. – Але ж ти, дитино, вчинила нерозважливо. – старий чародій одразу зрозумів, хто прислав поміч, побачивши бліду і непритомну дівчину.
– Іноді приходить час, коли говорить серце, поки розум мовчить і шукає шляхи. – сказала дівчина і відвернулася. Гаїна прокинулася, Мирослав притиснув палець до рота, звелівши молодим мовчати про те, що відбулося вночі.
І от – настав час іти Мирославу та Дем’яну. Хлопець сумно дивився на Ярину, здавалося, багато чого хотів сказати, проте не наважувався. Дівчина і собі зажурилася, проте виду не показувала – розуміла, що треба. Цієї лихої години Дем’ян та його вчитель – такі ж воїни, як і ті, що охороняли спокій міста княжого і інших міст та сіл, не маючи сили чародійської. Коли прощалися, Дем’ян довго тримав руки Ярини в своїх руках. Дівчина не опиралася. Похопилася, витягнула одне яблуко зі своєї торбини, дала Дем’яну. Обоє мовчали. Гаїна ж дивилася на них і втирала хустиною очі, так, наче сина в дорогу виряджала. Бо ж побачила, що донька, хоч і лишалася поруч, та насправді душа її линула слідом за цими двома подорожніми, надто ж – за отим Дем’яном, котрого Гаїна і рада була б не знати тепер. Та долю і серце не обдуриш.

ІV

Скільки зима не хурделила снігом та вітрами – а настала весна. Ярина з матір’ю після того, як Мирослав і Дем’ян пішли, ще місяць прожили у лісі, аж ось, коли сніг розстав, а трава вже зеленіти почала, прийшла Горина з новиною про те, що нападників прогнали з села. Звісно, багато з них залишилися на землі, чи то пак, у землі, на віки, проте вже нашкодити вони не могли. А решта тікали, гублячи мечі, луки зі стрілами та іншу зброю. І таємничі чаклуни не допомогли! Почувши цю новину, Ярина з матір’ю швидко повернулися в село. І справді – село було вільне від нападників. Майже зруйноване, але вільне. Мешканці раділи свободі та весні і в той же час – оплакували загиблих рідних і зруйновані долі. Отаке поєднання було тієї весни – радості та болю, життя і смерті, світла і мороку.
Чарівна яблунька тим часом розквітла так буйно, що, здавалося, ніколи так не цвіла. Чи то матінка-Земля намагалася втішити згорьованих дітей, чи зілля Яринине допомогло – а цвіла яблуня, мов наречена, облита білими квітами. Та, хоча земля і заліковувала свої рани, проте людям спокою не було та і не було. Бо втрати. Бо викрадених багато. Бо ворог не спав. Не раз і не двічі Ярина чула, як шепотілися жінки у домі матері чи знахарки Горини – про те, якої шкоди завдавали вороги у інших містах і селах, про те, якими поверталися ті, кого вирвали з ворожих лап. Ярина лише жахалася від почутого, особливо – якщо розповідали про воїнів. У кожному з них вона боялася впізнати Мирослава, а надто – Дем’яна. І часто лише яблуня бачила її сльози. Яблуня ж мовчала. Щоправда, це людям здавалося, що вона мовчала, бо щойно подує вітерець, так і озиваєтся вона до нього, розповідає всі свої жалі, переповідає почуте від людей, від Ярини. Дівчина, тим часом, слухаючи шепіт листя та вітру, думала собі – «Як же шкода, що я не вмію з вітром чи птахами говорити. Послала б звісточку йому. Як же шкода…»
– Не журися… – почула вона одного разу у відповідь. Схопилася на рівні ноги, озирнулася – нікого. Лише яблуня шелестіла листям у відповідь на танок вітру. А зелені яблучка, тим часом, наливалися сонцем, чекаючи своєї пори.
Дочекалися яблучка свого часу. Зібрала Ярина аж цілих три кошика великих червонобоких яблук.
– Пригощайтеся! – вона з усмішкою подала одне Горині.
– Оце, дитинко, чи не найбільші яблука саме з твого дерева вродили цього року! – захоплено сказала знахарка. Дівчина зашарілася, проте була рада це чути. Горина усміхалася, дивлячись на ученицю, проте дівчина за тією усмішкою розгледіла хвилювання в очах.
– Щось сталося? З Дем’яном?
– Не знаю, дитино. Не знаю. Небо мовчить, Земля теж. Та я про інше. Прикликали мене чародії наші у місто. Багато їм треба помагати, самі не можуть впоратися. То ж, мушу йти.
– Візьміть мене з собою! Візьміть, будь ласка! – Ярина вхопила учительку за руку.
– Не час тобі ще, дитино!
– А коли ж він настане, той час? Я відчуваю, що прийшла вже доля моя. Може, я її ще до пуття не бачу, але ж не можу отут ховатися, коли… – Ярина відвернулася. В її очах бриніли сльози. Довго дивилися вони одна на одну. Врешті, зітхнула Горина:
– Гаразд, збирайся. З матір’ю твоєю я сама поговорю.
Наступного ранку ще сонце не зійшло, а Ярина вийшла з рідної хати і підійшла до яблуні. Дерево на вітрі гойдало гілки, обважнілі від великих яблук. Дівчина торкнулася рукою яблуні, так і простояла кілька хвилин мовчки. Потім зірвала кілька яблук і сховала в торбину. Раптом, відчула, що на неї хтось дивиться. Озирнулася – мати стоїть на порозі. Ярина очікувала, що вона буде умовляти її залишитися, але Гаїна лише сказала:
– Хай Небо і Земля допомагають тобі, доню!
– Дякую, мамо! – прошепотіла дівчина і вийшла з двору.

V

Місто вирувало. Місто було занурене у свою звичайну метушню. Мешканці та подорожні йшли вулицями, оминали будинки, наче річки оминають береги. Ярина здивовано роззиралася навсібіч. Дівчина рідко бувала у місті, лише з батьками на ярмарки їздила. Горина ж дивилася лише вперед, йшла дуже швидко, ледве не бігла і учениця з усіх сил намагалася не відставати, не загубити учительку, не заблукати у цьому гамірному великому місті. Нарешті, вони побачили великий будинок, оточений деревами та кущами. Будинок і прилегла територія нагадали Ярині село певною мірою, тому що поодаль від будівлі розкинулися кілька грядок, на яких поралися кілька підлітків, трішки молодших за Ярину.
– Агов, хлопче, хто тут у вас старший? Скажи – Горина із села прийшла, котру прикликали. Вони знають, про що я. – гукнула Горина рудого юнака, котрий біг у протилежному напрямку, але знахарка перехопила його руку.
– Ходіть, проведу. – до них підійшов інший хлопець, білявий. Вдячно кивнувши товаришеві, рудий чимдуж побіг у своїх справах.
– Дякую, що провів нас. – сказала білявому Ярина, коли він провів її та учительку у глиб будинку, що зсередини здавався палацом, проте позбавленим золота чи дорогоцінного каміння. Хлопець провів гостей до великих масивних дверей, дочекався, поки Горина не зайшла у ті двері і вже хотів іти, проте Ярина погукала його.
– Чи не знаєш ти такого собі Дем’яна? – спитала вона, коли білявець знову обернувся до неї. Почувши це ім’я, він помітно посмутнів. Замовк, ніби шукав, як краще відповісти незнайомій дівчині. З усього видно, Дем’яна він знав, тому і зажурився, почувши його ім’я.
– В-він зник. – нарешті сказав хлопець. – П-пішов з військом нашим далі, проганяти тих нападників. А вони взяли і чаклуна на них нацькували. От він і зник, разом з учителем своїм і кількома вояками нашими.
– Він живий? – перелякано, але з надією запитала Ярина.
– Не знаю. Ніхто не бачив його з тих пір. І духи нічого не кажуть, хоч наші і питалися неодноразово… – не витримавши погляду Ярини, білявець швидко пішов. Дівчина так і залишилася стояти коло дверей.
Ось уже тиждень Горина і Ярина допомагають цілителям біля поранених. Цілителі знаходяться у тому ж великому будинку, в який прийшли знахарка з ученицею тиждень тому. Вони лікують і містян, і вояків, яких приносять чи привозять пораненими з бою. Поруч з цілителями багато знахарів, оскільки дуже багато людей постраждали від темних чарів. Ярина більше часу з цілителями – допомагає доглядати хворих. І пригощає яблуками. Але і про вчительку не забуває, щовечора разом з іншими знахарями вони варять зілля, примовляючи над казанком у печі або на вогнищі, лікують тих, кому темні чаклуни зашкодили. Одного разу Ярина на власні очі побачила такі чари. Вона саме йшла з оберемком трав, коли побачила постать. Чоловік був геть сірий: шкіра, волосся, очі – все було сіре. Ніби закам’янів. Він повільно ішов, дивлячись ніби вперед, а ніби і не дивлячись нікуди. Коли чоловік повернув голову до Ярини, то здавалося, що в очах його зяяла пустка. Зазирнувши в ті очі, дівчина аж скрикнула, кинувши мішок з травами на підлогу. На її крик підбігли двоє інших чоловіків – чародіїв. Вони взяли попід руки сірого чоловіка і вивели геть. Той зовсім не опирався.
– Отакі вони, чари ворожі… – зітхнула Горина, коли Ярина, затинаючись, розповіла їй про побачене. Жінка саме помішувала чергове зілля у казані на печі.
– Чи можна його врятувати? – спитала вражено Ярина.
– Це лише Небо і духи знають, дитино. – знову зітхнула Горина. Раптом двері відчинилися і у кімнату, в якій вони розмовляли, увірвався молодик і, дивлячись на присутніх великими очима, вигукнув:
– Прийшли! Вони повернулися!
– Хто прийшов? Хто повернувся? Чого галасуєш, наче диво яке побачив? – спитала середнього віку жінка, що поруч з Гориною поралася біля печі.
– Мирослав! Наш великий Мирослав повернувся! І учня свого привів! – почувши про учня, Ярина аж стрепенулася. Вона не дочула, як незнайомець сказав «Точніше, не привів, а приніс…», вона була щаслива. Вона вже знала, що у цій спільноті чародій має свого учня. І, хоча Дем’ян був дорослий, а у Мирослава міг бути інший учень, та все ж вона була впевнена у тому, що знає, про якого учня говорить хлопець.
Він отямився у маленькій кімнаті. Поруч горіла свічка, вона не давала багато світла, а вікно було закрите і зашторене. Та все одно хлопець, відкривши очі, зажмурився. Світло ніби вдарило йому в очі. Заплющуючи і відкриваючи очі, хлопець все ж звик до освітлення і став оглядати кімнату. Зовсім маленька, в ній тільки скриня, стіл і ліжко, на якому він сидів. Рипнули двері і до кімнати зайшов сивий чоловік. Він подивився на хлопця сумними очима. Юнак не впізнавав чоловіка. Він хотів щось сказати, проте голос ніби застряг у горлі, тож він лише ворушив губами. Чоловік лише підійшов, поклав руку на плече хлопця:
– Вибач, Дем’яне. Не вберіг я тебе. – і замовк чоловік, не відводячи очей від хлопця. «То я Дем’ян? А він тоді хто? Чому я не можу говорити?» – думав хлопець і знову заворушив губами. Обличчя його було схвильоване, проте сивий чоловік поплескав хлопця по плечу і сказав:
– Хлопчику, не хвилюйся. Ми тобі допоможемо, ти знову заговориш і згадаєш про все. Двері знову рипнули і у кімнату забігла дівчина. Висока, русява, має гарні зелені очі. Щось хлопцю в ній таке знайоме-знайоме. А що? Згадати ніяк не може. А вона стоїть, мов задерев’яніла. Дивиться на нього переляканими очима. Хотіла взяти його за руку, проте сивий чоловік перехопив її:
– Дитино, йому треба перепочити. З ним все буде добре тепер, не хвилюйся. – Вона лише опустила руку і вже хотіла виходити. І тут раптом згадала. Вона згадала, що у неї є дещо. Дівчина витягнула із кишені сукні яблуко. Протерла його руками і простягнула хлопцю, не підходячи, проте, близько. Юнак же дивиться на те яблуко, наче на щось незнайоме. Він, відколи прокинувся, ще і не їв. Він уже давно забув – чи їв, а чи ні. Він нічого не пам’ятає. Все, що було до тієї миті, коли він відкрив очі у маленькій кімнатці, ніби сховане в тумані. Яблуко манило його. Здавалося, ніби всередині нього був вогник – чи то свічка, чи промінчик сонця. Яблуко сяяло. Хлопець взяв яблуко і тут його ніби блискавкою вдарило. Він затремтів, яблуко впало додолу. Дівчина перелякано заклякла і ледь не плакала, а сивий чоловік її втішав, проте забрати яблуко не намагався – чекав, щоб хлопець сам вирішив долю подарунку. Юнак все ж вгамував тремтіння в руках і взяв яблуко з підлоги. Більше блискавки не били його. Хлопець подивився на яблуко. Довго довго дивився і все ж вкусив його. Хвиля спогадів накрила Дем’яна і він з усмішкою подивився на яблуко, потім на дівчину. Він усміхався, не сміливо, але усміхався. А сивий чоловік стояв вражений, наче диво якесь побачив.

VІ

Ярина, щойно почувши про повернення Мирослава, одразу взялася шукати його. А коли знайшла, то реп’яхом причепилася до нього, випитуючи про Дем’яна.
– Він тут, але до нього поки що не можна. На нього наслали сірий морок. – при цих словах дівчина скрикнула перелякано. Мирослав продовжив:
– Так, дитино. Він посірів увесь. Хоча, я дивлюся, порівняно з іншими, на кого теж наслали сірий морок, то в Дем’янові лишилося більше людського, тож надія є.
– Можна його побачити? Ну, будь ласка! – В очах Ярини застигли сльози.
– Не варто, дитино. Ми ще поки не оглянули його добре, ще не відомо, як цей насланий морок на нього впливає і на тих, хто поруч з ним. – із сумом, але твердим голосом відповів Мирослав. Хоч як Ярина не благала, проте чоловік був невблаганний. І тоді вона вирішила прослідкувати за чародієм таємно і вивідати таким чином, де знаходиться Дем’ян. І знайшла таки, куди йшов Мирослав. Кімнати ті були віддалені від інших, навколо панувала тиша, тож дівчина і собі йшла тихо. Вона швидко поглянула, куди заходив Мирослав. Коли чоловік відкрив двері, щоб зайти, вона на коротку мить побачила Дем’яна, а потім чоловік зачинив двері. Ярина була вражена. Дем’ян дійсно посірів, проте напротивагу тому бідоласі, котрого раніше Ярина бачила, Дем’ян дійсно більше був схожий на звичайну людину. Вона дивилася на двері, ніби питаючи у них поради. Двері німували. Та раптом у кишені стало гаряче, наче жарину хто підкинув дівчині. Вона простягла руку в кишеню і дістала звідти яблуко. Воно світилося, та за мить перестало. Дівчина дивилася довго на нього. Потім на двері. Поклала яблуко в кишеню і рішуче пішла до дверей. Побачивши Дем’яна знову, вона застигла. Дівчина шукала у погляді хлопця бодай натяк на те, що він її впізнав. Марно. Хлопець дивився, наче на незнайомку. Ярина майже не чула, що сказав їй Мирослав, коли перехопив її руку. Дівчина знову застигла і, постоявши трохи, пішла до дверей. Вона вирішила прийти завтра, приходити кожного дня. Щоб хоча би подивитися. Коли Ярина вже взялася за ручку дверей, в кишені знову ніби жаром обдало. Дівчина підійшла до Дем’яна і просто простягла йому яблуко. Ніхто їй цього не радив і не казав, прото вона відчула, що якщо яблуко жаром пече у кишені і світиться – отже, треба те яблуко дати йому. Мирослав стояв і вражено дивився то на Дем’яна, то на Ярину. Вона і сама була вражена, бо щойно хлопець вкусив яблуко, як щоки його налилися рум’янцем, де і поділася сірість з його шкіри та свідомості. Тільки пасмо сивини лишилося в русявому волоссі, ніби самотнє перо птаха – на зеленій траві чи у стозі сіна.
З тих пір, як Дем’ян з’їв яблуко, не було жодної людини, котра б не спитала у Ярини вперше чи навіть у десяте, як так сталося, що від одного яблука хлопець позбувся сірого мороку. А дівчина все відповідала:
– Не знаю, присягаюся, не знаю. Я лише яблуком пригостила. – Так Ярина говорила усім охочим, проте Горині, а ще – незнайомому сивому чародієві, котрого привів якось Мирослав і котрий владно, але спокійно попросив Ярину розповісти. І вона розповіла. Про те, як яблуко жариною обпікало її кишеню, проте, як воно сяяло. Сяйво підтвердив і Мирослав. Горина, котра слухала те все, аж сплеснула руками:
– Матінко Земле! Велика сила твоя!
– Схоже на те. Схоже на те. – сказав, покивавши головою, незнайомий чародій і запитав Ярину: То ти, дитино, ту яблуньку свою зіллям поливаєш? Сама зілля варила?
– Так, сама. Але мене Горина навчила. – Ярина зашарілася і замовкла, а Горина додала:
– Ой, пане, пане! Ця дитина змалечку в травах і деревах знається! Вона навіть примовляти вміє, щоб недужу травинку-бадилинку вилікувати! Отакий дар має від Матінки Землі ця дівчинка. – і вона погладила Ярину по голові, від чого дівчина опустила голову, ще більше зашарівшись. Чародій пильно подивився на Ярину і сказав:
– Диво дивнеє побачив я. Ми, чародії, багато знаємо таємниць і Неба, і Землі, а, схоже, знаємо, та не всі. Вперше я бачу, щоб яблуком зцілювали таку напасть.
– Ярино, будь ласка, вийди в садочок, я поговорити хочу! – з цими словами у кімнату увірвався Дем’ян. Побачивши, що дівчина не сама, замовк і опустив голову. Мирослав на нього глянув і похитав головою, всміхнувшись проте. Незнайомий чародій запитав у Дем’яна:
– Чи пригощався ти яблуками у цієї дівчини раніше?
– Так. Коли ми з учителем у лісі були, то вона з матір’ю там ховалася, то ми там зустрілися. А коли прощалися, то вона яблуко мені простягнула. Таке смачне і солодке, я довго потім згадував. Ви не думайте, яблучка ці чарівні, а дівчина… – із запалом сказав Дем’ян, на що незнайомий чоловік і Мирослав лише засміялися.
Минула осінь, зима. Настала знову весна, а потім літо. Ярина збирала у своєму дворі яблука зі своєї чарівної яблуні. З того дивовижного випадку вони ще трохи бачилися з Дем’яном, а потім Горина забрала дівчину додому. Стало навколо спокійніше, хоча вороги раз по раз про себе нагадували. А весною приїжджали незнайомці з міста, дивилися Яринину яблуню, дивилися і нюхали її зілля. Гаїна, коли побачила, як ретельно роздивляються зілля, пополотніла. Та Горина, що швидко зайшла слідом за незнайомцями, заспокоїла жінку, мовляв, диво дивне сталося з яблуком Ярини у місті, от і дивляться поважні чародії, де і як те яблуко виросло. Ярина усміхнулася, згадавши цей випадок і тих поважних чародіїв, що налякали тоді матір. Вона збирала яблука і клала їх в кошики. Дівчину чародії з міста попросили назбирати яблука і наварити зілля для яблуні, тож не мала часу навіть вгору глянути. Вона збирала соковиті яблука, навіть не придивляючись до них. Раптом яблуко, що саме було в її руці, засяяло, мов сонце, а гілочки яблуні зашелестіли. Дівчина подивилася на яблуко, обернулася назад.
– Добрий день тобі, Яринко. – усміхався до неї Дем’ян.
– Він став ще кращий, коли ти тут. – сказала йому дівчина і аж сама здивувалася такій своїй відвертості. А яблуня шелестіла листям.
– Я прийшов, щоб подивитися на тебе, перш, ніж у похід піду. – сказав серйозно Дем’ян і торкнувся її обличчя. Серце Ярини стиснулося від страху. Вона хотіла вхопити його руку зі словами «Не пущу! Хай навіть закам’яніємо удвох, не пущу тебе нікуди!!!», проте мовчала. А яблуня шепотіла листочками:
– Не журись! Не журись! Не журись!
Двоє здивовано озирнулися до яблуні.
– Ти чуєш те, що і я?
– Так, Яринко. Насправді все живе може говорити. Так вчитель мені говорив, а йому я вірю. – спокійно сказав Дем’ян.
– Просто ти особливий, от до тебе всі і говорять. – мовила Ярина.
– І ти особлива. Для світу і для мене. – і Дем’ян знову торкнувся обличчя дівчини.
Хлопець уже давно зник за видноколом, але Ярина все дивилася і дивилася йому вслід. А яблунька торкалася плечей дівчини гілочками, гладила її волосся і шепотіла:
– Не журись!