Коріння

Двір баби Ганни, Донеччина, хутір Мар’ївський, 30 км до лінії фронту.

Дві пари уважних очей спостерігали, як баба Ганна зачиняє хату. Повільно перекрутила ключ у ржавому замку, так само повільно поклала його під горщик з геранню на підвіконні. Ступала до перекошеної хвіртки ще повільніше, ніби випробовуючи терпіння невидимих гостей.

Але гості були не прості – натреновані. Нерухомо чекали, проводжаючи стареньку гострими поглядами вздовж безлюдної грунтової дороги. Та їм і поспішати не треба було – доки баба дійде до сільського магазину й назад не одна година пройде. А там ще язиком зачепиться з ким, то й сутінки впадуть.

Сусідів теж можна було не боятися – не було сусідів. Три хати стояли на краю села, маленький такий хутірець. Та лиш в одній лишилися господарі. Господиня, вірніше, що в цей момент повільно, ніби важкий корабель з одним весляром, пливла між двома високими берегами з кленів та акації.

Тільки-но стареньку сховала зелена паща повороту, один з гостей підняв руку і мовчки показав пальцем на низеньку хату. Інший кивнув, повернувся, аби обійти кущ та зашпортався і був би впав, якби по стегна не вгруз у землю. Приголомшений і наляканий, чоловік у костюмі кольору хакі спробував виборсатися, але щось тримало його там. Він кинув поглядом на товариша, що вже перестрибнув низенький паркан і присів під калиною біля криниці. Але тільки-но відкрив рота аби погукати на допомогу, як хтось грубо заштовхав йому до рота купу зеленого листя. Переляканий не на жарт бідолаха не міг поворухнутися: ноги в землі і щось тримало їх, навіть не тримало – засмоктувало повільно вниз. Руки притиснуті до туловища міцними гілками старого бузу, рот повністю забитий листям. Чоловік задихався, намагався стримати приступу кашлю, але не міг і втягував судомно зелень ще глибше, від чого ще дужче задихався.

Тим часом, перший гість, оглянувшись по сторонах, піднявся і вийшов з-під калинового прихистку на відкриту доріжку з битої цегли, що вела до дверей хати. Але встиг зробити лише один крок – тоненькі калинові гілки схопили його за пояс для зброї, підняли і пожбурили просто в криницю. Голосно цокнуло об бетонні стінки відро, збите тілом.

Короткий крик не порушив спокою дозрілого літнього післяобіддя. Так само таємниче шурхотів розлогий горіх за хатою. Ластівки залітали у відкриті двері дерев’яного сарайчику, годуючи ластів’ят у гніздах під сволоками. На лавці під хатою мирно дрімав товстий чорний кіт, лиш відкривши ліниво око на гвалт, ніби переконуючись, що все як завжди, за планом.

Окупований Маріуполь, штаб русні.

Генерал Козленко істерично ходив туди-сюди просторою квартирою. Вірніше, вона колись була простора, а тепер там назбиралося стільки хламу, що й розвернутися особливо було ніде. Затоптаний брудними чобітьми ламінат протестуюче скрипів. Ох, якби ж тільки його охайна господиня побачила таке свинство – орків, що засідали тут днями і ночами, не врятували б і їх рушниці.

Старший лейтенант розвідки Довбень знервовано спостерігав за генералом. Сподівався спіймати момент, коли можна буде непомітно зникнути. Бажано до того, як генерал прийде до тями після поганих новин і почне зганяти злість на тому, хто їх приніс. Козленко був трохи тугодумом, тож завжди запізнювався з реакціями. Але цього разу лють і розчарування були настільки великими, що спрацювали як каталізатор.

– Ето уже шестой отряд наших лучших развєдчіков. І апять нічєво? Даже в дом зайті не смоглі?

-Лабораторія харашо охраняєтся, таварищ гєнєрал.

– Кєєєєм????!!!!! – здавалося, дах будинку разом з 9 поверхами на кілька секунд підлетів у повітря від того крику. У прочинені двері заглянула перелякана секретарка. – Кєм, старлей? – вже тихіше додав генерал.

Довбень принижено нагнув голову. Всі знали, що це робота бандерівців, але ніхто ніяких доказів не зміг надати. Ані знімки з китайських супутників, ані зйомки з іранських дронів жодного разу не зафіксували військового на подвір’ї баби Ганни. Та навіть і цивільного.

Хіба дід Гришко був двічі, але, скручений ревматизмом, він не підходив на роль військового, тим паче, розвідника. Місяць слідкували за ним, намагаючись спіймати його на гарячому і підтвердити свої підозри. Проте щодня підтверджували лише дідовий хронічний розлад стільця та надмірне газоутворення.

Що русня точно знала – що там, у нетрях бабиної хати, знаходиться вхід у таємну біолабораторію. Може і не основний, бо жодного разу не помічено було сторонніх, але доступ до підземного сховища біозброї баба точно мала. Розвідка рашистів ледь не з мікроскопом  обстежила кожен метр в радіусі кількох кілометрів від хати, але не знайшла і сліду будь-яких підземних лабораторій, таємних входів чи чогось подібного.

З чого зробили висновок, що цей проект вже давно розроблявся і втілювався натівськими спецслужбами і швидше за все там, під родючим українським чорноземом, ціла підземна мережа дослідницьких лабораторій і заводів по створенню різних видів біологічної та хімічної зброї.

Можливо навіть, ця мережа покриває всю територію України. Саме тому бандерівці і не склали зброю в перші години вторгнення. Бо у них під ногами, в масляних нутрощах української землі, чекає свого часу потужна сила, створена Америкою аби знищити росію.

А так як знайти інших зачіпок не вдалося, рашисти вже кілька місяців безрезультатно намагаються проникнути в стареньку хату на хуторі, аби знайти той таємний вхід. Діяти доводиться дуже обережно і непомітно, аби натівські розвідники не дізналися, що рашистські розвідники все давно знають. Інакше, цей вхід запечатають і тоді шукай вітра в полі.

– Хоть самаму на заданіє єхать, – генерал продовжував тупцяти туди-сюди. Лейтенант кинув швидкий погляд на дебеле пузо Козленка – воно ніби жило власним життям, колихаючись геть не в такт з кроками. І взагалі, підстаркуватий генерал виглядав смішно і недоладно – хіба такого ще у розвідку і не відправляли.

Раптом Козленко зупинився.

– А єта ідєя!  – потер спітнілі долоні. – Єсть у нас кто-то, кто харашо єту іх мову знаєт?

Двір баби Ганни, Донеччина, хутір Мар’ївський, 30 км до лінії фронту.

Баба Ганна підв’язувала помідори. Підсліпувато мружилася, відверталася спиною до сонця, але очам, зіпсутим старістю, це не дуже допомагало. Пальці з підпухлими суглобами погано слухалися, але бабуся терпляче намагалася прив’язати високу рослину до однієї з палиць, які завбачливо забила в землю  біля кожного куща.  Це був бабин улюблений сорт помідорів, але доведеться наступного року брати інший, бо не подужає підв’язати.

– День добрий, бабусю! – молодий чоловічий голос змусив стареньку підняти голову. Схоже, чоловік не перший раз гукає її, на чолі зависла хмаринка невдоволення. Баба Ганна погано бачить і погано чує, але вловлювати емоції людей з роками стала тільки краще.

– Добрий, добрий! – почеберяла назустріч незнайомцю у військовій формі. Помідори, залишені напризволяще, завмерли, закутані спекою ніби м’яско холодцем. А за мить довгі, зігнуті під вагою недозрілих плодів стебла, почали повільно випрямлятися. Зеленими зміями обпліталися гілочки навколо палиць, виставляючи бліді плоди на сонячну сторону.

– Бабусю, мене хлопці прислали з 28 бригади. Може, вам яка допомога потрібна? Ви нам он як допомагаєте своїми передачами, хотілося б якось віддячити.

– Дитино, та чим ше ти мені віддячиш? – беззубо посміхнулася баба. -То для мене вше є подяка, шо троха шиття ваше шолдатшьке полегшити мошу.

– Та ви врятували вже скільки, не те, що полегшили! Оці ваші сорочки льняні – їх же ніяка куля не бере! Скількох вони вже від смерті вберегли – тільки синці лишаються там, де би мало і життя витекти з кров’ю разом.  А вареники з вишнею – після них тиждень можна не спати і мати достатньо сил для бою. А сухі гілочки м’яти кожен з хлопців собі в манжет вшив, як ви і показували. Не один потім з полону повернувся, коли його вартові засинали кріпко і раптово. – Хлопець все більше захоплювався, говорив швидко, ніби боявся щось забути. – Я вже не говорю про чай! Не знаю, які трави ви для нього насушили, але ліки універсальні – і від застуди, і від втоми, і від депресії. Як вам це вдається? Чим обробляєте рослини, що вони такими цілющими стають? Це ж  можна по всіх частинах розказати, по всій армії поширити – ми б уже давно війну виграли, якби усіх наділити такими чудодійними засобами.

– Ой, шиночку, – бабуся по-дитячому шепелявила через відсутність зубів, – якби ж уше так прошто було.

– А чого не просто? Мало у вас цього підживлення? Так ви тільки розкажіть, як воно готується, а ми вже власними силами вироблятимемо.

– Не виштачить шил у ваш, шоколики, – зітхнула баба.

– Ага, отже рецепт заплутаний дуже? Тож, певно, і спеціальне обладнання потрібно? Ви де готуєте його?– задоволено потер руки солдат, ніби відкрив страшну таємницю.

– Нічого там заплутаного нема та й обладнання ніякого не треба. Кошен українець, який любить щиро швою землю, може такою шилою наділити  рошлини.

– Українець? А у вас.. у нас що, кров якась не така, як в інших? Звідки рослинам знати, хто з ними працює?

– А через коріння.

– Яке ще коріння? – не стримав роздратування солдат.

– Коріння, яким ми від рідної землі шили черпаємо. Як рошлини, тільки в людей те коріння невидиме.

– Бабусю, ви б на сонці не працювали. В такому віці треба себе берегти. Ну яке ще невидиме коріння?

– От скаши, шоколику, ти за кордоном бував?

– Ну бував.

– Шерце від туги не краялошя?

Солдат з подивом глянув на бабу. А вона міцний горішок.

– От є у нас люди, які переїшдшають з влашної волі, то навіть їм рідні штешки коли-коли та й пришняться. А що вже говорити про тих, кого доля на чушу землю завела? Як вони, бідні, мучатьшя.

А вше чому? Бо коріння в землі лишилошя. В землі, де твоя пуповина тліє разом з тілами предків. По якій бошими ногами бігав, втрамбовуючи в шкіру чорну тишячолітню пам’ять.

В цій землі нуртують шолодкі шлова колишкових та примовлянок прадавньою мовою! Мовою, що шоком перетікає з коренів до шерця, даючи шили рошти, битишя, любити.

І коли людина це розуміє, вона ту шилу може взяти. І викориштати. Тоді вші рошлини, чиє коріння нерозривно переплелошя під родючим масним покровом, мошуть чути тебе. Можуть розуміти. І отримують право черпати із прадавнього джерела шилу, перед якою відштупає навіть шмерть.

Тепер уже солдат відкрито дивився на бабу, як на божевільну. Таке молоти – то треба або надзвичайно хитрим бути, або геть дурним. А в такому віці яка вже хитрість. Ось вона стоїть, маленька, смішна зі своїми запалими губами, вицвілими очима. У жовтій квітчастій хустині. Махає сухою рукою з кривими вузлами суглобів, розказуючи йому якусь нісенітницю.  Може, пригрозити їй? Силою витрусити всі таємниці. Або взагалі придушити? Невже ж він сам той хід не знайде?

– Бабусю, а ви мені водички не наллєте? Спека сьогодні.

– А звішно, шо наллю, дитино. Ходімо в хату, – старенька повільно продибала повз солдата до дерев’яного ганку. Чоловік скривив губи, чи то в посмішці, чи то від презирства і пішов слідом.

Все сталося в одну мить – старий горіх потягнувся гіллям через дах зі старого шиферу, обкрутився навколо солдата і замахнувшись, ніби спортсмен на Олімпійських іграх, щосили пожбурив репетуючого чоловіка в небо.

Баба Ганна оглянулася. Зітхнула сумно.

– Може би перевиховали? – глянула на зелену шапку горіха, що мов нічого не сталося, шурхотів тихо великим листям. Потім помаленьку пішла до хати, сіла на лавці під побіленою стіною.

Кіт, що спав на сонечку,  прокинувся, потягнувся, потерся вухом об теплі бабині долоні. Замуркотів.
Рожеві флокси і собі потягнулися квітучими голівками до рідних рук, спрацьованих на своїй землі.
До втомлених ніг, що не одну стежку витоптали серед рідних трав.
До серця, що вміє слухати.
І чує.