27 Липня, 2021

Кольорові сни

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

“…Вчора я сказав мамі, що коли виросту — піду воювати, як ти, і вона цілий день плакала. Каже, це через цибулю…”

          — Знову робити нема чого? — суворим тоном звернувся Анатолій Петрович, поправляючи свій білий халат.

Ада стрепенулася, бо не помітила, як він підкрався, проте швидко встала зі стільця і засунула шматочок паперу у кишеню.

— Ну що ти там ховаєш? Я все чув. Носа хоч витри, розвела тут нюні поруч із пацієнтом!

Медсестра витерла серветкою очі, на які навернулися сльози:

— Я читала дослідження амери…

— Так-так, знаю я ці ваші дослідження, — перебив її Анатолій Петрович, —  Адо, ти — майбутній лікар! Якщо ти так за кожним будеш сльози лити, то йди краще в плакальниці! Тут тобі робити нема чого! Сьогодні листи від рідних йому читаєш, завтра чаркою поминати будеш — так і до Катюжанки недалеко…

— Досить! — Ада стиснула кулачки і почервоніла, — Він скоро прийде до тями! Ось побачите!

— Ти б краще перепочила трохи.

— Не втомилася!

Лікар махнув рукою і зник за дверима, вкритими білою облізлою фарбою, Ада ж, відвоювавши своє право знаходитися біля Славка, знесилено впала на стілець.

Недовгі роздуми дівчини перервав вібросигнал мобільного — телефонувала бабуся. Не встигнувши привітатися, медсестра почула суворе “Адвія!” зі слухавки. Подих перехопило як у дитинстві — повним іменем Аду називали тільки тоді, коли вона десь нашкодила.

— Ти зовсім не сповна розуму? — бабуся говорила як і зазвичай тихо, але за інтонацією Ада знала, що вона дуже сердиться, — В тебе іспити! Ти диплом взагалі плануєш отримувати, чи вирішила поставити хрест на своїй кар’єрі?

Старенька від самого народження онучки мріяла, що та стане лікарем. Навіть вмовила батьків назвати її Адвія — “цілителька”.  

Розмова не клеїлася. Ада не могла донести до бабусі, що перебувати тут набагато важливіше ніж отримати диплом; що вона не може, просто не має морального права залишити всіх цих людей…адже справжній лікар так би не вчинив!

— О, Аллах! Мало мені, що батько за гратами, мама вважається зниклою, ще й ти до могили довести хочеш? Навіщо тоді ми їхали з дому? Навіщо тікали, як щурі? Краще б у рідній землі поховали!

Слова бабусі боляче врізалися в серце Ади. Тоді, у 14-тому, батько напогіл на її переведенні до Києва і зробив усе, щоб відправити їх з бабусею у столицю. Інші родичі залишилися там, на рідному півосторві. Більше Ада їх не бачила.

За вікном стало зовсім темно. Тільки десь вдалині спалахувало зарево війни.

Ада заплющила очі і почала читати над Славком дуа про зцілення. 

***

Сліпий. Це все, ще зрозумів Славко з довгої тиради Петровича. Місце, де колись були очі трохи запекло. Фантомний біль. Якщо чоловіки не плачуть — то тепер він справжній чоловік. Плакати нічим. 

І що тепер? Як далі жити? І чи потрібно?! Ніколи не побачити, як син вдягатиме стрічку “Випускник”, як сяятимуть його очі, коли він закохається, як народяться внуки. 

“Тягар для всіх” — майнуло в голові, — “А як вона раніше мною пишалася! Як їй подобалося ловити на собі заздрісні погляди, коли ми гуляли набережною, взявшись за руки! Тепер буду гуляти із поводирем.”

— Завтра буде борт — Вас заберуть додому, — нарешті закінчив говорити лікар.

— НЕ ТРЕБА! — майже викрикнув Слава,  а потім продовжив вже спокійніше, — Не треба додому. Не хочу, щоб вони мене таким бачили.

Лікар знітився. Славко через бинти на очах майже бачив, як Петрович розводить руками, не знаючи, що сказати:

— Ну, я можу ще з тиждень тут потримати, — нарешті вичавив він із себе, — Ви ж розумієте, потрібно місце для інших…

Славко все розумів. Він з дитинства був дуже розуміючим. Лікар йшов з палати: два кроки по дірявому лінолеуму, скрип дверей.

— Ще одне питання, — шорох халату, — Тут була лікарка, можна з нею поговорити?

— Лікарка? Ні, Вам щось примарилося, — один крок, скрип дверей, клацання язичка в замку.

Людям без очей дуже зручно спати. Не потрібно їх заплющувати, не заважає денне світло. А якщо стоїш на посту і заснеш, то ніхто не помітить. Хоча… кому потрібен сліпий вартовий? 

Напевно, Славко заснув. Він це зрозумів тому, що знову зміг бачити яскраві кольори життя, людей, палату, в якій він лежить. У грудях стало так тепло і спокійно, що не хотілося прокидатися. Хотілося жити уві сні.

До Славка зайшов Петрович — він виявився невисоким чоловіком з сивими вусами і втомленим обличчям.

— Ну що? Не їдеш? — звернувся лікар, немовби не помічаючи, що Славко тут, уві сні, —  зрячий.

— Поки що ні, — вирішив про всяк випадок сказати чоловік. А що як він не спить? Може він просто з глузду з’їхав і йому здається, що він бачить, буває ж таке?

 Через вікно було видно, як на носилках виносять з десяток хлопців. Хто без руки, хто без ноги, а хто й без обох — війна відкусила в них по-різному. 

Машини поїхали і на дворі стихло. Славко розглядав візерунки облущеної штукатурки на стелі неначе це було справжнім витвором мистецтва. Хто б міг подумати, що це буде здаватися йому прекрасним — він років десять вже не милувавася бузком, який росте біля дому. Все робота, побут, справи. А тут — облущена стеля!

Знову машини приїхали. Стривожені голоси на дворі, біганина. Що трапилося? Нехтуючи порадами лікарів, чоловік піднявся і підійшов до дверей. Привідчинивши їх, він натрапив на Петровича, який кудись біг:

— Що трапилося?

— Машини з пораненими потрапили під обстріл! — вигукнув він, і біжучи далі крикнув не озираючись, — Хутко в ліжко! 

Славко машинально зайшов назад у палату. Разом із хлопцями міг бути і він. Міг, але не поїхав. Певно, що янгол-охоронець в нього все ж таки є. Шкода, з очима недопрацював — залишиться без премії.

Стареньке ліжко приміської лікарні і стеля.

Прокинувся. На жаль, прокинувся, бо світ знову сховався від нього під чорною завісою.

Клацання замка, скрип дверей, шорхання халату, три кроки по лінолеуму:

— Приїхали машини. Що вирішив? Поїдеш? 

Славко мовчки похитав головою, даючи зрозуміти, що залишається.

— Може хоча б у Дніпро? Тут ці орки прориваються… Вони недалеко від нас, — не отримавши відповідь, лікар знову неначе розвів руками, — Ну, дивись. Як знаєш.

Два кроки, скрип дверей, крок, клацання замка.

Славко задрімав. Біла стеля з візерунками дала це йому зрозуміти. За вікном знову голосні розмови. Проте щось було не так. Якісь незнайомі голоси з дивним акцентом, жіночий плач, крик.  

Чоловік підійшов до вікна.

—  Kаһәр суккири! — викрикнула прокляття дівчина і плюнула в обличчя одному з бородачів, які тягнули її кудись.

Це вона! Сумнівів не було — цей голос він впізнав би серед тисяч. Худе дівчисько з товстою русою косою пручалося кусаючись, відштовхуючи кривдників ногами, намагалося вириватися. Натомість вони лише сміялися — що може одне дівча проти шістьох військових з триколірним шевроном на плечі. 

Славко стрімголов кинувся до дверей — “що відбувається? чому ніхто їй не допоможе?”, проте відповідь була вже в коридорі. Здавалося, що саме на нього був спрямований безжиттєво-здивований погляд Петровича, який сидів під стіною навпроти палати. Розмазаний червоний слід — все, що лишилося від лікаря.

Переступивши через тіло, Славко пішов далі — дірки від автоматних черг у дверях, відкриті палати з багряними простирадлами. Цей сон не подобався чоловіку. 

В холодному поті він підкинувся з ліжка — все добре, навколо темінь. Нічого не відбулося. Знову якась штурханина в коридорі. Славко навпомацки встав і зробив два кроки по лінолеуму, відчинив двері, почув знайомий шерхіт халату.

— А ти чого вийшов? Хутко в палату! Зараз не до тебе — машини з пораненими обстріляли! — казали кроки Петровича, що віддалялися.

Славко зачинив двері. “А з ними міг бути я…” — подумав чоловік і спіймав себе на тому, що це вже з ним відбувалося. У розпачі він дійшов до ліжка і присів.

Підборіддя і губи почали труситися: “Цього не може бути!” — думав він. А якщо може? Якщо він міг цьому зарадити? Від хвилювання стало важко дихати. Чи може йому просто разом із очима і мозок зачепило? Нормальній людині ж таке не привидиться.

Так чи інакше, нехай краще він буде божевільним для всіх, аніж маючи здогади про те, що станеться, не завадить цьому.

Клацання замка, скрип дверей, чотири кроки. Чому чотири? І такий знайомий запах квітів.

— Добрий день! — почув він лагідний жіночий голос, — Це медсестра. Ляжте, будь ласка, мені потрібно зробити укол.

Клацання відкритої ампули, пирскання повітря через голку.

— Давно Ви не заходили до мене.

Тиша. 

— Ви… Ви мене впізнали? — непевним голосом сказала медсестра.

— Дякую, що читали мені листа від сина.

— Я — Ада, — голос потеплішав, здавалося, що вона посміхнулася, — Вибачте, їздила допомагати пораненим хлопцям на позицію… А я знала, знала, що Ви мене чуєте!

Брязкіт скла і глухий звук у смітнику.

— Чекайте! — Славко, сам того не очікуючи, схопився за руку дівчини, — Я мушу Вам дещо розказати. Проте… навряд чи Ви мені повірите. 

***

Ада вміла переконувати. Її кримськотатарська кров із домішками української не один раз допомагала перемагати у суперечках. Звісно, у надприродні сили ніхто б не повірив, проте вірила вона і це було найголовнішим. 

Дівчині довелося трохи схитрити. Вона вигадала історію про те, що план прориву став їй відомим від місцевих. Але головне, що спрацювало. 

Загін бородатих чоловіків із триколірними нашивками був знешкоджений. Славко задоволено затягнувся цигаркою на подвір’ї приміської лікарні.

— Що далі? Може додому? — запитала медсестра, від якої віяло квітами.

Чоловік заперечно похитав головою і випустивши дим відповів:

— Я бачив сон.

— ЗНОВУ? — трохи перелякано запитала Ада.

— Знову, — посміхнувся він. — Певно, я ще потрібен тут. А ти як? Повернешся до універу?

— Ні,  я також залишусь тут. То що буде цього разу?

— Планують підірвати міст.

— Міст?!

— Так, під час евакуації людей. І звинуватити нас.

— Ну, — протягнула Ада, в голові якої визрівав новий план, —  нічого, щось придумаємо.

***

— Фатіма, знову твої байки? — запитала Степанівна, встаючи з лавки, — Ти як та “тисяча й одна ніч”. Скажи правду: загуляла дівка десь та й відрахували!

— Вір чи ні — діло твоє. Але справжні герої живуть серед нас.

Подруга зникла за дверима під’їзду, а Фатіма дістала гаманець, в якому лежало фото внучки у білому халаті на фоні врятованого мосту. 

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди