Колекціонер спогадів

4 Розповідь Демида. Завод

В мене були свої плани. Велике місто пропонує безліч варіантів, але мало з них приносять користь. Після облому в маєтку виродка-багатія зарікся пахати на мажорів, котрі кидають роботягам копійки. Жебраки біля церкви більше мають. Я сподівався обіцяними грошима сплатити за навчання. Вийшло ніяк. На ринку теж свої нюанси. Що ті дві сотні в день? Сльози. Тиждень роздавав флаєра, пробувався в ролі бармена. Не моє. Мені вже двадцять років, а я бродячим псом бігав містом, проходив співбесіди. Кому потрібен студент, який влаштовується на місяць. Звідусіль чемно або грубо випихали. Безліч вакансій, та не для всіх охочих. Були гарні варіанти, але на перешкоді ставало навчання. Я обдзвонив старих і нових знайомих. Обіцяли багато, проте скоро з’ясовувалося, що то порожні балачки з присмаком шахрайства. Від посади продавця-консультанта відмовився, бо там свій гадючник. Отак микався, поки знайомий Боря озвався. Він комплектував групу для вигідної справи. Потрібен був третій. Під час розмови пожартував стосовно грабунку банку, однак нарвався на грубість. Чуття підказувало: аферою смердить, вимагав роз’яснень, інакше всліпу не пристану. Борис процідив кілька слів про завод у промзоні. Ризику мало: знешкодити охоронця, аби завадити виклику поліції. Наскільки я пам’ятаю, той завод роздерибанили років двадцять тому. Вирізали чорний метал, демонтували обладнання, електродвигуни, частково розібрали стіни, де була краща цегла. Чим хоче поживитися Боря? Я уник суперечки. Хтозна, можливо помиляюся. Домовилися про зустріч. В призначений день взяв зібрану заздалегідь сумку з інструментом і поїхав маршруткою до критого ринку. Стара «дев’ятка» вже стояла на парковці, а Борис походжав тротуаром. Про третього чув, але бачив уперше. Він буркнув:

– Петя.

– Демид, – я сів ззаду й поклав сумку на сидіння.

Борис кремезний і нахабний з випнутою щетинистою щелепою й короткими чіпкими пальцями. Друган полюбляв балансувати на лезі, постійно влазив у сумнівні проєкти. Інколи вигравав, а частіше «горів». Тільки неймовірне везіння рятувало. Правда, від наркоти Боря тримався подалі, справедливо вважаючи те заняття дном.

Мовчазний Петя мав круглу патлату голову, кирпатий ніс, прищаве обличчя й хитрі світлі оченята.

«Жук ще той», – подумав про водія. Нормальні Борю намагалися оминати. Чому я вліз? Бабла хотілося заробити, а солодка пара, як я прозвав Петю й Борю, обожнювала авантюри. Займалися чорною археологією, продавали «унікальні» технології видобутку енергії з нічого. Дивно, що Боря згадав про мене, адже чудово знав про мою відразу до подібних схем. Мабуть, заздалегідь прорахував згоду, почувши про фінансові проблеми.

– Ти поменше питай, побільше працюй і будеш у шоколаді, – Борис поклав руку на спинку крісла водія, клацнув запальничкою. – Від тебе потрібна мускульна сила. Втямив?

– Вантажники заробляють мало, – похмуро зауважив я.

– Облиш. Ділимо по справедливості, – старий знайомий солодко затягнувся димом, випустив цівку в прочинене вікно. – Завод «Мікрочіп» колись випускав апаратуру для підводних човнів.

– У курсі.

– Звідти багато чого позабирали, й це не секрет. Місяць тому я цілком випадково здибав старого алкаша… Дімою звати. Відповідав за списання комплектуючих деталей. Браку навіть на спецвиробництві вистачало, – Борис кинув недопалок на узбіччя. – Я пригостив його «Перцівкою». Чоловік на радощах почав розказувати про щасливі комуняцькі часи. Після четвертої чарки схопив мене за комір і притишеним голосом варнякав про одне цікаве місце в заводі. На серветці план зобразив, – Боря обернувся до мене. – Банк не банк, а золото й платина будуть. В радіодеталях, платах, роз’ємах. Уявляєш, скільки заробимо, якщо то правда?

Мені стало паганіні. Я гадав, по мідні дроти їдемо. Спитати хотів, куди кабелі складати. «Дев’ятка» мало схожа на вантажівку.

– Злякався? – криво посміхнувся Боря.

– То я майже вгадав. Крадіями будемо.

– Крадуть всі. Депутати, роботяги, підприємці… податки приховують. Ти згадай, де живеш. Тобі добрий дядя грошики дає? Один уже дав… Копняка. Свого свинтуса мажора забув? Хіба те стерво тебе одного кинуло на бабло. Бери й не тринди про законність. Добро тридцять років заховане. Дімон передбачав лихі часи, але скористатися не зумів. Підприємство давно закрили, а скоро, чув, його викуплять за копійки й зроблять на кшталт «Епіцентру». Нам треба встигнути.

– А охоронець? – нагадав я.

– Повірив! – зареготав Борис. – Обійдемося без «мокрухи». Це я так сказав, для профілактики. Лазівки є для нашої справи. Ми зайдемо й вийдемо без галасу. Все продумано до дрібниць. Тиждень тинявся навколо огорожі, вираховував де які цехи були, собак підгодовував. Сигналізація відсутня. Де-не-де колючка збереглася, є проломи в бетонних стінах. Мародерів було достатньо, але вони про ізолятори браку не чули. Правда їх свої грабували, як могили фараонів, ще до нас, однак нам перепаде багато.

– Моя частка, – я хотів одразу з’ясувати за що ризикувати.

– Двадцять відсотків. По тридцять мені й Петі, решта за збут. Повір, тобі вистачить заплатити за весь курс навчання й відпочинок на морі.

Проминули спальні райони. Попереду височіла сіра, з побитими вікнами, триповерхова будівля «Мікрочіпа». За нею ховалися дрібніші споруди, й випиналася труба котельні.

Я почувався паскудно, проте відступати пізно. А ще я вірив у Бориса. Йому завжди вдавалося відмазатися, тому страх перед наслідками авантюри щез і не муляв статтями карного кодексу. До того ж у дитинстві мріяв стати скарбошукачем. Ось випала чудова нагода. Мрії колись збуваються й не обов’язково в ореолі романтики.

– Виважуєш ризик на терезах доцільності? – Борис обернувся до мене. – Він того вартий. Про всяк випадок, якщо раптом форс-мажор, ми по мідь залізли. Втямив?

– Ясно, – я дивився на занедбану під’їзну дорогу, кленкові хащі уздовж високого паркану, здичавілу посадку біля прохідної; з порожніх зіниць вікон подекуди випиналися тонкі стовбурці берез, а дикий виноград заплів транспортну стоянку павутиною лози з розкішною листяною шапкою.

– Вовкулаки скоро заведуться, – пейзаж мало радував мене. В Чорнобилі те саме.

– В «Сталкері» надивився на чудиськ? – Борис дістав нову цигарку. – Фільми жахів знімати легко. Натурально, з жертвами. Бетонні шматки падають доволі часто. Обережніше всередині, вгору дивіться.

– Міг би каски роздобути, – я спостерігав за маневрами автівки. Петя пригальмував за двісті метрів од заводу, звернув до кущів, протиснувся вузьким, нещодавно прорубаним проходом і поволі сунув навпростець полем.

– Еге, і страховку оформити на випадок травми, – в голосі Бориса вчувається їдкий сарказм. – Нам головне на очі камерам не потрапити й прослизнути до глухої огорожі поблизу котельні.

Темно-сіра «дев’ятка» під зеленим прикриттям успішно подолала відкриту ділянку й завмерла в заздалегідь розчищеній ніші.

Ми розібрали речі й замаскували автівку кленковим гіллям.

– Годиться, – оцінив роботу Борис. – Тепер за мною. Без різких рухів і мовчки.

Борис мав неабияке терпіння в дослідженні кожного метру огорожі під час підготовки, коли кілька день тому нишпорив навколо. Хто ж при здоровому глузді лазитиме кущами, чіпляючись за жорсткі стебла хмілю. Я лише злегка торкнувся, а шкіра почервоніла й засвербіла.

Петро лається, але сокирою торувати стежку буде вершиною нахабства та дурості. Залишати мінімум слідів, жодного відбитку пальців. Береженого Бог береже.

Борис потроху протискується поміж густої кленкової порослі:

– Тримайтеся за мною. Боком, боком, – стиха шипів на мене. – Ти, Петю, теж наче сквером рухаєшся. Годі гілки ламати.

Нарешті видно пролом. Колись тут гарно ковадлом працювали. Бетон розбили, арматуру перепиляли й загнули. Отвір пів метра на метр. Худому пролізти реально, а товстун типу Вінні-Пуха застрягне намертво.

Я почекав, поки протиснуться Петя й Боря, подав їм сумки й завмер: далекий гавкіт неабияк мене спантеличив. Спалитися на самому початку операції. Клас.

– Псини прикормлені. Прибіжать, я їх ковбасою пригощу, – заспокоїв Боря.

Собак, чесно кажучи, боюся, особливо бродячих, згуртованих у зграю. Вони й на людей кидаються. Далеко втічеш? На дерево, чи будівлю заберешся, а далі як? Бр-р-р-р, дурні думки засмічують свідомість, заважають зосередитися на справі.

Петя ніс найпотрібнішу річ – металодетектор. Дорогий до біса. Ним ці шукачі пригод старі окопи в лісах шерстили, діставали з-під землі німецьку зброю та нагороди. Тепер прилад має допомогти вирахувати таємну кімнату. В прямому сенсі, адже алкаш Діма був у минулому надзвичайно винахідливим, обережним і жадібним.

Боря вів у обхід котельні. Бетонна приземкувата споруда займала чимало місця. На воротах висіли замки, вікна цілі, на асфальті лежали акуратно порізані товсті труби. Мародери такі важкі шматки не поцуплять. Їх тільки краном на вантажівки й везти здавати на брухт.

Наш провідник повернув до головного корпуса, піднявся вкритими бур’яном сходами до малопримітних дверей і моєю фомкою збив навісний замок.

Гавкіт наближався.

Знайомий розгорнув пакунок і виклав на видноті порізану ковбаску:

– Заходьте, – наказав, а сам дочекався, поки два кудлаті пси з радісним повискуванням підбігли ближче. Дворняги накинулися на їжу, за мить вмолотили все й рвонули далі.

Боря щільно причинив за собою двері:

– За мною.

В сумерку орієнтуватися важко. Навкруги купи сміття, бита цегла, скло. Я всліпу брів за Петром, а Борис підсвічував ліхтариком аркуш паперу з намальованим на ньому маршрутом. Провідник повернув наліво, пройшов прямо, піднявся вгору, перетнув довжелезний коридор, а потім побрів у підвал, де був ще один цех. Великий, оснащений монтажними столами й іржавими витяжками. Подекуди валялися металеві ящики. Кругом калюжі. Аркуші документації опалим листям вкривали шафи, столи, стелажі й підлогу.

– Апокаліпсис, – буркнув Боря, просуваючись до центральної частини цеху. – Нам направо. Тут комори, буфет, ізолятори браку, туалети, підсобні приміщення, роздягальні. Петю, вмикай агрегат. Згідно плану ми близько.

Петя кашлянув, надів навушники й настроїв металодетектор:

– Поки дупель-пусто.

– Погано, – Боря сподівався на першій хвилині пошуків натрапити на схрон. Так не буває. Провідник і керівник злочинного угруповання просувався вздовж стіни до електрощита.

Патлатий Петро водив тороїдальною частиною детектора по підлозі, потім оминув щит і запитально глянув на випнуту щелепу напарника.

– Він базікав про відстійник у підвалі. Цінності в герметичних ящиках і загорнуті у вощений папір. Люк десь повинен бути. Тут його нема, отже шукаймо порожнину. На плані показано, – Боря тицьнув Петру папірець з намальованими кривими лініями. – Готуйся, Демиде, до гімнастичних вправ.

Я поставив сумку на підлогу, виклав зубило, молоток, шлямбур, кувалду та фомку. Електроінструмент на кшталт болгарки побоявся брати. Раптом напруга відсутня, або тікати доведеться. Жалко кидати.

Борис простукав облуплену вогку стіну, тицьнув пальцем у центр відколотої штукатурки:

– Сюди вдар.

Я слухняно гупнув кувалдометром у вказану точку. Цеглина зсунулася.

– Один пісок, – я трохи знаюся на будівельній справі.

– Еге ж, економили на цементі. Знаєш, чому реконструкцію затіяли, а цех закрили? – Боря зібрав геть усі плітки.

– Чому? – мені байдуже, проте хотілося дізнатися, що цього разу наплете знайомий.

– Люди почали зникати. Містика. Трупів жодного. Про це мовчали, але диму без вогню не буває. Робітників перевели, дехто сам звільнився, а сюди поставили охорону. Діма «пролетів». Згодом намагався підмовити надійних знайомих залізти в завод і поділити цінності.

– І що?

– Відмовилися, хоча на той час ділки залюбки й дорого скупляли платинові конденсатори КМ, золочені роз’єми, транзистори й мікросхеми. Зараз попит зріс, бо все дорожчає, ресурси вичерпуються. Де їх брати?

– На Марсі, – бовкнув я.

– Теж варіант, – Боря акуратно вивалив цеглину фомкою, посвітив у отвір ліхтарем. – Порожньо.

– А ти гадав печеру Алі-Баби відкрити? – відверто глузував. – Сім-сім скажи, й ми купатимося в скарбах.

– Сім-сім, – цілком серйозно повторив Боря, граючись фомкою. – Ну? Де скарби? За «базар» відповіси.

– Та ну тебе. Жартів не розумієш, – я стукав кувалдою в різних точках. Тріщини вкрили кладку.

– Поважаю халтурників, – Боря розширив лаз до прийнятних розмірів. – Заберемо все, скільки б не було. Вдруге сюди не потрапимо.

Петя просунув детектор у чорноту прихованого приміщення, задоволено цокнув язиком:

– Є слабкий сигнал.

– Правду казав алкаш, – Борис полегшено видихнув повітря. Весь цей час молодик проходив стрес-тест на ймовірність облому. Нервував, курив, лаявся.

Петя розчарований: металодетектор нібито зайвий. Для певності походив уздовж стін. В деяких місцях прилад спрацьовував.

– Тут суцільний «клондайк»!

– Замуровані ізолятори браку. Там дріб’язок у порівнянні з… Демиде, світи, я пошукаю люк. Дімон з тих ізоляторів крав найцінніше й складав окремо. Цілком безпечна схема.

– За них забули?

– Та ні, вгорі вигребли, а сюди побоялися лізти після випадків зникнення людей. Мало віриться в ту маячню. Двадцять п’ять років минуло. Люди серед білого дня зникають. Повно таких випадків. А то завод. Кудись пішов під час робочої зміни, а ті бовдури доповіли, що зник у заводі, – Боря обдивився підлогу. – Нема люка.

– Дивись уважніше, – я бачив притрушену пилом рівну поверхню. – Діма ховав якось.

– Якось, – перекривив мене Борис. – Давай інструмент.

Я подав.

Знайомий обстукав центральну частину приміщення. Ближче до дальньої від пролому стіни звук помінявся.

– Залили шаром бетону, – радісно повідомив Боря. – Залазь… Петю, кидай дурнею займатися! Помагай!

– На стрьомі хто буде?

– Кому ми потрібні? Охоронець спить, або в смартфон втикає. Десяток тих камер натикано як попало. В жодній ми не світилися. Собаки ситі. Питання?

Я акуратно бив бетон, а Петя, поки наш керівник відпочивав з черговою цигаркою, прибирав відколоті шматки. Скаламучений пил ліз у ніздрі й очі. Скоро Петю здавили алергічні судоми. Молодик чхав, кашляв, сьози витирав, а потім вискочив ковтнути свіжого повітря. Свіжим його назвати важко, бо воно вогке з пріло-грибним присмаком. Ідеальне місце для вирощування печериць.

Люк мав прямокутну форму й був заварений.

Боря лаявся від душі:

– Чортяки бісові! Таке западло встругнули! Щоб їм очі повилазили й руки повикручувало!

– Хтось дуже боявся, – мене охопило гнітюче передчуття.

– Зубило є?

– І молоток. Шуму буде… – я остерігався гуркоту. Його могли почути за межами корпусу.

– Бий, – зважився Борис. – Ми піднімемося нагору й послухаємо. Приміщення глухе. Стіни поглинуть звуки.

Я прилаштував ліхтар на цеглину, прицілився й стукнув по зварювальному шву. Резонанс відсутній, отож все складається на нашу користь. Став бити сміливіше, сподіваючись, що сварка репне. Зупинився перепочити й придивився до товщини металу. А що як… Загнав зубило збоку. Ляда трохи деформувалася. Тоді взяв кувалду й гепнув разів зо п’ять, аж поки не відійшла одна сторона. Тепер протилежна.

За хвилину прибігли напарники.

– Ти чого затих? – репетував Борис.

– Дуже чутно? – я показав на відкинуту ляду люка.

– Молодець… Ні, нормально, в межах норми. Ззовні взагалі тиша. Я перевіряв, – організатор нахилився над проваллям.

– Тоді лізь, – я посунувся від отвору. – Там скоби вмуровані. До дна метрів шість.

Боря став на коліна, сунув голову  в темряву, посвітив:

– Ого. Дебелий підвал. Слухайте, жодного ящика… Схоже на каналізацію. Дідько! Збрехав… А сигнал звідки? Петю, ти не наплутав? Зізнавайся, а то поховаю тут як останнього щура!

– Зараз, – переляканий патлатик ухопив агрегат, прицілився кільцем, поводив ним, зняв навушники. – Слухай сам.

– Справді, – розгублений організатор по черзі зиркав то на мене, то на Петю. – Глибина сканування до двох метрів на відкритому грунті. Невже бреше?

– Виключено, – запротестував худий патлатик. – Сигнал стійкий.

– Подивлюся, – Боря зачепився ногою за скобу, перевірив на міцність. – В рюкзаку є канатик.

Я дістав згорнуту бухту й подав напарнику. Він надійно обв’язався, подав кінець і наказав міцно тримати, поки досягне дна.

– Я без нього ні в ліс, ні в кар’єр, – Боря підморгнув мені й пропав у темряві.

Петя сидів на цеглі й переживав за свій девайс.

Я стояв біля отвору й бачив лише відблиски у воді. Раптом почув радісний вигук.

– Є! От алканавт! Додумався заховати в ніші під самим верхом!

Петя підскочив, кинувся на поміч. Удвох вони скинули три ящика. У воді розкрили й заходилися перекладати добро в мішки з-під цукру.

– Ось вони, рідненькі, – Боря розпечатав коробку з мікросхемами, поцілував холодний метал. – Ми багатії!

– Ми – пірати, – я порівнював свої почуття з дитячою мрією про скарби. – Вірніше, мародери.

– Байдуже! – Борис ніби під кайфом. – Воно все наше! Не Ельдорадо, але машину я куплю круту. Стану бізнесменом. Доляри капатимуть на рахунки… Маєток. Мальдіви…

– Ріо-де-Жанейро, – я далекий від оптимізму Борі. Ми ще в заводі. Спочатку треба вибратися звідси, збути товар, поділити отримані гроші, а тоді святкувати.

– Гарячі мулатки… Ого-го! Стільки роз’ємів! Одне золото!

«Боря уявляє себе щасливчиком біля скрині з монетами, коштовними камінцями та брюликами», – подумав я в той момент.

Мішки прив’язували по одному. От коли знадобилася моя мускульна сила. Витягати без блоку важкувато.

– Ми багаті, – мокрий Борис виліз услід за Петром.

Почали збиратися.

Патлатий «археолог» запакував металодетектор і походжав зовні:

– А якщо перевірити…

Почувся жахливий тріск. Боря штовхнув мене до отвору, засліплений спалахом. А потім я полетів у провалля, випадково зачепився за скобу й плюхнувся у воду. Початок моїх пригод. Без фантазій.

5 Спогади хороші та погані

– Металісти недороблені, – презирливо мовив Семен Якович.

– Визнаю себе винним, – знизав плечима Демид, – але на цьому мій злочин закінчується. Я не отримав ні гривні. Скажіть, чим ви зарадите моєму лиху?

– Подумати треба, – сивий примружився. – Як гадаєш, хто я насправді?

– Господар книжкової крамниці.

– Правильно, проте я ще й колекціонер спогадів, – схожий на Ейнштейна Семен вивчав реакцію Демида.

– Жартуєте, – хлопця розбирав сміх. Начитався дядько фоліантів, пилових кліщів наковтався, а може й канабісом бавиться.

– Реакція прогнозована, – зітхнув Якович. – Звісно, віру заслужити потрібно. Тільки дурень сприймає все за чисту монету. Ти бачив крісло. Оце і є пристрій для звільнення людей від хороших та поганих споминів. Назавжди, але… Трапляються рецидиви, коли необхідно повернути спомин.

Демид почувався наче в божевільні:

– Я знайомий з колекціонуванням. Антикваріат, нумізматика. Мій знайомий Боря збирає монети, але здебільшого продає. Філателія…

– Додай боністику, філократію, фалеристику… Кіндер-сюрпризи теж колекціонують. Маленькі фігурки всередині. А я збираю спогади. Тому є вагома причина. Хіба люди завжди щасливі по життю? Багатьом заважає вантаж гірких втрат, невдач, розчарувань. Мій бізнес організований просто. За видалення хороших плачу я. За видалення поганих платять мені. Ну й ділюся з тими, кому яких бракує. Ти правильно зрозумів. Погані спогади теж користуються попитом, аби відтінити безбідне життя. Коло моїх клієнтів суворо контролюється. Сторонні не обслуговуються, навіть якщо вони десь піймали чутку.

– Ціле таємне товариство на кшталт масонів.

– Можливо, можливо, – Семен Якович насмішкувато дивився на Демида. – Наша розмова позбавлена доказової бази. Всі мої слова для сторонніх фантазія, сюжет оповіді.

– Яким боком я до вашого хобі? – теж насмішкувато поцікавився хлопець.

– Ти бачив клієнта. У нього загинули дружина й діти. Айдемір хотів учинити самогубство, а ми врятували. Складність в тому, що його спомини розгалужені, накопичувалися роками й пов’язані з багатьма подіями, людьми, місцями перебування. Таку пам’ять легше стерти й записати нові дані. Це як ремонтувати операційну систему. Латаєш її, а вона все одно глючить. Для подібних справ тримаю Ігоря. Він з ювелірною точністю очищає «зліпок», не порушуючи причинно-наслідкових зв’язків. Айдемір забув про сім’ю. Вірніше, тепер вважає, що дружина зрадила й втікла з дітьми на край світу з іншим чоловіком, але є родичі, котрі знають правду… Розумієш, повністю видалити розгалужений спомин складно, а скоригувати реально. Щодо тебе… Твій спомин локальний, позбавлений глибинних зв’язків, тому легко видалиться. Слуги Бора відчепляться, адже перестанеш бути носієм важливої інформації.

– Носієм, – Демиду забракло повітря. Ось воно, світло в кінці тунелю. Семен Якович стане янголом-визволителем і поверне до спокійного життя без заморочок.

– Я, будь певен, при здоровому глузді й знаю, що роблю, – старий згорнув у кільце аркуш паперу. – Я чекав на тебе в розважальному комплексі: Гарик прорахував. Твоя ахілесова п’ята – сон.

– Сон? – студент насторожився.

– Гадаєш, мозок витрачає вісім годин лише для обробки отриманої інформації? Є люди, котрі взагалі не сплять. Ми живемо в різних світах. Активна фаза проходить на Землі, а пасивна – в період сну – десь далеко. Слуги Бора легко дізнаються твоє місцеперебування завдяки спеціальній позначці-маркеру, тому не дозволив спати. Негідники швидко вирахують книгарню.

– Погано розумію, – хлопець заплутався.

– Згодом розвидниться, – посміхнувся Якович. – Багато чому треба навчитися. Почитати літературу. Не отой науково-популярний, а спеціалізований. Ми сприймаємо світ спрощено й неправильно. Я заберу спомин, інакше… Скільки часу бігатимеш? Минуло три дні, а вже бачу відчай.

– Спомин хороший чи поганий? – Демид мав на увазі грошову винагороду.

– Для мене хороший, а для тебе фатальний. Нічого не отримаєш, юний шантажист, – Семен підвівся. – Ходімо до Ігоря.

Демид слухняним хвостиком сунув за диваком. Здавалося, хлопець потрапив до збіговиська химерних криводзеркальних особистостей, котрі полюють на спогади. Найпростіше пов’язати колекціонера зі слугами й накивати п’ятами. А далі? Тремтіти все життя? Рано чи пізно зловлять, і тоді є вірогідність повної втрати пам’яті. Лячно довіритися старому, однак і на вулицю потикатися страшно.

Сивий завів юнака в світлу кімнату, показав на вікно:

– Без грат.

– То й що?

– Надумаєш тікати, май на увазі, скло дуже міцне. Злодюжки вже пробували розбити. Ігорю?

– Я не можу пришвидшити процес копіювання. Чекайте.

– Хто такі слуги Бора? – Демиду давно кортіло дізнатися про переслідувачів.

– Розвідники Обізнаних, – відповідь коротка.

– Щиро вдячний за змістовне пояснення, – люто прошипів студент.

– Уяви нашестя кочовиків, – зайшов з іншого боку Бурковець. – Орда захоплює нові території заради наживи, розселення та влади над поневоленими народами. Ти потрібен Бору для прокладання шляху.

– Що буде зі мною, коли зловлять?

– Висмокчуть потрібну інформацію, а тіло знищать. Згодом, бо спершу станеш провідником. Поки Ігор зайнятий, розказуй.

6 Розповідь Демида. Заповідник

Я пережив страшний шок падіння. Гадав поламаю ноги, руки, шию. Лежав у воді ні живий, ні мертвий, а нагорі тиша. Кинули як останнього лоха. У мене підозра щодо Петі: поліз до щита, а той коротнув. Боря поміч повинен був кликати, але здобич важливіша. Змерз я сильно. Підвівся, поворушив кінцівками. Начебто цілі. Хотів скобами дертися до отвору, аж раптом огорнула мене сіро-червоняста імла. Тіло своє перестав бачити. Стояв наче в густому молочно-ягідному киселі. Може я мертвий і скоро попливу до світла? Думки сплелися тугим жмутком відчаю. Сидіти по шию в липкій субстанції – гарне випробування для нервів, особливо коли звідусіль щуряче попискування вчувається. Здалося, армія пацюків хоче мною пообідати. Обмацав тіло. Тактильні відчуття сигналізували про повний порядок. Я кудись рушив. Під ногами хлюпала вода. Вгорі скупчилася густа, наче смола, темрява. Потім посвітлішало. Переді мною прорізався трубчастий коридор, котрий вигинався вправо. Мене тягло мовби шмат заліза магнітом. Опирався, але марно.

Першим об’єктом була синьо-зелена куля. За нею виник червоний, перевернутий основою вгору об’ємний трикутник. Два куба. Жовтий і чорний. Коричневий ромб, солярний символ, схожий на колесо із загнутими спицями та декілька незнайомих знаків. Оте все закарбувалося в пам’яті розпеченим залізом. Звісно, я не здогадувався про призначення фігур. Вони виникали попереду й зникали позаду. Я озирнувся, однак моторошна імла відбивала всяке бажання до спротиву. Я сунув дивною течією до металевої, поточеної іржею, ажурної ферми у формі перевернутого донизу ріжками пів місяця. На чому трималася та конструкція? Хтозна. Зліва висунувся великий кристал. На гранях пульсували фіолетові петрогліфи. Сонце, зірка, людина, тварина, дерево… Лише ці малюнки зміг ідентифікувати. Решта – загадка. Щось мене змусило торкнутися фігури людини. Кристал уповільнив обертання, а я поплив до зеленого овалу. Дивне відчуття руху в густому «киселі». Ні холодно, ні жарко. Приємно й бридко водночас.

Зблизька зелений овал… Як би точніше сказати… Він був розкреслений вигнутими світлими лініями й від цього незрозуміло, увігнута поверхня, чи опукла. Я спробував зупинитися. Де там. Ота маса тягла мов річка тріску й закинула до циліндричного приміщення. Стіни й стеля флуоресцентні. Жовте м’яке світло окреслювало круглу пласку панель з доброю сотнею чужих символів. Алфавіт? Математичні знаки? Скоріше отримаєш відповідь у сліпого про колір восьминіга. Підказок нуль цілих і ціла купа нулів після коми. З «рубки» виходу нема. Здогадався, потрібно символи натискати. Лячно. Хибна комбінація й провалишся прямісінько в пекло.

Я придивився до пульта. Один символ бачив на початку подорожі в нікуди. Синьо-зелена куля. Вагався, прислухався до внутрішнього голосу. Той мовчав. Легенько натиснув. І, диво, символи миттєво помінялися на зрозумілі. Я про кристал згадував. На пульту тіж самі піктограми виникли. Що, приміром, трапиться, коли натисну на змієподібну риску? На дві паралельні хвилясті? Стилізованих людських зображень було п’ять: блакитне, чорне, жовте, біле й червоне. Тицьнув навмання. Очі заплющив. Чекаю реакції. Грюкнуло. Зиркнув направо, наліво. Білий овал праворуч. До нього пішов. Обережно просунув руку в імлу. Тепло. Ризикнув усім тілом. Той же кисіль, тільки молочно-зелений. Понесло течією далі. З острахом жду зупинки. Справа бачу антрацитовий кристал. На одній з граней висвітилося біле коло з вписаним у нього зеленим трикутником. Оскільки один варіант, торкаюся пальцем символа. Пливу до сріблястої арки, проминаю фігури. Кисіль поступово щезає, і я опиняюся посеред вогкого кам’яного склепіння, підсвіченого зелено-жовтими грибами. Повітря чисте, без огидного присмаку плісняви, ніби настояне на травах з прянощами. Очі розрізняли кладку з каменя, грубо обтесані плити стелі, вкриті товстим шаром моху. Гвинтові сходи вели вгору. Скористаюся ними, бо шлях назад, напевно, відрізаний. Так я тоді думав, не здогадуючись, що, досягши кінцевої мети, маю можливість повернутися у вихідну точку. Як у приказці про воду й брід. Мене, на жаль, не спитали, чи хочу взагалі кудись потрапити.

Сходи вперлися в міцні дерев’яні арочні двері. Грюкнув пару раз кулаком у слабкій надії, що по той бік є люди. Марно. Гупав ногами, аж труха сипалася. А потім… У нас двері за правилами відчиняються назовні, а ті… Попався на елементарній помилці. Одна половинка зрештою скрипнула й подалася всередину. Я був шокований. Міцні стереотипи, закладені в дитинстві, тримали мене в полоні. Яке щастя вирватися на волю з духмяного льоху, проте ейфорія одразу скотилася в депресію: навколо розлягався незнайомий ландшафт. Мене ніби вхопив правець від побаченого. Позаду височів чудернацький ковпак, обплетений гнучкими ліловими ліанами з трубчастим фіолетовим листям і крупними блідо-рожевими квітами. Звідти я вийшов. Попереду зміїлася жовта піщана доріжка, що прорізала високу, до пояса, блакитно-салатову траву з острівцями синьої та червонястої. Здавалося, дивак пройшовся з пульвером і розфарбував звичайну траву в різні кольори. То була тільки галявина навколо кам’яного ковпака. Трохи далі одинаками велетнями росли товсті дерева. Вони скидалися на дуби, але в кронах виднілися крупні яскраві кулі помаранчового кольору. А зліва мене шокувала шеренга тонкостовбурних кривих дерев, обсипаних тьмяно-фіолетовими квітами-грамофонами. Такі собі гігантські модернові бузки.

Війнуло протягом, і п’янка хвиля пахощів втопила мої рецептори в морі задоволення. Знаєте, я закляк, насолоджуючись побаченим і понюханим. Жалкував, що з собою ні телефона, ні камери. Спеціально лишив удома.

Свіже повітря, теплий день і жодного сапієнса поблизу. Рай. Трохи напружувала темна хмара над лісом. Вона сунула хвилясто-об’ємною ковдрою, стріляла блискавками й гуркотіла громом. Укриттям від грози мав стати підвал позаду, однак жага мандрів і пригод штовхала вперед. Зрештою, мені випала рідкісна нагода доторкнутися таємниці, то чому б не скористатися можливістю пізнати ближче дивний світ навколо. Тільки за все треба платити. Я допідглядався. Розплата чекала жорстка.

За гібридними «бузками» відкрилося нове флористичне розмаїття. Розлогисті дерева, одягнуті в густі темно-зелені листяні шуби, дадуть надійний прихисток від дощу. Збоку зарості кущів, обсипаних жовто-червонястими квітами на кшталт тюльпанів. Синє озеро підковою охоплювало колючий частокіл дірчастих блакитно-білих, з чорною серцевиною, «соняшників». А ще я бачив метеликів неймовірної краси. Лускокрилі сиділи на квітках, поки я їх не злякав. Різнобарвна хмара знялася в повітря, а один синьокрилий красень зі сріблясто-оранжовими колами всівся на голову й відмовлявся летіти, поки я не зігнав того нахабу. Ображена комаха довго крутилася поблизу, а я погрожував їй ентомологом з сіткою.

Я брів стежкою, що огинала пагорби, вкриті папоротеподібними вогкими кущиками золотисто-коричневого кольору, спускалася до шумливої білопінної річки й перебігала на той берег через кам’яний місток, що спирався на дві масивні брили з граніту. Значить, поблизу мешкають люди, інакше звідки б узялися протоптана стежка, ковпак і місток.

Невдовзі зліва зашурхотіло. З-за тонких, схожих на бамбук, стебел, увінчаних ажурними оранжевими розетками, виткнулася довга яскраво-червона клешня краба, прикрашена чорним чубчиком. Я закляк і мовчки спостерігав за рухом у гущавині. Там був хтось великий. Жорсткі стебла тріщали, верхівки гойдалися, «клешня» насувалася на мене, аж поки не окреслилася у велику пласку пташину голову з жовтими рептилоїдними очима. Гадав, крокодили, змії та акули найжахливіші витвори фауни. Нарешті показалося все тіло в сіро- білому оперенні й міцними лапами. Страусяча подоба хижо блиснула очима, клацнула дзьобом, загребла кігтистою лапою землю. Гігантська курка недвозначно готувалася напасти. Миттю пригадалися котлети по-київськи, битки з філейної частини, смажені стегенця…

Бігти до ковпака далеко. Пташка прудкіша й наздожене на відкритій місцині. Габарити пернатої напоумили мене шукати прихистку в лісі. Без різких рухів я відступав назад, але маневр тільки підстьобнув дзьобасте створіння розігнатися спринтером. Куди мені змагатися з тим чудом.

Перегони мали скінчитися швидко і не на мою користь. Тупотіння лап стрімко наближалося. За прикладом зайців я стрибнув убік, упав на живіт, покотився в траву й завмер, сподіваючись на поганий зір «курки». Та на швидкості в пів сотні кілометрів на годину пронеслася повз мене, пригальмувала. Я чимдуж побіг до найближчого дерева, вчепився за поорану глибокими тріщинами кору й подерся вгору. Раптом у верхів’ї завовтузився якийсь звір. Я дико вилаявся, підозрюючи нову капость, зісковзнув на землю й кинувся до іншого дерева. В плетиві листя й гілля хіба помітиш звіра. Здалося? Тонко пискнуло, наче комар над вухом, і змійчастий розряд завалив агресивну пташку.

«Черга за мною», – тікати від зброї марно. А то була саме зброя. Енергетичний шокер. Фільми дивився, книжки читав, полюбляю фантастику. Дожився, сам у казці опинився. І чим далі, тим страшніше.

Зненацька хруснула гілка, й на землю м’яко зістрибнула двонога патлата істота з ребристо-матовою річчю на ремінці. Обличчя ніби людське, однак густо розмальоване колами, хвилястими лініями, кольоровими плямами. Темне волосся стирчало шапкою дротів. Діряві коричневі штанці, сорочка простора й брудна. Нечупара. Я ховався за стовбуром і чекав. Худе людиноподібне створіння дзвінко крикнуло, зацокало й гортанно випорожнилося плеядою звуків, більше схожих на пташине щебетання. Приїхали. Те мавпеня з шокером зараз випатрає «курку», а мене лишить на десерт.

Я навшпиньках спробував розчинитися в густій тіні, але прудконога істота вмить наздогнала мене. Великі сірі очі люто зиркали, руки чухалися пришпилити розрядом. Чи виживу після нього? Пташка сумирно лежить без ознак життя.

– Чого причепилося?! – гаркнув з переляку й кинувся на істоту. Мабуть, був повільним, бо не встиг руки простягти, як простяг ноги від удару в лоба. Вимкнувся надовго. Очуняв, коли крупні краплини води вдарили по обличчю. Шумів дощ. Гігантська пташка зникла. Чулися голоси. Я повернув голову й застогнав: у череп ніби вкинули дзвіницю. Бум-бум! Кістки тріщали, м’язи задубіли. Стан покійницький.

До мене підійшли. Бачу ноги в легких шнурованих черевиках. Підвів очі. Чоловіки у розстебнутих куртках. Дивляться підозріло, щебечуть поміж собою. Підняли вдвох моє тіло й потягли до воза. На ньому вже лежить червонодзьоба «курка». Отакої. Вона при пір’ї й жива: дзьоб і пекельні лапи міцно стягнуті мотузками. Кинули мене мішком прямо на тулуб. Пташка смерділа… котятиною. Гострий аромат проникав у дихальні шляхи й викликав чхання.

Вертке мавпеня вискочило з-за воза, пискнуло, й важка шестиколісна конструкція сама собою рушила. Я гадав, чоловіки впряжуться: жодної тяглової худоби навколо.

«Я марю маячнею і скоро опинюся в божевільні», – думки пробуджувалися ліниво, як і тіло. Дзенькіт у голові поволі стихав. Прохолодний дощик омивав мене й наповнював енергією.

Мавпеня всілося поруч зі мною, мацало футболку, джинси, кросівки й нахабно роздивлялося.

– Де я? – спромігся витиснути з себе.

Дебелі мужики в капелюхах заґелготіли наче гуси. Вертке створіння бубоніло під ніс, аж поки не видало одне слово. Зате яке! Заповідник! Я радісно хитнув головою, повторив знайоме слово. Проклюнулася думка про тупого попаданця, яким його зображують графомани в численних, лінійних до нудоти, книжках. Чому зробив сміливий висновок? А де в світі ростуть дивні рослини й шастають гігантські скаженні «курки»? В Антарктиді? Дуже смішно. Я не вчора народився. Дещо про флору й фауну знаю.

Їхали довго. Візок без ресор. Я сповзав до краю, ризикуючи звалитися на землю, а пташка люто зиркала оком і скрипіла дзьобом.

Попереду бовванів великий пагорб, огороджений частоколом загострених стовбурів. Переїхали місток, і крізь прочинені ворота потрапили всередину. Десяток охайних, у готичному стилі дерев’яних будівель та башта зі шпилем, – оце й усе поселення. Напевно я потрапив у дрімуче середньовіччя якоїсь чужої епохи.

До візка стікалися люди. Останньою підійшла повнувата жінка в просторому темному вбранні. На пташку нуль уваги, а мною зацікавилася.

Синопсис