КІТІ. Бо… так треба

– Не дайте мені померти! Я хочу одружитися, я хочу дітей. Дівчинку! Не дайте… –  слова  застрягли десь на півдорозі, тіло обм’якло й панна, що хвилин сорок тому перла на собі бійця до евакуаційної автівки, стала на «двохсотій» межі. Сильна, кремезна медсестра Христя з позивним «Ляля», що на спір з побратимами товкла руками блоки Донецького аеропорту, що два дні тому співала колядки, бо ж Різдво 2015 року не могло відбутися без її колядок.

– Тримайся, дівчинко, зараз ми все виправимо. Й заміж вийдеш, і дівчаток і хлопчиків народиш. Ти тільки опритомній. Ну, де ти, красунечко? Розумниця моя хороша, очі ж які – втопитися можна, – Тетянка силкувалася не плакати й пригадати бодай щось корисне з над швидких курсів польової-тактичної медицини. Яке там «пригадати», коли живіт пораненої прошито осколками й кров ллється ручаєм на місиво бетону, снігу, гільз і попередньо пролитої крові.

– Ні, – Христина вхопила Таню за комір куртки, нахилила до себе.

– Що «ні»? – злякалася юнка.

– Заміж – ні, я одружуся… Підеш за мене, Кіті?

Тетяна отетеріла, вибухнула кармінним рум’янцем, миттєво опанувала себе:

– Я не Катя – Таня.

Христі не стало моці назватися у відповідь. Хтось падає в провалля з такою втратою крові, вона ж летіла попід хмари, й чим вище підіймалася, тим тяжче було дихати. Мозок вмовляв тіло боротися, тіло впиралося, прагнуло спокою, за двісті днів пекла тіло мало право не слухати мозок. Тетянка відчувала, що ось-ось і ця приваблива молода жінка отримає попарні дати. Така сильна й така рідна – вона мусить вижити. «Марлю. Ще марлю. Багато марлі на живіт, кров спиниться», – Тетянка прожогом бинтувала посестру й істерично боялася втратити час.

– Я згодна. Чуєш? –  Таня впала на коліна перед велетенським пластиковим щитом з рекламою Кока-коли, що служив медикам Донецького аеропорту й оглядовим, і операційним столом. Припала вустами до руки абсолютно незнайомої дівчини, яку змалювала собі в дев’ятому класі й шукала до сьогоднішнього дня. Аеропорт двигтів від обстрілів, а вона стояла й просто цілувала руки.

– Мала! Що, все? –  гаркнув над вухом підстаркуватий парамедик Денис.

– Ні, вона жива! – злякалася Таня.

Забрали лише шістьох з надважкими пораненнями. Хлопці з легкими й середньої тяжкості навіть не хтіли чути про евакуацію. Вони – кіборги, вони не здадуться.

Таня гарячкувато напише номер телефону на голові іграшки Кіті, яку замість оберега взяла у хрещениці й незмінно носила припнутою липучкою до рукава,  засуне в кишеню з документами пораненої посестри. Ні, вона не спокуситься глянути, як її звати, а просто чекатиме, коли та зміцніє й зможе  зателефонувати:

– Привіт. Дякую, що врятувала.  Зустріньмось.

***

– Привіт! Я в Запоріжжі, Кіті. Ще не передумала одружуватися зі мною?

Тетяна перестала чекати дзвінок через три місяці, з моменту евакуації, а тут – диво на третій день. Чому Тетяна не шукала це диво? Боялася. Хоча вже не себе та свої бажання, що глибоко ховала од усього світу, а жахалася натрапити на звістку «поранення несумісні з життям».

– Приїду, як зможу. Все буде добре.

Дівчинка-відмінниця з ідеальним життям, що ходила в церкву з батьками, готувала тістечка та завиванці, плела з бісеру лепські прикраси, навчалася на другому курсі Івано-Франківського національного медичного університету, –  зайнялася багровою півонією, щойно змалювала собі момент, як з розгону обів’є руками  міцний стан, обцілує мужнє й достоту вродливе обличчя.

– Дідько, от телепенько! Не запитала, як її звати. Аааа! –  здійняла руки догори – чисто тобі тотем вогню, – Дякую, й поможи.

Насправді Таня не знала до кого зверталася, бо віра в Бога похитнулася, коли похресниця Улянка захворіла на рак, але Тетяні щось таки допомагало. Щось вело життям й давало снагу жити, з цією силою дівчина освоїла найціннішу з наук: «Все має баланс. Не можна сподіватися добра, не давши його комусь».  Не молитвами й постом випрошувала зцілити похресницю, а справами у «Домі Сірка», на вулиці з безпритульними котами, безхатьками, яких лікувала, годувала, вміла слухати.

Так тривало, аж поки не стріла рудокосу  шибайголову Юльку родом із Запорізької області, що волонтерила від початку війни, але знайшлася у снайперській справі  й нині  «Білку» знають практично всі, хто хоч грамульку дотичний до справ Східної України. Білка не церемонилася зі слова, а чітко й конкретно змалювала реалії: «Або ти, або тебе – без варіантів. Та, якщо є кого захищати,  за кого болить серце, ти мусиш бути там».

Таня похапцем зібрала документи та гайнула у військкомат. Імпозантний  пан глянув на Тетяну, як на пришелепувату, але  оформив й наказав чекати виклику на підготовку. Рідня билася в  істериці, однак Тетяна не зважала на вмовляння, а просто зникла.  Хоча, ні, вона знайшлася й дозволила бути собі справжньою у пеклі, що потворило Україну.

***

Дівчата побачилися в пору, коли травень паляндрував садками й парками, вбирав дерева у серпанок, наставляв ластовиння кульбабами молодій траві. Зустрічі передували  годинні розмови  й повідомлення у Вайбері. Христина вперто називала Таню «Кіті», через ту дурнувату іграшку-кицьку, що стала символом їхніх стосунків. Коли зустрілися,  було так, ніби зналися з початкових класів, закохалися в середніх, а старші провели в суцільній конспірації взаємин.

– Кіті, маю тебе засмутити, чи порадувати, – якось здаля почала Христя, – Тут така справа: дівчинку доведеться народжувати тобі. Поранення, ну сама знаєш яке… то вже не зможу.

– Давай спочатку переможемо. Домовилися? – Таню душило й рвало нутро, але дівчина просто всміхнулася й поцілувала Христю.

Ніч кохалися. Так кохалися, ніби завтра вже не стане, ніби від їхнього кохання залежить щось надважливе. Ніжно, трепетно і палко, пристрасно, допоки Христина не починала стиха ойкати. Під ранок їли «Марію» й спрагло дудлили молоко з пляшки. Тетяна подумки дякувала комусь (чомусь?) за можливість насолоди й істинності самої себе, за цю сильну жінку, з якою однозначно проведе залишок життя, навіть якщо доведеться виїхати за кордон, лишити все й зректися рідних.

Три благословенні дні й вимолена відпустка закінчилася, Христина ще мала пройти реабілітацію після поранення, а далі заприсяглися рятувати «котиків» разом. Вони все зможуть, осилять,  вистоять, бо… так треба й так воно буде. За місяць панни були вкупі, жили, зоріли своїм коханням і мріями.

Чим далі у війну, тим більше досвіду, тим ліпше розумієшся на смерті, точніше – вчишся дурити смерть. Тетянка опановувала польову медицину на льоту й творила немислимі дива – реально повертала до життя воїнів з безнадійними пораненнями. Її дивний ритуал: стоячі на колінах цілувати руки ратнику, – став легендою. Скількох врятувала, від скількох відводила стезю у засвіти – не лічила, але пам’ятала практично кожного.

– Ану, хвіст – трубою, котику. Ти в мене ще помуркочеш, – промовляла, а руки снували з перев’язувальним матеріалом,  інструментом та медикаментами, що руки диригента під час виконання «Щедрика» Леонтовича.

Вісім років жінки провели у вирі священної роботи, й ці прокляті літа зробили  свою справу – стерти первісний інстинкт самозбереження.

***

Затишшя в передмісті Ізюму звело стомлених парамедикинь докупи біля евакуаційної автівки.

– Як ти? – Таня зазирнула в очі коханій, – Ну, дівчинко, ти ж у мене сильна. Скільки?

– Троє… і стільки ж буде. Не можу забрати з вулиці. Снайпер, курва, криє, – видушила Христя.

– Ідемо?

Вони пішли, але за кроків сто Таня зойкнула  й вхопилася за шию. Христину перенесло у невідомий вимір, де все навколо було в аспідному тумані. Ворог взявся гатити по позиціях їхнього підрозділу. Опам’яталася з Кіті на руках в якомусь помешканні. Літня пані сиділа на долівці коридору, тримаючи великого, але надміру худого сірого кота в пелені. Вони були одним цілим: сива пані та попелястий кіт.

– Дочко, неси її до мене, – одним поглядом наказала пані. Христя підкорилася. Намагалася витерти Кіті од крові, яка тихо витікала з-під Таніних пальців. От чому не дозволялося рідним служити разом – страх втрати сковує, забирає притомність.

– Відпусти, дочко, далі я сама. Йди. Просто йди, бо… так треба. Зустрінетесь через дев’ять місяців, тільки любити її будеш інакше, – говорила сива пані.  Поклала голову пораненої на коліна, почала її колихати. Христя могла б заприсягнутися, що Таня всміхалася й щось співала разом з пані.

«Які ж достобіса довгі коридори бувають», – подумала Христя, виходячи з квартири. Глянула на стіну, на відривному календарі височіла одиниця. Перше вересня 2022 року.

– Пора в школу, – мовила й пішла далі.

Вибуховою хвилею Христю відкинуло од будинку, де лишилася Таня, сива пані з сірим котом.

***

– Стривайте, хлопці, загляну в хату, може там кому допомога потрібна. Раптом є хто живий, – гукнула Ляля, зауважуючи, що травень цього року занадто теплий та догідливий усьому живому. Живому – так, мертвому – ні, позаяк запах смерті повз сільським двором й збирав рої мух. Затулилася рукавом, розчахнула двері колись добротного сільського будинку.  Гарні шпалери й тривкі меблі посічені осколками. Спальня вразила блакитним. Так багато льону й незабудок – нереальна краса, от тільки осквернена тілами подружжя. Це було не романтично, як ото в кіно:заплющені очі, обійми, радше – пересічний воєнний жах, до якого звикаєш. Сморід дав зрозуміти, що чоловік з дружиною «сплять» не один день. Христя прикрила двері. ніби боялася сполохати їхню вічність.

– Їжь, маля, – дитячий голос доносився імовірно з кухні.

Христина кинулася на звук. Під тумбою сиділо дівчатко в рожевій піжамі розцяцькованій принтом Кіті, кришило печиво «Марія» й намагалося нагодувати сіре кошеня.

– Мочко – фе, – дитина простягнула Христі пляшку з прокислим молоком. Панна притулилася до стінки, з’їхала  на долівку. Заплакала.

– Не пач. Всє буде доблє, –  дівча обняло за шию, цьомкнуло в щоку.

– Як тебе звати, доню?

–  Маміна кицюня…