Чубака

*****
– Ти от як думаєш, чого мене назвали Чубакою?

– Бо ти волохатий, як моя прабабця, і з тебе хутро лізе – вистачить мені на зимові теплі капці. От знову шмат твоєї шерсті до лапи прилип! Що з тобою робити, нещастя ти мале?!

Вугільно-чорне кошеня з білою плямкою на носі опустило голову та сором’язливо поглянуло на себе. Пухнаста кулька та й годі. От яка від нього користь? Це інші, дорослі та досвідчені коти – перші помічники домовиків, раптом біда – одразу мчать на допомогу. А він ще малий, навіть муркотіти не вміє. Як каже його домовик, від таких нездар самі неприємності. “Хіба з нього якась користь? Дав же шеф напарничка!”

От, скажімо, на минулому тижні стрибнув за мухою та розбив улюблену вазу господині. Що тільки домовик не робив, як не склеював її – усе дарма. Або ж зачепив кігтиком улюблені штани малого та зробив чималу діру. “Хіба ж я винен?” – думало кошеня. – “Я ж лишень пограти…”

*****
– Івасику, сонечко, просинайся, малий! – стурбована мати будила семирічного сина.

– Матусю, що сталося? Іще темно на вулиці , чому ми встаємо? – малий здивовано поглянув у вікно та став терти кулачками сонні оченята.

– Ми їдемо, кицюню! Тут стає небезпечно, татко відвезе нас у село, до тітки Люби.

– До тітки Люби не поїду! Вона не добра! – малий впав обличчям у подушку та голосно заревів.

– Івасику, нам потрібно якнайшвидше виїхати з міста, і мусимо на певний час зупинитись у тихому місці. Ми маємо бути мужніми! – лагідний мамин голос за мить налився сталлю.

– Але вона якась дивна, про неї страшні речі кажуть. Начебто вона відьма. Ти знала?

– То вигадки, малий, вона просто трошки дивакувата. Обіцяю, синку, це не надовго… Можеш узяти улюблені іграшки.

– Людину-Павука та червону машину! І Чубаку, я його нестиму сам у переносці…

– Івасику, до тітки Люби з Чубакою не можна, вона дуже не любить чужих тварин.

Вхідні двері відчинились, у коридорі почулися кроки, шурхіт, а далі двері дитячої скрипнули, і у шпаринку зазирнув тато.

– Ну що, прокинувся, козаче? Ходімо хутчіше! Он, кажуть, за містом знову рвонуло…

– Тату! А як же Чубака? Що з ним буде?

– Не переймайся, любий, я часто приїжджатиму його годувати, нічого з ним не станеться.

*****
– Чув? Самі їдуть, а тебе хочуть залишити! Якось воно не до добра…

– Це тому, що я вазу розбив?

– Та хто їх зна, цих людей? Хіба ж їх зрозумієш? Часом самі не второпають… Чекай! Бачиш – валіза відкрита? Там щось чорне й волохате зверху лежить, точно як ти. Ану стрибай у нього хутчіше, ніхто тебе не побачить!

Кошеня незчулося, як за мить чотирма лапами стояло на маминій кофтині.

– Тільки носа накрий!

Чубака вмостився та слухняно склав обидві лапки на мордочку. Ще й очі закрив – про всяк випадок.

– Ти..цей… Оберігай їх там, а я тут якось самотужки справлюсь… – домовик тихенько зітхнув.

****
– Мамо, тату, ви чуєте? Валіза нявчить!

Машина уже другу годину тягнулась на виїзд із міста, міцно затиснута з усіх боків. Тато відкрив вікно машини та впустив трохи морозного повітря.

Валіза, дякувати долі, не помістилась у багажник та лежала тепер на задньому сидінні, поруч із дитячим автокріслом.

– Тато, зупини машину та подивимось! Це Чубака, я точно знаю!

– Тобі здалося, Чубака лишився вдома, – тато співчутливо поглянув на сина у дзеркало.

– Любий, – мамине обличчя з’явилось між спинками передніх крісел. – Ти скучаєш за котиком, це зрозуміло, але ж…

Івасик миттю відкрив застібку в автокріслі, по-мавпячому перебрався до валізи та смикнув блискавку. Зсередини визирнуло щось віддалено схоже на кота, зі скаженими напівзакоченими очима, ще й шерсть злиплась та стирчала жмутами в різні боки, а з пащі звисав блідо-рожевий язик.

– Він хоче пити! – здогадався Івасик, хутко дістав зі свого рюкзачка пляшку та налив у долоню води. Язичок заворушився та вилизав руку до останньої краплини.

– І що тепер з тобою робити?! – майже в один голос зітхнули тато з мамою.

*****
Будинок тітки Люби стояв на самісінькій околиці села, попід лісом та у сутінках підозріло дивився на приїжджих єдиним похмурим оком-віконцем.

Тітка Люба була маминою старшою сестрою, але вони не бачились уже понад рік. Вона дійсно була дивакуватою та понад усе цінувала усамітнення. Телефону не мала, тож гостей не чекала.

Втомлені мандрівники з острахом дивились на прочинену хвіртку та не наважувались підійти.

– Що ж, – першою оговталась мама, – Врешті решт, ми не можемо після такої дороги просто собі стояти.

– А раптом вона дуже зайнята, чи її немає вдома? – Івасик чіплявся за соломинку останньої надії.

– Кого? Тітки Люби немає вдома? І чим вона може бути зайнята? Хіба що зілля варить у величезному казані, – спробував пожартувати тато, але якось непевно.

– Чом ви стоїте та не заходите? – почулося із двору. – Для кого я хвіртку лишила?

На вулицю визирнула немолода жінка у довгому чорному платті. Її сумні очі пронизливо дивились з-під чорної хустки, й здавалося, наче вона читала думки кожного та бачила таке, про що ти й сам ніколи не здогадався б.

– Чому ви так пізно? Ледве встигли. Я ж вас викликала ще тиждень тому!

– Це коли кіт розбив вазу, і з неї випав оберіг, що ти колись подарувала? – майже одразу здогадалась мама.

Тато з Івасиком здивовано перезирнулись.

– А кошеня ви куди поділи? Чи не викинули, бува, по дорозі? Давайте його сюди, швидше! Зголоднів, малюк!

Тітка Люба взяла на руки котика і водночас дістала невідомо звідки, наче з кишені, чималий ласий шмат чогось, схожого на добре проварене м’ясо. Малий прожував усе до крихти. Тітка лагідно почухала його за пузо, волохатий примружився вдоволено та замуркотів.

– Це він вперше у житті! Навчився таки! – прокричав Івасик.

– А ти знав, чоловіче, що чорні коти – найперші наші помічники, їх лишень треба любити та трошки балувати. – тітка Люба зиркнула на малого з-під густих брів, і він готовий був закластися, що її чорні у напівтемряві очі на мить стали яскраво-синіми. – І не звіть його більше Чубакою, йому це не до вподоби!

*****
Домовик помив учорашню Івасикову тарілку з-під борщу, протер стіл від дрібних крихт “щоб таргани не заводились”, а далі вмостився на дивані та клацнув пульт від телевізора.

– Цікаво, як там Чубака? Нездара, та хоч якийсь співрозмовник… Ой, людоньки, що ж це у світі діється?! Хоч взагалі не дивись на ці бігаючі картинки, стільки у них болю та смутку! Хіба може таке насправді коїтись? Хоч би з Чубакою все було добре…

Першим згас телевізор, далі задрижала на сушці тарілка, що її нещодавно так охайно вимив домовик. Майже одночасно згасло світло та тріснуло скло у вікнах. З великої висоти, з-під самого піднебесся, потужною хвилею звуку неслося жахливе та незбагненне, чорне та променисте водночас, як сама смерть. Та це й було сама смерть.

А на ранок домовик оговтався та роззирнувся довкола. Над Івасиковим ліжком стеля криво роззявила рота та виригнула з себе донизу кам’яні кучугури. Так вони і височіли посеред кімнати ганебним пам’ятником ненависті. Івасикова глибока тарілка зіскочила з сушки та розсипалась друзками по перевернутій догори дригом кухні.

– Ох і насмітили, мені тут прибирати і прибирати! Та чи подужаю? Хто зна…Як все ж таки добре, що Чубака поїхав! Як же добре! Не буду його так називати, не до вподоби йому це прізвисько. Нехай буде просто Малий! А як підросте, що з іменем робити? От халепа, самі з ним неприємності!