Кінець епохи

–      Голуба спіймали! – патлатий хлопець-цеховик біг вулицею і вимахував руками. – Лякав людей бусурман проклятий, до гори не пускав. Тут йому й смерть!

Баби, що городиною торгували, заойкали і швиденько збирали свої кошики, бо з Верхнього Валу до Гончарів уже сунув натовп розлючених ремісничих. Попереду виступав війт, Ждан Тадрина, у чорному кобеняку з широким пасом. За ним бігли четверо гномів з числа лавочників, що служили при магістраті.

Міцні кожум’яки тягнув розхристаного козака, називали його вражим сином, харцизякою, поганцем, що поночі літав над горою, мов клятий упир, на дурно знущався, не боючись ані Закону Божого, ані людського поговору.

Натовп оминув  Хрестовоздвиженську церкву, тоді – шкіряний завод Митюка, рухався вздовж струмка Киянь, що давав воду дегтярям, гончарам і кожум’якам.

У кінці вулиці, де Волова гора підпирала собою Копирів кінець, усі нарешті зупинилися. Війт вийшов перед людьми. Гноми підсунули йому шкіряну теку з паперами. Ждан наслинив пальця, взявся гортати, читав:

–      За свавілля і безсоромництво, за лихе роздолля, яким паплюжив працю чесної громади, козак Голуб, хрещений як Микола Дзюб, гріховодник і бахур…

З натовпу виступили троє молотобойців, що тягнули з собою обтесані палі. Хлопці взялися забивати їх у землю хрест-навхрест, тоді перекрутили цепом.

Козак Голуб дивився на те й реготав:

–      Дурні, Голуб повернеться! Ви ще його побачите в небі! – вигукував звинувачуваний.

–      …З дозволу і волею козацької старшини, і самого гетьмана, ти, пройдисвіте, спокутуватимеш гріх перед людьми, терпітимеш кару, доки не зустрінеш смерть.

Війт нарешті закінчив промову. Важко зітхнув, витер спітніле чоло, тоді побачив двох чаклунів у синіх киреях судової колегії, що прийшли пересвідчитися у виконанні вироку.

Чаклуни мовчали. Ждан махнув цеховикам:

–      Припніть його до дерева!

Кожум’яки прив’язали Голуба до хреста, на зап’ястки наділи металеві кайданки. Козак лише бурмотів:

–      Дурні, лайдаки, де вам припнути Голуба?..

Цеховики поволі розходилися. Баба Микулішна, що насилу дісталася місця страти, засапано шепотіла й хрестилася на Андріївську:

–      Ой, лишенько-біда, людоньки!.. Чує моє серце – знову вогонь прийде, згорить Поділ, і місто згорить, і всім грішним і праведним буде море сліз.

–      Кінець Голубу, день через день рішинець прийде, – війт підійшов до молотобойців. – Хлопці, нумо несіть солону рибу, нагодуйте цього пройдисвіта донесхочу.

Чаклуни неквапливо пішли убік Гончарів, говорили про Вільгейма, германського кайзера, про ціну на саф’янову шкіру для інкунабул, про жадібну ворожку Мотрю Варналій, що за звичайний приворот брала аж два карбованці і не боялася Бога.

Небом пролетів зелений дракон і приземлився на території печерської фортеці. Чаклуни на дракона навіть не глянули, завернули до ресторації „Старий лис”.

Ішов тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятий рік, кияни чекали на кінець старої епохи.

*  *  *

Стефанія не любила яєчню з салом. Кривилася, шила, мов змія, як чула шкварчання з хазяйської кухні. Вважала ту страву селянською, простою, вартою якихось лимарів чи гномів, що живуть по троє в бочках за Канавою.

Янсен стояв біля дверей насуплений. Знав, що колишня дружина ледь стримує себе.

–      Стефо, зупинися, годі, – русокосий торкнувся плеча молодої жінки.

–      Ні! Не зачіпай мене, – Стефанія відсунулася, копирсалася у шафі, щось шукала. – Де мої пальчатки? Де мої білі пальчатки?..

Жінка пройшла кімнатою, зазирнула у комод, подивилася на секретері поміж флаконів з парфумами, не втрималася – глянула на себе у трельяж. Висока, статна, білолиця Стефанія походила з давнього роду Крижанівських.

–      Стефо, не картай себе.

–      З тобою я геть забула про гарний смак і привілеї! Скоро сама собі буду сорочки прати! – жінка озирнулася на колишнього чоловіка. – Змарніють молоді літа!

Янсен лише зітхнув. Колись це була їх кімната. Спали разом, засинали разом, просиналися, раділи сонечку. Він торкався її чола, називав мавкою, ясочкою, квіткою.

Тепер він жив у сусідній кімнаті, де раніше був кабінет. Вона спускалася на сніданок до пані Осики, неприступна, мовчазна, затягнута у корсетку, немов у броню з холодної криці, і Янсен мовчки зітхав.

–      Я два роки не міняла портьєри, – Стефа лютилася, не вщухала, бо мала характер. – Жовтий колір мені набрид, а ти знову зітхатимеш, бо ніц грошей.

Русокосий насупився. Колись їх вважала гарною партією. Стрункий випускник Володимирського кадетського корпусу поруч із нею, феєю з Інституту шляхетних чаклунок, місткинею, що мала диплом з відзнакою.

–      Я зустріла гідного кавалера. Він – аристократ, має прибуткові будинки по всьому Києві. Сьогодні ми йдемо до опери, слухатимемо Одеську „Утоплену”.

–      Дуже романтично, – пробурмотів Янсен.

Стефа фиркнула – не терпіла критики.

–      Твоя коментарі – недоречні.

–      Я куплю тобі нові портьєри. Не квапся за нього виходити, бо нас ще панотець не розвінчав.

–      Аби була молодша – повірила б, – Крижанівська глянула на чоловіка. – Янсене, ми з тобою все втратили. Між нами немає нічого. Визнай це і прийми.

Русокосий засопів. Він не любив, коли вона говорила так приречено і холодно, мов провіщала злу долю.

–      Все, це кінець, – сірі очі Стефи нагадували зимове море. – Кінець епохи.

Янсен не мав що відповісти. Насуплений розвернувся, пішов коридором, засопів:

–      Бісів аристократ! З якого пекла він виліз?..

Сходами здіймалася пані Осика.

–      Добре, що я вас застала – зайшла за грошима. Знаю, що пані Стефанія сьогодні зайнята, тож вирішила не турбувати її з цього приводу.

Пані Осика, вдова козацького полковника, сама опікувалася своїм пансіоном. Усе в неї було до ладу – і кімнати, і їжа. Квартиранти були задоволені.

У великій вітальні висів портрет пана Осики, з вусами, у гранатовому кунтуші, у бурці з каптуром. Тереза Іванівна кожен ранок віталася з ним. „Стефа не любить брехати”, – Янсен засопів сильніше, пішов, порився у гаманцю.

–      Ось три карбованці.

–      Шляхетний пане, цього замало, – Тереза Іванівна важко зітхнула, глянула в очі, немов вчителька бурси на учня, що досі не вивчив „аз”, „веди”, „буки”.

–      Завтра віддам решту.

Домовласниця пішла до сходів. Янсен повернувся у кабінет, певний час стояв мовчки біля вікна, тоді вдягнув сірий жилет і креповий сюртук, помітив маленьку дірочку на фалді, насупився.

–      Нема грошей – нема кохання.

Чоловік глянув на шаблю, що висіла на стіні. Але не взяв, спустився на перший поверх, вийшов на Гоголівську вулицю.

Липневе сонечко з цікавістю зазирало у вітрини кав’ярні „Франсуа”, що на Фундуклеївській. Зазвичай, тут стовбичили діти, що вимазували скло пальцями, мріючи про тістечка, цукерки й пончики. Дорослі пані купували у Франца Франсовича каву, зацукровані дині, ананаси й глазуровані каштані. Чоловіки зустрічалися тут задля ділових розмов, пили пунш, читали „Journal de Frankfort”, „Gaseta Polska” або „Київський телеграф”, сперечалися щодо політики.

Біля театральної тумби куняли сонні візники. Ранкову тишу порушувало дзеленчання трамваю, що спускався до Хрещатику і завертав праворуч.

Та зараз вулицю затопила жива ріка. Ельфійська громада „Діти Андуіна” рушила маршем непокори через Київ з вимогою відмінити закон Вандевіля про заборону долучатися до банківської справи, культурних засобів і земських виборів.

–      Ганьба дискримінації! Слава ельфійській нації!

–      Годі нас ігнорувати, забобони час здолати!

–      Попираючи страхи, ельфа в земство пропусти!

Янсон стояв біля телеграфного стовпа, з цікавістю спостерігаючи за квітчастим натовпом, що добряче перелякав зграйку курсисток з жіночої гімназії. Натовп охороняли городові козаки, що їхали кіньми перед першою ланкую мітингарів, аби унеможливити бійки, провокації та суперечки з містянами.

–      Іди працюй, товста хвойдо! – вигукнув якийсь вусатий пан, що тільки-но вийшов з „Франсуа”.

Ельфійка, донька народу альва, що вже тридцять років намагався інтегруватися в київську спільноту, дійсно мала неабиякі габарити.

–      Іди до біса! – вигукнула вона.

І досить непристойним чином вдарила правою рукою по зігнутій у лікті лівій. Пан отетерів і засичав:

–      Ах ти гостровуха паскудо!.. Забирайся зі своїми…

Та договорити не встиг, бо ельфійка коротко гахнула добродія у живіт. Вусань вирячив очі, зблід, намагаючись махнути рукою до козаків. Нападниця пхнула його в двері кав’ярі і хутко пішла назад, ховаючись за спинами земляків.

–      Агов, Еліто! – Янсен помахав рукою жінці. – Бачу, не сидиш без діла. Як життя?

–      Добре, мов Богиня поцілувала, – ельфійка раділа. – Ідемо до магістрату, аби Тадрина-йолоп нас слухав, інакше нашепчу йому чорних проклять уночі. Буде бовдуру срака-пердяка.

–      Маєш бажання заробити грошенят? Бо я геть голий, – русокосий пішов нагору до міського театру.

Ельфійка рушила за ним, час від часу озираючись, бо вусатий пан уже дістався козаків і палко їм скаржився.

–      В кишені три копійки, – Еліта скривилася. – Я хороша, як багато грошей, а як бідна – то всім огидна.

–      Чув, Халдир повернувся у місто. Минулого разу він нас врятував, дав грошову справу.

Ельфійка фиркнула:

–      Ти здурів? Той вовкулака мені ледь голову не відтяв, мала два тижні пити гламарію, аби шрамів позбавитися. Мандрагора – недешева, забув?..

Янсен ніби того й не розчув.

–      Халдир дав замовлення, ми знайшли перевертня. Така була домовленість.

На розі Фундуклеївської і Володимирської досі відбудовували міський театр, що згорів минулого року. Еліта підморгнула молодому хлопцю-каменяру. Той розгубився, тоді сховався за свого майстра.

Ельфійка фиркнула, глянула на Янсена.

–      Чого набундючений, наче жабу з’їв? Знову посварилися зі Стефою? Ти – їй не пара, я завжди так вважала. Вона знайде собі когось ліпшого, от побачиш.

Русокосий мовчав.

Так вони дісталася Золотих Воріт. Янсену подобалися рештки старої тверджи, жоден ворог не зміг їх здолати. Існувала легенда, буцімто князь Щек, великий кельтський жрець, зачарував цю браму іменем Змія-Дракона, і його чари досі мали силу.

Гостровуху Еліту історія людей не зачіпала, вона дорікала Янсону за неуважність до обраниці.

–      Ви, чоловіки, недолугі, марите величчю: „Я маю підкорити світ, бу-бу-бу”. Натомість вашим жінкам нудно, їм кортить любовної магії.

Русокосий мовчав, він умів бути терплячим.

Богомольці-мандрівки прийшли з далеких сіл, аби помолитися у Софії Київській, а Янсон мав слухати лекцію Еліти про відданість, любов і турботу, що віками оспівує народ мудрих ельфів. Пара оминула пам’ятник гетьману Хмельницькому, разом задерли голови, аби оцінити каланчу пожежної частини. Там завжди чатував найвищий із парубків.

Еліта скривилася:

–      У наших містах вежі ще більші. Коли б я була чоловіком, то подарувала б Стефі каблучку зі сяйвом Силмарилів. І ти так зроби, бо вона, як тебе цілує, думає, де знайти собі когось кращого.

Янсен нарешті відповів:

–      Я маю купити нові портьєри.

–      Що за маячня? – ельфійка відштовхнула стару бабу, що стала на дорозі й хрестилася на Софію.

Богомолка сказилася:

–      А хай би тебе грімниця вдарила! Хай би тебе щур вкусив, бісова пройда! Хай би тебе віл копнув, аби ти летіла небом три дні й три ночі, впала та й осліпла!..

Еліта того й не чула, смикала Янсена за плече.

–      До чого тут кляті портьєри? А ну кажи!

Чоловік розповів про сварку з чаклункою. Ельфійка довго сміялася.

–      Правду кажуть: коли не маєш талану – то вчись, а як недолугий – оженись!

Янсен знову замовчав. Еліта кепкувала. Так вони пройшли повз старокиївську аптеку, центральний телеграф, Десятинну церкву, Андріївську, рушили узвозом на Поділ, дісталися магістрату.

Тут робочий люд скаржитися райцям на козаків, що притісняли їх на Шулявці. Візники збиралися окремо, бо війт встановив фіксований тариф на перевезення пасажирів. А один дядько всім розповідав, що прийшов скаржитися на сусідку, мовляв, вона йому щось підсипає, бо раніше він не хтів її брати за жінку, а тепер вирішив.

–      Піду до ратмана, попитаю про роботу, – Янсен насилу пробився крізь натовп.

Еліта лишилася на вулиці.

Земський прокурор Халдир, чаклун магічної колегії, сидів у маленькому кабінеті зі стряпчим, що старанно переписував судові рішення, аж язика висолопив.

–      Радий тебе бачити, Янсене, та на жаль роботи для твоєї ватаги нема, – повідомив ратман. – Вдова Потішко скаржиться на привид покійного чоловіка, що звинувачує її у зраді, вимагає звести йому пам’ятника на Байковому.

Янсен зітхнув, похитав головою.

–      Якийсь єретик ліпить големів, що крадуть все, що блищить-дзеленчить. Наробив, гад, шкоди людям.

–      Єретиків не ловимо. Не наша парафія.

Стряпчий глянув на папери, тоді на ратмана.

–      О, сердега підказує – маємо нову банду, – тепер уже Халдир зітхнув. – Палять хати на Демієвці, людей б’ють. Хто такі – не відомо, звідки прийшли – біс їх зна.

–      Можемо пошукати банду.

–      Та їх взяв за ціль сотник Чигирюк-шибайголова, той як не знайде, то налякає. Як не налякає, то з Києва вижене, бо характер упертий має. Двожильний козак.

Русокосий згадав про портьєри.

–      Ми теж уперті.

Прокурор передивився скарги.

–      Не знаю, чим тобі зарадити. Ось є клопотання цехового майстра Збириченка, де він пише про упиряку Голуба, що із землі виліз, людей катує. Візьмешся?

–      Візьмуся, – кивнув Янсен.

–      Магістрат дає за упиря десять карбованців.

–      Не багато. За вовкулаку дали півсотні.

–      Дамо більше, як той упир когось вкусить, а на разі це казки баби Рупихи, що на базарі торгує, дурниці вигадує, аби людей звеселити.

Русокосий подякував, пішов на вулицю. За будівлею біля шинку, де припинали крадених коней, повертали награбоване майно, стояв гурт дітлахів, що сміялися і когось дражнили.

–      Янсене, глянь, який кумедний плюгавець!

Чоловік вгледів Еліту серед дітей, підійшов. У великій клітці, куди зазвичай саджали перевертнів, потерчат, літавиць, стояв голем – невеликий, глиняний, як і має бути голем, з мідною лійкою на голові.

–      Давай його викупимо, – ельфійка кинула голему надкушене яблуко, той не впіймав, потупав у куток клітки, підняв, бурмочучи: – Цяця-ляля.

Діти реготіли. Янсен глянув на цінник, що виставив магістрат за збитки – сім карбованців, подумав: „Та де їх взяти?”

–      Ходімо, маємо роботу.

Та далеко вони не відійшли. Шлях перегородили четверо міцних хлопців у чорних кацавейки без рукавів. Русокосий знав ці кацавейки.

–      Стороженко, це ти?.. – вперед виступив патлатий парубок з пошрамованою губою.

Про цього патлатого чули всі крамарі на Татарці, Лук’янівці, Ямках і навіть Паньківщині.

–      Це я, Касьяне, а тебе яким вітром занесло? До контрактової ярмарки ще далеко, – Янсен глянув на харцизників. – Чи де кружка для фундацій упала в око?

–      Ми з церков не крадемо, – Касьян Юдченко, якого називали Юдичем, негарно всміхнувся. – А тут не ходи, Стороженко, не питай райців, бо всі замовлення – наші.

–      З якого це переляку? – Еліта дістала десь друге яблуко й пристала до розмови. – Чи ти гетьманську булаву здобув, пройдисвіте, аби тут головувати?

–      Може, колись і здобуду, – Юдич цвиркнув зубом, як уміли цвиркати всі розбишаки й здобичники від Телички до Петропавлівки.

За спиною Касьяна стояли Зось Сауляк, зарізяка, що завжди ходив із ножем за халявою, Йов Патюк, відомий скачок, який по вікнах лазив, хати грабував. Четвертий був Яків Терлига, бугайщик, що людей по шинках оббирав, дурив голови „жирним карасям”. Еліта не терпіла босяків, мовила:

–      Як станеш нам заважати, то мої брати так стрілами нашпигують, як той кухар – індичку.

–      От язиката маруха, – Касьян озирнувся на своїх товаришів. – Гуляй, гладка, доки ціла і знай: ніхто твоїх гостровухих родичів не боїться.

Здобичники пішли вулицею.

–      Халдир дав роботу, ходімо до Гончарів.

Янсен пожалкував, що не взяв з дому шаблю. З шаблею спілкування з босяками ішло простіше.

*  *  *

Гончарі не хотіли розмовляти з Янсенем. Вони розпалювали піч велику, мов хата. Втомлений майстер чатував біля печі цілу добу, доки помічники готували до випалу цеглу, черепицю, кахлі та димарі. Жилаві хлопці копали гору у глинищах, розкладали її „дозрівати” під сонцем і дощем. Згодом суху глину били молотами, розмочували, зціджували і сушили.

Після того до справи бралися майстри, робили кухлі, горщики, тарелі, плоскуни, полумиски-ринки й пательні. Молоді цеховики ліпили солонки, слоїки, плесканці і пасковники, куманці і тикви, двойнятка й барильця, кукушечки і свищики для дітей. Ознакою досвідченого гончара була відерна макітра, та траплялися такі, що робили макітру на два відра.

–      Отут харцизяка помер, я сам бачив, як він дихнув в останній раз, отак вищирився, – лупатий хлопець показав Янсену рідкі, криві зуби. – І віддав Богові душу.

Стороженко не дуже вірив лупатому. Та той із запалом показав на хрест, де помирав Голуб, розповідав, як лютився козак, обіцяв усім пекельну кару за свої муки, казав, що злидні прийдуть. Еліта не втрималася – плюнула хлопцю на черевик, бо не терпіла балакунів. Та хлопець не образився.

–      Цвіркун, а ну йди по кахлі, бо Степан Неборак чекає, а ти тут пащекуєш, – до трійці причвалав сухий дід. – Хто такі, чого тут?

Лупатий Цвіркун зник.

Янсен пояснив дідичу мету візиту. Старий покехках, глянув на ельфійку, скривився.

–      Поховали Голуба та й повелося. Як не виє над деревами, то гидить. Як не гидить по ямах для браку, то черепицю б’є. А людям трей грошей – як без них жити?

Дід дістав люльку, довго набивав маслакуватим пальцем, тоді насилу розпалив. Янсен чекав.

–      Тої ночі цеглу розсипав, димарі потрощив. А хлопці їх тільки-но спекли, з горну дістали, а той аспід побив. Ненавидить нас, упир. Де нам із ним ворогувати?

–      То ми тут саме для того. Війт послав.

Дід не розчув, довго кашляв. Янсен чекав.

Еліта засопіла, думала копнути старого. Русокосий похитав головою.

–      То ви до Збириченка йдіть, – насилу видихнув дід. – Він тут головує. А Цвіркун – то його синок недолугий.

Янсен зітхнув, кивнув. Знову пішов шукати лупатого. Той байдикував – теревенив з дівчиною, що принесла кисляка гончарам. Цвіркун погодився провести, рушив стежкою повз Дегтярну вулицю, вивів до заводу Митюка.

–      Ось де наша хата, тутоньки, – біля великого будинку хлопець зіштовхнувся з жінкою у білій намітці. – Здрастуйте, мамо.

–      Дурню, чом дядьку не помагаєш? – Збиричиха ляснула хлопця по потилиці. – Хто ви такі?

–      Прийшли до майстра, аби показав, де упир Голуб, – Еліті набридли набундючені гончарі.

–      У стайні сидить зранку, не виходить, – жінка повела гостей через двір, де кругом бігали кури, гукнула: – Петре, виходь! Тут люди прийшли по Голуба.

Зсередини анічичирк – тиша.

–      Петре! Ти знову оковиту п’єш? Прокляну!

Жінка зло штовхнула широкі ворота.

–      А ну відійдіть, – ельфійка прислухалася, дістала кинджал, просунула крізь двері. Янсен не заважав.

Ворота розчахнулися з рипом. Янсен зазирнув у стайню.

–      Божечки!.. – Збиричиха відсахнулася і впала.

Її чоловік висів ногами догори. Блідий, нерухомий, з відкритим ротом.

–      Шукали упиря, а знайшли мертвяка, – Еліта, було, сунулася вперед, та Стороженко її зупинив.

–      Що то розлите кругом?

І справді – під небіжчиком стояла порожня миска, а земляна підлога навколо виявилася мокрою.

–      Оце я сварила його весь тиждень, бо мовчав, мов бевзь, наче пороблено було… – Збиричиха ледь звелася на ноги, син підбіг, допоміг.

–      Горе, мамо, ой як горе… батечку… як воно так?

Янсен огледів покійника. Роздивився вузли на віжках, якими невідомий кат прикрутив ноги померлого до балки.

–      Тут без нечистого не обійшлося, – русокосий глянув на вдову, що лементувала за чоловіком. – Агов, Цвіркуне, біжи по войта, хай кличе чаклунів.

*  *  *

–      Де моя дага?..

Янсен пошукав у шафі, порився у столі, зазирнув під диван, зрадів – витягнув довгий згорток, та замість зброї надибав сині магічні свічки – скривився, вигукнув:

–      Стефо, я знайшов твої магрібінські вогні!

Колишня не розчула.

–      Де та клята дага… – русокосий вийшов у коридор, постукав у двері. – Стефо? Ти шукала вогні.

–      Ввійди, – почулося з кімнати.

Янсен зайшов і побачив чаклунку, вбрану у блакитну сукню, вишиту сірою ниткою, з сірим паском. Стефа вдягнула на шию срібні дукати, глянула в дзеркало.

–      Занадто просто? Та інші прикраси у лихварів.

Стороженко побачив сум в сірих очах. Сум, беззахисність і дитячу наївність. „Усе б поклав до її ніг, аби ніколи не плакала”.

–      На біса мені свічки? – Стефанія гордо підвелася. – Чи ти вирішив іти до семінарії? Там за дурно годують. Вистава закінчиться пізно, тож не чекай.

„Був момент вразливості – і пішов”, – Янсен зітхнув, по-дитячому сховав свічки за спину.

–      Де моя дага?

–      Що? – чаклунка поправила зачіску.

–      Бойовий корд, зброя, – русокосий сопів.

–      Ніж? Так би й казав. Я ним глину місила.

Жінка взяла блакитний ридикуль і пішла до сходів. Янсен поліз на горище, знав, що у повню Стефа береться до замовлянь, всотує місячні еманації, ліпить чудернацькі фігури магічних помічників – фаміл’ярів. Дага стирчала у відрі з рудою глиною. Русокосий довго бурмотів, обтираючи лезо.

*  *  *

Вечір поволі збирався на Києвом. Газові ліхтарі Струве заблимали зеленим сяйвом. Еліта стояла біля арки, гризла яблуко, спостерігала, як пані Осика лається з гномом, що притягнув у її двір порожню діжку і мостився спати.

–      Бачила твою колишню. Гарна, немов Анайре, якби священна вирішила прийти з Валінору до вас, недолугих.

Янсен звик до іронії міських ельфів. Тридцять років не змінили характер гостровухих гостей, що завітали у світ людей не з доброї волі. Перехрест світів випхнув їх сюди разом із дріадами, леприконами, хельфінгами, гномами, німфами, наядами, сивілами та іншими маловідомими створіннями. Ельфи ставились до людей зверхньо, бо що таке три десятиліття для раси, що живе вічно?

Пані Осика наступала на гнома:

–      Шановний пане, негайно забирайтесь звідси! Бо я городових покличу! Тут порядні люди квартируються, не ганьбіть нас своєю… як би її біс назвав – бочковою нерухомістю. Ідіть звідси!

Гном закрутився у мотлох і повернувся спиною.

Тереза Іванівна не вщухала:

–      І я, і мій чоловік, полковник Остап Опанасович… та ви його не застали – завжди казали, що порядна людина порядок знає, а ви завітали без запрошення.

Бородатий гість бурмотів щось про рівність усіх живих створінь перед очима Творця, Еру Ілуватара. Вдова полковника не відступала:

–      Не треба язицьких імен. Господь Саваоф дав нам цей світ, а ви можете повертатися у свій, пробачте, не знаю, як він зветься. І не ми винні, що так сталося.

Еліта доїла яблуко, кинула недогризком у песика, що чухався попід газовим ліхтарем, мовила:

–      Бач, ніякого розуміння до нас, захожих приблуд. Усім байдуже, як живеться тим, хто втратив свій дім, кожен бдить своє. Бдить, аж смердить.

Янсен нічого не відповів. Знав, що ельфійка має безліч аргументів і сто теорій про гуманність, витонченість, освіченість народу ельфів, до яких людям – як до місяця рачки. Янсен рушив убік Володимирської.

–      Ходімо до Авеля, маю поновити руни на шаблі.

Еліта знизала плечима, пішла слідом. Вони знову дісталися міського театру, знову бачили, як файно вдягнені пані полишали крамницю „Бріньолі”, рушили повз Золоті Ворота. І знову Еліта шпетила Янсена за Стефанію:

–      …Як ти такий бідний? Ти ж освіту мав! Сам казав, що вчився у тій – вашій військовій академії!

–      Кадетському корпусі, – русокосий не любив згадувати минуле: їх зі Стефою мрії, розчарування, біль.

Та ельфійка того не помічала.

–      А тепер нема грошей навіть на бойові чари?.. Як так? Підеш до Авеля, аби нашептав над шаблею, накреслив відьомські знаки? А як Капітул дізнається?

–      Не вперше, – Стороженко насупився.

Гостровуха напарниця реготнула:

–      Ой бовдур ти бовдур! Кінець епохи. Лицарі крастимуть капусту по селах, священник ворожитимуть на свинячих хвостах, базарні баби провіщатимуть долю.

Русокосий радів, бо вже дісталися Малопідвальної. Та ельфійку спіткало натхнення:

–      Дівки битимуть хлопчаків, солдатня стане писати вірші гріховодницям, відьми підуть читати заутреню, а діди гратимуть у свинки з жебраками…

–      Годі, Еліто, зглянься їй-бо.

–      Жінки стануть верховодити чоловіками. Кожен матиме достобіса ідей, і ніхто не знатиме, що йому робити. Хаос захопить ваші серця, люди, а я стоятиму осторонь і реготатиму. Де вам, хирявим, змудрішати?

–      Нарешті прийшли.

Янсен глянув на будинку номер п’ятнадцять. Тут Мадлена Талалова, донька фабриканта, здавала квартири, віддавши цокольний поверх Авелю Зеккеру під трактир „У Язона”, який бурсаки прозвали „Вазоном”. Ніхто не розумів, чого вона так вчинила, бо кожен босяк від Шулявки до Мишоловки знав, що Авель торгує краденим крамом. Але городові кожен раз поверталися після облави ні з чим.

Авель був чаклуном. Авель малював руни, які захищали. Авель дорого брав за свої послуги.

Вночі будинки між Козиноболотною і Костельною вулицями виставляли червоні ліхтарі, принаджуючи шанувальників продажної Венери. Корчмарі розливали слив’янку всім, хто мав гроші, і завжди поруч крутилися здобитчики, що воліли забрати своє силою, оббирали гріховодників. Але поруч з „Язоном” стояла тиша – Авеля боялися і поважали, бо блакатар потрібен, аби скинути крадене.

–      Стороженко? Не чекав, не чекав.

Худорлявий Авель носив червоний жилет, вишитий золотою ниткою. Він глянув на Аліту й всміхнувся.

–      Моя шабля потребує магії.

Янсон глянув на двох міцних хлопців, братів Карпа і Григорія, що сиділи під стіною. Завжди тут були.

Ельфійка наче й не помітила охоронців, пройшла, замовила золотий ель.

Авель ретельно протер кухоль, налив.

–      Гроші маєш? Бо Капітул забороняє віддавати цивільним надбання вогняних синів Хортиці. Це їх дар.

Блакатар уже бачив, що Стороженко без копійки. Русокосий зітхнув, отримав кухоль пива.

–      Чув, ти взявся шукати Голуба? Кажуть, упир підвісив якогось жирного саладона? Розповідай.

–      Звичайний цеховик, – Янсен цідив слова, як цідив пиво. – Набігли магістри з колегії, перерили все своїми жезлами, визначили: „tenebris essentia”.

Чаклун задоволено кивнув:

–      Темна потвора… Так, це упир. Голуб обіцяв помститися і він помстився. Що ще дізнався?

–      Війт повідомив, що Збириченко просив райців про дозвіл, аби копати гору Дитинку, бо мав угоду з Митюком і ще якимось франтом стосовно факторії.

–      Якої факторії? – Авель зацікавився, долив гостю пива, гостровухій – елю.

–      Галантерейної на Думській площі.

–      Скільки Тадрина дає за упиря?

–      Обіцяв десять карбованців. Тепер тридцять.

–      Відступися, не шукай, – Авель поставив на стіл суху тараню. – Бо у хлопців свій інтерес.

Русокосий знав, про яких хлопців йдеться.

–      Не сьогодні. Потрібні гроші на портьєри.

Корчмар навіть не поцікавився, про що йдеться.

–      Чим за руни платитимеш?

–      Запиши на моє ім’я, – Янсен поклав шаблю на шинквас. Аліта презирливо цвиркнула зубом.

–      Не тут, ходімо в комору.

*  *  *

–      На біса ти з ним зв’язався? – ельфійка вискочила на вулицю зла аж шипіла. – Цей морокун здере з тебе сім шкур, а ти ще й дякуватимеш.

–      Чекай.

–      Правду кажу! Мій друг Тінувіель за три карбованці навів би руни у сто разів кращі!

–      Еліто, мовчи.

–      Не буду мовчати, – гостровуха озирнулася. – От срака-пердяка, повилазили кляті вилупки.

З темряви виступили місцеві харцизяки.

–      Добрий вечір, а чого така гарна пані свариться?

Янсен нарахував чотирьох. Еліта засопіла.

–      О, це ж наш славетний друзяка, захисник усіх голодранців і бідаків! – Касьян Юдченко вийшов з-за куща і глумливо скривився. – Може, й нам щось даси?

–      Хай вона дасть, – лихі хлопці вишкірили зуби, мов вовки. – Мабуть, заховала золотого талера під парчею.

Ельфійка засопіла сильніше.

–      Кажуть, таки ходиш за Голубом? То полиш, бо не матимеш, чим ходити, – Юдич дістав широкий палаш. – Усе, що злидні надибали, то – моє, второпав?

–      Та не дуже, – русокосий взявся за шаблю.

Зось Сауляк ступив до Еліти, підморгнув, одночасно воліючи вхопити за талію. Та ельфійка садонула йому під дих, вдарила ліктем у обличчя, відкинула назад. Здобичник впав на Якова Терлигу, що страхався бійок, бо мав геть інший хист – дурив людей.

Янсен уже стояв з шаблею проти Юдича. Той вичикував, бо бачив перед собою фехтувальника.

–      Ах ти паскуда проклята!.. – Йов Патюк, в’юнкий хлопець, кинувся на Еліту з ножем, та вона вправно відступила, двічі обдурила його фінтом, підбила ногу.

Патюк ледь не впав на Юдича, той миттєво атакував Янсена, та русокосий щоразу м’яко відбивав палаша. Сауляк витер кров з носа, з риком кинувся на Еліту. Гостровуха зацідила йому кулаком в око. Далі Янсен штовхнув Зося на Юдича, вони обидва повалилися у кущі. Русокосий приставив лезо до горлянки ватажка здобичників, мовив:

–      Не ставай на заваді у чесних людей, второпав?

Патюк вагався – стояв з ножем, а Терлига втік.

–      Добре, – прохрипів Юдич, – та знай, Стороженко, ми ще зустрінемо, бо Київ для нас замалий.

Еліта неважливо плюнула на дорогу. Русокосий пішов у бік Володимирської.

*  *  *

Весь вечір Янсен з Елітою шукали Мартина Митюка, та власник шкіряного заводу пропав, мов корова злизала. Ані його дружина, ані працівники, ані замовники не знали й не чули, де він є. Тим часом містом ширилися чутки про нову банду, що грабує людей і палить хати.

Биндюжник Рева Струць, п’яний як чіп, розповідав:

–      Налетіло п’ятеро вершників! Усі чорні, неначе закопчені, повитягали людей з хатів, йой, і ну лякати: віддавайте добро, бо порубаємо всмерть.

Перехожі на вулиці блідли й хрестили. Рева бив себе в груди і плакав:

–      Я до возів побіг і сховався. Мене Сам Господь-Бог врятував, а харцизяки позабирали гроші-кожухи-хустки і весь куток спалили. Сім хаток у вогні!

Янсен насупився, ельфійка лишень фиркнула.

–      Зрання ще пошукаємо. Бувай, Еліто.

Стороженко рушив додому, гадаючи, коли Стефа повернеться з опери, і чи буде вона рада. „Раніше ми з нею разом шукали лихих запроданців, вовкулаків, душепродавців. Чаклунка у загоні – то гарна поміч, – думав русокосий. – А тепер вона з іншим”.

*  *  *

Уранці Тереза Іванівна живо наспівувала „Травіату”, час від часу збиваючись на „Їхав козак за Дунай”.

–      Пані Стефанія так пізно повернулася, – господиня поставила на стіл гречаники зі щукою.

Янсен кивнув, бо заснув, не дочекавшись колишню.

З вулиці постукали.

–      Це той гном Громихатько знову проситиме про роботу, – пані Осика пішла в коридор. – Я здивувалася, чому таке дивне прізвище, виявляється, він – вигнанець.

За дверима стояла корзина білих троянд. За корзиною – вусатий франт у циліндрі, стрункий, русокосий, він сяяв, мов золота гривна.

–      Вирішив особисто привітати пані Стефанію.

–      Божечки, які пишні квіти! – Тереза Іванівна вхопила за корзину. – Якось пан Осика привітав мене з Великоднем: приніс додому копчене порося…

Господиня ще щось лопотіла, та Янсен уже стояв у дверях. Русокосий дивився на русокосого.

–      Пан любить білі троянди, – Стороженко бачив бостоновий сюртук, дорожчий за карету гетьмана.

–      Пан не любить білі троянди? – гість усміхнувся, торкнувся циліндра. – Граф Федір Тростянецький.

Янсон відрекомендувався, додав:

–      Білі троянди колючі, але вразливі.

–      Той, хто любить троянди, потурбується про них, – граф не втрачав гарного настрою. – Любов турбується.

–      Так, – проскрипів Янсен, – любов турбується.

Граф відкланявся. Стороженко кивнув.

Усе було зрозуміло.

–      Хто приходив? – Стефа спустилася до сніданку легка, натхненна, наче молода польовиця.

–      Гном Громихатько приніс квіти, – Янсон пішов за шаблею, бурмотів про себе: – Час спливає… час спливає, треба пожвавити наші пошуки.

Після обіду русокосий знайшов Еліту на Житньому ринку, де ельфійка вигравала гроші на півнячих боях.

Свого часу козаки запозичили цю забаву у турків. Півні – білий і рудий – билися у загоні. Натовп кричав, свистів і ґелґотів.

–      Бачиш, це отаман Сірко! Він бився на Сумщині, тоді виграв у Харкові, а зараз приїхав до Києва! – Еліта аж підскакувала. – Він уже став легендою!

–      Так, отаман Сірко – справжній чемпіон, ходімо.

Стороженко потягнув гостровуху за собою.

–      Бийся, Сірко, бийся! Переміг!.. Святі Силмарили!

Пара завернула до Кожум’яків. Невеликі хати робітників тулилися до дороги. Урочище ледь-ледь уміщало всіх мешканців.

–      Пошукаємо Митюка, – Янсен оминув калюжу, мав відстрибнути убік, бо товста свиня пролізла крізь паркан і шубовснулася у брудну воду.

–      Даремно, – Еліта озиралася, сумувала за Сірком. – Я всіх розпитала, ніхто його не бачив. Важко шукати, бо зараз гноми бунтують – не хочуть копати.

–      Забудь.

Гостровуха відважила свині копняка.

–      Уявляєш, дурний войт згодився будувати підземну дорогу. Кому під землею потрібен трамвай? Хіба містяни – вонючі тролі, аби вештатися печерами?

–      Та байдуже, – Янсен думав про своє. – Стефа повернулася з опери вся сяюча. Тож я маю знайти клятого упиря, бо інакше вона полетить з тим графом.

–      О, нарешті, прозрів!

–      Стій, – Стороженко зупинився. – Гноми не хочуть копати?.. Згадав-но, був один інженер, Андрієвський, пропонував будувати підземний трамвай. От дідько.

–      І що з того? – Еліта показала дулю хлопчику, що витріщався на неї з-за паркану.

–      Дідько, – русокосий засопів.

–      Ти знову бачив віщий сон? – ельфійка дістала з кишені грушу, захрумкотіла.

–      Я не бачу віщих снів. Просто сон іде в руку, – Янсен важко зітхнув, немов боровся сам із собою. – Я стояв на дні величезної ями. А кругом були нори.

–      Ну то й що?

–      Ми проґавили найважливіше: на біса Голуб повернувся з того світу? Чим йому завинив Збириченко, що він такого зробив? Він, Митюк і Каплан.

–      Що за бісів Каплан?

Янсен знову рушив до Волової гори.

–      Халдир розповів про трійцю, що просила про дозвіл копати Дитинку. Цеховик Збириченко, Мартин Митюк і Сава Каплан, відомий комерсант.

Ельфійка дивувалася:

–      Авелю ти того не казав!

–      Дурних нема все Авелю переповідати.

Кожум’яки були насуплені й сумні. Усіх налякала дивна смерть свояка. Дехто вдягнув на шию ладанку або мазався єлеєм, освяченим на мощах Миколи Чудотворця.

Янсен ледь знайшов того діда, що погнав Цвіркуна. Старий довго кехкав, зло бурмотів:

–      Набігло вас, пройдисвітів, де й чорти взяли…

Згодом розповів подробиці, показав, де Збириченко з партнерами наказали копати гору. Еліта не схотіла лізти в багнюку, бо вночі накрапав дощ.

Янсен поліз, довго вовтузився у кущах, знайшов засипані ями.

–      Голодранці воліли глини, мріяли про новий цегляний завод, буцімто ми цегли ліпимо мало. Гроші! Ось головний людський гріх. Тож Господь і покарав.

Дід здійняв вгору кривий палець. Стороженко кивнув, глянув на Еліту.

–      Де гноми мали копати той трольський трамвай?

Ельфійка замріяно длубалася у вусі:

–      Казали, на Липках, біля маєтку Лібермана. Та замість них набрали якихось неборак, що не ладні арочне склепіння звести. Де їм тунелі Морії вибудувати?..

Янсен повів помічницю Андрієвським. Вони разом рушили через Думську площу, де насилу пробилися крізь натовп, що купчився біля ярмаркового балагану. Ельфійка ляснула якого франта по голові. Той вигукнув щось лайливе.

Янсен зупинився і ледь не потрапив під трамвай, що курсував Хрещатиком. Еліта довго кепкувала з того. Далі напарники пішли вгору Інститутською. Стороженко хотів розповісти, що вулиця названа так через Інститут шляхетних чаклунок, а колись шлях від Лядських воріт називався Іванівським. Та знав, що гостровуха байдужа до історії міста.

Годинник на ратуші вдарив двічі. У чисте київське небо здійнявся дракон Кістогриз. Мешканці та гості столиці разом задерли голови. Діти радісно кричали, вимахуючи руками. У Києві драконів любили, бо вони споконвіку охороняли ці землі.

–      Нівроку крилатий, – Еліта спостерігала за ящуром. – А чого ти вирішив, що той безталанний Митюк риє яму під трольський трамвай?

–      Через клятий сон.

Янсен не любив такі моменти, бо вважав, що сни – це лише примарний місток над чорною прірвою душі.

–      Всередині нас живуть монстри і чудовиська, яким краще не давати влади.

–      Що-що? – ельфійка не розчула через гомін.

–      Кажу, що все почалося з длубання землі, тож ми підемо за землекопами. І там знайдемо Голуба.

Гостровуха знизала плечима, мовляв, хай так. Пара дісталася цегляного паркана оселі Лібермана. Тут і справді стояли підводи з лісом, хлопці заносили через ворота заступи, мотузяччя тощо. Над усіма головував чубатий майстер, що наказував тягнути талі до поліспаста і збирати лебідку для кліті над рихтшахтою, аби вчасно робити обсадку.

Еліту здивував робітничий запал.

–      На біса Ліберману підземний трамвай?

–      Влітку в Києві спекотно, хоче їздити по холодку, – Янсен роздивлявся напівкруглу ротонду будинку за парканом, гадаючи, як туди потрапити.

Русокосий пішов до майстра. Та враз з маєтку почувся дикий галас. Хлопці, що розвантажували вози, завмерли. Заверещала жінка. Крізь ворота вибігали робітники.

–      А ти таки маєш клепку в голові! – Еліта зраділа, кинулася всередину. Та де там – хлопці перли шалено.

Янсен скочив на віз, тоді стрибнув на паркан і вниз. Кинувся до будинку, вже знав, кого там побачить. Дві молоденькі служниці бігли сходами, кричали про потвору, що налякала нещасну вдову генерала Бенуа.

–      Не знав, що стара вдова досі живе у Лібермана, – Стороженко піднявся на другий поверх, огледівся. Почув якесь борсання у великій кімнаті. Зайшов із шаблею у руці, завмер.

Чорна потвора підвисила огрядного пана до стелі, примотавши мотузку до дерев’яних вихилясів, якими була оздоблена зала. Упир озирнувся, помітив Янсена.

–      Здоров був, Голубе, – русокосий поволі обійшов різьблений стіл і рояль. – Живий ти не був красенем, а як помер, то взагалі став гидкий, нечистий.

Голий, чорний аспід кинувся на Стороженка. Та щабля спалахнула вогнем, відбила напад. Упир сахнувся вбік, розтрощим вікно, заплутався у портьєрах, побіг по стіні, знову кинувся на русокосого. Янсен чекав того – вдарив з усієї сили. Засяяли руни, упир заволав, чорна шкіра всотувала в себе святий вогонь. Аспід сховався за діжницею з мандариновим деревом. Тут у кімнату забігла Еліта.

–      Де він? Що то за дядько висить?

–      Стережися! – Стороженко кинувся вперед.

Упир націлився на ельфійку та стрибнув. Еліта перекотилася, мов їжак, виставила перед собою довгі ножі-месери, оповиті білим полум’ям, і вдарила. Ворог впав на рояль. Інструмент болісно зойкнув.

Янсен намагався рухатися до жертви. Зачепив ногою миску з молоком. Аспід знову кинувся на ельфійку, закружляв навколо ней, вимахуючи пазурами. Та гостровуха рубала його довгими ножами, вправно захищаючись.

–      Годі танцювати, – русокосий дістав печатку архистратига Михаїла. – Нумо підкорися, потворо.

Білий промінь вдарив у спину упирю.

Той закрутився, завив, увесь пішов димом.

І зник, мов крізь землю провалився.

–      Отака вона нечиста – одразу тікає, – Янсен зітхнув. – Без чаклунки нам його не взяти.

–      Шукай іншу пасію, бо Стефа не піде, – Еліта обдивилася кімнату, глянула за перевернуту діжу. – У нас в Лорінанді апельсинових дерев було повно.

–      На біса він їх прив’язує? – Янсен пішов до жертви.

Враз чоловік засмикався, зашипів, роззявив рота. Звідти полізло щось чорне.

–      Тіньовик! Стережися! – Еліта здійняла ножі.

Русокосий підняв шаблю, та дивна потвора – дух – цілком вийшла з тіла, поповзла до миски з молоком і жадібно його випила. Янсен вдарив шаблею. Дух заскреготів, застогнав і поволі розчинився. Еліта підбігла до жертви, обрізала мотузку.

–      Отака мерзота жила у нього всередині. Де він її здобув?.. – Стороженко допоміг покласти Митюка на спину, той ще дихав. Еліта прошепотіла просте закляття.

Чоловік заборсався, заплакав, зашепотів:

–      Не хочу… не чіпайте мене, злидні!.. Ні!..

За півгодини до маєтку Лібермана приїхали магістри Капітулу, все обдивилися, підтвердили, що Мартин Митюк став жертвою інфернального захоплення.

–      Злий дух його взяв, – Еліта їла абрикоси, десь надибала чимале відерце. – То й так очевидно! На біса ці алхімічні фокуси? Мене б запитали, я все бачила.

*  *  *

Трактир „Казанова” жив у підвалі на Гоголівській. За п’ять копійок тут можна було випити кухоль пива, за сім – скуштувати львівського „Погулянця”, а за десять – уважити себе свіжим київським „Ріхердом”. Смажене курча коштувало двадцять копійок, шніцель – дванадцять, польський біґос насипали за шість.

–      І якого дідька він тут? – Еліта зашипіла, як побачила високого, білявого парубка у лляній сорочці, що босий прийшов до трактиру.

–      Добрий день, – гість сів за стіл.

Парубок мав прозорі блакитні очі. Трактирниця Лорелінда одразу всміхнулася йому.

–      Антиной потрібен, бо ми зіткнулися з духами. Те, що виповзло з Митюка, зветься діббук, – Янсен заспокоїв гостровуху. – Діббук захоплює тіло жертви і керує ним. Біда в тому, що їх може бути декілька.

–      Чого ти так вирішив? – ельфійка набундючилася.

Русокосий зачерпнув піну пальцем, намалював лінію на столі.

–      У стайні Збириченка була волога підлога, мабуть, там розлити молоко. Тож наш упир виманює діббука не вперше. Хто буде його наступною жертвою?

–      Сава Каплан. Їх було троє подільників, що воліли копати Дитинку. Там щось сталося, – Еліта не зводила очей з Антиноя, той мружився, немов куняв.

Янсен глянув на блондина:

–      Ваша громада знову викликала тіні? Чи у місто завітав невідомий каббаліст, некромант, заклинач?

–      Ні, – парубок дійсно був сонним. – Наше плем’я чтить закон. Ми підпорядковані Капітулу. Жоден тіньовик не закликатиме до грішних духів, діббуків.

Стороженко зітхнув, відпив пиво.

–      Тож захоплення сталося випадково?

–      Хтось розбурхав-розрив старий цвинтар, жальник, де було поховано дводушників, убивць, – Антиной говорив повільно, куняючи. – Інакше діббук не прийде.

–      Я розпитаю Халдира, – Янсен погодився.

–      А я вже розпитала своїх! – Еліта фиркнула так, що пивна піна бризнула на сорочку Антиноя. – Всі околиці перелякані через банду Скиби Палія.

Трактирниця принесла Антиною ель, підморгнула. Той подякував, неквапливо відпив.

Стороженко здивувався:

–      Скиба Палій? Він помер сто-двісті років тому. Це міф, легенда городових про відчайдушного зарізяку.

Гостровуха насупилася, прошепотіла:

–      Тінувіель бачив п’ятірку вершників, що пролетіли Куренівкою, забрали прикраси з нашого дуба. Кругом були самі діти й підлітки. Ніхто нічого не зміг вдіяти.

Янсен засопів, почухав носа:

–      Кепсько, тепер ельфи візьмуться за зброю, козаки – за ельфів, знову почнеться гризня та розбрат.

–      А як той Палій теж діббук? – додав Антиной.

Ельфійка знову фиркнула:

–      Бач, сонний, але не тупий.

–      Слушна думка щодо Палія, – Янсен поклав на стіл мідну монету. – Зустрічаємося, як сутенітиме. Піду до магістрату, попитаю, бо Митюк нічого не пам’ятає.

*  *  *

Та натомість русокосий пішов додому. Думки про Стефу й її залицяльника графа не давали спокою. Янсен ревнував і не міг того визнати. Тож попросив Антония дізнатися якомога більше про Федора Тростянецького, хто він, звідки взявся тощо.

Еліта отримала завдання шпигувати за Капланом.

–      Пане Громихатько, ви знову за своє? Я ж казала: ви не можете розводити курей в моєму дворі, це негарно. Хіба тут хутір Кабанячий, аби так дурно пахло?

Пані Осика намагалася виховувати гнома, що вперто волів облаштуватися в її дворі, ігноруючи всі вмовляння.

–      Добрий день, Терезо Іванівно.

Янсен привітався і піднявся на третій поверх.

–      Стефо?.. Ми з командою маємо замовлення. Війт обіцяє добрі гроші за упиря! Стефо? – чоловік обережно постукав у двері колишньої. – Де ти є?

Стефанія Крижанівська сиділа мовчки в кріслі. На столі перед нею були розкладені курячі кістки.

–      Вибач, не знав, що ти гадаєш.

Янсен дуже хотів поговорити, але не знав, як завести мову про її нового обранця, думав: „Я йому не вірю. Він занадто ідеальний, а так не буває”. Сірі очі глянули на Стороженка.

–      Я зараз не в гуморі, вибач.

Русокосий придивився до кісток. Побачив „рибу”, „павичий хвіст” і „недолю”. Знав, що це негарна комбінація, Стефа колись пояснювала.

–      Не дивись, – чаклунка згребла кістки. – Чого ти хотів? Маєш справу? Та я тобі не допоможу. Сьогодні не той день – магія не прийшла.

–      Розумію. Я до того, що гроші будуть.

Стефанія підвелася, хотіла підійти до Янсена, та зупинила себе. Сумно всміхнулася.

–      Ти шукаєш гроші… буцімто вони щось змінять.

Чоловік мовчав: „Вона вміє зупинити словом”.

–      Я поїду, Янсене, це кінець… вийду за Федора, і ти мене більше ніколи не побачиш. Він має землі на Сумщині. Він справді багата людина, має пошану.

„Кінець епохи, – Стороженко глянув у вікно. – Ще поборемося. Нам потрібно повернути кохання. Принести в цей дім тепло, сміх, щирість, як було колись”.

–      Дай мені день-два.

Чаклунка похитала головою. Він простояв ще хвилину, розуміючи, що вже програв, і не хтів визнати свого програшу. „Це кінець”. Коли мовчання стало нестерпним, він пішов.

„Завжди вона так – змушує відчувати біль, вину, гнів. І від того неможливо позбутися. Хочеться кричати”. Янсен ішов вулицею і жалкував, що зараз немає ельфійського мітингу, аби влаштувати бійку, нема поруч здобичників Юдича, аби відгамселити їх, вилити злість. Натомість русокосий стискав зуби, пришвидшив крок, аби скоріш дістатися магістрату.

–      Банда Юдича шукає скарб, ти знав? – Халдир розставляв полицями товсті теки. – Всі пліткують про Скибу Палія, мовляв, він повернувся з пекла, аби забрати закопані гроші.

–      Може, й правда, – Янсен питав про Дитинку, про старі поховання, що могли містити клятих діббуків.

Халдир рився у архіві. Навіть нагримав на свого помічника, аби той чкурнув до чаклунів, попитався в них. Янсен у те не вірив.

–      Магічна рада скупа на пояснення.

–      Ще подивимся, – Халдир не відступав, бо отримав професійний виклик. – Ось, дививсь, офіційне прохання інстигатора Капітула про поховання групи страчених…

Стороженко зацікався. Земський прокурор потер руки, сів, прочитав:

–      Тисяча вісімсот десятий рік. Четверо чаклунів мали злочинний зговір з бандою розбійників під керівництвом… Скиби Палія.

–      Отакої! – русокосий насупився.

–      Ліктори Капітула стратили всіх разом. Тіла мали бути поховані на Замковій горі, та місцевий пріор заборонив. Тож страчених закопали біля Дитинки.

Стороженко засопів.

–      То он воно що… Єдине питання: на біса їм рити підземний трамвай в обійсті Лібермана?

–      Метрополітен, лондонська вигадка, – підказав Халдир. – Колись вони були чаклунами, порушниками Закону, мабуть, досі щось шукають.

–      Невже там закопаний скарб? Не вірю.

Янсен подякував, вийшов на площу. Діти стовбичили біля клітки з големчиком. Той, вочевидь, втомився від глядачів – сидів у кутку, тримав у руці кольорову стрічечку. Діти дражнили його, кидали камінцями, та големчик не реагував.

–      А ну годі! – русокосий нагримав на дітлахів.

Вони розбіглися, та то ненадовго.

–      Втомився?.. – Янсен підійшов до клітки. – Ти теж самотній, ніхто тебе не любить?..

Големчик підняв круглі очі, показав стрічку:

–      Цяця-ляля.

–      Молодець. Цінуєш красу.

Янсен зітхнув і пішов убік Липок.

Сонце клонилося до вечірнього пругу. Час ловити упиря.

*  *  *

Засідку зробили за кущами навпроти маєтку. Паркан у Лібермана був добротний, цегляний, тож команда нічого не бачила, але Еліта обіцяла, що все почує, бо в неї геніальний ельфійський слух.

–      Крісто, піди, залізь на дерево, бо проґавимо упиря, – Антиной привів з собою молоду чаклунку Крісту.

Худенька, чорнокоса вона лише нещодавно закінчила Інститут шляхетних чаклунок і тепер забурмотіла:

–      Пф, хіба я мавпа по деревах лазити? У мене є ось що – справжній тисовий жезл, – дівчина сіла, тикнула жезлом у землю. – Зараз побачимо усіх шмаркачів.

Ельфійка з недовірою спостерігала за маніпуляціями.

Бліде біле сяйво відобразило план маєтку. Зелені цяточки на ньому рухались, то були люди.

–      Ти певна, що Каплан прийде? – Антиной сів біля дерева, заплющив очі.

Еліта засопіла, та опанувала себе:

–      Звісно, дурнику, бо я ходила за ним півдня. Він наймав робітників, домовлявся з інженером, аби той якнайшвидше розробив проект підземного трамваю.

–      Метрополітену, – додав Янсен.

–      Що?

–      Підземний трамвай – то метрополітен.

–      На біса ти хизуєшся ерудицією?.. – Еліта розвела руками. – Як все знаєш, сам розповідай!

–      Вибач, продовжуй.

–      Сава Каплан – штудерний тип, хитріший за щура. Та знаєте, що найцікавіше? Всі його знайомці кажуть, що він – йолоп, якій не міг заробити копійчину. Аж враз місяць тому перемінився, наче десь розум купив.

–      Вдова Збириченка теж казала, що чоловік став геть інший, – кивнув Янсен. – То діббук їх змінив.

Антиной позіхнув:

–      Не розумію, чого ваш упир їх переслідує?

–      Мстить за свою гору?.. – Еліта висунулася з-за куща. – Якби ми не встигли, він би вкоротив життя тому дурню Митюку. А так ще поживе.

–      Війт підняв платню за Голуба, дає нам п’ятдесят карбованців, – Стороженко не хотів питати Антиноя, та мав це зробити: – Що ти дізнався про графа?

–      То цікава історія, – блондин говорив повільно. – Він таки має гроші, купив будинок на Прорізній, розповідає усім про свої статки в Сумах…

Русокосий скривився, добре, що ніхто не бачив.

„Боже, не тягни, кажи швидше”.

–      Та є один нюанс: ніхто не чув про землевласника Тростянецького. Я в тому певний, бо клан має братів з Сумщини. Отакі капощі, а як то трактувати – думай сам.

Ельфійка прислухалася, тоді мовила:

–      На біса Голуб ставить їм миску з молоком?

–      Почалося, – Кріста прошепотіла закляття. – Ось, дивіться, чорна пляма – то, мабуть, упир.

І правда: серед зеленим цяточок з’явилася чорна.

Одночасно за парканом піднялося примарне блакитне сяйво. Почувся голос, що читав чудернацький гімн:

–      Апханідос юрат алемар баурчесіас!..

–      Хутко перетворюйся, – наказав Стороженко.

Антиной глибоко вдихнув, стягнув з м’язистого плеча сорочку На плечі був довгий рубець, зашитий грубий ниткою, вона розбіглася, випускаючи назовні чорну імлу, що накрила блондина.

–      Знову я… знову вільний! – прогуркотіла імла, обліпила Антиноя, немов цупкий мішок. – Ось де ви, мої мишенята. Диви, яка гладка дупа! То Еліта пропита.

Ельфійка відвернулася.

–      Пішов ти під три чорти, вилупок.

Блондин перетворився на сірого товстуна, що гидко всміхався, водив очима кругом, потирав долоні. Янсен бачив, що трансформацію завершено. Антиной-тіньовик вивільнив свою тінь.

–      Годі зубами торгувати, Бабаю, біжи вперед, приборкай упиря, бо час іде.

–      Здається, ворогів побільшало, – молода чаклунка вивчала магічне зображення. – Думаю, ми програємо. Нас повбивають, і людство забуде наші імена.

Чорних плям справді погустішало.

–      Вперед поволі, тримаймо стрій, – Янсен повів свій загін повз паркан. Бабай його перескочив.

Інші перелізли. Блакитне сяйво посилилося. Хтось чаклував у садку за будинком.

Удень Стороженко добре вивчив маєток. Бачив екіпажний сарай, стайню, цегляну льодовню, комори, дров’яники, відкритий павільйон і альтанку. Зараз поміж павільйоном і дров’яником дві фігури розкручували магічний вир. Враз за ними виросла третя – швидка, чорна, лискуча. Упир, невпинний Голуб.

–      Хапайте їх усіх, – скомандував Янсен.

Та склалося не так, як гадалося.

За сараєм почувся тупіт і в садок вилетіли п’ятеро вершників. Вони кинулися на загін Стороженка.

–      До бою! – вигукнув той.

Бабай вилетів із темряви, заревів так, що перелякав коней, збив першого вершника, стрибнув на другого. Почалася бійка. Янсен відволік третього кінного, той рубанув палашем, та схибив, закружляв навколо, волів задавати конем. Та русокосий знав ці прийоми.

Еліта билася з п’ятим вершником. Упир вчепився в одну з фігур, друга вдарила Голуба вогнем. Блакитний вир заблимав, втрачаючи силу. Два чаклуна відбилися від упиря, що розчинився у повітрі. Знову напав. Бойовище тривало.

Янсен рубанув опонента шаблею. Спалахнуло сяйво, і вершник упав, тоді похапцем підвівся, немов і не відчув болю. Стороженко обдурив ворога фінтом і простромив ногу. Той присів.

–      Що ти таке?.. – русокосий вибив палаша, дістав печатку, вправно притиснув до лоба потвори.

Та заричала, пручаючись, а тоді впала. З рота полізла сіра пітьма. Янсен порубав її.

–      Ще один діббук. Де їх стільки взялося?..

Еліта з Бабаєм билися з чотирма вершниками. Янсен знав, що вони впораються, пошукав Крісту.

–      Кинь зброю! Відступи! – з темряви вийшов Юдич. – Я казав тобі: злидні мої, їх скарб мій! Та ти не слухав.

Стороженко побачив чотирьох харцизників. Зось Сауляк мав у руках топірець і палаш, Йов Патюк тримав заряджений арбалет, Яків Терлига – пістоля. Юдич притиснув ножа до горла Крісти.

–      Вибач… – прошепотіла магічка. – Я ж казала.

–      Відпусти її, Касьяне, – прошипів Янсен, він був злий.

–      О, ні, Стороженко, ти гарний фехтувальник, я це знаю, – Юдич не був дурним. – Кинь шаблю та відійди. Інакше кхии – і вона захлинеться кров’ю.

Янсен обернувся: всі з кимось боролися.

–      Добре, дивись, – він кинув шаблю подалі. – Все.

–      Справді все! – реготнув Патюк і вистрелив.

Русокосий перекотився, вхопив палаш діббука і кинув у Терлигу. Лезо увійшло в живіт.

Кріста щось вигукнула – і зелений вогонь охопив її. Юдич відсахнувся, хапаючись за обличчя.

–      Ніколи не чіпай чаклунку! Зрозумів, йолопе? – дівчина замахнулася жезлом, і тонка руда блискавка вжалила Касьяна раз, другий, третій. Він заволав.

Зось Сауляк кинувся на Янсена. Топірець промайнув у темряві, за ним вдарив палаш. Янсен рухався на випередження – ухилявся, слідкуючи за плечима нападника. Замах зліва, знизу, ще раз і справа. У певну мить русокосий зупинився. Пропустив Сауляка повз себе, той захрипів – дага простромила ребро.

–      Дарма ви заступили шлях, – Янсен вибив зброю, вдарив зарізяку в щелепу, той впав і захрипів.

Стороженко підняв свою щаблю, озирнувся. Еліта з Бабаєм перемогли двох вершників, ще двоє залишилося і вони не відступали.

–      Ходи за мною, нашепчи магічний захист! – Янсен повів Крісту до чаклунів, що притиснули упиря до дров’яника. Голуб ледь борсався і ричав.

Один чаклун глянув на русокосого, і той впізнав Саву Каплана – бачив його в оселі Лібермана.

–      Савелію, це ти?

Стороженко перехопив шаблю зручніше. Той, хто мав бути Савою Капланом, навіть оком не повів, підняв руки. Янсен відчув, як колихнувся ефір, кинувся вбік – ледь встиг. Блакитний вогонь прокотився там, де він стояв. Кріста закрила себе, крикнула:

–      Я не встигаю! Він сильніший! Вибач!

„Добре… Стефа розповідала, що маг теж має відновлювати сили, тільки ці хлопці – непрості чаклуни”, – Стороженко знову перекотився вбік. Вогонь запалив дров’яник. Янсен побачив упиря. Той боровся, але дарма.

–      Виходь! – гукнув другий чаклун. – Бийся! Ти ж хотів визначити, хто з нас найкращий!

Янсен здивувався, але лише на мить, тоді вийшов, тримаючи в руці шаблю.

–      Любов турбується, – темна фігура скинула каптур. – Турбота – то суть любові. Чи не так? Ти її кохаєш?

–      Так, Федоре, кохаю, – русокосий глянув на графа Тростянецького. – На Сумщини ніхто не чув про вас. Де ваші землі, пане?

–      У минулому сторіччі, – усміхнувся діббук.

–      І ви заберете Стефу в минуле? Що ви їй дасте?

–      Я маю гроші. Ті телепні награбували достатньо, – діббук-Тростянецький ішов до Стороженка.

Його партнер знову розкрутив магічний вир.

–      Що то за магія? – Янсен м’яко відступав назад.

–      То тебе не обходить, – русокосий граф наступав.

–      І ви будете дурити Стефу? Вона розумна, вона здогадається, що ваше кохання несправжнє. Ви – дух.

Діббук-Тростянецький уповільнив крок.

–      Бийся, Янсене! – Еліта перемогла свого ворога.

Бабай теж підім’яв останнього, трусив ним, немов Сірко чоботом, бив об землю, аж луна йшла.

З боку будинку бігла челядь, люди хрестилися, як бачили блакитну вирву.

Дух-Тростянецький завагався.

Зі страшним риком упир провалився крізь павільйон і напав на Каплана. Вони зчепилися.

–      Відпусти її, – попрохав Янсен. – Відійди.

–      Кайла-Алам! – вигукнула Кріста і вдарила жезлом об землю з усієї сили.

Все навколо охопило фіолетове сяйво.

Тростянецький перетворився на сірого духа.

Упир став козаком Голубом, яким колись був. Його опонент, Сава Каплан, теж мав вигляд духа.

Час уповільнився.

Янсен помітив, що взагалі не дихає.

Білий сяючий міст прийшов у сад Лібермана.

Замість Крісти стояла висока золота жінка.

–      Іди, – Янсен звернувся до тіні, що називала себе Тростянецьким. – Годі чіплятися за смертне життя.

–      Любов турбується, – мовив дух і полетів на міст.

Козак Голуб кивнув Янсену, підхопив другу тінь, і вони разом пішли повз золоту жінку.

Стороженко подумав: „Як добре: усі клопоти зникли, розчинилися, життя таке просте й цікаве. Чому я раніше ніколи цього не помічав?..”

–      Янсен, отямся! – Еліта трусила чоловіка за плечі.

Русокосий розплющив очі.

Дров’яник палав, як скажений, люди бігли з відрами, аби на стайню не перекинувся. Всі щось кричали, вигукували. Антиной складав полонених у купу: п’ять хлопців на додачу Каплан і русявий пан.

Упиря Голуба ніде не було видно. Посіпаки Юдича теж десь поділися.

–      Я схибила… ледь не вбила тебе, – Кріста плакала, розмазуючи сльози. Почав накрапати дощик.

–      Як добре бути живим, – Янсен сів, обмацав тіло. – Цілий, але мов палками битий… але живий.

–      Що ти верзеш? – Еліта розізлилася. – Ти завів нас у справжню халепу. Хіба я обіцяла брати участь у битві за Мінас-Тіріт за п’ятнадцять карбованців???

–      Ходімо, бо городові їдуть, – підійшов Антиной. – Будеш довго пояснювати, що тут сталося. Я зникну, бо як побачать тіньовика – одразу в холодну запроторять.

Янсен з Елітою залишилися. Городові козаки розбиралися до ранку.

*  *  *

–      Ти лоба розбив? Сядь, ось стілець.

Стефа насупилася, як побачила ушкрябину, начаклувала зцілення, провела рукою – біль зник.

Стороженко мовчав, сидів тихо, бо скучив саме за такими моментами єдності, коли вони були командою.

–      Я збираю речі. Шукай собі іншого сусіда.

–      Стефо… – Янсен не знав, як дібрати слів. Весь ранок думав, так і не знайшов вдалих. – Стефо.

–      Я все бачила. Магія прийшла, – вона відвернулася. – Я знала, що те кохання – несправжнє. Кості підказали.

–      Стефо…

–      Мовчи. Я все одно їду. Тут немає майбутнього.

„Теж курячі кістки підказали?” – думав запитати він, але знав, що нічого доброго з того не буде.

–      Стефо, я знаю, що треба.

–      Гроші? – вона засміялася.

Занадто голосно, аби він повірив.

–      Ні, ти того не маєш. А я не можу начаклувати, не можу дати тобі те, що ти шукаєш – моє тепло… Я сама його не маю, аби огорнути тебе турботою.

Чаклунка стояла до нього спиною, говорила все те, що не могла сказати в очі.

„Вона теж думала про нас. Шукала відповіді, – зрозумів він. І відчув тепло, відчув вдячність і надію. – Вона не хоче відривати мене від себе. Їй теж боляче”.

–      Стефо, я знайшов дещо… декого. Бісів війт майже нічого нам не заплатив, бо нема доказів, нема упиря, а все інше – містифікація про духів-пришкондяк…

Колишня мовчала, чекала, доки він дійде суті, скаже щось важливе, щось таке, що врятує їх обох від болю, самотності, мовчазної скорботи.

–      Ось він… він дуже… теплий.

Янсен пішов у коридор і привів големчика.

–      Я мав всього сім карбованців на викуп.

Голем одразу потупав до секретера, аби роздивитися креми, пензлики, гребінці. Вхопив піалу, надів на голову.

–      Цяця-ляля! – големчик дуже зрадів.

–      Боже, що це за нещастя?.. – Стефа розгубилася, обережно забрала в голема піалу.

Той одразу надибав мідний кухоль від лембіку, в якому Стефанія готувала каву.

–      Поклади лембик… лембик-шлембик.

Чаклунці сподобалося бавитися з маленьким гостем, той не хотів віддавати кухоль, сховався під стіл.

–      Шлембик, виходь, – Стефі засміялася, глянула на Янсена. – Він такий… дурненький, але милий. Милий і теплий, як цуценя чи котик… чи голем.

Стороженко спостерігав за колишньою.

В серці жила надія, що це не кінець.

Не кінець епохи для них, все тепле тільки починається.

*  *  *

Трактир „Казанова” гудів, наче вулик. Група гномів святкувала Штоленгуд, день рудокопа.

Бородані їли рульку з часником, вареники, запивали дешевим пивом, співали гучних незрозумілих пісень, до вареників гноми були охочі.

–      Не розумію, чого на нас напали ті вершники? – Еліта пила золотий ель. У бузковому жакеті і пурпурових рейтузах мала приголомшуючий вигляд.

Янсен підсунув Стефі тарелю з холодцем.

–      Отже, історія така: Голуб чув, що в горі живе зло.

–      А звідки? – Кріста зиркала на Крижанівську.

–      Біс його знає, він же – характерник, мабуть, воно йому наснилося, – Стороженко знизав плечима.

–      Не вірю, – буркнула молода чаклунка.

–      Та байдуже, розповідай, – мовив Антиной.

–      Так Голуб побив парубків, що копали глину. Один мало віддав Богові душу, та його зцілив магістр Верхебольт. І Голуба засудили до страти.

Янсен відпив пива, глянув на Стефу. Стефанія спостерігала за ним і усміхалася. Еліта дивилася на обох і сопіла.

–      Як Голуб приставився, троє підприємців прийшли до Дитинки і наказали робітничим копати. Ті розрили могили, і звідти вилетіли діббуки. І захопили їх.

–      Все одно не вірю, – Кріста їла зельц.

Ельфійка махнула рукою, мовляв, не зважай.

–      Так у наш світ повернулася банда Скиби Палія, що нажахав пів Києва, і четвірка чаклунів-запроданців, які керували бандою, – Янсен дивився на Стефу.

Жінка кивала, погоджувалася.

„Забула його чи майже забула, – думав Стороженко. – Сама не признається. Душа чаклунки має свої таємниці”.

–      Якого дідька вони рили метро…політен?

Гостровуха перевела погляд на публіку в залі.

–      Хтозна, щось шукали, – русокосий взяв колишню за руку. – Ми того ніколи не дізнаємося.

–      Якась дурня, – Кріста взяла горнятко з хріном. – Будь-яка загадка має свій рішинець.

–      До речі, вдячний Митюк видав нам премію. Тож маєте по десять карбованців, – Стороженко дістав гроші.

Гноми заспівали голосно про дівчат, що залицялися до якогось Шінгдерасса з Бумберассаса.

–      Куплю сукню, білу з блакитною ниткою, – Стефа потерлася коліном об ногу Янсена.

–      Ти хотіла портьєри…

–      Забуть, то дурниці, – промурмотіла чаклунка.

До Еліти підійшов вусатий козак.

–      Пані позолотить моє серце, як піде до танку, – і простяг міцну руку. Ельфійка скривилася, але дивлячись на щастя Янсена зі Стефою, зітхнула й пішла.

–      Горда Елітаверде танцює з простим дядьком? – Антиной ледь не вдавився пивом. – Світ перевернувся. То вже кінець епохи.