Картопля злагоди

Данька смиренно йшов за матір’ю, тягнучи кравчучку. Розумів, що вони нині на базарі хіба розважать продавців. Бо лише його мама могла придумати пертися на продуктовий ринок за насіннєвою бараболею!
Два ряди з коренеплодами розташувалися скраю під навісом. Насипом на прилавках, у ящиках та вже фасована на округлих тарелях від іще радянських терезів. Хлопець полегшено зітхнув, побачивши з іншого краю кілька мішків. Отже, такі, як вони з мамою, тут також не в дивину.
– Беріть картоплю! Вам їсти чи садити? – припрошала крайня в ряду торгашка.
“Ага, ми стільки жеремо, що з кравчучкою затарюватися ходимо”, – подумав Данька і пішов далі. А мама, схоже, таки зачепилася за слівце. І полилося: “Белла роса”, “Тайфун”, “Рів’єра”, “Слов’янка”, іще якісь назви сортів.
Погляд ковзнув по ряду, та око не мало за що зачепитися. До весни вся картопля стала наче однакова — сіра. І лише острівці з цибулею розбавляли це похмуре видовище… Ні, не лише. Майже в кінці ряду на прилавку стояв ящичок із картоплею, яка наче сяяла золотом посеред тієї сірості.
Підійшовши ближче, Данька побачив картонку з написом. І здивувався, бо на базарі такий хід видів уперше. Це в інтернеті модно продавати, хвалячись тим, що частину виручки за товар віддаси на ЗСУ, але тут…
– А ви продаєте цю картоплю на насіння? – поцікавився у білявки, яка, на диво, не заглядала в душу покупцям, а порпалася в телефоні.
– Продаю, – та звела погляд та усміхнулася.
– Дань, ти що там уже пригледів? – почувся позаду мамин голос.
– Диви, яка бараболя класна!
– І почому? – мама потішила конкретикою.
Почувши ціну, обоє задумалися. Вона утричі перевищувала найбільшу вартість найкращої картоплі на цьому ринку.
– Дань, пішли! – заявила мама.
Але погляд хлопця просто прикипів до незворушного обличчя продавчині та до картонки із трьома літерами, які були найбільшою гордістю його життя та найбільшою прикрістю водночас.
– А ви що, всю виручку на ЗСУ донатите?
– Ну, не всю, тридцять відсотків, – не розгубилася продавчиня. А потім зрозуміла. – Ні, ця картонка — це не реклама донатів. “ЗСУ” — це назва нашого сорту картоплі.
– Ого!
– І ці хайпують! – докинула мама.
– Ні, – білявка поклала телефон до кишені, – це новий український сорт. Ровесник війни, можна сказати.
– Пішли, Дань, вона велика на насіння!
– А в нас і насіннєва є, але не тут. Та й велика – це не страшно, – усміхнулася продавчиня. – Ріжете картоплину надвоє — от вам і вдвічі більше матеріалу для посадки.
– Ага, і вродить жменька. – балакуча білявка матері відверто не сподобалася.
– Ні, сорт дуже врожайний За рік ви її собі розведете так, що і їсти, і садити матимете. А наступної осені вже роздавати будете. До речі, вона ще й дуже смачна! Ось!
Дістала із пакета судочок, а з нього — печену в лушпинні картоплину. І простягнула Данькові. Той узяв. Ще тепла! А пахне ж як! Живим вогнем і часничком! Немов запечена під час ночівлі в лісі з татом!
Поки хлопець смакував, продавчиня намагалася заговорити матері зуби:
– Жук колорадський їй не страшний, тож на труйку від шкідників тратитися не будете. Фітофторозу не боїться. Дротяник її не жере…
– Після цього списку я сумніваюся, що її можна жерти людям…
– Можна, – прожувавши, кивнув Данька. – Класна бараболя! Беремо!
– Дань, пішли побалакаємо! – мати смикнула його за руку в протилежний бік. І коли вони майже дійшли до першої торгашки, забубоніла. – Ти здурів? Дивися, он яка тут гарна бараболя! По вісім!
– Мам, окей. Тільки цю по вісім сама садитимеш.
Розумів, що так робити не варто. Батько подібного не чинив і точно не схвалив би такого. Але чинила вона. І тому Данька був упевнений, що на неї це точно вплине.
– А цю що, не так само? – понурила плечі.
– Якщо візьмемо цю, то на все літо дача — мій клопіт. Я раніше дідусеві помагав, тепер, думаю, і сам упораюся. Ти ж усе одно туди тільки в гості приїздила, а так узагалі про неї забудеш. Слово козака. – А поки вона прикидала, кільки коштуватиме насіння, додав. – Споко, в мене теж гроші є.
І вона мовчки пішла за ним.
– О, ви повернулися! – засяяла білявка. – А то я не встигла вам сказати, що для родин військовослужбовців у нас знижка тридцять відсотків. Плюс бонусом іде доставка на город, якщо це потрібно.
– Потрібно! – ствердив Данька.
– А звідки ви знаєте?.. – почала мама.
– Це видно, – зітхнула продавчиня. – Коли сім’я старається з усім упоратися без тата. – і відразу до справи. – Так, дивіться, картопля в нас ось у таких мішках. Насіннєвої сюди влазить тридцять сім кіло. Одного вам якраз вистачить на сотку. Скільки мішечків берете?
– Два, – мовила мати.
– Три! – вигукнув Данька.

*****

Рівненька чорнота простяглася до сітчастого паркану. Друг покійного дідуся, дід Петро, виконав обіцянку і зорав та заскородив їм город мотоблоком. Залишалося лише засадити, а потім витаскати з льоху за патли стару негодящу картоплю, яка минулоріч у ньому ж і проросла, і вродила такою дрібнотою, мов горох, та й зогнила тут же, в льоху. Тато на другий день війни пішов до військкомату. Дідусь занеміг, а коли лікарі докопалися, було вже пізно. Згорів за три місяці. Нікому було торік думати за город.
Мовчазний чоловік вивантажив біля ґанку три мішки.
– Куди занести?
– Та нікуди, – кивнула мама. – Вихідний, та й день гарний. Нині й посадимо.
Але до саджання взялася по-своєму. Винесла із сарайчика два відра, а Данькові звеліла взяти дві лопати.
– Так, – кинула поглядом до паркану, – Ет, якби-то дядько Петро нам іще й посадив під плужок. Його тоді і підгортати так само можна, і копати…
– Мам, в діда Петра зараз стільки роботи, що він нас матом підгорне під плужок. Самі садити будемо!
– Тоді ти один рядок садиш, я наступний. Тільки не партач, нормальні ямки роби!
План був так собі, але зараз її не перепреш. Мама повинна лише сама переконатися. Хлопець вирішив, що загнати злість у лопату буде корисніше. І як почав! Щоправда, на півдорозі до паркану притомився, збавив темп і повернувся до хатини по відро з картоплею. Мама, спершись на лопату, з докором дивилася на нього. Помітила, що пасіював. Мовчки розкидавши бульби в ямки, Данька вже повільніше і розміреніше дійшов до паркану.
І коли його ряд був готовий, мама щойно докопувала перший десяток ямок. Втикала лопату в пухкий ґрунт не силою рук, а спершу мальовничо хиталася на ній, потім ледве підіймала землю, засипаючи його ямку, в якій уже лежала бульба. А потім, не випускаючи лопату з рук, нахилялася до відра по картоплину. Відпочивала…
– Мам, – зітхнув. – Давай я копати буду, а ти кидати. Швидше буде.
І вона вже не заперечила.

*****

Сьогодні Данька місцями підлатував тепличку під помідори. Пригадував, як то робив дідусь, і пробував натягувати целофан сам. Але, видно, погано дивився, бо частину довелося переробляти. Добре, що нині розсади не купував — не встиг би висадити. Нічого, завтра. Школу один день і прогуляти можна — кінець року, десятий клас, контрольних не обіцяли.
Додому не хотілося. Передчував, що там йому спокою не дадуть.
Так і сталося. Мама з порога завдань нарізала:
– Так, іди в душ, бо козлом смердиш! А потім бабусі руку-ногу порозробляєш.
– Єс, мем, – козирнув і замкнувся у ванній.
Останні три тижні видалися чи не найважчими в житті. Бабуся з інсультом, мама з вічним кіпішем, який не глушить навіть заспокійливе. І він, якому хочеться втекти в Антарктиду, але треба зі школи додому, потім у лікарню змінити маму, у хвилини спокою почитуючи уроки на завтра, а тоді знову додому, щоби вталувати на ніч пів холодильника і лише на мить забутися у сні до наступного ранку.
Перед випискою лікар покликав на розмову його разом із мамою, і Данька зрозумів, чому. Реабілітація вдома обіцяла стати ще тою морокою, бо бабуся і здоровою любила бідкатися та маніпулювати, а коли злягла, то взагалі почала керувати рідними, як п’яний мокрими штаньми. І лікар попередив, що, звикнувши до цілодобової прислуги, вона дуже неохоче розроблятиме паралізовану праву сторону і повертатиметься до звичайного життя.
– Бабунь, як ви нині тут? – увійшов до кімнати.
– Ой, Даню, все мене болить! От все! Коли вже та моя смерть прийде?
– Рано вам смерть кликати, давайте краще руку-ногу розробляти будемо.
– Нема чого там розробляти! Та сторона в мене неробоча!
– От розробимо — і буде робоча!
Данька з усіх сил тримався, бо від цих щоденних балачок у нього вже мало дим вухами не йшов.
Масаж, мляве ворушіння пальцями ніг, згинання-розгинання всіх суглобів. Затискання кулака, а на фініш – залізна квартинка, в якій було до третини води.
– О, ти ж добре її тримаєш! Так! А тепер я пускаю твою руку, а ти квартинку не відпускай!
– Нє, не втримаю!
– Втримаєш! Стисни пальці. Так! Я пускаю!
– Та я ж… – вела вона звичним кволим голосом, але коли порожня посудина впала на мокрі коліна, розкричалася. – Ти що з мене знущаєшся? І так світ не милий, а ти мене хоч в могилу звести!
– Та я вас витягую звідти! – врешті не витримав і крикнув Данька.
І тут до кімнати примчала мама.
– Я тебе що просила? Помогти мені, а не роботу придумувати! От, зараз усе перестеляти буду! Куди?! Наробив мені рейваху — і бігом до себе?
Рішення визріло вмить. І як він раніше не додумався?
Грюкнув дверима своєї кімнати, дістав із шафи батьків похідний наплічник і почав його наталовувати за всіма правилами. Наниз підручники та зошити на найближчі два дні, далі — снеки і консерви з невеликого тривожного рюкзака, зверху — запас чистого одягу. Хоча тут можна не старатися — все однаково помнеться, поки він його довезе. Документи й гаманець — у нагрудну кишеню нової вітрівки. Все, пора. Останній автобус за півгодини.
– Ти куди?! – мама угледіла його вже біля порога.
– На дачі поки поживу.
– Що?! Я тобі дам дачу! А школа?
– Автобусом буду їздити.
– Автобусом!Ач що придумав, гімно мале!
– Ма, скрути звук.
Із рюкзаком на плечах і вже у кросівках зайшов на кухню.
– Так, скидай той тягір! Кому кажу! – вчепилася за лямки. Розняв пальці та й так і став, міцно, але обережно тримаючи її маленькі руки у своїх раптом навдивовижу великих. Боявся зробити їй боляче.
– Пусти!
– Ні, мам. Перебушуєш — пущу, – І поки вона очманіло і мовчки дивилася на нього, заговорив. – Мам, їй легше. Це видно. Коли вона думає, що ніхто не бачить, то так страшно палиться. І почухається правою рукою, і підіпхнеться правою ногою, щоб сісти зручніше. Вона вже просто звикла на шиї їздити, а ти рада старатись!
– Як ти можеш таке казати про бабусю? Вона все життя робила!
– Отого зараз і відпочиває на повну.
Мама скривилася і схлипнула.
– То коли я зляжу, ти теж скажеш, що я сиджу на шиї? От дожилася!
– Мам, не драматизуй. Потім поговоримо, окей?
Відпустив руки — і прожогом до дверей.
– Нічо-нічо! – вийшла за ним на темні сходи, не збавляючи звуку. – Їсти захочеш — вернешся! Агроном, бачте!
Стало гірко, коли почув, що їхня сімейна драма привернула увагу сусідки.
– Руки не з дупи виросли — прогодуюся!
Ішов на автобус і подумки картав себе, що досі не взявся вимити й наповнити свіжою водою бак літнього душу. Тепер саме час!

*****

Тачка ледве котилася дорогою, гравій шерхотів під колесом. Данька спішив привезти воду й полити огірки та помідори, поки сонце не піднялося і повітря не загусло до нерухомого напіврідкого стану.
Після того має визбирати суницю та полуницю. Нинішній урожай відвезе додому. Там іще нема чого морозити чи закривати, але поїсти мамі з бабусею вистачить. А потім — знов на дачу, бараболю сапати. Залізобетонна відмовка від ночівлі вдома. Хоча… нині він картоплі не чіпатиме. Поки все решта мало не стелиться по землі від спеки, вона виструнчилася до сонця, немов на плацу, і зеленіє так, що аж сусід через межу косо зиркає.
Пришвартувавши тачку з чотирьохвідровим бідоном біля теплиці з огірками, сів перепочити на гойдалці, яку дідусь дев’ять років тому зробив спеціально для нього. Якраз після переїзду постарався, щоби онучок не сумував…
У кишені заспівало “Любі мої діти, милі мамо й тату…”, Данька усміхнувся і дістав смартфон. Сам за цим номером він уже більше року не дзвонив. Лише чекав. Коли можна буде — батько сам подзвонить або напише. Отак і спілкувалися — кілька слів телефоном, кілька у вайбері. Але цього разу він десять днів узагалі не озивався. І ось, нарешті!
– Ура, тату! – вигукнув і гойднувся.
– Привіт! – пролунало бадьоре. – Ти вже не спиш?
– Та ні. Оце воду привіз, в теплицях усе поллю…
– О, то ти серйозно взявся!
– А шо робить? Як уже город садити, то треба, щоби з того щось виросло.
– А що ти ще насіяв-насадив?
Авжеж, досі в них не було часу до пуття поговорити про те, чим він зайняв себе на всі канікули.
– Ну, зелень само собою, шпинат із руколою, огірки он цього тижня вже підв’язав, бо пнуться. Помідори ще рано, але колики вже знайшов. Капуста нормально прижилася, цибулю вже потроху смикаю. Кабачки, гарбузи — спробую, що вийде.
– Думаєш, огірки в теплиці без підкормки здужають?
– Як це без підкормки?! – аж обурився Данька. – Я в бочці тій, що в теплиці, курачки розвів, часом у воду додаю і підливаю…
– Ти? Розвів курачки? – батько не йняв віри. – Так воно ж смердить!
– Ну, смердить. А поливати чимось треба, от я до діда Петра курник і попросився чистити.
А на серці було тривожно. Бо чомусь батько досі оминав словом його сварку з мамою і те, що Данька вже місяць живе на дачі самітником.
– А додому ходиш?
“От, накаркав!” – зітхнув хлопець.
– Ходжу. Позавчора редьки насмикав, завіз, нині суниці з полуницями повезу. А заодно поперуся.
– Слухай, – якось ніяково почав батько, – ти б ото не викабенювався та й вертався…
– Чого? Мені тут добре. Встав уранці — і до праці, бо вже на місці.
– Та мама через тебе плаче…
– А мама точно через мене плаче? – не стерпів. – Не тому, що їй бабуся зі своїми фанаберіями дірку в голові проїла? Два місяці — а вона досі вар’ята грає!
Батько завівся з-пів оберта.
– Оце замість того, щоби помогти мамі і поспівчувати старій хворій людині? Ти вже здоровенний лоб, тебе няньчити не треба. Я, коли на фронт ішов, надіявся, що ти виріс і на тебе можна покластися…
– Па, от не нада! – Данька в першу мить перейшов на мову, якою говорив у дитинстві. Та за мить спохопився, бо давно її зненавидів. – Ти, коли на фронт ішов, думав не про те, що я підтримаю маму, а про де, що дідусь буде жити вічно! А його не стало! А без нього всьо, триндець! Я взяв на себе те, що обіцяв! Сказав, що город цей рік на мені — і тягну! А мама з бабусею сильно цяцькається, тому ради ніяк не дасть!
Батько довго мовчав.
– Дань, от ти не правий. Мама не звикла сама, а бабусі тяжко після інсульту. Ти ж дорослий хлопець, ти ж можеш їх зрозуміти…
– Пап, а чо весь час я? Чо я маю бути святішим за Папу Римського? Маму треба підтримати… А мене хто підтримав, коли мене після переїзду просто запхали в другий клас в чужу школу в чужому місті? Мене хтось підтримав, коли однокласники називали мене домбасятком-поросятком і товпою лупили після уроків? Хто мене підтримав, коли я вчився бити морди, щоби доказати, що я — син героя, а не сєпара. – його голос задрижав, крізь стулені повіки проступила сльоза, але Данька не зупинився. – Хто з дорослих мене тоді вислухав? Ти три роки був на війні, мама довго роздуплялася, що їй у цьому світі робити, а коли я додому в синяках приходив, бабуся все мені розказувала, що з дітками треба жити мирно. І тільки дідусь учив, як бити в рило. І що якщо компанія мене не приймає лише за географічною ознакою, то ну її в сраку таку компанію!
Замовк. Чекав, що батько щось скаже, але у слухавці була підозріла тиша.
– Тат, чуєш? Я вигрібав, як міг. І тепер гребу на совість. Мама на городі останній раз була, коли бараболю садили. Тепер я її з цим не дістаю, все роблю сам. Надіюся, щось виросте. Але не треба на мене вішати все. І взагалі… фігово якось, що мама тобі на мене жаліється, щоби ти з війни все порішав. Дурдом “Сонечко”… Тат!.. Тат?..
На темному екрані блищали краплини поту. Данька двічі натиснув на дисплей — і смартфон ожив. Виклик урвався, от лише неясно, як давно. Біс із ними, з правилами, вони мають договорити! І він знову набрав батька. Але абонент виявився поза зоною.
Хлопець налив у лійку води і увійшов до теплиці. У ніс ударив сморід. В особливо спекотні дні від нього сльозилися очі. Але зараз Данька плакав від іншого. Він шкодував, що своїм ниттям зіпсував найдовшу за ці місяці розмову з татом.

*****

Сапати та підгортати бараболю Данька таки взявся з наступного дня. Коли сапа вгризалася в суху землю, він трошки менше себе гриз. Батько на зв’язок не виходив. І тому світ втрачав кольори. З усієї буденної сірості вибивалася лише буйна зелень картоплі. Яка росла і трималася попри все. Як тримався сам Данька. Як трималася Україна. Як тримався батько та його побратими. Таки влучну назву дали новому сорту.
А наступного ж дня, як скінчив, уночі почався дощ. Дрібний, але нудний і невпинний. Час від часу вибираючись із хатини та йдучи забетонованою доріжкою до самотньої споруди в кінці городу, Данька дивився на плоди своєї праці й тішився.
А потім читав новини і знову гриз себе. Тато не дзвонив, а там, де він був зараз, точилися важкі бої. Повідомлення у вайбері світилися як відправлені, але ще не отримані. І від того, щоби остаточно себе не з’їсти, Даньку рятували книжки та ще дід Петро, ліпший друг покійного дідуся, який жив на дачі неподалік і щовечора кликав хлопця скубнути цибулі та приходити на яєчню з салом.
– Ет, знов наших відвели! – повідомив, щедро насипаючи запашної страви в емальовану миску. – Але краще так, ніж мнясом перти, як ті виродки!
– Угу, – зітхнув Данька.
– Чим голова забита, га? – нахмурив брови дід Петро.
– Та так… дурнею всякою…
– Живий він! Він у тебе боєць із ого яким досвідом! А що чутки не дає, то йому зараз ніколи і вгору глянути. Та й зв’язку може не бути. Це ми тут з тобою як у Бога за пазухою: світло є, інтернет є, помитися є де. А там тільки обтрусив болото з форми, як знов щось летить!
– Та знаю я…
– От знаєш. А їси себе чого?
І Данька розповів. Сам від себе не сподівався такої щирості. І про картоплю, куплену шантажем, і про сварку з мамою, і про останню розмову з татом.
Схоже, дід Петро теж не очікував такої тиради від зазвичай неговіркого хлопця. Довго сидів, мовчав, а потім дістав цигарку та прикурив.
– А знаєш що? – усміхнувся. – От я думаю, що друг мій Федя, царство йому Небесне, зараз сидить на хмарині, баламбає ногами, дивиться, як ти тут хазійнуєш, і усміхається. Бо не знаю, що там виросте з вашої нової козирної бараболі, а з тебе таки дуже добре виросло. І руками зробити тямиш, і головою, і серце не порожнє.
– Та порожнє, – зітхнув Данька. – З татом виходить почутися пів чайної ложки в місяць, так я оте все на нього вивалив…
– А бо воно боліло. А таке не переболить, якщо його не чіпати. Наболить, нарве, а потім я-а-ак лусне! Отак воно і вийшло… Я певний, батько зараз там теж думає. І ви ще поговорите!
Відчувши, як хтось забирається йому на коліна, Данька опустив погляд. Пухнасте попелясте кошеня із такими синіми очима, що аж душа засміялася, глянуло хлопцеві в очі та затишно згорнулося на колінах.
– О, ти ба! – усміхнувся дід Петро. – Це підкинули нині зранку. Чую — у дворі хтось пищить. Виходжу з хати — є клієнт! Боялося-ховалося цілий день, а тут до тебе прийшло.
Данька усміхнувся, погладжуючи пухнастика і відчуваючи під долонею приємну вібрацію.
– Що, може, візьмеш його собі? Бо в мене вже таких підкидних шестеро!
– Ні, дідусю, – зітхнув. – Я ж на дачі тільки на канікули. А в квартиру не привезу, мої не терплять тварин у домі. Он, колись навіть щура завести не дали, а того ж у клітці тримав би. Та й через рік вступати. А в гуртягу з котом теж не варіант.
Данька думав, що відмовою засмутить діда. Але той глянув тепло-тепло і усміхнувся.

*****

Після дощів ягоди посипалися, наче з рога достатку. Тепер Данька збирав їх щодня, щодня й додому возив. Ще й допомагав закрити врожай, хоча бабуся вже з милицями цибала по хаті і бралася перебирати ягоди і всіляко допомагати. Але на ніч хлопець незмінно вертався на дачу. Звик уже.
А коли заяснів червоним кущ із порічками, а в теплиці з огірками з’явилися перші зеленці, Данька побачив на сусідському городі космонавта. Турбота сусіда про власну безпеку викликала не лише захват, але й непереборне бажання покрутити пальцем біля скроні. Коли сонечко найміцніше цілувало в маківку, цей вар’ят виходив на город у костюмі хімзахисту, гумаках із оприскувачем за спиною. І аж тоді Данька спохопився, що до власної бараболі не заглядав. Лише окидав її гордим поглядом, поки йшов поратися деінде.
Перейшовши грядку з кабачками, хлопець став перед яскравим зеленим прямокутником. Після дощів кущики добряче пішли в ріст і вже були йому по коліно. Листя було наче і звичайним, але напрочуд великим і м’ясистим, а біля стебла корінчик кожного листочка ніби потовщувався. Данька опустив погляд нижче, чи має силу рости ще щось поруч із такою буйною картоплею. І отетерів. Земля під кущами була встелена колорадськими жуками.
Хлопець схилився нижче, аби краще придивитися. Личинок серед них не було, усі дорослі. Деякі вже встигли висохнути, а якісь виглядали “свіжими”. Більшість ціленькі, а частину наче розчавили! Звів погляд на сусіда у скафандрі і обережно рушив до паркану, що розділяв його картопляний лан від сусідського.
Старих жуків на чужих кущах не було, зате личинок… мов ягід!
– Здоров! – почув гугнявий голос із-під респіратора. – Ти чим бараболю обробляв, що у вас жуків нема?
– Ми купили таку, — знизав плечима Данька.
І пішов поратися далі.
Але з тих пір йому засів у голові намір дослідити, як то їхня нова картопля із жуками бореться.
Спершу думав, що вітчизняні селекціонери якось примудрилися зробити новий сорт отруйним для жуків. Але ідея самому не сподобалася, від слова “взагалі”. Бо якщо так, тоді правду казала мама, сумніваючись, що врожай можна їсти людям. Але рослини виглядали так, наче жерти їх ніхто й не думав.
Якось Данька пристрілявся до листків камерою телефона із зумом. І дійсно спостеріг, що картоплю пробували їсти. Щоправда, встигли вкусити хіба раз-другий. Придивившись до іншого листка, знайшов на ньому відбиток жука, наче комаху добряче придавили згори. Але коли через годину пішов шукати того ж листка, щоби зняти на відео, він уже був звичайним як на вигляд, так і на дотик.
– Дивина та й годі, – пробубонів під ніс Данька і затявся, що не спробує тієї картоплі, поки не зрозуміє, як вона землю жуками встеляє.
Але терпцю для цього знадобилося більше, ніж рішучості. Бо до самого цвітіння його світанки минали в медитації. Сідав на краю грядки з кабачками і спостерігав. Легкий нічний вітерець, здавалося, і сам на світанні тікав від спеки, тому повітря стояло непорушно, а разом із ним і картопляний стрій. Анішелесь! Аж поки десь не почується тихе чи то “лясь”, чи “хрусь”, а котрийсь кущик не ворухнеться. Усього на секунду. А потім знову — хвилини в очікуванні наступного руху.
Коли Данька нарешті побачив те, за чим так довго полював, то спершу подумав, що не питиме більше квасу в діда Петра. А потім вирішив зняти чудасію на телефон. Та, щоби не чекати іще тиждень того дурного жука, якому захочеться сісти на крайній кущ, узяв одного з уже дохлих і поклав на листок. Прицілився камерою, але тільки посадив батарею і витратив усю пам’ять — нічого. Не обдурив.
А наступного ранку пішов попід парканом, щоразу оглядаючись. Ото цирк буде, коли сусід побачить, як Данька в нього жуків краде! На диво, попри всі забіги в хімкостюмі сусідська плантація була щедрою. Загрібши в жменю пів десятка колорадів, хлопець повернувся на межу з кабачками.
Очманілий жук заворушився не одразу. А розрухавшись, завмер. Певно, не чекав такого подарунка, бо Даньчина картопля таки була гарнішою за ту, яку смугастий вибрав попервах. Хлопець же тим часом запхав решту в пластянку (а раптом знадобиться дублер?) і пристрілявся камерою.
Та дублер не знадобився. І, передивляючись те відео раз по раз, Данька думав, що ж йому робити далі. І з цим новим знанням, і з картоплею, яку він тепер їсти навряд чи ризикне.

*****

Данька стрепенувся, зачувши цей звук. Повідомлення на вайбер! О, і дисплей увімкнувся! Точно воно!
“4.5.0. Люблю тебе, сину”
Схопив телефон. Довго строчив, потім стирав. І врешті відправив:
“І я люблю тебе, тату. Вибач.”
“Можеш говорити?”
І майже відразу дзвінок.
– Тат, привіт!
– Привіт. Ти на дачі?
– Ага. Тут саме гаряча пора. Огірки пішли.
А думка одна: тільки б не зірватися.
– О, супер! Мені аж сюди домашнім огірочком запахло. Кинеш одненького?
– Тат, – Даньку душив клубок у горлі, – приїжджай — усі твої будуть.
– Я мамі теж писав, але в неї, видно, на беззвучному. То перекажеш їй, що я вас люблю.
Не стримався.
– Тат… вибач… – ледве вимовив. – Ти там, а мені… понити захотілося…
– Сину, – і голосне зітхання у слухавку, – це моя вина. От це все моя вина.
– Ні, тату, ні!
– Дань, нині твоя черга трошки мене послухати, добре?
Хлопець тлумив у собі все: і слово, і навіть схлипування.
– Сину, це ти мені вибач. Коли ми виїхали, я думав, що врятував тебе від найгіршого. Потім у п’ятнадцятому я пішов, щоби пекло вас із мамою не наздогнало. Але… але я навіть не думав, що в тебе там, у безпеці, було своє пекло. Ти мовчав, а я не питав, я про своє думав, про те, що вважав важливішим. І тільки зараз я зрозумів, що мене з тобою не було тоді, коли був найбільше потрібен. Не тато на війні, а тато, який може прийти в нову школу поговорити з однокласниками і вчителями. Тато, який навчить захищатися. Тато, якому можна все сказати. А вийшло, що ти від 2014-го “великий хлопчик”. Який усе мусить розуміти, який завжди мовчить. І якого все дістало.
Даня занімів. Та не лише з подиву. Якщо він зараз заговорить, то розплачеться, мов дитина. А він давно не плакав при татові. Ні у вісім років, коли той уперше ішов на фронт, ні минулоріч. Але зараз він не зможе говорити, не заплакавши.
– А взагалі, – зітхнувши, продовжив тато, – я дуже тобою пишаюся. Мене просто розпирає від гордощів. Бо я у твоєму віці, посравшись із батьками, вмів тільки робити дурниці. Загуляти до ранку, накуритись, набухатись. Було, що тато мене всю ніч по району шукав. А ти пішов жити на дачу, і в тебе там усе виходить. І ти в шістнадцять можеш прогодувати не тільки себе, але ще й усіх нас на зиму.
Данька тихо засміявся, заховавши під смішком схлипування.
– Тому питання, чи ти син героя, вже неактуальне, – усміхнувся батько. – Бо ти сам — герой.
– Та блін! – хлопець не зміг стриматися. – Дякую, тат. Я тебе дуже-дуже, дуже-дуже люблю!
– І я тебе. А з мамою я поговорю, щоб вона на тебе не насідала…
– Та вже все окей. Бабуся ходить і взагалі, то мама тепер не дуже наполягає, щоб я вдома ночував.
– Ну, слава Богу. Тільки тобі там не сумно без компанії?
– Та ні. Коли ввечері нудно, йду до діда Петра. Він прикольний, багато знає, а ще в нього ціла котозграя.
– Це добре. А як там бараболя нова? Ще не копав?
– Та куди? Тільки перецвіла!
– Ну, ще тиждень — і можеш підкопувати молоденьку.
– Та ні, тат… якась вона дивна…
– Чим саме?
– Та вона… нє, тат, це треба бачити! Я тобі на вайбер відео скину.
– Скидай.
Але у слухавці десь далеко гримнуло.
– Добре, сину, кріпися. До зв’язку! Боже, як вони за…
Закінчення Данька так і не почув, із можливих варіантів жоден пристойний не пасував, бо в татовому голосі вчувалася не лише втома, але й злість.
Хлопець утер сльози, відіслав батькові відео. І усміхнувся, побачивши, що повідомлення доставлено. Наступна розмова не забариться! Тато неодмінно подзвонить, коли побачить це! Коли в нього буде час це побачити…

*****

Але і тут рівно не пішло. Через два дні тато написав звичайнісіньке SMS із невідомого номера. Його смартфон, вочевидь, не пережив той бій. І Данька, змирившись, що йому все світить як не горбик, то ямка, вирішив іти довшим шляхом.
Наступного тижня, завізши додому врожай огірків, він подався на ринок, щоби докупити те, чого мамі бракувало для консервації. І зрадів, що одним пострілом уб’є двох зайців: і скупиться, і продавчиню, яка втюхала їм цю чудовезну картоплю, розпитає.
Торгашку, котра ще навесні стояла на початку ряду і голосно припрошувала до різних сортів, упізнав одразу і впевнено рушив туди, де йому тоді сяйнула сонцем бараболя сорту “ЗСУ”. Але там стояв дід, щоправда, його молода картопля сяяла так знайомо…
– А що це у вас за сорт? – запитав Данька.
– “Санте”, – оживився дід. – Бери, дуже добра. Мої внуки люблять з неї робити ту… як його… о, картоплю фрі!
Данька подякував і пішов далі.
Обійшов обидва ряди, та не знайшов привітної, але ненав’язливої білявки з патріотичним і нехайповим сортом.
І тут же згадав, що в журналі дзвінків міг зберегтися номер чоловіка, який привіз їм картоплю на дачу! Знайшов, набрав. Абонент поза зоною.
– І чому я не здивований? – зітхнув хлопець і, прикупивши собі в діда два кіла молодої картоплі, закинув мамі все до маринаду та подався додому. Свою копати страшнувато, а ще більше — їсти, а молоденької ж хочеться.
Із автобуса ішов разом із дідом Петром.
– О, а ви чого їздили?
– Та собі сала купив, коцурикам корму. А ти чого на дачу бараболю преш? Що, своєї нема?
– Та є, але…
– Що?
– Дивна вона. Їсти страшнувато.
– Що, дротяники поточили?
– Та ні, я її ще не копав…
– Тоді що?
– Ех…
І хлопець розповів. А коли дійшов до найголовнішого, вони дісталися до дачі діда Петра і той запропонував винести з льоху квасу. Потім у Даньчиних руках була квартинка з холодненьким, а в дідових — смартфон, на якому саме відтворювалося відео. Хлопець знав його напам’ять і міг точно за хронометражем сказати, що саме зараз бачить його співрозмовник.
Ось Данька кладе на листочок картоплі жука. Ось жук розрухується, завмирає, трошки повзе, придивляється до листка, кусає його…
“Хрусь!” — це три листка на гілочці моментально зімкнулися. А на дідовому обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Ба більше, він зі ще більшим зацікавленням дивився, як листочки повільно-повільно повертаються у вихідну позицію, а мертвий і трохи розплющений жук падає донизу — до десятків інших таких же.
– Ні, ну молодці! – вигукнув дід Петро, повертаючи хлопцеві смартфон. – Значить, правильно картоплю назвали. І чого ти її боїшся?
– Так же ж… Ви хочете сказати, що оте, що ви бачити, нормально для картоплі?
– Незвично. От якби вона їх жерла, я б задумався. А так товче, грошей на хімію не просить… Хлопче, тут нема чого боятися. Це картопля, а не триффід!
– Овва! Ви Віндема читали?
– Та читав! А чого дивуватися? Тій книжці либонь стільки років, як мені. Ти боїшся, що там і під землею сюрпризи будуть?
– Та трохи.
– От якби її виводили для москалів, то бульби б вибухали. А так, думаю, добра буде бараболя. Завтра рано прийду, вкопаю кущик-другий.
– Е, чогось ви самі копати хочете, а не мене підмовляєте.
– Я старий, мене не шкода.
І першим розреготався

*****

Дід погрози не виконав. Зате тато почав чудити. Захотів дистанційно відзначити Данькові сімнадцять, але чомусь увечері напередодні.
“Піди до лісу хмизу набери. Дістань дідусеву пательню з диска борони, і триногу знайди. Якщо до міста поїдеш, то привези ще підчеревинки та грибочків. Бараболька і все решта в тебе є. Усмаж добре те все, а я ввечері вийду на зв’язок — відсвяткуємо удвох”.
“Пиво брати?” – вирішив пожартувати Данька.
“Бери. І квасу в діда Петра 🙂 ”
А потім знову зник.
Хлопець того ж вечора прочитав те куце листування дідові і за квасом побідкався, що хотів би на свій день народження тата вдома, а не просто вийти на зв’язок. А якщо то має бути так, що Данька буде жерти на камеру, а тато слинку ковтати, то він просто запалить вогнище для антуражу і зробить собі бутера.
– Тобто не будеш слухатися тата? – насупився дід.
– Мені здається, він уже звик і змирився.
– Ну-ну.
Але антуражем не було коли займатися, бо зранку Данька знов потарабанив додому врожай — велику торбу огірків і ще більшу — кабачків. Молоденьких, майже однакових.
Мама запрошувала заночувати і зустріти день народження вдома, а не впросивши натякнула, що завтра нікуди далеко не йшов, бо вони з бабусею приїдуть до нього на таксі з тортом і подарунками.
Повернувшись на дачу, уздрів, що на подвір’ї господарює дід Петро. Уже встановив на триногу пательню і чапав із городу з лопатою та відром у руках. А у відрі сміялася до сонця жовта, наче вимита картопля.
– Бач, а ти боявся. Не кусається вона! У холодильнику маринується підчеревина, а я зараз помию і посолю картоплю і гриби.
– Підчеревина? Гриби?
– Та вже мусив купити, бо ти ж таке упертюще не послухав тата! Я вже і дров он притаскав від себе, а то чує моє серце, що якщо ти за хмизом підеш, тато вийде на зв’язок у великій компанії: з тобою, лісом і комарами!
– Ой, наче тут їх не буде увечері…
– Так, розумако, йди хоч води привези, бо на дні в бідоні бовтається.
Хотів було покпинити з діда, чи той не командиром в армії служив, але таки поклав бідон у тачку і погуркотів до криниці. Крутив корбу, а сам усміхався. І все думав, як тато на відеозв’язок вийде, коли в нього і номер не свій, і телефон допотопний?
І тут із кишені залунало “Любі мої діти, милі мамо й тату…”
– Ого, тат, тобі що, номер відновили? – притиснув смартфон плечем.
– Ой, та що там відновлювати? – засміявся той.
– Та так, якщо поруч є сервіс “Київстар”, то що там…
А у слухавці — пружні кроки сипаною дорогою.
– Тат, ти куди йдеш?
– Та от на картоплю із салом спішу, а дивлюся, ти тільки по воду поїхав.
Отетерів. Озирнувся. Приклав долоню дашком. І в промінні сонця, яке вже схилялося до спочинку, побачив знайомий силует. Широко розставлені ноги в берцях. Одна рука в кишені, інша — з телефоном біля вуха. На голові кашкет, а на обличчі — Данька не бачив, але готовий був присягтися — усмішка!
– Тату! – вигукнув і побіг назустріч, забувши про тачку.
Вони дуже довго не розмикали обіймів. Міцних і мовчазних, у яких було так добре, як ніде й ніколи досі. Бо до цієї миті Данька не чувся дорослим чоловіком і маленьким хлопчиком водночас. Чоловіком, бо відчув ту спільність із батьком, про яку тільки мовчать удвох. А хлопчиком, бо нині зустрівся з дивом: навіть страшна війна відпустила тата додому, щоби він побув із Данькою в його день народження.
Коли заводив тачку на подвір’я, дід Петро розігнувся від пательні, під якою палало вогнище.
– О, здоровенькі були! Слава Україні!
– Героям слава! – усміхнувся тато і міцно потиснув старечу руку.
– Ви знали? – поцікавився хлопець.
– Здогадався, – усміхнувся дід.
А коли за годину вони з татом узяли в руку по гарячій запашній картоплині, перш ніж її розлупити, батько поцікавився:
– Диви, яка гарна бараболя! І чим вона тобі не вгодила?
– Я зараз відео покажу, – Данька поліз у кишеню за смартфоном.
– Та знаю — вона жуків сама б’є, – і хитра усмішка до вух.
– Ти таки встиг побачити моє відео?!
– Ні. Я давно знав. Ще коли ви з мамою її купили і назву сорту мені сказали. В нашому підрозділі служить один із селекціонерів. Такі чудеса розказував, що в них іще у планах…
– І що?
– Та багато чого. Але як про все знатимеш, овочів сахатися почнеш, – засміявся батько. – А мамі про таке взагалі розповідати не можна. Не повірить, що ГМО — це корисна і безпечна штука.
– І про цю бараболю не розкажемо?
Батько вкусив картоплину, задоволено примружився, а прожувавши, похитав головою.
– Нізащо! Добре, що вона в нас не городниця — нічого не помітить.
Данька усміхнувся. На душі стало тепло. Його з татом пов’язала ще одна таємниця.