Дерево Гелін Валі

Мабо спало міцним сном, коли нещасний Олав в темноті повертався додому після роботи в каменярні, яка знаходилась за межами Великого Міста. Він ледве переступив поріг свого будинку, коли його ноги підкосились, і він, як вежа, рухнув додолу без свідомості. Так і пролежав Олав до самого ранку на холодній та брудній підлозі, поки його не збудив промінець сонячного світла, який, знайшовши щілину у старих дерев’яних стінах, проник в середину халупи та ласкаво торкнувся його щоки.

Прокинувшись, Олав взяв старе іржаве відро й пішов до криниці, щоб набрати свіжої води та вмитись. Хоч він і, здавалось, трохи поспав, тіло все одно затопила свинцева втома. Кістки ломило, ніби він підхопив лихоманку. Якась дивна хвороба не відпускала його зі своєї пащі ось уже місяць. З кожним днем боліло все сильніше та нестерпніше.

Одного разу, працюючи в кар’єрі, Олав безсило впустив свій молот, впав на коліна та гірко заплакав. Ніхто не звернув на нього уваги, крім старого друга, який порадив звернутись до лікаря.

Послухав доброї поради Олав, спакував все, що в нього було: окраєць хліба, кухоль старого меду, який він беріг ніби скарб, та й пішов у Велике Місто до лікаря. Невтішну новину отримав: невиліковно хворий, і хвороба ця швидко прогресувала — його тіло наче точили шашелі.

— Я помру? — запитав Олав.

— Ми всі колись помремо, — спокійно відповів лікар Якоб.

— Мені страшно! Я не хочу помирати.

Лікар похитав головою.

— Ніхто цього не хоче. Є речі, які ми не можемо змінити.

Олав опустив погляд. На душі стало тяжко. Сум прийняв його у свої в’язкі обійми. На розум спали темні думки, бо прожив він зовсім мало, ще не бачив світу, не пізнав щастя.

— Моє життя надто нікчемне для того, щоб померти так рано.

Лікар сардонічно усміхнувся:

— Можливо, це стане вашим рятунком, бо згодом ви не зможете терпіти муки, які на вас чекають у найближчому майбутньому.

Олав вже не міг. Але й на ліки не було грошей. Чоловік подякував за теплу зустріч та пішов геть.

Помаленьку тупцяв він ґрунтовою дорогою, яка допомогла скоротити шлях. Дивився на безхмарне небо, згадував матір, батька, яких теж забрала хвороба. І раптом побачив серед зелених степів чергу з сотень людей. Здалося спочатку, що то великий змій повзе кудись по зеленій траві, але ні, зір обманув — коли він підійшов ближче, побачив, що в тій черзі стояли люди не тільки з Мабо, а й з інших сіл. І навіть його давні знайомі з Великого міста.

Осторонь стояв сусідський хлопець Корі, тримаючи на руках свого рудого ледачого кота, та з цікавістю дивився на те, що відбувається.

— Що продають? — поцікавився чоловік у хлопчика.

Підліток знизив плечима:

— Та наче нічого.

— Тоді чому зібралась черга?

— Мм… На дереві Гелін Валі несподівано виросли яблука.

Стародавнє спляче дерево, яке ніколи не цвіло та не родило, виявляється, ще здатне дати врожай.

Чув він раніше щось про це дерево. Сповнену див легенду, яку ще його батьки розповідали, а їм переповідали їхні батьки. Тільки суть її не пригадати, стерлась з пам’яті.

— Плоди дерева Гелін Валі цілющі, — промовив Корі.

— Справді? — По тілу Олава наче електричний струм пройшов. Від хвилювання заціпенів.

— Так бабуся сказала.

Чоловік ще раз поглянув на чергу — довго ж йому прийдеться чекати, а сил зовсім не залишилось. Розвернувся він та неспішно почалапав додому.

Всю ніч крутився він з одного боку та на інший. Тапчан здавався йому твердим як камінь. Біль загострився. Сумніви розривали душу на шматки, бо думав Олав, що даремно не розпитав що до чого. Чи справді ті яблука зцілили когось.

Сходило сонце. Заспівали пташки. Послухавши трохи їхніх мажорних пісень, вийшов Олав на вулицю й побачив гурт людей, що рухався в напрямку, де росло дерево. Мов сонна муха він підійшов до Мо, чоловіка, що працював разом із ним на каменярні.

— Хіба не дійшли до тебе чутки, що пані Урсула знову почала ходити, з’ївши яблуко з того дерева? Одне-однісіньке! — Коли ж він мав почути ту новину? — Сталося справжнє диво, в яке практично не віриться!

— Так, не віриться… — задумливо протягнув Олав.

— Але пані Урсула знову ходить! Та що там! Літає мов метелик!

Олав дивився на нього великими здивованими очима, не здатний до кінця повірити в новину. Аж надто фантастично вона звучить!

— Та й тобі не завадило б підлікуватися! Ти он геть сам на себе не схожий! Шкіра і кості!

Слова Мо потрапили в саме серце. Хвороба і справді висушила його тіло, як палке сонце — ґрунт. Потрібно було хоча б спробувати.

Натхненний словами друга, Олав пішов слідом за ним, але все ж відстав від натовпу, що безперешкодно сунув мов гора. Насилу він переставляв ноги. Тихенький стогін виривався з грудей, з очей котились жаркі сльози. Але попереду його чекав порятунок! Він думав тільки про те, що скоро біль згасне, як вогонь свічки, що догорає. Аби тільки дістати те яблуко!..

Черга зібралась нескінченна. Люди все прибували й прибували. Поверх людських голів Олав ледь міг розгледіти крону того самого дерева. Минула година, друга, третя, а він навіть не зрушив з місця. Терпець урвався.

Він вирішив, що нехай його ненавидять, задавлять, поб’ють, але все одно він все ж отримає те, за чим прийшов.

Олав зібрався з духом та пішов напролом, наперекір бурмотінню обурених.

— Агов! — звучало Олаву в спину. — Чого штовхаєшся? Божевільний!

Та інші його не хвилювали, його вже ніщо не хвилювало крім плодів дерева Гелін Валі.

Подерті штани вмить обліпили колючі будяки. Олав біг швидше і швидше, наче гепард.

Дійсно, на дереві Гелін Валі, яке стеріг бридкий велетенський пес Варг, виросли прекрасні червонобокі яблука. Сльози потекли з очей Олава, адже надія, що він буде вилікуваний, знову зажевріла в душі.

Кудлатий триголовий Варг ходив взад-вперед, стежачи за тим, щоб ніхто не підійшов близько до дерева та без дозволу не зірвав цінний фрукт. Із смердючої пащі тварини тхнуло так, що Олава почало нудити, хоч він зупинився доволі далеко. Картузом він затулив носа.

— Всього одне яблуко! — Жінка в сірій сукні впала на коліна перед звіром. — Щоб врятувати мою любу донечку!!!

Та Варг навіть не глянув в її сторону.

Вона підповзла ближче і знову розридалась.

— Всім відомо, що мій дозвіл можна отримати виключно за невелику плату. Що ти готова мені віддати? — поцікавився Варг, злобно примруживши очі.

— Порося! В мене є молоденьке порося! — запевнила жінка.

Монстр облизався.

— Добре, — погодився Варг, — якщо до заходу принесеш, то і врятуєш доньку.

Помолившись, жінка побігла в напрямку Мабо. Олав дивився їй услід. Наскільки він знав, сім’я тієї жінки жила бідно. А охоронець попросив ще і їхнє порося — найдорожче, що вони мають. Що ж він попросить у нього?

Олав ступив вперед, але його тут же відштовхнули, сказавши, що він не займав черги.

Запалали зорі, коли чоловік нарешті привітався з Варгом, низько вклонившись. Тварина вже просто лежала, схрестивши передні лапи та показуючи гострі, як лезо, кігті.

— Кажи, бідолашний!

— Мені потрібне яблуко, щоб вилікуватись від смертельної хвороби, — відповів Олав.

— Так-так, всі немічні й хворі, — злорадно хихикнув Варг. — Здається, не осталось на світі здорових. Що ти мені принесеш?

Олав подивися на людські дари, які лежали під деревом, розуміючи, що в нього немає нічого. Абсолютно нічого.

Надто довго думав чоловік, щоб Варт помітив сумніви на обличчі стражденного.

— В тебе є священна капа, — сказав звір.

— Так, є, — Олав почухав потилицю. — А звідки про неї відомо?

— Хм, в мене свої секрети.

Олав не знав, чи вона сподобається Варгу, адже капа вже була дуже старою та потертою, але все одно приніс її.

Кинувши її біля купи інших дарів, він сказав:

— Ось.

Варг підняв лапу:

— Добре. Тепер можеш зірвати одне яблучко. Але не більше. Пам’ятай, я все бачу: що ти робиш та про що ти думаєш.

Олав кинувся до дерева. Щоб зірвати яблуко, йому довелося підстрибнути. За мить він з’їв фрукт, а недогризок викинув в траву. Біль зник ніби по клацанню пальців, чоловік не вірив своїм відчуттям. Почав стрибати, присідати, танцювати, ніби перевіряв себе.

— Дякую, — повторював він знову і знову, — дякую безмежно!

Зажив Олав своїм звичним життям. Нарешті почав виконувати норму, зарплата трішки збільшилась, і він нарешті купив насіння та засіяв невеличку грядку під вікном. Виростив свої овочі, через що почувався щасливим. Та серце все одно точив черв’ячок, адже бачив та чув він, що просили інші, як швидко вони багатіли, а він використав свій шанс майже даремно. Можна ж було попросити грошей, на які й купив би ліки та новий будинок — цей почав розвалюватись.

Пішов Олав знову до Варга. Все менше плодів залишилось на дереві. З сумом подивився, як вітер колихав їх, немов маленьких діточок.

Ледь зумів Олав без остраху та сорому поглянути на чотирилапого охоронця.

— Не соромся. Кажи.

— Мені потрібні гроші, щоб купити новий будинок, адже зарплатні ледь вистачає на прожиття, а моя халабуда от-от розвалиться.

— Що на заміну? — запитав Варг.

— Що побажаєш.

Звір не довго думав:

— Хочу м’ясця рудого котика. Та саме того, що живе у твого сусіда. Так, ставки ростуть. Але ти отримаєш те, що хочеш.

Довго Олав стояв на місці й розмірковував. Корі обожнював свого вихованця. Пухнастий — єдина радість в житті того малого, і він не посміє її відібрати.

Але… з іншого боку. Нарешті він спатиме на м’якому ліжку, і зі стелі під час дощів на нього не буде капати вода.

Довге було полювання, але Олав все-таки впіймав кота та приніс його Варгу.

Через тиждень Олав став найбагатшим жителем Мабо. Гроші самі йшли йому в руки, куди б не пішов — знайшов монету, або мішок грошей. В грядках викопав грудку золота. Купив він все: одяг, великий маєток, автомобіль. Згодом одружився з молодою красунею. Та все ж студили душу думки, від яких зовсім втратив спокій. Його Нора така вродлива, а він старіє з дня в день все помітніше. Чи буде вона його любити так само палко, як зараз? Чи буде вона пам’ятати після того, як час зітре його з обличчя землі?

Через багато років прийшов він знову до Варга. Дерево Гелін Валі всохло, скинуло листя, але залишилось ще одне яблуко.

Олав впав перед Варгом на коліна:

— Я багатий, але в мене залишилося дуже мало часу, і я не встигну витратити всі ті гроші, що в мене зараз є.

— Ти просиш занадто багато.

— Знаю! Але що мені залишається робити? Я вже старий, але дуже хочу жити!

Всі три голови Варга єхидно посміхнулись.

— Що ж… принеси мені людське серце, і тоді отримаєш безсмертя, — сказав Варг, облизавшись. — Така моя ціна. Чи тобі це не під силу?

Олав не знав, що відповісти. Минулого разу, коли він вкрав кота, майже не відчув мук совісті. Зараз здається, що то було надто легко зробити. Що з ним коїться? Чому він стає таким безжалісним?

Олав пішов і повернувся через два дні, з людським серцем в руках, яке кинув в лапи задоволеному Варгу.

— Чого чекаєш? — запитав звір.

Чоловік дивився на свої руки, що були по лікті в крові.

— Навіщо ти попрохав мене це зробити? — кинув різко Олав. — Невже не було інших варіантів?

— Яке бажання, така й ціна.

Олав зірвав останнє яблуко — і дерево розсипалося на попіл, який розвіяв вітер.

Чоловік відкусив шматок яблука, яке здалось йому солодшим за мед. Раніше він не відчував смаку, але зараз зрозумів, що не їв в житті нічого смачнішого. Олав не зчувся, як з’їв насіння та качан, які зазвичай викидав.

Через мить він відчув біль в животі, щось всередині заворушилось. Олав торкнувся живота та закричав від жаху. Гілка дерева пробила його черево, за нею — ще одна. Чоловік впав на траву, рясно окропивши її кров’ю.

Глибоко вросло коріння, гілля потягнулось до сонця.

— Ну що ж, — промовив Варг, — Олав Асґейр, ти хотів жити вічно, тому в тебе є щонайменше тисяча років в запасі.