Ігри з Джокером

– 1 –

Пам’ять поверталась поступово, але швидко. Ден розплющив очі і побачив пронизливо-блакитне небо без жодної хмаринки. Густе, трохи задушливе повітря дозволяло тим не менш досить вільно дихати. Стиснувши кулак, Ден відчув у руці пісок. Але це не міг бути Марс. До того ж прокинутись він мав у капсулі, а не лежачи на піску горілиць. Оглянувши себе, Ден побачив той самий комбез, в якому вкладався у капсулу. Поворушивши руками і босими ногами, прислухався до тіла. Нібито все гаразд.

Всівшись, Ден роззирнувся. Навкруги розкинулась гола пустеля без жодних ознак капсули. Натомість неподалік в тіні невисокого куща стояв якийсь химерний скутер, поруч із котрим сидів, пильно втупившись у Дена не менш химерний персонаж. На темно-бронзовому дитячому обличчі світились яскраві зелені очі. Під ними і на кирпатому носі красувався розсип рудого ластовиння. Над чисто виголеними скронями височів гребінь рудого волосся, заплетеного в косу від лоба до потилиці. Біла сорочка свободного крою з білою вишивкою на рукавах і горловині вільно спадала на сірі штани з купою кишень, заправлені в жовті берці з високими халявами. На лівій руці аборигена виблискував глянцем масивний чорний сегментований браслет. В руках – сумочка з жирним блакитним хрестом.

– Ну що, очуняв, туристе? – пролунав глибокий баритон, різко контрастуючи з дитячим обличчям. Мова при цьому здалася Денові незнайомою і водночас цілком зрозумілою.

– Та начебто так. Але де я? – автоматично відповів Ден і одразу ж зловив себе на тому, що вільно говорить начебто чужою мовою.

– Ти серйозно? – непідробно здивувався чолов’яга. – Валяєшся тут посеред барбарійської пустелі за п’ятсот миль від Магрибада без речей, їжі й води і питаєш «Де я?» Ти хоч пам’ятаєш, як тут опинився?

Ден ледве не почав розповідати про свою спробу втекти на Марс, але вчасно схаменувся.

– Ні, абсолютно, – відповів він, одразу розуміючи, що це, на жаль, чиста правда.

– І що, навіть імені свого не пам’ятаєш? – насупився «ірокез».

– Ім’я пам’ятаю. Деніел. Можна просто Ден.

– А я Торвік. Можна просто Тор, – відповів чоловік і простягнув Денові білий циліндр. – На, попий.

Ден схопив флягу і заходився шукати отвір, шийку чи кришку. На ідеальному циліндрі не було нічого схожого навіть на кнопку чи щось подібне.

– От нещастячко! – скрушно зітхнув Тор, забираючи флягу. – Дитя нерозумне!

Виконавши пальцями якісь маніпуляції над одним з торців циліндра, він повернув Денові флягу вже з відкритою кришкою.

– Це вода? – про всяк випадок уточнив Ден.

– Так, – єхидно посміхнувся Тор. – Пробач, з алкоголем на Барбарії скрутно. На цій планеті бухло – табу… Навіть злочин.

Здогадка про те, що Ден повернувся на Землю і сидить десь в Аравійській пустелі, зазнала нищівного удару.

– То Барбарія – це окрема планета? – несміливо перепитав Ден.

– Бінго! – вигукнув Тор. – Починаєш щось пригадувати?

– Ні, – похитав головою Ден. – Поки що ні.

– Бідулька, – розпачливо змахнув руками Тор. – Схоже незлецько ти головою пошкодився. Ти як взагалі, голова не болить? Тоді вставай, час рушати. Сонце он-де вже піднялося, а до твого букету ще теплового удару не вистачає. Ми й так з тобою тут надто забарились.

Коли обидва підвелись, Ден виявив, що Тор ледь не на голову нижче за нього, але дуже кремезний та нівроку широкоплечий. Всівшись за кермо скутера, Тор натягнув чорні окуляри й махнув Денові рукою:

– Сідай уже, помчали!

– Куди? – спитав Ден, тим не менш вмощуючись на задньому сидінні, яке, як виявилось було ще й обладнане спинкою, а спереду – рамкою, щоб триматись.

– Куди-куди! В Магрибад, до цивілізації! Чи ти волієш лишатись у пустелі?

З цими словами Тор запустив двигун. Той тихенько зашелестів, скутер піднявся десь на метр і рвонув уперед.

Дена одразу ж втисло в спинку сидіння, у вухах засвистів теплий вітер. І хоч як широка спина Тора захищала Дена від зустрічної пилюки, йому все одно довелось примружитись, а потім навіть відвернутись. Позаду тягнувся довжелезний шлейф пилової хмари. Наче велетенський пухкий змій хижо звивався й клубочився, марно намагаючись наздогнати скутер.

***

За пару годин сонце вже почало припікати нівроку і дихати ставало все важче. Ден уже почав міркувати, як би себе прив’язати до рами на випадок втрати свідомості. Але Тор, схоже, теж не відчував захвату від такого клімату, тож звернув до кам’янистого масиву, де залетів у тінь величезної арки з пісковику, стишив хід і зупинився.

– Все, привал! – проголосив він, злізаючи зі скутера. – Виколупуйся, спеку перечекаємо тут.

І він впевнено покрокував вглиб тіні до стіни арки. Ден зауважив, що попри важкі берці Тор ступав дуже м’яко і тихо, наче кіт. Мабуть, секрет полягав у пружних підошвах. Глянувши на свої босі ноги, Ден вирішив обережно промацати ґрунт. Проте пісок виявився хоч і теплим, але не таким уже й пекучим. Глибока тінь від арки сумлінно робила свою справу.

Тор тим часом розклав на піску невеличку скатертину і кинув на неї шмат якогось зеленого стебла, схожого на паросток бамбука. Зиркнувши на Дена, що підходив, він дістав з-під сорочки ніж з поясного чохла і розрізав трубку навпіл. Одну половину простягнув Денові.

– Це що, курити? – не зрозумів Ден.

Тор глянув на нього як на недоумка.

– Це вдихати. Алахоє. Дарує свіжість і тонізує. Наче дихаєш морським бризом.

– Наркота? – не припинив сумніватись Ден.

– Навіть не сподівайся, – реготнув Тор. – За наркоту на Барбарії бува і голови рубають.

І схопивши губами свою трубку, заходився викладати на скатертину невідомі Денові овочі-фрукти. Ден всівся поруч і обережно вдихнув крізь трубку. Відчуття йому сподобалось. Присмак солі, хвої, м’яти і ще невідомо чогось дійсно дарував насолоду дихання свіжим повітрям морського узбережжя.

Вдосталь насолодившись, Ден витяг з рота трубку і звернувся до Тора:

– А розкажи щось про Барбарію… Бо я геть нічого не пам’ятаю.

– А що розповідати? – відгукнувся Тор, починаючи щось жувати. – Планетка так собі, на любителя. Води мало, рослинності мало. Пустеля. Єдиний плюс – до біса корисних копалин. За їх рахунок барбари й живуть. Мегаполіси – просто екзотика якась. Побачити таке варто. Але жити тут… Я б довго не зміг.

Слухаючи Тора, Ден і собі обережно приступив до трапези, старанно повторюючи всі маніпуляції, що робив Тор з невідомими продуктами. Смакувало незвично, але досить цікаво.

– Ти так розповідаєш, ніби сам не барбарієць, – зауважив Ден.

– Звісно ж не барбарієць, – посміхнувся Тор. – І навіть не барбар. Я – рут. Рута моя батьківщина. Чув про таку?

Ден похитав головою.

– А Рута – теж окрема планета? – запитав він.

– Угу, – ствердно кивнув Тор. – Найкраща! Хоча, мабуть, теж не для всіх… А ти як мавпочка. Все за мною повторюєш. Пробач, я тобі дійсно співчуваю. Це ж треба так пам’ять втратити, щоб забути, як їсти! Але це свідчить, що ти точно не барбар. Той би рефлекторно свою їжу згадав. Та й не схожий ти. На водні раси теж – ти б тут уже давно сконав… Для чучхайця твоя юнілінгва надто досконала. Без акценту. Найбільше схожий на руфійця, але недостатньо блідий, та й не буває у руфійців бурштинових очей. Тож якої ти раси? Тільки чесно! Не все ж ти забув. Ім’я ж бо пам’ятаєш!

– Чесно? – із сумнівом глянув на Тора Ден і зітхнув. – Я європеоїд.

Тор насупився.

– Не схоже, що ти брешеш. Але я щось не чув про такий світ у Короні.

– У Короні? А це що таке?

– Матінко моя рідна! – хлопнув себе долонями по колінах Тор. – Ну геть немовля! А на позір – розумна людина. Ну гаразд, диви сюди.

І Тор намалював ножем на піску маленьке сонечко з великою кількістю променів.

– Це – Корона. Коло в центрі – це Ядро, центральна зоряна система. Промені – це пелюстки Корони. Кожна пелюстка – портал до окремої зоряної системи. На кожній живе своя раса… Щоправда, в нашій пелюстці – біда. Одразу дві населених планети. Рута і Руфія. Відповідно дві розумні раси – рути і руфійці.

– А чому біда?

– Тому що руфійці – скажені тварюки… Розумієш, обидві планети в гравітаційній пастці. Тобто весь час одним боком повернуті до світила. Нема дня і ночі. Є лише світлий і темний бік. Руфія ближче до зірки і на світлому боці там надто спекотно. Тож руфійці постійно живуть у сутінках. Тому всі вони дуже бліді і з бляклими очима. А на Руті клімат м’якше і ми живемо на світлому боці… У нас в південній півкулі навіть моря є. Невеличкі й теплі…

Тор замріяно замовк, аж поки Ден не вивів його зі ступору:

– Так у чому ж біда?

– Вони нас колись давно завоювали. Обманом і підкупом. Ми лише нещодавно дивом вирвалися з руфійської кабали. Вся Корона визнала нашу незалежність. А вони все ніяк не вгамуються. Захопили частину нашого простору в системі, провокації влаштовують, портал блокують. А наші знову шмарклі жують. Домовлятись намагаються… Ті самі граблі.

– Граблі?

– Ну, це в нас на Руті вислів такий. В тому сенсі, що повторюються старі помилки, з яких висновків не зробили.

– А що ж інші раси? Корона? Чи теж шмарклі жують, домовляються, кажуть одна пелюстка – один народ?

Тор пильно глянув на Дена:

– Ти що, згадав щось?

– Та ні, – зітхнув Ден. – Просто граблі – вони в усьому Всесвіті – граблі… А ще ви ненавидите цю підлу расу, а вони вас в расизмі звинувачують.

Тора аж підкинуло.

– Расизм – це вважати свою расу вище за інші. Рути на таке не хворіють. Навпаки, це руфійці усі раси недолюдьми вважають. Навіть чучхайців чурками називають. Але це їм не заважає спільні справи крутити. Дволикі покидьки…

Тор відкинувся на спину і заклав руки за голову.

Ден сумно втупився в малюнок.

– А в центрі кола? – запитав раптом він. – Що то за система?

– То Ядро, – не змінивши пози відповів Тор. – Спільний простір. Купа планет, але одна – просто унікальна. Там усім расам добре. Земля називається.

Ден на хвилину закляк, не ймучи віри і не знаючи, що думати. Та врешті-решт прошепотів:

– Слухай, Торе. Мені туди треба, на Землю.

Тор знову підстрибнув, але цього разу зі сміхом:

– Ти ба, який оригінал! Туди всім треба! Але мало в кого вистачить грошей, щоб там хоч день прожити! Це ж рай для товстосумів!.. Хіба що зможеш найнятись прислугою до дуже багатого покидька… Але й це не так легко!

– Ти не зрозумів, – сумно відповів Ден. – Я – землянин.

– Хто?!

– Ти питав про мою расу. Ти – рут, бо ти з Рути. Барбари з Барбарії, руфійці з Руфії. А я – землянин, бо я з Землі.

Тор насупився, а потім співчутливо зітхнув:

– Нещастячко. Твоя макітра бореться з амнезією методом заміщення. Чи заповнення порожнечі… Нікому більше такого не кажи, бо опинишся в божевільні… Бач, справа в тому, що на Землі ніколи не було нікого розумнішого за мавп. Не існує такої раси – земляни…

І Тор знову відкинувся на спину.

Ден теж ліг і заплющив очі. В уяві з’явилась картинка, як його капсула на шляху до Марса потрапляє в якусь лакуну і виринає в іншому Всесвіті.

– Якщо я не з Землі, то, мабуть з паралельного світу. Там немає ніякої Корони, а на Землі живуть земляни…

– Доправлю тебе до Ядра… Все одно туди летіти… І здам першому ж патрулю Центрополу, – пробурмотів у відповідь Тор. – Нехай розбираються, землянин ти, чи прибулець… Все, відпочивай. Нам іще до Магрибада чухати.

– Там у тебе корабель?

– Так, яхта. «Пташка».

– 2 –

Ден прокинувся від того, що хтось штурхає його в плече. Розплющивши очі, він із жахом побачив просто перед своїм обличчям бронзове чудовисько з зеленими очима, білозубим вискалом і рудим гребенем. Скрикнувши від несподіванки, Ден смикнувся, але миттєво пригадав події поточної доби.

– Чорт! – і собі відсахнувся Тор. – Нерви у тебе ні в біса! Ти хоч тепер нічого не забув?

Ден заперечливо замотав головою.

– Ну добре, «землянине». Вставай, час вирушати.

Друга половина шляху до Магрибада відрізнялась від першої лише тим, що початкова спека потроху йшла на спад і дихати ставало трохи легше. Сонце поволі схилялось за обрій, а попереду з-за виднокраю вже висувались свічки хмарочосів мегаполіса. У міру наближення будівлі ставали все більше, і в надвечірніх сутінках уже можна було розгледіти, як сяють на сонці їхні верхівки, в той час, як нижні поверхи вже запалюють світлове шоу нічних вогнів. Іще Ден спромігся розгледіти велику кількість зелені, що звисала з дахів і терас хмарочосів.

На жаль, сподіванням Дена роздивитись усю розкіш мегаполіса не судилося здійснитись. Тор узяв трохи вбік, і Магрибад лишився в стороні. А попереду вимальовувався величезний плаский майданчик із безліччю стоянкових вогнів на грандіозних махинах різноманітних конструкцій. Це явно і був космодром Магрибада.

При наближенні виявилось, що злітне поле огороджене лише звичайною сіткою з металевого дроту, хоча, можливо, і під напругою. Зупинивши скутер перед ґратчастими воротами, Тор зауважив:

– Справжнього Магрибадського космопорту ти не побачиш. Там усе надто складно і офіційно. А це так собі, побічний майданчик для дрібноти. Загін для верблюдів. Але нам так зручніше.

З цими словами він зліз зі скутера, підійшов до воріт, кудись притулив свій браслет, і ворота роз’їхались.

Далі скутер, лавіруючи між зорельотами, дістався чергового металевого монстра і зупинився. Тор знову щось пробарабанив на своєму браслеті, і перед хлопцями відчинилися стулки шлюзу. Загнавши скутер всередину, Тор закріпив його у відповідній ніші і жестом запросив Дена до внутрішніх стулок, усміхаючись білозубим вискалом:

– Ласкаво просимо до «Пташки», шановний «землянине»!

***

Всередині корабля Дена з Тором зустріло вже увімкнене освітлення, що було не дивним. А ось неприємною несподіванкою виявилась наявність там кількох людей в сірих одностроях з чимось на кшталт пістолетів-переростків, націлених на хлопців. Єдину яскраву деталь у цих уніформістів становили помаранчеві лички на погонах – у когось дві, у когось три.

– Ані рус! – скомандував єдиний вояка, в якого було чотири лички. – Васі айдікоми!

Тор насупився, глибоко зітхнув і заговорив рівно і монотонно:

– Це – приватне судно. Я його власник. Знаходжусь на Барбарії за милостивим запрошенням шейха Ельмаса. А це майже дипломатична недоторканність. І якщо у вас немає судового припису – ласкаво прошу на вихід.

Обличчя офіцера осяяла зловтішна посмішка.

– Ти, хлопцє, мабуть, не знати. Сьогодні вдень сейх Ельмас арестувати за наказ падисейх Аристарх Мудрий. Ти крассє не згадувати, кому ти тут гостював. А сцьодо припис… У нас є десцьо більсе. Ми мати санкції на будь-які дії для підтримувати безпека на протязі саміт, котрий бере уцясть нас Великий Кормцій. Яксцьо ти не розуміти – ми гвардія Великий Цюцьхай!

– Та це я і так бачу, – скривився Тор. – Але не розумію, яке відношення я маю до безпеки саміту?

– Розбиратись, – відрізав чучхаєць і простягнув руку. – Айдіком!

– Маячня, – пробурмотів Тор і стягнув із зап’ястка свій доволі масивний чорний браслет.

Офіцер передав браслет своєму підручному, а той прилаштував його до якогось пристрою і за мить проголосив:

– Торвік Гук. Рута. Дрібний контрабандист…

– Я протестую! – втрутився Тор. – Ви не маєте права звинувачувати мене в контрабанді! Гадаю, ви вже обнишпорили весь корабель і пересвідчились, що у мене все чисто!

– Ви, рути, усі контрабандисти і терористи! Ми розбиратись, – знову відрізав старший і простягнув руку до Дена. – Айдіком!

Ден розгублено глянув на Тора, всім своїм виглядом ніби питаючи: «Що мені тепер робити?»

– Я знайшов його серед пустелі сьогодні вранці, – прийшов на допомогу Тор. – Схоже на те, що якісь бандити його пограбували і викинули серед ночі. Бідолаха напевне добряче стукнувся головою. У нього повна амнезія і жодного майна, жодних документів…

– От баць! – пожвавішав офіцер. – А ти казати «не контрабандист»! Як мінімум возіння нелегалів. А то й торгівля людьми!.. Васа арестована!

Затриманих обшукали, відібрали в Тора ремінь і чохол з ножем та вигребли з чисельних кишень штанів усіляку дрібноту. Закутими в наручники, арештантів вивели з «Пташки» і завантажили в невеличкий аеробусик чучхайців.

– Скидається на те, що ти таки побачиш космопорт Магрибада. – сумно пожартував Тор. – Але здалеку і крізь ґрати.

– Не розмовляти! – грізно гаркнув охоронець, для вагомості наставляючи на бранців зброю.

І дійсно, полонених вивантажили десь на околиці безмежного злітного поля, де лише яскраві вогні на обрії вказували на те, що там – космопорт.

Бранців завели всередину гігантської металевої махини з помаранчевою зіркою на борту і залишили в тісній каюті. Все вмеблювання обмежувалось двома койками. Хлопці стомлено опустились на жорсткі матраци, набиті чимось на кшталт соломи.

– Цікаво, – в першу чергу стурбовано запитав Ден. – Чучхайці арештантів годують? Бо якось уже було б доречно повечеряти.

– Ох, матінко! – підкинув до гори руки в кайданках Тор. – Свята незайманість! Ми в повній сраці, а він за вечерю!.. Пробач, що не лишив тебе в пустелі тихесенько сконати. Без зайвих страждань… Бо в чучхайців страта – це як комаху розчавити! Вони ж самі як комахи. Вони ж не люди!

– Це як? – здивувався Ден. – Роботи?

– Майже, – скрушно відповів Тор, опускаючись на койку. – Формально – достоту люди… Але вони – мурахи. Чучхай – це мурашник, на верхівці якого замість королеви – Великий Кормчий. Індивідуальність особистості – це вже злочин, а якщо життя не присвячено мурашнику – це, вважай, смертний вирок. Найстрашніша мілітаристична диктатура в Короні!

– Ти ж казав, що найгірші – руфійці, хіба ні?

– Та казав… От і Альянс їх теж розглядає окремо. А вони в тандемі. Підсилюють один одного. Синергія, чорти б її! І давити цю синергію треба вкупі!

– Угу, – зітхнув Ден. – Граблі і граблі… А що таке Альянс?

Але одразу дізнатися, що таке Альянс, Денові не судилося. На дверях клацнув замок і в каюту зайшов один чучхаєць, а ще один лишився за дверима.

– Вставати! – скомандував вояка, звертаючись до Тора.

Той заходився було взуватись, але чучхаєць зупинив його:

– Цього не треба!

Тора босоніж вивели в коридор, а Дена замкнули на самоті.

І одразу ж навалились думки.

Трясця! Ось тобі й утік до Марса! А опинився в якійсь невідомій незрозумілій дупі! Нібито зустрів нормальну людину, але фарт тривав не довго. І ось тепер один. Ніхто і звати ніяк. Та ще й в лапах бездушної диктатури, дуже схожої на… Граблі, граблі… Якось надто цей світ одночасно і схожий і не схожий на наш. Чи це так і має бути в паралельних світах?.. Але те, що я вільно володію їхньою юнілінгвою – це щось нелогічне. За межами розуміння… Не міг же я її вивчити уві сні в капсулі? А може я й досі сплю, і все це просто мій кошмар? Це б усе пояснило. Але сподіватись на це – надто вже якось… інфантильно, чи що?

Блукаючий погляд Дена зупинився на Торових берцях. Цікаво, що в них такого? Повертівши один в руках, так нічого особливого і не виявив. Спробував взути – і відчув комфорт і м’якість. Чи то розмір підійшов, чи взуття якось підлаштовувалось. Взувши другий, спробував пройтись. Хода дійсно стала м’якою і пружною, але все одно не такою котячою, як у Тора. Згадка про товариша змусила зніяковіти і скинути берці. Тора можливо вже й серед живих немає, а він… як якийсь мародер. Знову накотили сумні думки і Ден плюхнувся на матрац.

***

Та довго катувати себе тяжкими думками Денові просто не дали. Клацнув замок і двоє чучхайців затягли безвільне тіло Тора і кинули на койку.

– Він живий?! – мимоволі вихопилось у Дена.

– Зивий, зивий, – відповів сірий охоронець. – Навіть не побитий. І ти будес цілий, яксцьо смирний. Вставай!

Не замислюючись, чому саме він більше радий – чи тому, що Тор живий, чи своїм перспективам лишитись живим після допиту, Ден слухняно підвівся і поплентався в супроводі конвоїрів напівтемними коридорами.

Врешті-решт процесія дісталася приміщення, яке за оцінкою Дена мало би бути медблоком. Стабкапсули (принаймні схожі), купа інструментальних стійок, маніпулятори і медичні крісла, в одне з яких і всадовили Дена. Сірий однострій з двома помаранчевими смужками вздовж погона замість поперечних личок наблизився до Дена з маленьким пістолетом і, притиснувши дуло до шиї скомандував:

– Не смикайся!

«Струм або хімія, – подумав Ден. – Аби серце витримало. Але ж я – астронавт з ідеальним здоров’ям! Витримаємо!»

Легкий комариний укус ін’єкції – і тілом Дена розлилась тепла, приємна млосність. Чорт забирай, як же це гарно, що тепер усі його проблеми нарешті опинилися в руках фахівців! Вони точно в усьому розберуться!

– Хто ти і для цього прибув на Барбарію? – суворо запитав красень-чучхаєць з трьома симпатичними яскравими смужками на плечі. Треба йому все розповісти. Про астероїд, про МКС, про спробу врятуватись, спрямувавши капсулу до Марса. Він має зрозуміти! А ще про несподіване пробудження на Барбарії, про Тора…

– Досить! – чітко скомандував красень і Ден помітив, що до приміщення зайшов іще більш симпатичний ставний військовий з великими помаранчевими зірками на погонах.

– Доповідайте, – розпорядився величний військовий, звертаючись до «трьохсмужкового».

– Мій генерале! – виструнчився той. – Рутський контрабандист одразу ж після ін’єкції втратив свідомість!

Ден раптом усвідомив, що ці добрі чучхайці цвірінькають своєю, геть не схожою на юнілінгву, мовою. І він розуміє це наймилозвучніше у світі цвірінькання!

– Цікаво! – здійняв брови генерал. – В Короні не так уже й багато спеців, натренованих на таку протидію! Схоже, ми спіймали рідкісну пташку! А що цей? – генерал кивнув на Дена.

– Це взагалі неочікувано, мій генерале, – відповів «трьохсмужковий». – Він несе повну маячню про катастрофу на Землі, про спробу порятунку на марсіанській колонії, про нерозуміння своєї появи на Барбарії.

– Гм… Дивно, – насупився красень-генерал і нахилився до Дена, зазираючи в очі. – Навіть я ніколи не чув про таку реакцію на гексоктанол. Хіба що…Ти працюєс на Орден, добродію? – перейшов він на юнілінгву.

– Що ви, пане! Мені не треба жодних орденів чи медалей, – з готовністю промимрив Ден, розпливаючись у дурнуватій задоволеній усмішці. – Я просто хочу повернутись до своїх.

– Сцьо ти знаєс про Орден?

– Орден – це нагорода, якою держава відзначає своїх видатних діячів за заслуги та подвиги.

– Все ясно, – підсумував генерал, випростовуючись. – В Короні немає жодного йолопа, який би не чув про Орден. Він з нас знущається. А таке під силу хіба що агенту Ордена… Нам іще тільки з ними дипскандалу не вистачало!.. От що… На саміті має бути присутня делегація Ордена. Зв’яжіться з їхньою службою безпеки. Скиньте зображення цієї парочки і повідомте, що ми їх затримали… Подивимось на їхню реакцію…

Насупившись, генерал знову задумливо глянув на Дена:

– А цього поверніть до каюти… Без грубощів… І нагодуйте затриманих.

– 3 –

Попри те, що Ден з Тором обидва відчували страшенний занепад сил, голод все ж таки спонукав вперто сьорбати несмачну баланду з алюмінієвих мисок.

Ден першим порушив мовчання:

– А що це вони нам вкололи? Що за гексоктанол такий?

– Сироватка правди, – не відриваючись від юшки, відповів Тор. – Заборонена конвенцією. Але чучхайці, як і руфійці чхати хотіли на будь-які конвенції. Як зрештою і ще кілька їхніх безпринципних посіпак.

– Це було… принизливо, – ледь підібрав визначення Ден.

– Уявляю собі, – кивнув Тор. – Упевнений, що ти виклав їм про себе все. При тому, що мені – і десятої долі не набереться.

– Ти б усе одно не повірив, – посміхнувся Ден. – Як зрештою і вони.

– Ти що, їм знов торочив про свій паралельний світ? Ну ти й красень!.. Схоже, ти й сам у свої марення віриш… І як вони відреагували?

– Були… спантеличені, – усміхнувся Ден. – Вирішили, що я працюю на якийсь Орден. Генерал наказав зв’язатись і…

Він осікся, бачачи, як Тор остовпів, вирячившись на Дена немиготливим поглядом.

– Що?.. – не зрозумів Ден. – Що то за Орден?

– ОСА, – розпачливо прошепотів Тор, відставляючи вбік миску. – Орден Свідків Армагеддону.

– Вони нас уб’ють? – нахмурився Ден.

– Не відомо, – відповів Тор і відкинувся на койку. – Про них взагалі мало чого відомо. А найбільше лякає завжди саме невідомість.

– То розкажи мені хоча б те, що знаєш, – несміливо попросив Ден, і собі відставляючи миску. – Бо тепер і мені лячно.

– Орден – найпотужніша в Короні релігійна організація, – почав Тор. – Не маючи власної армії, представлена майже в усіх світах і потроху пхає свого носа в політичні процеси. Подекуди навіть має суттєвий вплив. При цьому не дуже зрозуміло, з якою метою. Достеменно відомо лише одне – адепти Ордена вправні маніпулятори. Вони бачать людей як рентген. Міміка, жести. А як почнеш говорити – вважай себе відкритою книгою. А далі вони натреновані так корегувати свої слова, інтонації й тембр голосу, що здатні переконати тебе будь у чому. А інколи навіть повністю підкорити своїй волі. І що вище адепт в ієрархії Ордена – то сильніші в нього ці вміння. Не хотів би я зустрітись з їхніми магістрами… Але не будемо панікувати завчасно. Зрештою, переляк – то типовий «післясмак» від гексоктанолу. Треба просто відпочити і все буде добре…

Ден подумки погодився. Відпочити зараз не завадило б. Він навіть заплющив очі і спробував заснути. Але сон не йшов. Події останньої доби постійно крутилися в голові, накладалися і викликали різні емоції, подекуди навіть суперечливі.

***

Невідомо, скільки пройшло часу і чи спав насправді Ден, чи лише трохи задрімав, але клацання замка різко повернуло його до реальності.

До каюти впевнено зайшов сірий охоронець, прокрокував вглиб, зупинився, розвернувся і завмер. Слідом за ним неспішно вплила чорна безформна ряса з каптуром замість голови і чорною вуаллю замість обличчя. Трохи вище живота чорної примари сяяв чималенький металевий череп на товстому ланцюзі.

Спочатку привид на хвильку схилився над Тором, а потім – над Деном і затримався. За чорною вуаллю вгадувались риси людського обличчя, але вловити його вираз не вдавалось. Невідь чому спиною Дена пробігли мурахи.

Нарешті чудовисько випросталось і, звертаючись до чучхайця в коридорі, тихим, але впевненим глибоким баритоном пророкотало:

– Я забираю їх. Обох.

– Але з, Васа Святосте… – почав було протестувати чучхаєць у дверях.

– Ви, схоже, не розчули, – спокійно перервав його священник. – Я… Забираю… Їх… Обох… Амінь.

Чучхаєць покірно схилив голову, а охоронець всередині каюти скомандував:

– Вставати!

Бранців знову всадовили в аеробусик і повезли над полем, обрідно всіяним металевими громадами кораблів.

Цього разу шлях аеробусика пролягав набагато ближче до центрального терміналу Магрибадського космопорту. Багатоповерхова будівля сяяла різнобарвними вогнями, яскравими голограмами, підсвіченими водограями і водоспадами, потопаючи в багатоярусних висячих садах пишної зелені. Але вся ця грандіозна пишність не дуже радувала Денове око, а радше навпаки. Це лише підкреслювало жалюгідне становище дрібного безправного чужинця в цьому людському мурашнику. Та ще й Тор підкинув хмизу в вогонь, шепнувши Денові на вухо:

– Найгірший варіант. Коли ми повністю в лапах Ордену – навіть якщо наявний дізнавач не розмаже нас по підлозі – нацькують майстернішого.

– Не розмовляти! – і Тор отримав по спині шматком гуми, чимось середнім між кийком і батогом.

Коли аеробусик опустився біля чергової металевої громадини, полонених передали чотирьом монахам, що відрізнялися від першого священника хіба що розміром медальйонів-черепів на грудях. На позір усі були неозброєні, але хтозна, що там у них могло ховатись під рясами. Бажання перевіряти не виникало. Схоже, у Тора також.

Тут хлопців теж завели до каюти і замкнули зовні. Ввімкнувши світло, Тор аж присвиснув. І дійсно, в порівнянні з чучхайською камерою, ця каюта справляла враження готельного номера. Два пристойних застелених ліжка, два крісла, столик, окремий санвузол з туалетом і душем.

– Ось тут наші мізки і розберуть на молекули, – філософськи констатував Тор. – Ну що ж, принаймні в комфорті!

Тор миттєво роззувся і плюхнувся на ліжко:

– Треба відпочити.

Але скористатися порадою Тора Ден так і не встиг. До каюти увійшов черговий чорнорясник і звернувся до нього:

– Слідуй за мною, сину мій.

Монах привів хлопця до чималенького приміщення, за мірками Дена – навіть занадто великого як для космічного корабля. Білі стіни, стеля і підлога ледь підсвічувались рівним м’яким світлом. Посеред цієї білої порожнечі сиротливо розташувались два крісла напроти один одного, розділені круглим журнальним столиком, вщерть вкритим дрібним кольоровим орнаментом.

В одному з крісел вільно розвалився адепт Ордена, судячи з розміру черепа на ланцюзі, – той самий, що забирав їх в чучхайців. Або ж рівний за саном. В одній руці священник тримав величезні чотки. Чорні глянцеві кулі завбільшки із вишню розмірено цокотіли в постійному повільному ритмі.

– Сідай, сину мій, – лагідний баритон заспокоював, ба навіть, заколисував. – Як тебе звати?

– Деніел, – промовив Ден, вмощуючись зручніше в кріслі і намагаючись говорити якомога менше.

– Гарне ім’я, – задумливо протягнув адепт в ритм із монотонним цокотом чоток. – Ти напевне дуже стомився після всіх цих допитів. Тут тебе ніхто не силуватиме. Розслабся й відпочивай…

Ден і дійсно відчував чималу втому в усьому тілі, але з огляду на попередження Тора, повністю розслаблятись не збирався. Натомість треба менше слухати цього «гіпнотизера» і взагалі на нього не дивитись. Краще менше рухатись і сконцентрувати свою увагу на чомусь сторонньому. Але ж на чому? Хіба що на візерунках на цьому столику. І подумати про поточне становище. Ну так, до Марса ти, друже так і не дістався. Але в цій реальності Земля все ж таки існує. І схоже, навіть процвітає. І головне – існує людство, хоч і розпорошене і ще більш різноманітне. І першим зустрівся Тор – дуже симпатичний колоритний хлопець. Непересічний. Хоча, звідки знати, можливо таких тут – на дюжину десяток? Огидні брутальні чучхайці – ну то й що, де їх нема? Зате страшний Орден – не такий уже й страшний, просто наслідки гексоктанолу… Так, на чому зупинились? Орден!

Ден раптом усвідомив, що геть загубився у спіральних орнаментах стола, а монотонне бурмотіння адепта Ордена вільно ллється просто йому в мозок під ритмічне цокання чоток.

Він щосили замружився й різко струснув головою. Потім твердо глянув на вуаль під каптуром.

Цокання чоток зупинилось разом з монотонним бурмотінням. Священник закляк, а потім нахилився до Дена, відкинувши вуаль. Яскраві блакитні очі з вертикальними зіницями пронизали його наскрізь, викликавши озноб.

– Хто ти? – прогарчало чудовисько, не відриваючи погляду від Денових очей.

Зібравши докупи всі сили стомленого організму, Ден видихнув, ледь не викрикнув:

– Землянин!!!

Монстр відкинувся на спинку, повернувши вуаль на місце, і спокійно, але голосно скомандував:

– Заберіть його.

Дена відвели до каюти, де він раптом усвідомив, що знесилений значно більше, ніж після чучхайського допиту.

– Б’юсь об заклад, ти знову спантеличив катів своїми легендами! – сумно посміхнувся Тор, коли замок клацнув за спиною Дена.

– І що ставиш на кон? – почувся раптом голос із крісла.

Здригнувшись від несподіванки, хлопці глянули в той бік. Там, зухвало розвалившись у кріслі, вмостився чоловік невизначеного віку весь у білому, – костюм, сорочка, краватка і навіть крислатий капелюх були бездоганно білими.

– Ти програєш, бо він їм взагалі нічого не сказав… – вів далі «білий». – Окрім того, що він – землянин. А от що їм розбовкаєш ти – у мене суттєві побоювання.

– Ти хто? Як?.. – розгубився Тор, а Ден просто закляк, вже не маючи психічних сил на прояв здивування.

– Впевнений, ти й сам уже здогадався, – відповів «білий».

– Джокер?

– Так, здається, саме так мене називають на Руті. Подробиці поясниш товаришеві пізніше.

– Навіть не знаю, добре це чи погано, – насупився Тор.

– Зважаючи на ваше становище, – усміхнувся Джокер, – скорше на добре. Хочу допомогти вам злиняти з цього страшенно гостинного космодрому. Ваші нові айдікоми.

Джокер простягнув хлопцям парочку чорних, уже знайомих Денові, гнучких сегментованих браслетів.

– Сподіваюсь, ми злиняємо звідси на «Пташці», – надягаючи на руку свій айдіком, зауважив Тор.

– Уяви собі – ні! Але я не сумнівався, що ти почнеш торгуватись, – гмикнув Джокер, повертаючись у крісло. – Давай, починай скиглити, я нікуди не поспішаю.

На підтвердження Джокер навіть театрально позіхнув.

Ден, наслідуючи приклад Тора, надів свій браслет і став мовчки слідкувати за спектаклем, в якому мало що розумів.

– Він не поспішає! – обурився Тор і нервово тицьнув пальцем у стелю. – Тут стопудово встановлені камери і я вже чую, як грюкають коридором чоботи бойових монахів!

– Не бреши, нічого ти не чуєш, – ліниво посміхнувся Джокер. – Камери фіксують і передають кадровану інформацію. А ми зараз знаходимось саме у міжкадровому часопросторі. Тож я залюбки вислухаю усі твої кумедні аргументи.

– Я не знаю, що у тебе на меті… – зібрався з думками Тор. – Ніхто не знає. Ніколи… Але «Пташка» для мене дуже важлива. Без неї я наче без рук… Тож якщо ти хочеш допомогти нам злиняти, – перекинь нас на «Пташку», а далі ми вже якось самі рвонемо до порталу…

– Надто ризиковано, – похитав головою Джокер. – У тебе згодом з’явиться можливість повернути «Пташку», а щодо «без рук» – на рахунках ваших айдікомів лежать суми, про які ти навіть і мріяти ніколи не міг. В геокоїнах! Щоправда, заради вселенського балансу ви не зможете використовувати їх на озброєння, благодійність та інше волонтерство. Тільки на себе…

З цими словами Джокер зник, забравши із собою геть усе вмеблювання каюти.

Натомість утікачі опинилися на пологому трав’янистому схилі між сміттєвими баками вище і щільними зеленими кущами нижче. За кущами весь простір до обрію заповнювало блакитно-смарагдове море, граючи на сонці виблисками хвиль.

І хоч морський бриз не давав відчути сморід сміттєвих баків, якщо він і був, Дена все одно знудило чучхайською баландою.

– Ти ба! – з усією серйозністю поставився до цього факту Тор. – Здається, ти й направду вперше перетнув портал. Але тоді як ти опинився на Барбарії?

– Де ми тепер? – витираючись великим зеленим листком, запитав Ден.

– Схоже у Джокера таки й справді своєрідне почуття гумору, – задоволено відповів Тор, заплющуючи очі і на повні груди вдихаючи повітря. – Ми на Землі…