Варіація

Акт 9. Ініціація

– Мамо, мамо! Коли ти, нарешті, повернешся? – дівчинка, чиє обличчя відображувалось на внутрішній поверхні кіберокулярів, стурбовано кліпала очима, дивлячись на Марію по суті з іншого боку планети Земля.

– Ти ж знаєш, що не скоро, сонечко, – відповіла та, посміхнувшись доброю усмішкою.

Цей черговий сеанс відеозв’язку відбувався вже по більш захищеним, військовим, а не дипломатичним, каналам, відслідкувати який було набагато важче. Цей додатковий захист мав свої причини, адже офіційно й формально Гайді-Марія Стефанишин-Пайпер позавчора відлетіла додому, в Штати, й цієї відеоконференції не мало б бути.

– Мені шкода, що нам доведеться спілкуватися рідше, – із сумом, продовжила вона. – Специфіка роботи, сама розумієш…

Безпека й таємність була понад усе, і це розуміли обоє. Саме тому нинішній сеанс відбувався за посередництвом захисту, вбудованого в пристрій Вілла Моррана. З тієї ж причини й сама Хайді користувалася окуляром доповненої віртуальної реальності, й аніяк не звичайним планшетом, який використовувався для щотижневого відеозв’язку з донечкою дипломатичними каналами до цього.

Вони проспілкувалися більш ніж годину, й наразі це було виправданим. Тепер такі сеанси були можливими не частіше, аніж раз на місяць, аби знизити шанс викриття діяльності ворогами України та США. Обговорили, як малій живеться під наглядом Білла, та плани на найближче майбутнє, після чого пані Стефанишин, чи, тепер уже, Марта Дейнека, закінчила відеозв’язок. Роботу над проектами Лабораторії вони, звісно ж, не обговорювали.

– Поспіши, «Марто», – мовив Агент, стукаючи в двері й, не дочекавшись дозволу, входячи в кімнату. – В них усе вже готове.

От уже два тижні Марфа намагалася взяти під контроль тіло, що його відчувала у віртуалі, та все було марним. Вона могла спостерігати за життям команди дивного космічного корабля і, навіть, брати в ньому безпосередню участь, але це все одно лишалося для неї чимось на кшталт поєднання кінофільму з чітко визначеним сюжетом, який ніяк не можна змінити, як би вона не намагалась, та надто реалістичного віртуалу, який дозволяв відчувати штучний світ усіма органами чуттів.

– Нам необхідна імплантація, – сказав тоді керівник лабораторії, під наглядом якого відбувалися всі занурення в реальність, що так цікавила українців. – На одному лише девайсі доповненої реальності, най навіть він і є найбільшим нашим досягненням останніх декількох років, ми не випливемо.

– Що за імплантація? – поцікавилась Марія, відчуваючи, як дрижаки жаху пробираються її кінцівками нагору.

– Вживлення в біологічне тіло кіберімплантів, – відповів на її питання тоді Артем. – Будуть у тебе такі самі пристрої, як і в мене.

– Я на це не підписувалась, – мовила жінка, склавши руки на грудях у захисній позі.

– Не хвилюйтесь, пані. Це ще не точно, – спробував заспокоїти її відповідальний за експериментальну частину. – То лише ймовірність, яка може стати реальністю лише в разі, якщо ми не зможемо просунутися далі в опануванні цього напіввіртуального простору. Так, чи інак, а без Вашої на те згоди ми нічого робити, звісно що, не будемо.

Марта звернула увагу на слово, яке сказав начальник лабораторії, на частину «напів», яка йшла перед «віртуальним» простором. Чи це була просто обмовка, чи вона щось означала, жінка не знала. Вона продовжувала досліджувати невідомий світ, все глибше занурюючись у відчуття пасивної спостерігачки, й ані на крок не наблизившись до того, аби самій керувати процесами.

За тиждень потому до неї завітали гості. Повернувшись після чергових невдалих спроб керування тілом з-під Замкової Гори, вона зайшла, як зазвичай, у свій номер в «Манна Бутік Готелі», що розташовувався на Воздвиженці. Так-так, після відльоту двійника жінки до Сполучених Штатів, її дислокацію змінили, все одно лишивши поряд із Лабораторією. Тут вона жила життя звичайної туристки зі Львівщини: будучи Мартою Дейнекою за документами, вона ходила за покупками, гуляла вузенькими історичними вуличками Подолу, відвідувала крамниці та кафетерії. І от, зараз, повернувшись із ніби то прогулянки історичними місцинами Києва, вона зустрілась поглядом із шановним паном Послом Сполучених Штатів в Україні.

Вона не знала, скільки той вже чекав на неї тут, але в його поведінці не зчитувалось ані крихти нетерплячості. Можливо, тому, що дипломатів навчали терпінню, перш ніж вони починали виконувати свої службові обов’язки. Чи, може, тому, що Посол прибув лише нещодавно. Та це, в цілому, й важливим то й не так щоб і було.

Він простягнув їй руку. Привітався. Вона потисла її, після чого на неї чекала довга й неприємна бесіда. Вони її здали. Її співвітчизники, її керівництво – всі вони думали лише про зиск і вигоду.

Українська сторона надала запит на проведення процедури аугментації – себто, імплантації кібернетичних пристроїв у тіло дівчини, того ж дня, коли про це заїкнувся керівник лабораторії. В запиті зазначалось, що для подальших їхніх досліджень це є першочергово необхідним, надавалась інформація про успішне проведення таких операцій в минулому, а також нагадувалось про умови договору про співпрацю, що була укладена декілька місяців тому. Саме так: згідно з цим договором, вона мала підкоритись.

Воєнне командування військово-морських сил Сполучених Штатів, разом із дипломатичним американським корпусом, швидко надали лист-відповідь що до їхньої згоди, за умови присутності під час операції їхнього представника, а також надання всіх даних що до раніше виконаних подібних операцій з трансплантування. Українці погодились.

– Усе задокументовано, – мовив, врешті решт, посол. – Усе підкріплено необхідними підписами й погодженнями. Тож, сприймай це як наказ, крихітко. Нічого із цим не вдієш: Америці потрібні ці технології, й наша держава піде на цей крок, аби отримати дані. Тим паче, наявність успішних попередньо проведених операцій вже не робить її експериментальною, й не суперечить ані міжнародному, ані американському законодавству.

Посол поклав документ, що потребував підпису жінки, на приліжкову полицю, й, повідомивши їй, що в неї є час до завтрашнього ранку, відчалив.

Сумбурність емоцій охопила свідомість жінки, й тривала всю ніч. Вона довго не могла заснути, адже її роздирали суперечливі почуття. З одного боку, це був примус, згода на який мала бути формалізована її власним підписом, який натякав на добровільну згоду з її боку. З іншої ж сторони, стаючи свого часу частиною космічного агентства, а значить водночас і військових американських сил, вона мала бути готовою до ієрархічності й підпорядкування. Готовою до виконання наказів, усіх, окрім особистих чи злочинних. Готовою жертвувати, ризикуючи життям та здоров’ям, на благо батьківщини. В цьому ж випадку її згода мала працювати на благо обох країн, не тільки тієї, якій вона присягала на плацу, але й тій, що була батьківщиною її батьків та дідів, її корінням.

За цю ніч Марія змогла поспати від сили декілька годин. Їй наснилися голлівудські зірки, яким видаляють зуби й імплантують штучні задля створення тих чи інших медіа-образів, наснилися фріки, які видозмінювали зовнішність, додаючи до неї гострі вуха чи роги, аби самовиразитись. А ще їй наснився Артем, в якого ці аугментації вже були вбудовані.

– Привіт, красуне. Мені лише зараз, тільки що, повідомили, – з порогу мовив він, постукавши в двері й зайшовши до номеру, коли вона йому відкрила. – Наші тиснуть, бо жадають результатів. Але пам’ятай: рішення має бути лише за тобою.

«Красуне». Хіба вона була красунею тут? Для Артема – можливо. А для самої себе? Інша справа – там, у тому світі, де вона була молодою, жвавою та привабливою у своїх власних очах. Ранок все розставив на свої місця, і це усвідомлювала не лише вона сама, а й Артем, який мав можливість аналізувати навіть непомітні оку звичайної людини зміни в поведінці та стані тіла Марії.

– Я вже все для себе вирішила, – відповіла дівчина, підтверджуючи спостереження. – Я погоджуюсь. Хіба що хотіла запитати, як воно.

– Жити із цим? – перепитав агент. – По суті – те ж саме, що й ходити в кібернетичних окулярах, не знімаючи їх. Імплант можна тимчасово відключити, так само, як і окуляри.

– А сама операція? – запитала, ставлячи свій автограф навпроти прізвища.

– По-різному, – відповів він. – У мене їх три. Перший встановлювали під місцевим наркозом, довго, й без підготовки: я майже тиждень відходив від операції. Другий – вже під повним, але в нас було достатньо часу й даних, аби підготувати організм до імплантації. Це ж, все ж таки, втручання в нервову систему.

– А третій? – хвилюючись, запитала жінка, дивлячись, як Артем забирає документ. Доповнена реальність привчила її мимоволі аналізувати найпотаємніші реакції організму, й наразі вона спостерігала за Артемовим небажання… чого? Небажанням лякати її? Але що могло її нажахати так, аби хлопець не спішив відповідати?

– А третій проходив без наркозу взагалі, – відповів він, дивлячись дівчині прямо у вічі. Відверто, чесно і щиро. – Вчені-технологи зробили висновок, що це єдиний спосіб, аби технологія працювала.

Марія незчулась, як її почало знобити. Вона уявила, як лежить на операційному столі, відчуваючи все, що відбувається з її тілом, кожною нервовою клітинкою. Жінка похитнулась, й Артему довелося притримати її.

– Не хвилюйся. Воно не на стільки боляче, як можна собі уявити, – промовив агент, але дівчина відчула, що ці слова – лише для її заспокоєння. Хто зна – чи це вона себе сама накрутила, чи дійсно змогла зафіксувати елемент доповнення реальності за посередництвом кібер-окулярів, але Артем відчув, що вона йому не вірить. Продовжуючи утримувати жінку, він наблизив її до себе, після чого їхні губи поєдналися в довгому цілунку.

Це було саме те, чого вона жадала увесь цей час. Цей цілунок. Ця хвилинна близькість. Так-так, пройшло не менше хвилини, перш ніж вони роз’єдналися, лишивши губи одне одного в спокої.

– Я проходив через це не один і не два рази. Вір мені. Я б не став наражати на небезпеку тебе.

І вона повірила.

Протягом наступного тижня її готували до оперативного втручання. Ультразвукова й магнітна терапія, сеанси опромінення та спеціальні пігулки – все це складалось у комплекс, який готував фізіологію та свідомість оператора до встановлення кіберімпланта. Звісно, що поряд із цим вона не переставала робити спроби взяти контроль над тілом свого двійника там, у віртуалі, та все було намарне. Наразі ж, коли сеанс підготовки добіг свого кінця, Марія вийшла на контакт із донькою. Востаннє перед тим, як її змінять, і вона вже ніколи не буде такою, як була.

– Поспіши, Марто, – почула вона голос Артема, що постукав у двері й, цього разу не дочекавшись дозволу, увійшов до кімнати. – В них усе вже готове.

Марта встала. Вона була спокійною та врівноваженою. Можливо, це була дія препаратів, а, можливо, й ні. Так, чи інак, але за півгодини вона вже лежала повністю роздягненою на операційному столі в підземній лабораторії, що під Замковою Горою. Її тіло було знерухомлене дією двох ін’єкцій, та, не зважаючи на це, вона відчувала все навкруг. Очі жінки були відкритими, й дивилися в стелю, хоча периферійним зором вона й фіксувала довколишню метушню людей в білих халатах.

Серце калатало, й вона відчувала це, хоч і не могла поворухнутись. Почувши заклик до початку роботи, заспокоїлась. Чого бути, того не минути, як то кажуть.

Артем також був тут. Хлопець оперативно фіксував та повідомляв колегам усі зміни в її стані – його власні аугментації дозволяли робити це набагато швидше й точніше, аніж штучний інтелект. Зараз він повідомляв про те, що організм в порядку, тож вчені-медики розпочали свої маніпуляції.

Жінка побачила, як до її обличчя посунули механізм, який складався з механічної руки розміром утричі меншою за людську долоню, яка стала опускатися вниз, до її ока. Це було жахливо! Вони жадали по живому вирізати його жінці! Марії хотілося кричати, але єдина, хто міг почути її крик, була вона сама. Механічна лапка зафіксувала свої металеві пальці з м’якими кінцівками довкола очного яблука жінки, й поступово почала тягнути око на себе. Мікроскопічні леза додатковими відростками випросталися із надр основного механізму, й почали відрізати м’язи від очного яблука.

Ні. Цей крик чула не лише вона. Її Артем підійшов, стаючи поряд. Поклав свою долоню на оголене плече, майже торкаючись пальцями одного з ореолів. Це було приємно. В інших умовах це могло би принести задоволення, та наразі воно лише приглушало біль. Око вже було вивільнено із зіниці, відкривши внутрішню її поверхню, й відсутність маніпуляцій після цього також вплинула на тимчасове затихання того німого крику, який звучав у голові пані Стефанишин от уже з десяток хвилин.

Четверо молодиків у халатах обступили жінку. В руках у кожного була довга й товста голка, яка мала досягнути потрібних нервових закінчень та помістити туди необхідні пристрої. Один із них мав бути підключений до головного мозку й поміщався за очним яблуком, інший – до спинного мозку, поміж хребцями шийного й грудного відділів. Ще двоє мали працювати з щитовидною залозою та серцем, тож імплантувалися в шию та грудину.

На всіх чотирьох молодиках були надягнуті кібернетичні окуляри. Підключення мало відбутися одночасно до всіх чотирьох потрібних нервових закінчень, тож діагностика поточного стану була вкрай важливою. Поступово голки почали вводитися в тіло жінки. І знову жах. Знову біль. Знову неможливість йому запобігти.

Артем поклав долоню нижче, на праву частину грудей жінки. Іншою – погладжував по голові. В інакших умовах це мало би принести умиротворення. В поточних умовах – лише короткочасне зменшення болю.

Різкий постріл. Ніби вибух у свідомості. Біль зникла різко, так, ніби її й не бувало. Довгоочікуване умиротворення наступило, але не через збуджуючі дії Артема, ні. Судячи з усього, імпланти були, нарешті, встановлені, й організм отримував цілі шари нової для себе інформації.

Витягнувши голки, вчені відійшли. Агент також лишив дівчину, побачивши, що вона вже не відчуває болю. Механізована рука, сховавши леза, випустила зі своїх надр лазери, які після повернення ока на місце, в зіницю, заново припаяли до нього м’язи. Ініціацію було завершено.

Акт 10. Віртуалізація по-Пластунськи

Оголене тіло Гайдемарі зависло в рідкому середовищі операторської, не підіймаючись і не тонучи водночас. Жінка, як і завжди, дихала через трубку маски доповненої реальності, повітря в якій також регулювалося симулятором. Умовно водне середовище наповнювалося звуками й вібраціями, а на внутрішній поверхні маски відображалися картини амазонських джунглів, та увесь цей комплекс лише допомагав симуляції посісти належне місце в свідомості жінки. Основну ж роботу виконували аугментації.

Встановлені в тіло жінки імпланти прижилися доволі швидко, і вже через тиждень після Ініціації вона змогла продовжити свою роботу в лабораторії. Увесь цей час Артем не відходив від неї, доглядаючи та піклуючись за станом здоров’я пані Марії. Сьогодні ж відбулося перше її занурення у віртуальну реальність вже з залученням кібернетичних доповнень.

Це не йшло ні в яке порівняння з тим досвідом віртуальної чи доповненої реальності, який дівчина мала донедавна. Мікрочіпи працювали справно, доповнюючи безпосередньо відповідні мозкові зони сигналами, які могли або забивати, або підживлювати сигнали біологічних рецепторів. Сьогодні реалізовувався перший варіант, але, для гармонійної інтеграції аугментацій у нервову систему жінки, зовнішні подразники все ще були необхідними.

Перед очима Хайді простягався великий тропічний ліс, насичений такими спектрами зеленого, які були доступні її сприйняттю хіба що в період дитинства, коли її біологічний організм іще не був надто вибагливим що до питання розмаїття кольорів. Ультрамаринове небо над головою та лазурова річкова вода безпосередньо перед дівчиною гармонійно поєднувалися з тими спектрами зеленого, які майоріли обабіч, на периферії зору дівчини.

Гайді ступила крок, іще один. І ще. Поглянула на своє віддзеркалення у воді. Симуляція вибудувала їй молоде й здорове тіло – саме таке, яким воно було зафіксоване її власною свідомістю під час подорожей у так звану саморегульовану віртуальну реальність. Вона ще не знала, що то ніякий не віртуал, а цілком реальний, паралельний, світ, зі своїми законами, історією, та реальними життями, але вже здогадувалася про більшу незвичність його природи, аніж ту, про яку їй розповідали працівники Лабораторії.

Кроки жінки поступово перетворювалися на біг – спочатку підтюпцем, потім – все швидше й швидше. Вона бігла вперед, тримаючись стежиною, що її в реальному світі проклали би звірі, а тут, у симуляції, створив штучний інтелект на підставі аналогів, наданих йому для навчання. Програма не мала самоусвідомлення, й не розуміла природи цих стежок. Вона лише копіювала те, що спостерігала. Але їхню природу розуміла пані Пайпер. Більш того: вона була оператором, а, отже, якщо бажала керувати тілом у стімпанковому світі, мала навчитися деформувати цей.

Жінка все бігла вперед, спритно оминаючи гілки дерев та перестрибуючи коріння й невеличкі чагарники, що подекуди траплялися на її шляху. Вона згадувала своє дитинство в своїй бутності пластункою, ще там, у Міннесоті. Згадувала свої дитячі вишколи, де старші пластуни-вихівники навчали любові до неньки-України, вчили народних космогонічних українських пісень та християнського традиційному світогляду. Згадувала скаутські вишколи, де вони могли, бувало, отаборитися серед лісу, й прожити на природі два-три тижні, самостійно організовуючи забезпечення своїх побутових потреб. Згадувала товаришок з Пласту, кожна з яких мала те чи інше українське коріння, що їх і об’єднувало.

Пласт був корисною, ба, більше – конче необхідною організацією для кожного українця – принаймні, Марія так вважала. І, звісно ж, що вона подумувала віддати туди й свою доньку найближчим часом. Вона намагалася виховувати її в пластових традиціях удома самостійно і, якби не робота в Україні, передала б її на піклування туди. От тільки формат дистанційного зв’язку матері та доньки за посередництвом військових та дипломатичних каналів не передбачав посвяту інших пластунів у міждержавницькі процеси та справи, тож із націоналістичним вихованням доводилося ще трохи почекати.

Марія поступово сповільнила свій біг. Не тому, що втомилась, ні: сил у неї було ще більш, ніж достатньо, й це стосувалося не лише симульованого середовища, але й реального життя. Ні: вона зупинилася від усвідомлення того, що їй все вдалося. Їй вдалося підкорити техніку. Ошукати так званий штучний інтелект. Вплинути на симуляцію. Інакше пояснити факт появи перед її очима того, про що вона тільки що думала, уявляла і марила, було неможливо. Вона дійсно ретранслювала свої думки, втіливши їх у «реальність».

Звіряча стежка закінчувалася відкритим простором. Великою галявину, де розташувався табір. Виглядав він точно так само, як і в її дитинстві: намети, зонування, розмір – усе було як треба. Навіть дрібнички, які вона гарно пам’ятала, були тут, починаючи від плями на наметі Сари, Марійчиної подружки дитинства, й закінчуючи закинутою сокирою, яку Віктор – ще один її тогочасний товариш і, може, навіть, її перше, дитяче, кохання, ніколи не повертав на місце.

Жінка зупинилася. Віддихалася. Закарбувала в пам’яті всі деталі довкола. Деякі з них мали місце бути в реальному житті, а деякі, як, наприклад, рожевий поні, який довгий час був улюбленою іграшкою доньки, та яких, за часів молодості Хайді-Марії, іще не випускали, були явно зайвими.

Трохи перепочивши в таборі, пані Пайпер пробігла ще декілька кіл довкола нього, насолодившись свіжістю амазонських лісів за відсутності при цьому москітів у них, після чого ще раз оглянула тутешню місцину. Рожевий поні вже кудись зник: замість нього на тому ж місці лежав сіро-синій лефант. Теж не те, що треба.

Повторно зафіксувавши інші зміни, які відбулися з табором, жінка зрозуміла, що їй час вертатися. В реальності на неї чекав перегляд її ж дитячих фотографій та пошук розбіжностей між тим, що вона бачила тут, і тим, що було насправді. Видихнувши, Марія двічі клацнула великим та вказівним пальцями.

Екран ґаджета, схожого на маску для дайвінга, згаснув. Працівники Лабораторії почали процес дезактивації режиму симуляції: мінералізована вода почала висмоктуватися з «акваріума», як його між собою називали вчені, й уже за декілька хвилин жінка сиділа на підлозі вологої кімнати, знімаючи маску з трубкою.

– Непогані результати, скажу я тобі. Непогані, – мовив керівник, протягуючи дівчині халат і потираючи руки від передчуття успіху, яким було ніби просякнуте повітря довкола. – Тиждень ще попрацюємо в такому режимі, доки не зможеш відтворювати реальні спогади без помилок, опісля чого перейдемо на симулювання людей.

І дійсно: віднині вона жила тут, під землею. Кожного разу, по закінченню післяобідніх експериментів зі штучними симуляціями з використанням можливостей кіберімплантів, що дозволяли не тільки більш глибоке й відчутне занурення у віртуал, але й вольове керування простором симуляції, Гайді-Марія аналізувала відтворену реальність на відповідність її історичному прототипові та своїй пам’яті, аби навчитися більш жорсткому впливу на віртуальні світи. У вранішній же, дообідній, час, вона практикувалась у використанні імплантів у режимі доповненої реальності, намагаючись без використання кібернетичних окулярів проводити маніпуляції з технікою. До прикладу, зчитувати біологічні та цифрові показники довколишнього простору, чи, навіть, впливати на роботу тих чи інших електронних пристроїв, силою думки включаючи світло в кімнаті, чи, на приклад, запускаючи ті чи інші аплікації на смартфонах.

– Привіт, донечко. Як ти там? Скучила? – в черговий раз зідзвонилася пані Пайпер зі своїм чадом. Технічний звіт про роботу з аугментованим всередину її тіла кіберімплантом вже був надісланий спецзв’язком ВМС до Штатів, інформаційний пакет із результатами попередніх досліджень Української Квантової Лабораторії вже також був на іншій стороні Землі, тож можна було і з дитиною поспілкуватись.

– Ну звісно, мамо! – відповіла та.

– Розповідай, чим ви там у коледжі займаєтесь?…

Цього разу спілкування було не таким, як зазвичай. Воно було повністю віртуально доповненим. Це означало, що штучний інтелект, за допомогою спогадів самої пані Стефанишин, а також своїх можливостей до аналізу даних, відтворив атмосферу приміщення, в якому вони з донькою жили менш ніж півроку тому. Більш із тим: вона змогла об’ємізувати вхідний відеосигнал, і тепер бачила цілком собі реальний образ доньки, яка сиділа в кімнаті поряд із нею.

– Та, всього по-троху. Сьогодні, до прикладу, ми спостерігали в електронний мікроскоп за діяльністю інфузорій та інших мікроорганізмів! – взялася розповідати про свої найяскравіші шкільні моменти доня. – Уявляєш: вони поводять себе так само, як і ми – люди! Створюють сім’ї, народжують діток! І всередині також мають різні органи! То, може, люди – це лише цивілізації одноклітинних організмів в масштабах Всесвіту? Тоді й людство вцілому – це, в якомусь сенсі, також один великий об’єднаний організм?…

Вони проговорили декілька годин. Обоє дуже скучили одна за одною, обоє жадали насолодитися цим моментом до кінця. Не було отих сварок та непорозумінь, притаманних родичам різних поколінь, не було вічного конфлікту батьків і дітей, ні. Ці віртуально доповнені дистанційні контакти були на стільки рідкісним явищем у порівнянні з тими часами, коли вони бачилися щоденно, живучи разом, що і мати, й донька, поринали в нього з головою, не помічаючи часу.

І знову ніч. І знову ранок. І знову прогулянка Замковою Горою та її околицями, звикання до аугментації, а після обід – скляна камера, заповнена рідиною, маска, та прогулянки джунглями. Та це тривало не так щоб дуже довго.

– Ми виявили підозрілу ворожу активність в мережі та в околицях готелю, – одного вечора повідомив їй Артем, що зайшов у гості. «Марта» ставилася до нього дуже прихильно, і, час від часу, навіть думала про те, а чи не запросити його лишитись. Звісно ж, вона багато чому навчилася за ці декілька місяців, тож контролювала стан свого організму достатньо, аби агент не зафіксував нічого нетипового. Принаймні, це їй так здавалось.

– Знову пацакські агенти? – стурбовано відповіла Хайді.

– Саме так. Тому ми переїжджаємо. Сьогодні. Служба давно вже підготувала корпоративну квартиру на такий випадок, тож ніяких додаткових приготувань не треба.

За дві-три години вони вже були в машині. Він – кермував, вона ж сиділа поряд, на передньому пасажирському кріслі. Вогні нічного Києва гарно освічували вологий асфальт проспекту, що вів у бік Вітряних Гір. Саме там, у житловому масиві, й знаходилася їхня нова база.