Єва.

Наступала чергова ніч і забирала із собою будь-які хвилювання. День за днем рятувала прохолодою втомлених від сонця роботяг, похудалих лисиць, які вишукували їжу на смітниках, та… інших.

Я знаю принаймні одну дівчину, для якої ніч була можливістю вдихнути на повні груди та прожити свій день. Єва була чудовою людиною – так їй казала мама. Але дивною – так казали усі, окрім матері.

***

Шуми, у які компонувалися людські розмови та звуки міста, викликали майже реалістичне бурління мозку. Хотілося плакати. Дотик до паперу створював бажання зняти верхній шар шкіри, щоб більше ніколи цього не відчувати. Ба більше – вона буквально чула шурхіт мікробів, що бігають по руках, не митих хоча б годину.

Світ здавлював черепну коробку, змушував ховатися у протишумових навушниках та за протисонцевими скельцями.

З-за вікна з гучномовця лунає девіз містечка, він вигукується раз на годину, наче сповіщає: «Вже десята, о дванадцятій будемо кукурікати про всі переваги життя у Комфорт-сіті. Натягніть свої навушники та закрийте вікна, інакше ваш мозок розтане та виллється з вух».

Єва зачиняє вікно – вже можна йти. До двадцять третього сповіщення ще є час.

Навушники, вільні штани й здоровезна кофта з капюшоном (бо інші душать).

Ноги занурюються у вільні капці. Єва роздивляється кімнату у пошуку того, що вона могла забути. Тривожність кусає за пальці ніг і змушує в паніці оглядатися, чого не вистачає.

«Окуляри – ні, бо ніч. Навушники – на голові. Що ж тоді?» – думки хаотичні, очі бігають кімнатою. Тривожність гризе вище і починає придавлювати за грудиною. Голова стає кам’яною. Щось-таки забула.

Єва сідає на ліжко і плаче. Тривожність, світло настільної лампи, що давить на очі, та шум блендера з кухні – усього багато, а її дуже мало, щоб зуміти з цим справитися. Сльози обпікають щоки, крапають на долоні. Стає гидко, краплі солоні та брудні. Витирає руки об кофту.

– Єва, іди поїж, – голос знайомий, але разом з тим невідомий. Ріже вуха.

Мати торкається плеча дівчини, і та мимоволі здригається. Навушники опускаються з голови лагідною теплою рукою. Сльози витираються бавовняною серветкою. Не паперовою – від них хочеться зняти шкіру.

– Єва, я зробила твою улюблену кашу. Жовту. І салат – зелений.

Жовта – то смачна, коричнева – неприємна. Салат зелений – шпинат і огірок, більше кольорів – менше шансів з’їсти.

– Я буду гуляти.

– Єва, ти будеш гуляти після жовтої каші, добре?

– Було вже двадцять два. Двадцять три – навушники допоможуть. Двадцять чотири – буде кусати мізки.

Мати роздивляється дівчину. Вона дійсно зібралася гуляти. Навіть нічого не забула?

Погляд блукає кімнатою і натикається на ту саму детальку, яку вимагала розторсана свідомість Єви – маленьку гумову іграшку. Ведмідь, чи єнот. З роками стерлася не тільки фарба, а і певні риси зовнішності.

Тепла рука тягнеться до іграшки й м’яко вкладає її в іншу руку – спітнілу та холодну.

Плечі дівчини вмить опускаються. Кімнатою лунає довгий видих. Ніби з ним її тіло полишає і кусюча тривожність, і нав’язливий гомін думок.

– Я поїм коли прийду. Або не встигну до двадцять четвертого.

Мати киває, а дівчинка поспіхом перевіряє знову. Навушники… Кофта, щоб заховати обличчя в капюшоні, а руки у довгих рукавах. Єнот. Не кусає – значить все вірно.

***

У цій прогулянці нічого незвичного. Дівчина блукає містом, викушуючи найтемніші провулки і найтихіші вулички. Звісно, в неї є маршрут – один і той же на кожен день. Але, буває, дорогу перекривають розмиті образи: світло, гомін, шуми. Тоді вона шукає інший шлях, так швидко, як зможе – бо тривожність вміє не тільки кусати кінцівки, але і залазити у голову. А сама з таким Єва не навчилася справлятися.

На цей раз усе спокійно – сто сімнадцять кроків прямо, сімсот тридцять один після того, як повернула наліво. Обійти яскраву шумну точку, і повертатися назад тим же шляхом. Свіже весняне повітря лоскоче ніс, і дарує якесь неосяжне відчуття легкості. Кроки швидкі, але не метушливі – вона знає, куди іти.

Допоки майже біля самісінького будинку не трапляється те, що не мало б трапитися. Гучномовець вмикається.

– Не встигла, – шепоче Єва собі під носа.

– Комфорт-сіті – це ваш рай на землі. Це можливість бути ….

Голова ніби ось-ось лусне, дівчина притискає навушники щільніше.

– місто… мрія…, – слова лунають мов іноземні, вони відірвані від реальності й змазані в незрозуміле полотно Далі.

Хочеться заховатися від шуму. І Єва починає ховатися. Це як дитяча гра, тільки от часу на хованку не дали. Ноги німіють, голова стає важкою і ватною водночас.

Як Єва опинилася тут – відповісти не зможе, бо бігла, здається, наосліп. Бігла на не світло, як усім звично, а на темряву. Не на звуки – а на тишу.

Це було дивне місце: від тутешнього світла не боліли очі, а від музики, яка лилася звідусіль, не лопалася голова. Це закритий парк. Наче якийсь ботанічний сад. Аромати трав і квітів через легені потрапляють у саму душу. Тут усе різнобарвне, але жоден з кольорів не змушує відвернутися чи заплющити очі. Напроти, Єві дуже спокійно та приємно.

Дівчина ніколи ще не бачила… такого. Лише у книжках про давнину. Щоб отак і червоні квіти, і дерева і трава. Цікаво, яка вона на дотик? Долоня проходиться над поверхнею газону, травинки ніжно пестять руку. Приємно. Не як від паперу.

З’являється відчуття, що це сон. Так не буває. Щоб і світило сонце, і не було опіків. Щоб дмухав вітерець, і не приносив в очі пил. Щоб рослини, але не намальовані у підручнику, де розповідається про оте, як воно? Флористика… і фауністика? Щось таке.

Місце настільки захопило свідомість дівчини, що здавалося, наче ніколи й не було кусючої тривожності, або гидотного запаморочення від світла чи звуків.

Раптом усе стало таким близьким, наче Єва вийшла з якогось невидимого кокону, наче пелена спала з її очей. Вона вмить усвідомила себе тут і зараз. У цьому парку, чи саду. Вона відчула вітерець на шкірі так, як ніколи до цього. Вона відчула лагідні проміння сонця, яких до цього й не бачила – хіба воно світить вночі? Це відчуття було таким приємним. Аж поки картинку не почали доповнювати звуки – голоси. Але не шум, а прямо таки конкретні розмови. Можна було вихопити свідомістю навіть цілком зрозумілі фрази.

– І я тоді зміг побігти, прикінь? Ну єслі одна пігулка може таке… То шо оті їхні чіпи?

– Та ну, тьху. Найпростіше – піти у систему, зробити те, чого вона від тебе хоче.

– Стьоп, а ми отут када сідім – то ми тіпа внє сістєми?

Дивовижно, але вперше за довгий час слова почали набувати сенсу і навіть складатися у якісь образи. Єва обернулася і покрокувала на звук.

Виявилося, що за рогом парк стає ще ширшим, флора і фауна – ще насиченішою. Здається, там на дереві тільки що стрибала білка.

Тут б’ється серце парку – тут є саме життя. Сотні людей створюють особливу екосистему просто знаходячись тут. Вони усі здаються необхідними частинками того спокою, який Єва відчуває зараз.

Вона м’яко ступає доріжкою і роздивляється. Справа матір колисає малюка, поруч інша – годує груддю. На мить Єва здивовано заглядається. Не закриває очі, не дозволяє й тіні докору прослизнути на її обличчі. Вона ніби несвідомо підкреслює природність того, що відбувається.

Далі на галявині невелика дивна компанія. Кволенький дідусь танцює щось на кшталт танго зі штативом для крапельниці. Кілька прозорих зміюк впиваються йому у кисть, уповзаючи кудись у м’яку тару з розчином. Дівчина на візочку крутиться і малює своїм маршрутом незрозумілі візерунки навколо дідуся. На голові чорна бандана з квітками, у руках – пакетик з яблучним соком.  Недалеко від них, також у візочку, сидить чоловік. Доводиться обійти закружену у танці пару, щоб зазирнути йому в очі. В око.

Це молодий хлопець, зовсім юнак. За віком, мабуть, не відрізняється від Єви. Піксельна сорочка підкреслює м’язисті плечі. Пальці рук вистукують на підлокітнику ритм музики, що лунає невідомо звідки. Нога накрита пледом. На обличчі спокій і тотальне прийняття. Єва всміхається до нього, сама з себе дивується, та крокує далі.

У пісочниці граються діти, і навіть їх голосний сміх в цю мить не відлунює у голові тисячею болючих нот. Це просто звуки радості і спокою. Звуки життя.

Єва всідається на краєчок пісочниці, вимальовує пальцями узори. Крадькома оглядає дітей. Смугляста кароока дівчина у жовтій сукенці роздивляється Єву навзаєм. Всміхається і махає маленькою ручкою. Неможливо втриматися, посмішка розпливається обличчям.

Дівчинка у жовтому крокує до свого друга, вони починають будувати пісочні замки. Хлопчик років дванадцяти розмашистими рухами, ніби не може контролювати їх, кидає лопаткою купу піску у формочку. Пісок розлітається навкруги, але нікому до цього немає справи. Усе йде як треба. Усі життєві процеси у цьому місці протікають наче струнка гірна річка – хаотично, але разом з тим природно.

Раптом Єва оглядається і не розуміє: навкруги вирує життя, лунає музика і голоси, сонячні промені лізуть в очі, але усе це чомусь не має більше влади над нею. Як таке можливо?

– Вибачте, а що це за місце? – Єва звертається до мами хлопця, яка притримує його зі спини, поки той вовтузиться у піску.

– Ботанічний сад, ти тут вперше? – очі в неї іскряться любов’ю, вона чекає довгої розповіді. Вона готова слухати, скільки прийдеться.

***

Згодом Єва поспілкується з кожною присутньою особистістю. Дізнається про це місце, про ці рослини й про усіх цих людей.

– Тобто, оце, як ви там сказали? Ранунуклюкус?

– Нашою – жовтець. Так, а то – піон. Не одне й те саме, – дідусь лиш кілька хвилин назад нарешті всівся і підкотив до себе стійку з крапельницею. Він вдумливо пояснював дівчині, що саме поруч з ними квітне.

Єва цікавилася усім, але питання без відповіді все ж залишилися. Їх обходили стороною та ігнорували, від того інтерес тільки підігрівався. Як же так – про щось ми говоримо отак просто, як про квіти, а для чогось іншого обираємо позицію мавпи з заплющеними очима: “не бачу – отже не існує”?

– А ви відповісте на питання не про…. квіти?

Дідусь підвів очі, і Єва задивилася на картину його життя – оту, що вписана прямо тут – у кожній зморшці та кожній тріщинці на шкірі.

– Зди́-ву́-вáння, – слово протягнуто, наголос проставлено на кожен склад, пальці барабанять по лавці в такт наголосам, – коли стикаєшся з чимось незрозумілим – зазвичай хочеться втекти, та не витрачати сили на розуміння. Але ти інакша – вдумлива. Питай.

– Я не розумію, де ми. Як таке може бути, і квіти, і сонце, і люди… Усе тут…

– Це симуляція. Ну тобто, не знаю, як воно там зара зветься. Квіти справжні – не голограма. Люди теж – не ці, тьху… не аватари, ясна річ. Але саме місце – його немає. Не існує.

В голові наче каша з сокири, слова не вкладаються у логічне речення. Єва намагається струсити нерозуміння з голови, бо воно починає кусати мізки.

– Усі питання розгубиш, якщо будеш так куйовдитися. Ну так от. Поки мешканці класу А живуть своє чудове безтурботне життя – цього місця не існує. Воно з’являється за розкладом, о дванадцятій кожного дня. Зникає о шостій ранку. Поки не прокидається перший мешканець класу А.

– Клас А? Не ясно, – розмова починає набридати, і Єва тягнеться за квіткою, щоб зуміти сконцентруватися на її пелюстках, поки слова дідуся проходять бар’єри розуміння.

– Мешканці міста, які вшили, чи як то зветься… Вбудували в мозок чіп від Аікс Груп… Вони є мешканцями класу А. Еліта: чиста кров, відмінні фізичні дані, розумові здібності, як в андроїда. По просту, усі плюшки мікросхеми в черепушці.

– Це наче зрозуміло, а які ще є класи?

Єва замислилася, чому мама ніколи не розповідала їй про цю сторону Комфорт-сіті. Відповіді не знайшла, а з роздумів висмикнув низький голос хлопця у піксельній сорочці.

– Інші не мають значення. Є лише клас А. Всі інші можуть жити своє життя тут – з дванадцятої до шостої, щоб не доставляти… незручностей, так би мовити, – око хлопця зачепилися за щось вдалині, наче він якийсь філософ, і зараз саме придумує свою власну теорію буття.

Єва прослідкувала поглядом туди, вдалечінь. Там люди розмивалися, їх не було можливо відокремити від фону. Вона просто знала, що там були люди – звичайнісінькі. Цікаві й радісні. Сміливі та творчі, наповнені духовно та з невгамовною жагою до життя. Це знання наче просто витало у повітрі навколо, немов промовлялося з кожним поривом вітру: «тут є саме життя, тут кожен є частиною дивовижного маленького світу».

…бо великому світові незручно поруч з кимось, хто не вписується у рамки Класу А.

Єва блукала парком і спілкувалася з усіма, хто їй стрічався. Одна бабуся, збираючи букет з різнобарвних квітів, розповідала про себе з таким величезним завзяттям, наче дитина. Вона мов насолоджувалася моментом, коли тремтячими руками відрізала чергове стебло, в той час формулюючи майбутню фразу. Бабуся здавалася досить сильною, як для такого поважного віку, дії її були послідовними й чіткими, але слова – сплутані, наче думка блукала у голові, і не знаходила виходу.

– Ну так, мій син приходив. Ми дивилися фільм, і там… – вона раптом озирається і перелякано дивиться на Єву.

– Що, що таке? Був страшний фільм? – Дівчина зніяковіла і розгубилася.

– А ти моя дочка?

Бабуся всміхається, простягає квітку рожевої півонії Єві.

– Ти давно не приходила, Лізавета, я сумую. Я варила хліб, приходь поїж. Там фільм про… інопланетян! – Останнє слово злітає з вуст так чітко, що Єва остаточно губиться. Трохи відходить до іншої клумби, зриває кілька квіток з соковитими жовтими бутонами, крокує з презентом до бабусі. Здалося, що жовтий чудово доповнить її букет.

Дівчина простягає квітки. Бабуся всміхається чистою дитячою посмішкою, забирає їх, а потім зиркає по сторонах і промовляє:

– А я тебе знаю. Ти Катруся. Я втомилася копирсатися у городі. Нащо ти мене сюди привела? – Остання фраза відчувається, наче відро холодної води, раптом вилите на голову.

Єва, здається, трохи відхитнулася від несподіванки, вмить попрощалася і вирушила на пошуки відповідей далі.

У цій частині парку вона ще не бувала. Тут усе виглядає магічно – навіть у підручниках такого не було! Дерева з довгими листками, наче величезні квітки, стеблі яких стали міцними стовбурами. Під листям якісь волохаті округлі каміння. Поруч високі зелені стовбури з колючками, на деяких квітне щось рожеве. Тут реальність розмивається і ще дужче здається сном.

– Ну так отож-бо, це не вихід з системи, це вхід в неї, кажу ж…

Єва із зацікавленням крокує за голосами, що можуть відкрити завісу таємниць.

– Вітаю! Розповісте, як зайти у цю вашу… систему? – всміхається наймилішою посмішкою, схожа на янгола: рожеві щічки, що їх обціловує вітерець, та волосся, що геть вибилося з низького хвостика. Рукава кофти засукані, навушники вже давно висять на шиї, а єнот… Та хай його, де б він не був – тут Єва справляється і без нього.

Чоловіки переглядаються, але кивають один одному. Той, що повище, кульгавими крокам шурує до дівчини. Кроки поступові, але впевнені. Руками зачісує назад волосся, що лізе в очі. І тільки-но відкриває рота, як інший чоловік перетягує ковдру просвітництва.

– Інокентій, – тягне долоню до привітання. Єва на хвильку зупиняє погляд – рука вкрита довгими та нерівними рубцями, які утворюють дивовижний малюнок, наче гори й низини, але намальовані прямо тут – на руці. Стає трохи ніяково. Лячно торкнутися…

А що як йому буде боляче? Підіймає погляд, і тільки у цю мить помічає, що картина якоїсь таємної історії вкриває ще й обличчя з шиєю. Усе, що доступно погляду, розмальовано дивовижним малюнком.

– Єва, – вона посміхається і тисне руку трохи довше, ніж треба. Подумки промовляє, наче надсилаючи через це рукостискання меседж: «Я милуюся вашою силою».

– То хочеш в матрицю залєзть? Ну от якраз кажу, що ми і так уже в нєй, ясно?

– Не ясно. Розкажіть краще про чіпи. Якщо я хочу собі такий, щоб стати як ці… ну, Клас А…

Чоловіки раптом заливаються сміхом, аж починає хитатися лавка, на якій трійка сидить.

– Ну ти або з народження маєш привілеї, або пів життя виборюєш право на існування як у них. Чіп не можна купити, можна купувати пігулки, які будуть дарувати симуляцію першокласного життя. Ти тимчасово один із них, але все ж таки не Клас А, – чоловік витирає краплю поту, що стікає лобом.

– Несправедливо.

– Девіз Комфорт-сіті чула?

Звісно. Кожної ночі голова розлітається на сотні шматків, і кілька годин доводиться збирати її по кімнаті.

– Так, – погляд зупиняється на пожовклому листі дерева навпроти. Один мохнатий камінець падає. Дивина.

– Ну так, там кажуть… Як воно … Всє для комфорту людей, да?

Єва киває, але щось у її свідомості не може зістикуватися, від цього напруга у скронях розливається липучим медом.

– Ти відчуваєш себе комфортно у цьому нашому сіті?

Єва замислюється. Так. Коли наступає ніч, і рятує чутливу свідомість прохолодою та м’якою темрявою. Киває.

– Не отут в парку, поза ним. Вдень, коли «А» наповнюють місто.

Дівчина відчужено споглядає за мерехтінням листів пальми. Махає головою. Не дивиться в очі.

– Усе для людей, але вони за людей нас не сприймають. – правда прискає останнім словом прямо в очі.

– Кєша, ну от нащо ти так? – Нарешті почуто голос другого чоловіка. Очі сумні, але на обличчі посмішка, яку він дарує Єві. М’яка та добра. Заспокоює.

Але все ж пазл раптом складається. Це не вона любить ніч. Це світ влаштований так, що лише вночі вона може бути. Жити. Не чути коментарі та зауваження, якщо десь на пішохідному задивиться на камінець під ногою.

– Я – чоловік зі шрамами. Він – кульгавий. Вона – бабка з альцгеймером. Отам – дитина з онко. Нас зазвичай простіше не помічати, про нас не заведено говорити. Але ми є. На жаль, лише тут – з дванадцятої до шостої. Бо в інший час на нас незручно дивитися. Про нас некомфортно думати, розумієш?

– Розумію.

Єва правда розуміла, але усвідомлення раптом болюче вдарило під дих. Намагається вхопити більше повітря. Рукою копирсається у кишені кофти. Де єнот?

– Я пишу вірші. Гарні вірші – мене друкують. Жирним шрифтом ім’я на кожній палітурці, але фото – ніколи. Він – геній у сфері штучного інтелекту, – вказує на Степана, – але працює з дому. Ну знаєш, щоб нікого не бентежити. Бабуся усе життя була флористкою. Хвороба забрала частину свідомості, але руки усе пам’ятають. Кстаті, будеш йти – попроси й собі букетік. Буде рада почувати себе корисною.

– А дитина? – Єва нарешті підводить очі. Вологі від сліз вони поблискують під променями штучного сонця.

– А дитина просто є. Вона цінна від факту свого народження. Ми мусимо говорити про неї, а говоримо про її хворобу і про свої почуття щодо цього. Навіть ми з тобою зараз.

Вмить сльози починають обпікати щоки, крапати на долоні, на єнота. Біль і образа солоними потоками ллються з очей. Більше немає сил стримуватися, і Єва дає своєму надчутливому серцю необхідне вивільнення. Сльози градом стікають обличчям. Вони наче ось-ось затоплять усе навкруги, і доведеться будувати Ноїв ковчег прямо тут – з лавок і пальмового листя.

Ось образ рясного дощу стає таким ясним в уяві дівчини, що вона вже відчуває себе там, на величезному рятувальному судні. Вона поруч з мамою, і обов’язково з ними улюблений пухнастий кіт, в шерсть якого приємно запускати пальці. Картина раптом оживає перед очима, і маленька душа в мить відчуває провину за драматичну ситуацію, яку малює свідомість. Вона швидко уявляє, як човен наповнюється людьми і подумки усіх рятує. Сльози потрохи втихають.

Єва про це ніколи не подумає – надто добре серце. Але прикиньмо ось що. Комфорт-сіті – таке собі містечко, де хтось першокласний, а хтось – замовчаний; де комфорт чипованого цінніше, ніж ціле життя іншої особистості, і де простіше зробити графіки співіснування, ніж вживити разом зі сраним чіпом емпатію та толерантність, то… Чи заслуговує воно на ноїв ковчег в разі чого?

***

Розплющивши очі Єва помічає, що навколо у десятеро менше людей. Менше квітів та дерев. Деякі рослини розчиняються у просторі якраз у той момент, коли вона на них зиркає.

– Що відбувається?

– Скоро шоста, – Інокентій випрямляється та потискає руку дівчини на прощання.

Степан вже біля виходу, лише розмитий образ неспішної ходи нагадує, що він тут щойно був.

– А що ж робити? – Єва встає поруч з чоловіком, заглядає в очі. Намагається знайти там відповідь.

– Жити. Так як можеш, і так як хочеш. Тут ілі там. Главне – бери от жизні максімум.

За мить Інокентій стає лише плямою на фоні, згадкою про нове дивовижне знання.

«Це так жорстоко», – думає Єва.

Кроки до виходу важкі, наче гумові капці відростили металеву підошву. Голова втричі більша. Очі печуть від плачу.

Вже на вулиці Єва оглядається – усі тут. Вона роздивляється кожного, згадує їхні розмови, виокремлює якісь фрази і нагадує їх сама собі. «Це не вихід з системи, це в неї вхід», «Сад – чудове місце, повне розуміння та прийняття. Місце сили, бо лише сильні люди здатні на ці почуття»

– Сильні люди здатні на розуміння і прийняття, – шепоче Єва сама до себе, – місце сили.

Оглядається, ловить вже знайомі погляди і посмішки.

– Тут чи там брати від життя максимум, – знов шепоче те, що чула. Наче намагається зрозуміти шостим чуттям цю фразу. Смакує її та вбирає до останньої краплі.

Крутиться навколо себе і помічає зацікавлені погляди, щирі усмішки, жовте плаття, квіти у руках. Усе раптом зливається в одну метушливу картину. Засмоктується у розум та починає кусати мізки. Хочеться вимити руки: скільки ж мікробів. Або навіть ні – хочеться здерти шкіру, бо скількох же людей вона торкнулася сьогодні! Голова починає паморочитися від яскравих спогадів, що блимають у свідомості. Образи різнобарвних квітів, де на сто тисяч більше, ніж один колір. Тривожність кусає пальці ніг. Голоси, дитячий сміх та відлуння музики шаркають краї свідомості, мов наждачка. Усе закручується в невловний образ, який Єва не може вмістити у своїй голові. Надто багато. Неможливо спіймати. Аж раптом вона виловлює в хаотичному вирії одну-єдину фразу, яка звучить чоловічим басом.

– Жити. Жити як можеш і як хочеш. Брати від життя усе! – Вона раптом (неочікувано навіть для самої себе) вигукує це, як девіз повстанців. Наче неусвідомлено агітує усіх інших відчути серцем ці слова. Намагається сфокусувати погляд хоч на чомусь.

За кілька митей усе стає близьким і реальним. Єва робить глибокий вдих. Заплющує очі. Відкриває. Нарешті стало можливим розрізняти людей від фону.

Дівчина обертається навколо себе, роздивляється обличчя і заглядає в очі. Люди споглядають та шепчуться. «Жити» – повторюється у натовпі. «Яка чудова дівчина» – ледь чутно промовляє хтось зліва.

– Жити тут, і там. Брати від життя все, розумієте? – Єва промовляє це на одному диханні. Вмить стає важко встояти на ногах. Хочеться сховатися у печеру.

Вона опускається до долу і натягує рукава кофти так, щоб вони звисали з кистей. Капюшон затуляє голову, прикриває обличчя від сонячних променів, які ледь сформувалися у повноцінний світанок. Руки натягують навушники, а долоні притискають їх щільніше. Єва сховалася.

***

Я знайшла залишені кимось нотатки з біографією дівчини у кав’ярні кілька днів тому. З нею відбулося іще сотні подій, тисячі хороших і поганих митей. Я розповіла вам про одну – хорошу.

Якщо чесно, хочеться вірити, що життя Єви – вигадка, фантастичний твір. Чи може взагалі існувати місце, де особистість має бути вписаною у якісь рамки? Або місце, де людство більше походить на монстрів: агресивних, егоцентричних та бездушних? Хочеться відмитися від думок про таке життя, докучає бажання терти губкою тіло, поки не змиється тягуче відчуття безвихідді.

Думаю, що Комфорт-сіті – все ж таки вдала вигадка божевільного мозку. Адже так?…