Вежа з піску

Десь вдалині стукали барабани. Мірний низький звук звучав все частіше, разом з ним прискорювало хід і серце. Гарячий пісок розступався під ногами, підошви обпалювало жаром. Пахло мускусом, шкірою, гноєм і потім. Санарі, що йшла попереду, озирнулася, і гарячий вітер розкидав її чорні кучері по плечах. У темно-карих очах промайнув дивний вираз. Дівчина послабила ремінь у руках, дивлячись кудись крізь мене, і звела виразні брови. На ній була щільна світло-лляна накидка, широкі штани та вузькі, трохи підкручені в носку чоботи. Піщана мисливиця.

Земля позаду мене здригнулася. Я почув вигуки, іржання коней, брязкіт збруї, але не обернувся. Чийсь батіг з оглушливим свистом обрушився на мене, обвиваючись кінцем навколо шиї, та я встиг за нього схопитися. Ривок. Повітря вибило з легень. Мене смикнуло і протягло по піску, через що дзвін у вухах змішався з реготом і гнівним жіночим криком.

— Це мій бранець! — Санарі опустила руку на пояс, ніби ненароком демонструючи вигнуте лезо.

Хватка на моїй шиї ослабла. Я закашлявся і став на одне коліно, але одразу же відчув дотик холодного металу до щоки. По обпаленій сонцем шкірі пройшло дрібне тремтіння.

— Назви своє ім’я, — сухо наказав чоловік, що сидів на білому жеребці.

Я коротко глянув на нього. Високий, трохи грубий смаглявий чоловік з довгим прямим носом і короткою випещеною бородою. Він носив коштовно вишите синє плаття, тюрбан із сапфіром на голові.

— Ведден. Ведден Еллоу

— З півночі, — вершник майже виплюнув це слово.

— Навчися правильно звертатися, пес! — гаркнув воїн, що стояв неподалік. Плечі обпалило болем. Бойовий батіг вирвав шматок тканини разом зі шкірою, і краплі крові впали на тильний бік долоні. Я стиснув руку.

— Ти говориш з еміром Ан Дареком, великим магом пісків, намісником правителя нашого найсвітлішого Харишина. Звертайся до мене лише «пан». У місяць Бурі ми вирішимо твою долю.

Мотузка на зап’ястях натяглася, і я озирнувся на Санарі. Мисливиця смикнула за ремінь, змушуючи підвестися, після чого сама схилилася перед еміром. Він спішився, віддав поводи слузі й прихильно простяг дівчині руку. Та обережно торкнулася губами його персня.

Воїни обступили з усіх боків, хтось грубо штовхнув мене в спину, змушуючи йти вперед. А емір Ан Дарек змахнув руками і вимовив закляття, знімаючи завісу ілюзії, як тканину. Перед нами виросла у пісках висока давня вежа. Прекрасна, але посічена тисячами бур. Я здійняв погляд, намагаючись розглянути кожну її деталь, і мимоволі зітхнув, помітивши тонкі смужки різнокольорової тканини з молитвами над кожним із вузьких стрілчастих вікон. Такі вішали у місті напередодні свят, такі ж самі проводжали померлих невидимою рукою. Мозаїчний візерунок разом із химерною в’яззю витікав угору від основи. Майорів негасимий вогонь угорі. Вхід у вежу з’явився, і згодом зник, варто було ступити за її поріг.

Я опинився всередині, у невеликій кімнаті, а один із воїнів, знявши з рук мотузки, відмахнувся і зачинив двері. Стало тихо. Незважаючи на грубе каміння, тут здавалося затишно. Підлогу прикрашав хоч і потертий, але яскравий килим, біля стіни – скриня для речей, низький столик, курильниця для підношень і глечик з водою. Ліжко замінювала безліч подушок, пахло гіркою олією і гострими спеціями. Я відчинив вікно і дозволив пустельному вітру і сонцю доторкнутися до обличчя, а потім глянув униз. Кімната розташовувалась майже на самій вершині вежі. Хвилі піску подібно до океану простягалися до горизонту, десь там, вдалині неквапливо тягнувся караван, і мерехтів на кордоні з реальністю міраж університетських куполів і шпилів.

Від висоти трохи закрутилася голова. Шлях на волю міг стати дорогою лише в один кінець. Але, схоже, хтось із моїх попередників попри це ним скористався. Пляму коло підніжжя вежі не засипали навіть піском. Я відвернувся і сів на підлогу. Зап’ястя, пальці та шию трохи поколювало через тонкі браслети, що спалахували іноді жовтими гачками-знаками. В грудях відчувалася порожнеча, що тягла, така важка й болюча, наче скорбота.

Я вмився, обробив рани, як міг, а потім провалився в неспокійний, сповнений жару сон. До місяця Бур залишалося всього кілька тижнів. Вранці я прокинувся від обережного дотику та глибокого гарного голосу, що розносився з вершини вежі по окрузі. Поруч стояла Санарі. Вона простягла мені чашку з гарячим чорнильно-чорним напоєм і серйозно сказала:

— Тебе стратять. Можливо завтра, може, через місяць. Я маю бути поруч, то ж ми ще побачимось. Пий каву, Ведден Еллоу. Це мій подарунок на прощання.

Я пригубив гіркий пряний напій, відчуваючи нотки кориці та шоколаду, а потім повернувся до вікна. Так почалися довгі дні мого ув’язнення. Санарі мовчки пішла. Але наступного ранку вона знову принесла мені чашку, а вдень воїн відвів мене на зустріч із еміром Ан Дареком. Той займав багато обставлені покої, та серед килимів, статуй, золота, тиснених книг сам нагадував гранований самоцвіт. Мене силоміць посадили перед ним і змусили покласти руки на коліна. Браслети обпалили зап’ястя болем, на хвилину оніміли пальці, а позаду еміра, наче знущаючись, спливли золоті піщинки. Вони перетікали, і капали, немов рідина по вигинах скляної вази, падали, злітали, самі ставали склом, а потім дробилися на крихітні частини. Емір помітив мій погляд. Жестом зібравши піщинки докупи, він створив з них корону, вкриту безліччю шипів.

  — Милуєшся чудесами піщаної магії?

— Так пане. Ніколи не бачив її так близько.

Ан Дарек пирхнув. Я сидів перед ним, випроставши спину, дивлячись у вічі, ніби рівному, тільки браслети горіли на моїх руках. По моїх плечах сочилися кров’ю свіжі порізи від ударів батогом. Моє ім’я вже записала доля у свої скрижалі.

— Мені розповіли, що знайшли тебе у Тайнересі — місті знань. Як давно ти ховаєшся, чаклун?

— Сім років. Я приїхав до законів Харишина як чесна людина. Я працював в університеті Тейнересе з молодими лікарями.

— Ти навчав студентів своєї чорної магії.

— Тільки анатомії.

— Брешеш! — зашипів Ан Дарек.

Він глумливо посміхнувся, зрадів тому, що нібито спіймав мене на слові, й махнув рукою слугам. Декілька молодих хлопчиків занесли в покої страви із запеченим м’ясом, коржами та солодощами. Журчачи і пінячись пролилося повз кубок червоне вино. Слуга злякано скрикнув, упав на підлогу в поклоні, але воїн біля входу, підкоряючись еміровому погляду, швидко його відтяг. На сходах вежі почулися благаючі крики, і свистячі удари хлиста. Я мимоволі обернувся, намагаючись заспокоїти подих, а піщаний чарівник спокійно і з насолодою приступив до трапези.

Наситившись, він дозволив мені взяти недоїдки, але потягнувшись до недоторканих шматочків, я помітив, як невдоволено блищать очі юних слуг. Схоже, раніше тільки їм діставалися страви з панського столу. Я не став поспішати, незважаючи на голод, відкусив пряне м’ясо, а потім раптом почув голос еміра, що занудьгував:

— Мені стало цікаво, що ти можеш. Покажи своє чаклунство.

— Моя сила замкнена, пане, — спокійно, мов дитині, відповів я. Але Ан Дарек похитав головою.

— Я зніму браслет із однієї руки, а ти покажеш. Давай, оживи тут щось.

На мить порожнеча в грудях різко здригнулася, закрутилася, мов змія. Я подумки звернувся до неї, огорнув, як тваринку, ніжно зашепотів: «Стривай. Не зараз, ще рано».

— Не можна оживити те, що раніше не жило. Мені потрібне щось, що забрала смерть.

— То гаразд!

Емір ляснув у долоні і підвівся. За його наказом мене вивели з вежі та, як звіра, на повідку, потягли до запорошених пісками будинків. Солдатський гарнізон, бараки для слуг, склад, загони для худоби. Ми зупинилися біля сміттєвої купи, і нас обступила досить велика процесія, що збиралася подивитися на чаклунство. Ан Дарек сказав закляття і доторкнувся до тонкої смужки металу на моїй руці. Не зняв її, а лише послабив, але я відчув, як повільно та впевнено енергія почала заповнювати внутрішню порожнечу.

Я глянув на купу сміття, і звідти мені посміхнувся вічною усмішкою безокий баранячий череп. Мабуть, саме його м’ясо сьогодні прикрашало емірський стіл. Невидимі гачки його підчепили, потягли, череп сповз із вершини купи і впав до моїх ніг, викликаючи хвилю вигуків і здивований гул. А потім у порожніх очницях спалахнули сині вогні. За кілька хвилин мертвий баран обріс примарними кістками, м’язами, вигнувся, грізно засурмив. Слуги злякано розбіглися, а воїни, навпроти, взявшись за рукоятки бойових батогів, та чекаючи наказу, повернулися до еміра. Серед них я помітив тонку фігурку Санарі, яка спокійно дивилася на примарну істоту, без страху й гніву.

— Досить, — наказав Ан Дарек.

І в ту ж секунду череп звалився вниз. Я витер піт, що проступив з обличчя, і важко зітхнув, обхоплюючи себе тремтячими руками. Навіть таку ілюзію важко було тримати. Хтось із воїнів смикнув за повідець, і мені довелося підкоритися, повертаючись у вежу. Назавтра Санарі знову принесла каву.

Ще кілька разів емір Ан Дарек «запрошував» до себе, дозволяючи милуватися і навіть питати про піщану магію. Не помічаючи, що шипів на скляній короні стало якось трохи менше. Рано-вранці на початку місяця Бур я вже не спав в очікуванні чудової пісні, і коли Санарі знову увійшла до мене, я посміхнувся.

— Здається, ти єдина, хто мене тут не ненавидить. Затримайся трохи, сідай поруч.

І мисливиця тоді правда залишився. Ми пили каву біля вікна, дивлячись на безмежну пустелю, де повільно текли нитки-намистинки караванів. Де блукав інший мисливець, шукаючи чорних чаклунів. Де тремтів крилами птах, що ніс наказ про мою кару. В’язке повітря, гаряче, як смола, мабуть, скувало його в небесах, прибивши, наче муху в бурштині. Пустеля готувалася до бурі.

Я уважно слухав еміра, повторював його жести і слова, залишившись наодинці. Але браслети, як і раніше, обпалювали, сяяли гачками-символами. Щоправда, один трохи тьмяніше. А в день, коли почалася буря, Санарі не прийшла. Десь на межі пустелі здійнявся вітер, небо почорніло, наче хтось мазнув чорнильним пензлем по горизонту. Я хотів зачинити вікно, не дочекавшись ранкової пісні, коли почув іржання коней та крики ззовні. Небезпечно перегнувшись і виглянувши на вулицю, я зумів розгледіти, як унизу двоє воїнів тягнуть по землі чоловіка, що відчайдушно чинив опір. За ними бігла закутана жінка з трьома дітьми, але розібрати їхні слова не вдалося.

А спека останніх днів тим часом спала, змінилася на прохолоду і вітер, що зривав хисткі навіси і тріпав стрічки над вікнами. Люди прикривали обличчя тканиною, захищаючись від крихт колючого піску, метушилися, збиралися під захист піщаного мага. А той, наклавши потужне закляття на вежу та її околиці, знову покликав мене до себе. У кімнаті, як завжди, пахло прянощами та оліями, а також страхом і свіжою кров’ю. Емір стояв біля піщаного дива, милуючись рухом скляних крупиць, а біля його ніг сиділа мисливиця. Від її світлого одягу залишилися тільки клапті, й Санарі насилу намагалася зібрати їх докупи, прикривши наготу. Почувши голоси воїнів, що вітали еміра, вона піднялася, змахнула з лиця сльози та, отримавши схвальний кивок, шмигнула до виходу. Я глянув на неї, запам’ятовуючи, як і всі слова, кожен синець, будь-яку подряпину на її тілі, проте Санарі зникла на сходах.

— Чув, ви добре порозумілися, — гидко осміхнувся Ан Дарек. Я промовчав.

Разом з кількома воїнами маг вийшов до підніжжя вежі, знову ведучи мене на повідку. Там слуги запалювали ліхтарі. Пустеля біснувалася, тремтіла, ревіла, вихори піску затуляли небо. Наче димна ніч, буря огортала невеликий клаптик землі, звідки дивилися на неї заворожені, злякані, роздратовані, страждаючі обличчя.

Біля прихованого входу постелили розмальовану кіновар’ю тканину. Повільно й урочисто Ан Дарек поставив по її кутах чаші з запашною олією, після чого під співи та виття жінки з дітьми запалив кожну по черзі. У центр вивели чоловіка із зав’язаними очима. Йому заломили руки, поставили на коліна перед магом, і той, здійнявши руки, продемонстрував усім скляну корону з шипів.

— Жереб обрав цю людину як дар бурі. Радуйся, — звернувся емір до заплаканої жінки, — Дух твого чоловіка з’єднається з безмежною і великою пустелею.

Жінка притиснула дітей, заридала голосніше. Закричали й діти, а потім і слуги, що зібралися, вихваляючи мага і жертву бурі. На голову чоловікові опустилася корона, впиваючись шипами в шкіру. По його лобі, щоках та шиї потекли цівки крові. Я відчув трепет, мимоволі подався вперед, з насолодою вдихаючи знайомий солодкий аромат. Стертий шматочком скла браслет затріщав і згас. Енергія слабким потоком кинулася всередину, туди, де ворушилася в грудях спляча порожнеча. А люди тим часом у епіцентрі бурі вимагали жертви. Емір Ан Дарек узяв прикрашений камінням короткий клинок, і картинно розмахнувшись, встромив його чоловікові в груди. Я скрикнув. Його життя швидко потекло в пісок, у землю, що розкрилася, приймаючи тіло. І я встиг ухопити його частину, увібрати, поглинути, відчути силу в кожній жилці.

Буря лютувала, в її реві та криках натовпу ніхто не почув дивного тремтіння під ногами. На мить краєм ока я вловив тонку знайому постать серед слуг, а потім зірвав з шиї повідець. Ремінь легко висох і розсипався, воїн, що його тримав, навіть не зрозумів, що сталося. Я кинувся до Ан Дарека. Той вишкірився в гніві, прогарчав закляття, змахнувши рукою, і хвиля гострих піщинок злетіла з землі, кинувшись до мене, щоб порізати на сотню частин. Раптом вона розкололася надвоє, минаючи мене з обох боків. За спиною заволали зачеплені воїни. А я, змахнувши руками, зашепотів закляття, змушуючи землю під ногами еміра поплисти, через що той провалився в трясовину майже по коліна.

— Що? — здивовано захрипів він. — Але як? Як ти – чаклун – можеш творити світлу магію?!

— Ти сам мене навчив.

Ан Дарек смикнувся, коли я підскочив до нього і притиснув руку до грудей. Скрючені пальці легко пройшли крізь тканину і встромилися в плоть, через що емір схопив ротом повітря. Шок не дозволив йому закричати. А я глянув йому у вічі, відчуваючи тепло тремтячого серця в долоні, і з усіх сил його стиснув.

Тієї ж миті бар’єр між пустелею і людьми впав. Грізний колючий вітер увірвався до будинків, зірвав кольорові стрічки з вікон. Земля здригнулася, загула, від основи вежі до самої її вершини пройшла гілляста тріщина.

«Крак!»

Великий камінь з частиною мозаїки відколовся від стіни і звалився вниз, на людей, що панікували. Я підхопив його над землею, ніби пушинку, після чого завзято запустив у кількох воїнів. Магія всередині мене вирувала. Обпалюючий браслет розплавився і стік розпеченим металом, залишивши на шкірі пухир. Але мене він уже не хвилював. Вежа валилася. Гнівна пустеля пожирала її шматками, збивала людей з ніг, сікла шкіру гронами піску, відбирала повітря. Я зумів від неї захиститись і кинувся до мисливиці, що намагалася врятуватися під накидкою.

«Крак!»

Частина башти біля самого верху розкололася. Її уламок упав на мене, і я встиг підняти руки, стримуючи брилу, але енергії вже не вистачило. Тяжке каміння напало зверху, злякано притиснулася в обіймах Санарі. Місяць бур забрав десяток життів. Пустеля ревла і тремтіла довкола, темрява і страх нависали над головою, і лише тепле переривчасте дихання поряд надавало сил.

Буря невдовзі пройшла. Вітер стих, втратив міць, і несміливі сонячні промені проникли в тісне кам’яне укриття. Я закашлявся, зібрав останні краплі енергії, щоб зрушити один із уламків над головою. І глянув нарешті на ясне безкрає небо. Слідом за мною з-під каміння вибралася Санарі. Вона озирнулася, ніби не вірячи в те, що відбувається, а потім витягла крихітний пакунок з рукава.

— Тримай. Цього ранку, ще до бурі, це прийшло для тебе.

Я окинув поглядом руїни вежі, постраждалі будинки, понівечені тіла, що визирали з-під нових піщаних барханів. Багато слуг і воїнів встигли сховатися. Багато, проте не всі. Я розгорнув принесену птахом записку і посміхнувся. Біла пустеля розстилалася переді мною, десь там, біля горизонту, повзи недоторкані вітром каравани. Великий імператор Харишин дарував мені помилування.