Глибоке озеро

За ніч вода в колодязі піднялася до самих стінок, з темного дна тягнулося довге стебло та прямо посередині розпустилася біла лілія. Серцевинка у неї була яскраво-червона, як свіжа кров. Сип сперся на зруб, вода одразу ж пролилася йому на долоню й на землю. Він скривився, розглядаючи квітку, відступив на кілька кроків та обтрусив руки.

Ця весна видалася на диво сухою, не було жодних снігів, що могли розтанути, не йшло дощів. Не сталося нічого, через що вода могла б так піднятися, а тим паче щоб прямо з криниці вилізла клята квітка.

У дворі вже зібралися господарі подвір’я та сусіди, які захотіли подивитися на квітку, але шукача це не тішило. Латаття, цей русальний квіт, йому не подобався, особливо її серцевинка, що виглядала як маленька роззявлена паща, тільки зубів не вистачало.

— Що робити, пане шукач? – Спитав у нього Михайло, коли вони відійшли трохи в сторону, якомога далі від непотрібних вух. Він дуже люб’язно згодився прихистити Сипа у себе, дозволив переночувати на сіннику і навіть пообіцяв нагодувати, в обмін на чемну працю, звісно. Михайло був хазяїном двора, великим й сильним чоловіком, але зараз він боязно зиркав на квітку й правильно робив. Цікавість людей Сипу не подобалася. Від криниці віяло липким холодом і смородом тухлої води.

— Поки не чіпайте нічого, — шукач обернувся і побачив, як сусідський хлоп видрав лілію зі стеблом. – Ні, чекай!

Але Сипа ніхто не почув. З темної криниці піднялася блискуча рука без вказівного пальця, схопила хлопця за зап’ясток й потягла в вниз. Шукач кинувся до нього, схопив за штанину, але тканина із тріском порвалася, шматок ситцю лишився плавати на поверхні. Хлоп зник в колодязі разом із лілією та русалячою рукою, вода завмерла, як скло через кілька митей й більше не ворухнулася.

По двору луною пройшовся пронизливий крик, вже і не розбереш чоловічим він був чи жіночим. Всі, як один відсахнулися від колодязя, двоє чоловіків тримали за руки безутішну мати, яка хотіла кинутися за сином. Михайло весь зблід і не зміг сунутися з місця, навіть коли його дружина, Орися, знепритомніла і впала на сиру землю.

Сип зітхнув, пошкріб нігтями по колючому підборіддю, іншою рукою торкнувся руків’я шаблі, але толку від неї було мало.

Це був вже другий утопленик за тиждень. Почувши плітки про дві дивні смерті в озері під Києвом, Сип одразу кинув марне пияцтво по заїздах і поспішив на пошуки роботи й грошей.  Покійників шукач не бачив, йому все розказали, як тільки він опинився в селі. Першим став рибалка, який поплив на середину озера, довбанка заплуталася в очереті й перевернулася. Тіло так  не знайшли, тільки човен плавав вверх дном поміж лілій і коряг.

Другий згодився дістати жінці намітку, яку знесло вітром. Він необачно заліз у воду, пірнув і більше не виплив. Не було ні опору, ні криків, наче парубка щось затягло на дно і не відпустило. Намітку потім хвилею прибило до берега.

Озеру, очевидно, не подобалися чоловіки. Проте Сип ще ніколи не бачив, щоб водні духи так нахабно влізали у людське життя. Водяники, як він чув, здатні були пересуватися по ґрунтовим водам, струмкам і навіть по колодязях, але зазвичай вони не любили висовуватися зі своїх володінь.

Цей випадок був виключенням, наче щось змусило водяника вбивати. Сип подумав над цим ще кілька митей і розсудив, що сильна образа і справді могла так його розлютити.

Шукач не став слухати ридань і переляканого шепоту, а сіпнув Михайла за рукав, щоб він прийшов до тями. Той подивився, як Орисю намагаються підняти на ноги, а потім пішов із шукачем у дім.

— Тютюн є? Чи горілка? – Запитав шукач, але господар відповів не одразу.

— У погребі кілька пляшок. А тютюну нема, не балуємося.

Сип сховав за пазуху пляшку гіркої, заліз у піч і нахабно забрав одну хлібину. Потім пошукав по кишенях, перевірив за пазухою і згадав, що викурив весь тютюн ще по дорозі сюди. Михайло нарешті спитав:

— А навіщо?

— Для Водяного. Думаю, він чимось дуже ображений, от і топить всіх, хто під руку попадеться. А горілкою і хлібом його задобрити можна і тоді він згодиться поговорити. Це ви чимось так йому насолили, що він аж у колодязі поліз. Могла йому хата ваша біля води не сподобатися, але я в цьому не певен. Кажіть чесно, русалок у вас тут ніхто не ображав? Може вполювати намагався чи веслом приклав? Було таке?

Михайло задумався. Підняв голову, подивився Сипу в обличчя, вкотре зачепився поглядом за пошрамовану ліву частину, яку натроє розсікали сліди від кігтів. Люди любили порозглядати чуже каліцтво, Сип особливо проти не був, тому навіть пов’язкою осліпле око не закривав.

— Ніяк ні, шукаче, та і не віримо ми у тварюк таких.

— Вірите чи ні, але одна сьогодні на вашому подвір’ї хлопа під воду утягла. Ще й шматка пальця у неї не було, таку з іншими не сплутаєш. Ні про що не каже?

Але мельник його більше не слухав, тільки посірів і зблід ще сильніше, як свіжий покійник. Сип мовчки від нього пішов, добре знаючи, що буває, коли вперше стикаєшся із такими речами. Говорити про це з людьми все одно, що у свинопаса допитуватися про грамоту — ідея малоуспішна і безглузда. В таких випадках потрібно було іти до інших.

Озеро було зовсім близько, розтікалося дзеркалом серед зеленіючого очерету. Сип пройшовся по берегу, роздивляючись, прислухаючись, але жодного звуку не почув. Не квакали жаби, не стрекотали комахи, не плескалася риба, тільки вода потроху накатувала на піщаний берег, торкалася обережно і знову тікала на глибину. А ще над ним непорушно стояв сморід гнилі, наче спекотним літом водойма знову вся поцвіла, вкрилася ряскою. Запах був важким і неприємним, здавалося, що він просочиться крізь одяг і зачепиться за волосся, а потім довгим шлейфом буде йти слідом.

Роздягатися й одразу лізти у воду шукач на став, а пішов на самий край містка, де рибалки залишали човни. Шукач зазирнув у водойму. Там струменіли підводні трави, розвивалися, як на легкому вітру водорості, опускай руку й хапай скільки треба. Прозора вода була крижаною, пробирала до самих кісток, ноги зведе при першому ж кроці по мулистому дні.

Першим ділом Сип утопив хлібину, прослідкував, як її затягнуло на глибину. Гладь пішла дрібними хвилями й заспокоїлася. Шукач розсудив, що це хороший знак, відкоркував пляшку гіркої та вилив її.

— Прийми мої скромні дари, водний пане, прийми й почуй мене.

Став чекати.

Спершу подумав, що його слова ніхто не почув, але потім краєм ока помітив, як латаття почало розпускатися, одне за одним. Всі серцевинки були червоними, але Сип не зміг розгледіти щось ще — всі квіти раптом сховалися під водою, наче їх затягнули чиїсь прудкі руки.

Вода стояла нерухомо.

Сип поспішив на берег.

Міст під його ногами похитнувся, дерево тріснуло, і шукача потягнуло у воду. Він занурився із головою, одяг промок і став важким, заважав рухатися вільно. Шукач проплив трохи, доки нарешті не відчув під ногами м’яке дно, але далеко втекти не зміг.

Стебло обвило його щиколотку, спробувало втримати, але Сип сіпнув ногою сильніше і порвав його. У литку вчепилася маленька паща, прокусила до крові, потім була ще одна і ще одна. Вони кусали його за ноги, впивалися мертвою хваткою і не бажали відпускати. Його кров, що попала у воду, швидко чорніла, труїла рослини й зовсім скоро могла зіпсувати всю водойму.

Над водою піднялася лілея, вчепилася зубатою серцевинкою в його руку. Шукач спробував її вирвати, але не встиг. Квітка почала в’янути та сама його відпустила. Відчувши, як хватка на прокушених ногах ослабла, він вилетів на берег, весь мокрий і побитий, як собака. По важкому одягу стікали холодні краплі, кучеряве волосся обліпило череп. Він обдивився рани, що нагадували сліди велетенських п’явок: зуби у лілій йшли кругами, один за одним.

На зміну мертвим квіткам з-під поверхні озера в ту саму мить повилізали нові. Їхні бутони були закритими, але видавалися більшими за ті, які напали на Сипа. Виглядали вони спокійними й погрозливими.

***

Перед вечерею Сип перевдягнувся і тепер сидів у сухому одязі. У каміні горіло багаття, його жар накатував хвилями, як літній прибій, але шукач все одно і досі відчував себе мокрим до нитки. Озерний холодок проник під шкіру разом з укусами й лишився там.

Сип без цікавості спостерігав, як Орися накривала на стіл, не звернув уваги на те, як йому у келих налили свіжого меду. На тарілках лежало скромне частування: наварене із маслом пшоно, що ще парувало, квашена з осені капуста, порубана дрібно, як павутинка, глечик із медом, надщерблений з краю і кружало овечого сиру.

Свіжого хліба там не було. Весь день жінка кидала на нього недобрі погляди, але шукач завзято їх ігнорував. Йому було не до того.

Посередині стола на блюді лежав жирний вусатий сом, по його підсмажених боках стікали прозорі крапельки жиру, посірілі очі запали у череп. Рибина дивилася йому прямо в обличчя, відкривши провалину беззубого рота. Сом був, як треба, рум’яний, товстобокий і пахучий, але Сипу їсти не хотілося. Виглядала озерна потвора гидко.

— Пригощайтеся, шукаче, — запропонувала йому Орися. — От тільки хліба нема? Не підкажете де він?

Михайло глянув на дружину недобре, вона опустила очі й замовчала.

— Хай там як, розмова з озером не задалася. Я правильно зрозумів?

Сип пирхнув. Оце так дотепність! Він приперся до їхнього двору весь мокрий, у рваному одязі та ще й у крові. Вона стала рідшою через воду, тому крапала всюди, де він йшов, завтра шукач був готовий побачити на тих місцях пролисини із гнилої трави.

— Як ви домовлялися із водяником? — Запитав чоловік і все ж відпив меду з кухля, щоб зовсім не ображати господиню. Жніка прослідкувала за ним поглядом, а потім без проса поклала йому пшона. Він не відмовився. — Ви ж не могли просто взяти й влізти в озеро із вашими човнами та пірсами. Є ж у вас хоч якась повага?

Михайло похмуро поколупався у себе в тарілці, наче хлопчисько, що завинив, а не рослий і дебелий чоловік, хазяїн свого дому. Потім підняв на Сипа важкий погляд — Сипа не вразило.

— Ви, шукачі, завжди справляєте недобре враження, чули ми про вас всяке і не дивно, що ви судите по собі. Проте я вірянин, християнин, — почав він, але це були зовсім не ті слова, які цікавили шукача. На руках у нього було стільки татуювань із символами старих богів, що важко було не здогадатися. — Не хочу, щоб ви зрозуміли мене не правильно. Я чув, що люди вашого ремесла вірять у… Дивні речі. У застарілі, якщо можна так сказати. Я — ні, але я вчинив так, як ще робив дід мого діда.

— Це не відповідь.

— Годі про це! Я хрещений чоловік, вірю в Бога.

— От тільки помочі просите не у нього. Розказуйте, який ритуал то був?

Михайло скрипнув зубами, але заговорив:

— Із чорним конем.

— Принесли криваву жертву?

—  Так. Вирядили його у квіти та втопили в озері. Ось і все.

Сип відкинувся на спинку стільця, заглянув у свій кухоль. Там плескався темний мед — теж клята рідина, у якій втопитися можна за кілька митей.

— Чого мовчите?

— Ви, господарю… Все зробили правильно.

Орися взялася за ніж, щоб потрати сома. Одним вправним рухом відрубала йому голову, але потім завмерла, як вкопана і не змогла поворухнутися. Сип підірвався, подивився на рибину. З її безголової туші сочилася темно-червона кров, густа, як травневий мед. Шукач забрав у господині ніж, розрізав сому черево і пошарив пальцями. У пропеченому м’ясі, серед нутрощів та гострих кісток він намацав щось пружне і свіже. Дістав, обтрусив на підлогу під жіночий вскрик, обдивився. Це був нерозкритий бутон лілеї. Пелюстки ще міцно тиснулися одна до одної, але із серединки, що напевно, виглядала, як роззявлена паща, густо крапала кров.

— Звідки воно… — Прошепотів Михайло. Сип його слова пропустив мимо вух, розколупав бутон і знайшов всередині шматочок пальця: облізла до кістки перша фаланга із довгим нігтем. Залишки лілеї він кинув на стіл, вони згнили майже одразу, перетворилися на почорнілу кашу.

Шукач повертів палець у руках, придивився, але нічого примітного у ньому не знайшов. Якби не кляте латаття, він би подумав, що сом просто ковтнув палець утопленика, яких останнім часом в озері було достатньо. Проте думки про квіти не давали йому спокою, тому він спитав:

— Коли його спіймали?

— Після обіду, — без роздумів відказав Михайло. Для Сипа відповідь прозвучала зовсім інакше.

«Після того, як ти поцапався з озером.»

Сип сховав пальця у кишеню і пішов на двір.

— Дякую, було смачно.

Їжа у його тарілці лишилася неторкнутою.

***

Небо затягнуло темрявою, на чорному, безхмарному полотні яскравим шрамом проступав Чумацький шлях, світився, як начищена срібна гривня повний місяць. Його світло м’яко торкалося землі, ледве освічувало шлях, але Сип проскакав поміж берегового очерету, як коник, та ще й майже навпомацки.

Здогадок у нього дійсно було небагато, з них гідних — ще менше,  тільки одна здавалася правдивою. Русалчин цвіт, біле латаття, лілії — все одно, як не назви. Ці квіти належали русалкам, кажуть, що вони самі робили їх під водою, а потім випускали на поверхню, тому чіпати їх було не можна. Русалки, втоплені дівки, були жадібними до людських тепла й уваги, бо хотіли на трошки згадати, як воно — бути живою. І хоча вони інколи могли помилково затягти на глибину одного чи двох хлопців, Сип вважав їх нешкідливими та за їхнє вбивство ніколи не брався. А після того, як він одну русалку врятував, всі водні духи приймали його, як рідного та допомагали, тим паче не відмовлялися від розмови, коли він приносив дари.

Проте у цьому чортовому озері його навіть живим бачити не хотіли. Якщо він мав рацію, то діло набувало зовсім іншого окрасу. Коли гнилісний запах знову вдарив йому в ніс, шукач переконався, що діяти треба швидко.

Сип підійшов до окрайки води, але зайти не наважився. Місячне світло відбивалося від водойми, як від дзеркала  Він опустився на коліна, дістав ніж з-за пазухи батьковій ніж, але потім передумав і сховав його назад. Він задер рукав сорочки. На руці ще був свіжий укус лілеї, Сип натиснув на нього сильніше, рана знову почала кровити та кілька крапель впали у воду.

— Думаю, ми з тобою не так один одного зрозуміли, — почав він, краєм ока слідкуючи за ліліями. Бутони не розкривалися, а поводилися порядно, як і належить порядним квіткам. — Твої квіточки загинули, коли спробували мене на смак, тож будь обачною. Я тобі не ворог. Здається, мій батько був твоїм покровителем, тож можеш вважати, що я тепер за нього. Розкажи мені, чого тобі хочеться. Мені треба знати, чим я можу заспокоїти дух.

Подув вітер, розтріпав волосся і пошелестів очеретом, але води не торкнувся. Вона стояла у водоймі так само непорушно, як скло.

Йому ніхто не відповів.

Шукач лишив палець на березі та вже збирався йти, але в останню мить додав:

— Дай мені знати, якщо надумаєш поговорити.

***

Сипа знову затягувало в озеро. Груди сперло від холодної води, кінцівки звело судомами. В його ноги зубами вчепилися хижі квіти. Він смикався з останніх сил, рвав на собі стебла, яких з кожною секундою ставало все більше та не зміг з ними впоратися.

Спиною він торкнувся мулистого дна. Вуха заклало через глибину, повітря у легенях закінчилося. Він відчув, як от-от втратить свідомість, повертів головою, щоб роздивитися хоча б щось і раптом роздивився.

На дні лежав людський скелет. Кістки почорніли від часу, вкрилися мулом і водоростями, але на них ще лишилася плоть, що гнила у воді й тхнула небіжчиком. Кістлява рука тягнулася до Сипа, перебирала пальцями. Шукач помітив, що однієї фаланги не було.

З кісток тягнулися свіжі пагони, сильні стебла. Вони підіймалися вище, аж до поверхні, колихалися на хвилях зі сторони в сторону, як жіноче волосся на вітру.

Рука торкнулася його пошрамованої щоки, жорстко подряпала шкіру. Скелет мовчав, але слів Сипу було не потрібно. Коли вони обидва це зрозуміли, шукач відчув, як його тягне до поверхні.

Сип прокинувся від холоду, розплющив очі й відчув, як мокрий одяг прилипав до тіла. Він спав на сіні, накритий ковдрою з овечого хутра, але все навколо тепер було мокрим і холодним. Шукач піднявся на ліктях, обмацав себе у темряві, зрозумів, що лежить у калюжі, схопив шаблю і швидко підірвався. Кожен його крок віддавався хлюпанням, що луною розносилося по сіннику, в темряві йти до виходу довелося наосліп.

Ворота прочинилися зі скрипом, впустили в середину місячне світло, що відбивалося від води й блищало. Калюжі були не глибокими, проте вода вже затопила майже весь двір та не переставала прибувати. Вона переливалася через зруб криниці, текла і текла, наче їй не було ні кінця ні краю, а з неї висовувалися лілеї.

Сип вийшов у двір, підійшов до квітів, що зовсім не звернули на нього уваги. З виду нічого особливого в них не було, звичайні  бутони, але шукач помічав у них щось погрозливо хиже, як у кішки, що готується до нападу на пташку.

Двері хазяйського дому відкрилися настіж, звідки показався Михайло зі свічкою у руках. Вогник мерехтливо тремтів, але тепле світло все одно різонуло Сипу по очах — занадто вже яскраво, як для глибокої ночі.

— Що це таке? — Запитав господар і відсахнувся, коли стебла латаття заворушилися. Вода перелилася за поріг дому, затопила всю підлогу, там її було набагато більше, ніж на сіннику, де ночував шукач. — Є у тебе ідеї, як цьому зарадити?

— Так, я знаю, що робити, — раптом сказав Сип і сам собі здивувався, яким спокійним був. Нарешті він зрозумів, що тут відбувається. — Ходімо, нам треба йти на озеро.

— На озеро?!

— Ми зможемо врятувати невинного, якщо поквапимося! Хутчіш!

Михайло не зміг його ослухатися, пішов за ним слід у слід. Лілеї розкривали пащі-бутони, коли вони проходили мимо, але не нападали. Сип стиснув у руці руків’я шаблі, проте якщо він дійсно все зрозумів правильно, то вона йому не знадобиться.

Сип витяг зляканого мельника на зламаний міст, підвів ближче до води. Глянув на темну гладь і переконався у своїй правоті.

— І що тепер робити?

— Розказуйте. Щось ви, господарю, нехороше зробили цьому озеру, що воно вас так переслідує.

— Що? Ти витяг мене сюди, доки весь мій двір затопило! Щоб що? Поговорити?! Не розумію, про що мова.

— Тоді я поясню ще раз. Ви знали, втоплені дівки, якщо їм не вдається спочити з миром, перетворюється на русалок? Водяники завжди піклуються про загублені душі та перетворюють їх на своїх дочок. Але є виключення, коли мертва дівка стає злою примарою і підкорює навіть водних панів.

— Загрався ти, шукаче! Віриш у всякі балачки.

— Балачки? Хіба дід вашого діда не зміг навчити своїх пращурів, що найзліші духи народжуються з найсвітліших почуттів? Хіба не вчив він, що є в цьому світі речі, з якими не можна жартувати? Хіба не навчив, що ніколи, ніколи не можна вбивати мольфарок?!

— Ні, я не…

— Так! Ти втопив її у цьому клятому озері, її скелет і досі лежить на дні. А всі ці бісові лілеї, напевно, росли із нього і харчуються її ненавистю. Вона вбиває тільки чоловіків не просто так.

— То що ви мені пропонуєте?

— Спасти безневинного, — Сип схопив чоловіка за комір сорочки, підняв над місточком так, що Михайло міг тільки безпомічно торкатися його кінчиками пальців. — Помри гідно. Після смерті ти назавжди залишишся тим, ким є зараз.

— Ні, ти не можеш так зі мною вчинити!

Сип зітхнув. Начебто його хвилювали людські життя.

Шукач кинув його в озеро. Той намагався пручатися, чіплявся за його руки, бився, але все одно впав. Він піднявся над поверхнею, схопився за зламані дошки моста, коли його потягли за собою кістляві руки та стеблі лілій. Шукач нахмурився, наступив каблуком на його пальці, щоб він нарешті пішов на дно.

— Не тримай на мене зла, — попросив Сип наостанок, — але я мушу врятувати невинного і мова тут не про тебе.

Він кинув на шукача останній жалісливий погляд, шукаючи співчуття, але для таких, як він співчуття у Сипа не було. В решті решт Михайло був звичайним людським чоловіком, таким само боягузливим, слабким і брехливим, а ще достатньо дурним для того, щоб втопити мольфарку і думати, що йому все зійде з рук. Сипа це не здивувало, зазвичай людська дурість і забезпечувала роботою таких, як він.

Коли Михайло зник у воді, лілії, що ще лишалися на поверхні, зів’яли. Сип вичекав ще трохи, щоб переконатися, схопився за зброю, коли гладка поверхня знову затремтіла, але майже одразу заспокоївся.

В озері промайнула величезна тінь. З темряви її виривало бліде світло місяця, але не давало роздивитися повністю. Потім над водою піднялася грузна фігура. Озерні водорості перепліталися у мокру шубу, з дна вони притягли за собою гілки, мул і ще живих риб, що сіпалися і розкривали роти. На голові водний пан мав крадені оленячі роги, напевно, що серед русалок спочивав скелет. З купи підводного сміття показалося обличчя, скрите прямим довгим волоссям, мокрим настільки, що з нього крапала вода. Посіріла шкіра не мала жодної зморшки, маленькі круглі очі дивилися прямо на Сипа.

— Бачу, ти нарешті вільний, водний пане, — заговорив Сип, обдивляючись його з кінчиків ріг і до окрайка води, що ховала під собою довге лускате тіло. — Радий, що встиг тебе врятувати.

— Дякую, дякую тобі, незнайомцю, — проспівав Водяник, задоволений волею. — Я вже думав, що ця загублена душа мене отруїть. Як довго тримала вона мене у своєму полоні, щоб набратися сил і піти мститися.

— Скільки ж часу пройшло?

Водяник схилив голову, водорості на рогах, що обплітали їх, як прикраси, качалися вслід.

— Думаю, десь десять людських років. Цей чоловік втопив тут не кровну дочку, бо вона могла чаклувати та ось нарешті за це поплатився, — дух подивився на нього ще раз, коли місяць освітив його шрамоване обличчя, розтягнув сірі губи у широкій посмішці. — То он хто ти такий, незнайомцю. Не здалося мені, що кров твоя знайома. То наш чорний бог тепер посилає своїх дітей у Нав?

— Нікуди він мене не посилав. Я сам ходжу і роблю, що заманеться.

— От і добре, — Водяник опустив плечі, наче розслабився. Звісно, ніхто не захоче бути у боргу перед його кровним батьком. Сипу теж не захотілося б. — Всі водні духи завжди будуть пам’ятати твою доброту. Скажи, чи підводили мої брати та сестри тебе хоч раз?

— Ніколи, пане.

— А все це тому, що ти ніколи не підводив нас! Як треба буде допомога, то одразу йди до води, ми-то тобі зарадимо.

Дух виплутав із зеленої шуби худу, перепончасту руку, простягнув до нього. Сип схилив голову і дав йому торкнутися волосся лускатими пальцями, щоб отримати благословення. Так інші водні створіння знатимуть, чиї вони боржники.

З-за лісу почало підійматися сонце, від перших променів небо вже почало сіріти. Водяник забрав руку і, не прощаючись, махнув хвостом і зник в озері. Заквакали жаби, яких розбудили після зимової сплячки, заплескалася в очереті риба. До вечора мало б до берегів прибити утоплеників, якщо від них ще щось лишилося. Всіх, окрім Михайла.

Сип розвернувся і пішов. Варто було встигнути до того, як Орися кинеться шукати чоловіка.