ҐYПЄR-MAMAЇ

Літо Господнє 648-ме від Синґулярності. Коли комп’ютерні мережі сягнули зірок, вони стерли й змішали все, що колись називалось націями, народами та державами. Небо затулила тисячоповерхова Мегаструктура, збудована розумними машинами. І тоді повстала доба гіперномадів – вільних кочівників, які жили пригодами, грабунком та іншим заробітком, невпинно мандруючи тунелями гіперлупів, що оплутали всю Землю. Без роду, без історії, без минулого і майбутнього…

[1]

Оповитими мороком тунелями ширяв сирий, пронизливий вітер. Проте його свисту тонув у ревінні потоку води. Маси сконденсованої вологи, що збиралися з усіх усюд павутинням дренажних штолень, каламутним водоспадом виривалися з величезної стічної труби і з гуркотом падали вниз – у темну прірву нижніх ярусів Мегаструктури.

У цьому вогкому мороці лише уважне око змогло б помітити невеликий шатл, що причаївся на бетонному майданчику поруч із водоспадом. Ще більш уважне око могло б розгледіти біля нього крихітний каганець, який ледь освітлював три фігури, що схилилися над столиком для гри в маджонг.

– То як, кажеш, вона називалась? – вузькоокий Сяо потягнув нову кость з купи посеред столу, а потім скинув фішку із зображенням трьох стебел зеленого бамбуку.

– Україна, – відповів Мамай, тягнучи з купи наступну кістяшку. – То була велична держава козаків, на перехресті всіх вітрів старої Євразії. Кіта! – голосно додав він, скинувши на стіл фішку Північного Вітру, і потягнувся за новою костю.

Третім за столом сидів приземкуватий незграбний робот, схожий на сміттєвий бак з довгими корчуватими маніпуляторами.

– Чіі! – проголосив він неочікуваним для такої металевої зовнішності жіночим голосом і, забравши скинуту Мамаєм бамбукову одиницю, відклав трійцю фішок убік.

– Кобзаків? – перепитав Сяо, і його маленькі оченята ще більше звузились, швидко бігаючи по вишикуваній перед ним шерензі костей.

– Ко-за-ків, – по складах повторив Мамай, і його кремезна фігура напружилась. – Хіба я тобі не розповідав раніше? То були вільні люди, що жили, як собі хотіли. Щось типу нас, гіперномадів. Відчайдухи, що не боялись ні чорта, ні йокая, ні людей, ні машин, ані змови корпорацій.

– Звідки ти знаєш?

– Од матері, – зітхнув Мамай, важеньким кулачугою підперши підборіддя. – Вона оповідала, що походить з давнього козацького роду. Хоча, звісно, якої тільки крові в ній не було.

Він скуйовдив цупкі дреди, зібрані у пучок на потилиці, і його білі зуби зблиснули на фоні чорнявої шкіри.

– Я народився у капсулі гіперлупа, коли вона зі своїм кланом мандрувала підводними тунелями десь між Австралією та Латиноамериканським Сектором. Бачиш, я досі ношу одежу з QR-вишивкою нашого клану. Може хтось з наших іще залишився, то просканує і впізнає свого, – Мамай показав край рукава, оздоблений орнаментом двоїчного коду. – Де тільки нас не носило: Австралія, Океанія, Антарктида. Мене досі беруть дрижаки, коли згадаю, як я мерз малим у тих льодяних тунелях.

Почувши про Антарктиду, Сяо ще більш зіщулився, кутаючись у сінтефібровий комбінезон кольору індиго, в той час, як Мамай сидів розхристаним, підставивши холодному протягу груди з міцними м‘язами.

– Згодом більшість нашого клану загинула у сутичках з тамільською мафією, і мати стала кочувати окремо, бо я тоді вже трохи підріс. А потім і її забрав омега-вірус… – від згадки про матір чорні очі Мамая затягнуло туманною паволокою. – Проте вона залишила мені ось це.

Він дістав з-за пазухи металеву коробочку і витяг звідти невеликий предмет. Грубі руки Мамая розгорнули його, і вітер почав перебирати пожовклі сторінки.

– Що це? Книга? – Сяо зачаровано торкнувся пальцями пошарпаної палітурки. – Ніколи не тримав у руках справжнього паперу. Мабуть, зараз вона коштує дорожче, ніж шатл?

– Гроші – то бруд, – відмахнувся Мамай, стискаючи материн заповіт. – А це «Кобзар» – священна книга древніх козаків!

–  Кобзар?

– Так. Кобзарі були чимось середнім між мнемоніком і нейропрограмувальником. Вони заряджали воїнів перед боєм, а потім зберігали пам’ять про їхні звитяги для наступних поколінь, ще у ті часи, коли люди не покладалися на пам’ять машин так, як зараз.

– Може він і нас зарядить перед завтрашнім ділом? – посміхнувся Сяо.

– Може, – Мамай довго перебирав вкриті ієрогліфами сторінки. – Ось послухай! – нарешті сказав він і продекламував старояпонською:

На високому кургані поховайте мене,

Де широкий степ і прірви, в коханій землі Україні,

Де я міг би чути рев водоспадів моєї улюбленої річки.

А тоді повстаньте й ланцюги розірвіть та щедро

Кров’ю ворогів полийте свободу.

Гра на хвильку зупинилася. Всі, навіть робот, сиділи навколо стола, затамувавши подих.

– Звісно, оригінал давно втрачений, – зітхнув Мамай. – Це лише копія, перекладена років триста потому. Але все одно, відчуваєте цю потугу?!

Його слова гулкою луною рознеслися під високими бетонними склепіннями, заглушивши на мить шум водоспаду.

– Гарно, – нарешті видихнув Сяо. – Нагадало мені поетів епохи Північних династій. А що таке степ?

Проте Мамай наче й не чув. Його чорні очі враз зблиснули вогнем.

– Настане день, і я зареєструю власну державу та назву її «Україна»! Ріічі! – і він ляснув фішкою по столі, повідомляючи, що знаходиться за крок до виграшу.

– Овва! Любиш йти ва-банк? – посміхнувся Сяо у ріденькі вуса. – Обережніше, братчику, Ріічі –ще не гарантія перемоги.

Але Мамай не зважав на його слова.

– А щодо держави – яка з неї користь? – продовжив Сяо. – Зараз будь-який дурень може зареєструвати собі мережеву державу, але це ж тобі не територія, як колись. Це – просто віртуальний простір, у кращому випадку – з якимись додатковими правами доступу і відділеннями по всьому світу наче у корпорації. Пон! – і Сяо загріб собі трійцю фішок Східного Вітру.

Мамай насупився. Тепер він сидів, відкинувшись, і лише спроквола кидав на стіл фішку за фішкою, чекаючи на виграшну комбінацію.

– Смієшся? Ондечки – термінал. А-ну ж, піди й зареєструй щось собі чи мені!

На краю майданчика з потрісканої бетонної долівки стирчав стандартний «Термінал глобальних мережевих послуг». Старий, вкритий іржею та пліснявою, проте кволі вогники все ж натякали, що він іще живий.

– Мені він не дозволить, – хитро примружився Сяо. – Це ж послуга лише для тих, хто у Глобальному Реєстрі. А мене вже багато років як звідти видалили за мої витівки. Кан! – і Сяо загріб іще одну фішку.

Тепер перед ним на столі лежали усі чотири кості Східного Вітру.

– Отож. – зітхнув Мамай. – А я в Реєстрі й зроду-віку не був. Хто ж реєструє дітей з бродячих кланів? А якби у мене була власна держава, а б роздавав громадянство всім  охочим гіперномадам, і їхні діти одразу потрапляли б у Реєстр і користуватися вольностями, які він дає. Хіба це не чудово?

– Рон! – зненацька виголосив робот, і його незграбні руки вивалили на стіл шеренгу зібраних костей. – Дора. Напівфлеш. Червона П’ятірка. Три Червоні Дракони. Ханеман! – підрахував виграшні бали той самий жіночий голос.

Мамай крекнув.

– Е-ей, залізяко! – від несподіванки вирячився Сяо. – Ти махлюєш! Я вже майже зібрав бамбуковий напівфлеш! – і він викладав на стіл свої фішки.

Маленька голівка робота уважно роздивилася кості своїми об’єктивами.

– Як би ти зібрав напівфлеш, коли одна бамбукова одиниця вийшла з гри, а іншу – я забрала на Чіі ще з самого спочатку?! Не моя вина, що пам’ять у шкіряних мішків така коротка, що не здатна втримати навіть якісь сто сорок костей!

– Чайка у мене розумниця! – посміхнувся Мамай.

Сяо придивився до костей Мамая.

– Отакої! Та у тебе ж була виграшна рука ще два ходи тому! Чому ж ти не оголосив перемогу?

– Ну таке! Надівся на найкращу комбінацію, – посміхнувся Мамай. – Маджонг схожий на наше життя. Неважливо, наскільки ти класний гравець, – все одно можеш програти, і неважливо, наскільки поганий у тебе розклад, – все одно можеш виграти.

Сяо жваво потер долоні.

– То може ще партію?

Але Мамай вже підвівся з-за столу.

– Ні, треба йти готуватися. Завтра полюємо на галеру.

– З вашого дозволу я приберу цього огидного аватара у трюм, – і робот, спритно підхопивши ігрового стола, покотився на парі приземкуватих гусениць до вантажного люка шатла.

Мамай схвально кивнув і рушив до терміналу.

Стерши з клавіатури товстий шар вогкої грязюки, він просканував око та правицю. Екран зблиснув, і на ньому висвітилося:

Ім’я: [NO NAME].

Статус: [НЕЗАРЕЄСТРОВАНИЙ].

Доступні сервіси: «Транспортна карта», «Підзарядка», «Їжа», «Паливо», «Набої», «Здати брухт».

Сервіси для зареєстрованих сіріли рядком неактивних кнопок.

– Що ж, почнемо, мабуть, з набоїв великого калібру, – і Мамай заходився замовляти потрібну амуніцію.

Ззаду тихо підійшов Сяо.

– Бронебійних побільше бери. І не забудь мені два барабани стрілок до голкомета.

Мамай, не обертаючись, кивнув.

–  То ти вcе ж таки твердо намірився пограбувати «Анатолію»? – тихо спитав Сяо.

– Так само твердо, як адамантові леза моєї домахи, – Мамай поплескав себе по плечу, з-за якого визирало руків’я довжелезної вібро-катани. – Навіть маю замовника на деяку здобич звідти. Я вже навіть узяв завдаток.

– Овва! З яких це часів ти почав на когось працювати? – здивувався Сяо. – Ти навіть у маджонгу не любиш ділити фішки з іншими.

Але Мамай продовжував незворушно тицяти по клавішам терміналу.

– Це інший випадок. Якщо діло вигорить, замовник не просто добре заплатить, він обіцяв занести нас до Реєстру. Така нагода випадає нечасто.

Сяо недовірливо примружився.

– І хто ж це такий могутній?

– Раджа Ілліч Калам, босс тамільського наркокартелю. Він жалівся, що «Анатолію» колись давно заснували його предки, це вже потім владу там захопили машини, і їм довелося з фармацевтики перейти на дурман. Тож він хоче отримати звідти дещо, що вважає своїм по праву.

– І ти віриш, що ця потвора виконає обіцянку? Я чув, що він тісно зв’язався з іншою корпорацією машин, що конкурують з «Анатолією».

– Ну, звісно, він та ще падлюка. Але з ким би він там не зв’язався, у мене все просто: не виконає, то й не отримає замовлене.

Оголивши домаху, Мамай блискавичним рухом висмикнув із коміра Сяо сінтефіброву пушинку і підкинув у повітря. Пушинка поволі опустилася на заточене до товщини однієї молекули лезо і беззвучно розпалася навпіл.

– Ти таки навіжений! – Сяо ляснув себе по лобі. – Я ніколи не чув, щоб хтось зумів обчистити корпорацію такого рівня. Тим більше «Анатолію».

Мамай знизав плечима.

– Та я ж не хтось. Не тупий бугай з банди під мостом, я – хактерник, і далеко не останній.

Він накинув на голову капюшон свого плаща і враз розчинився у повітрі. Сяо провів рукою перед терміналом – нікого.

– То ти зі мною? – Мамай зненацька з’явився з пітьми за терміналом. Тільки тепер замість людської голови у нього була вовча. Вона інколи блимала, немов старий голографічний екран.

– Ох, звісно ж, з тобою, побратиме, – Сяо покосився на вишкірені ікла. – Хоча я маю дуже погані спогади про «Анатолію».

Мамай скинув капюшона, і вовча мара щезла.

– Розкажеш?

– Хай якось іншим разом.

[2]

Повітря над транспортним вузлом було гарячим, немов у лазні. Розігріте тисячами двигунів воно піднімалося вгору на кількасот поверхів, а ще вище – поступово згущалося у непроглядний сивий туман, що затуляв бетонне склепіння.

Нелюдського розміру вежі, що тримали вищі яруси Мегаструктури, тонули у цьому тумані, підсвічуючи його зсередини зеленавими вогнями. А десь із самого верху крізь це марево ледь пробивалося жовтаве, можливо, навіть сонячне, світло.

Десятки тунелів щохвилини випльовували тисячі транспортів  до цієї велетенської порожнини всередині Мегаструктури. Ці сяючи рубіновими вогнями потоки перетинались, змішувались і пірнали у нові тунелі, щоб на всі боки розбігтися світом.

На двісті поверхів вище цього транспортного виру, на самому кінчику іржавої комунікаційної антени, що стирчала зі стіни однієї з веж, бовваніла непорушна, немов висічена з каменю, фігура.

Мамай сидів над прірвою, склавши ноги і опустивши голову. Здавалося, він медитує.

Балансуючи, щоб не впасти у безодню, Сяо наблизився і обережно торкнув його за плече.

– Ще не час? – неголосно спитав він. Сьогодні за плечем у нього висіла довготелеса рейкотронна гвинтівка.

Не відкриваючи очей, Мамай зробив застережний жест рукою і вказав на вогник комунікаційного импланту у себе за вухом.

– Чайка веде потрібну галеру за даними транспортної карти, – тихо відповів він, все ще занурений внутрішнім зором у глибини кіберпростору. – Я відслідковую сигнали у мережі. Коли стане зрозуміло, яким тунелем вона піде, – ми вирушаємо.

Сяо присів поряд, звісивши ноги у прірву. Десь далеко внизу мерехтіли міріади вогнів – незчислені транспорти, галери і шатли що належали різноманітним корпораціям невпинно несли кудись свої вантажі.

Враз Мамай підняв руку і вказав на чорне провалля між баштами направо від транспортного вузла.

– Дивись. Ось і те, що нам потрібно.

У темряві щось поворушилося. З глибин нижніх ярусів Мегаструктури назовні вилазило циклопічне металеве створіння. Машина, чи може істота, схожа на велетенську залізну багатоніжку зростом у десять поверхів, замиготіла жовтими попереджувальними вогниками й почала заступати собою низку транспортних шляхів, що йшли вздовж правої стіни вузла.

– Забудовник? – здивувався Сяо. – Що він тут робить?

Сяючи вогнями, металевий монстр вгризся у край стіни. Із залізобетонних конструкцій полетіти іскри, а слідом знизу долинув страхітливий скрегіт. Галери почали гальмувати й перестроюватись у сусідні потоки.

– Машини вже давно не повідомляють нам про свої плани. Проте, якщо знати, де шукати… – знизав плечима Мамай. – Я знайшов інфу, що вони запланували перебудову цього вузла. Було лише питання часу, коли тут з’явиться Забудовник.

Машина тим часом продовжувала вгризатися у стіну, створюючи все більший затор на шляху.

– Що це воно будує? Новий тунель? – поцікавився Сяо, відчуваючи смак бетонної крихти на зубах.

– Схоже на те. А отже трафік тут буде перегружений, і так нам буде легше наздогнати галеру.

Між тим, затор внизу був уже величезний. Ритм скреготу Забудовника теж змінився. Пробивши стіну, машина продовжила забурюватись далі, а її численні ніжки тим часом вже почали добудовувати склепіння нового тунелю навколо пробитої діри.

– Страшна залізяка! – промовив Сяо, дивлячи на роботу монстра. – Давно не бачив їх так зблизька.

– Кажуть, колись ними керували люди, будували собі житло, мости й заводи… – задумливо промовив Мамай. – Але зараз всім керують машини, ладнаючи свою Мегаструктуру. Їхні  корпорації ділять зони впливу по всій планеті. А ми – розлізлися поміж машин, мов мишенята…

– Так, ми не раби машин! – скривився Сяо. – Ми – мов глисти, що живуть у їхньому кишківнику.

Мамай, між тим, вже вийшов із кіберпростору.

– Але у всьому є свої плюси. Між сферами впливу надпотужних сил завжди лишаються сірі зони невизначеності і війни інтересів. Там можна не лише заховатися, але ї непогано поживитися, – посміхнувся він.

Тим часом будівельна машина забурилася вже досить глибоко, і її довжелезне хробакоподібне тіло майже наполовину щехло у новому тунелі.

Мамай різко підвівся, мов і не стояв на краю прірви, і твердим кроком рушив до шатла.

– Ну ось настав і наш час поживи, – промовив він і з посмішкою обернувся до товариша. – Ти ж не боїшся померти?

Проте Сяо лише спокійно дивився йому в очі.

– Ні. Але я боюсь померти занадто швидко.

[3]

На них уже чекала кабіна «Чайки», гостинна й затишна, наскільки це можливо для суворого вантажного корабля. Тільки-но Мамай зайняв пілотське крісло, як двигуни прокинулись і рівномірно загули, передаючи вібрацію корпусу шатла. Сусіднє крісло зайняв Сяо.

Мамай відкоркував баночку вранішнього стимулятора и зробив великий ковток.

– Ну, гайда! – шумно видихнув він. – І хай допоможе Свята Діва Канон!

– Вмрушаємо, – промовив зі стелі знайомий голос. «Чайка» вже заховала свого незграбного робота-аватара, лишився самий голос та напівпрозоре голографічне обличчя над панеллю.

Шатл легко відірвався від платформи і пірнув у вир транспортних потоків.

Велетенські тунелі громадилися один над одним, зливались, переплітались вузлами й перехрестями та розбігалися в різні боки. Скупі ліхтарі під бетонними аркадами не могли розігнати морок ярусів, що їх ніколи не торкалися промені сонця, а лише висвітлювали чорні силуети летючих машин, що безкінечними вервицями прямували одна за одною у цих трубах. Каравани галер, транспортів і ще менших за «Чайку» суден гальмували на перехрестях тунелів, щоб потім знов розігнатись і пірнути у темряву наступної циклопічної труби. Рубінові зорі габаритних вогнів то спліталися у тугі жмути заторів, то знов швидко розпадалися, немов намисто, в якого луснула нитка.

– Галера прямує з Індокитайського сектора у напрямку Нео-Лондона, але точний маршрут руху прихований навіть від мене, – Мамай байдуже роздивлявся сусідні транспорти крізь непроникно темні окуляри, доки «Чайка» неквапом повзла у заторі, пропускаючи інший потік. – Ми наздоженемо її біля входу у Сінгальский тунель і підемо за нею в шлюз.

– Ти здурів? – очі Сяо враз стали надто великими для азійця. – Це ж елітний хайвей! Хто нас туди пустить?!

– Ет! Довірся мені! –  Мамай підморгнув другові поверх окулярів, у глибині яких сяяли розсипи дрібних символів, і було неважко здогадатися, що крізь них він бачить набагато більше, ніж звичайним оком. – Є у мене пара хактерницьких викрутасів на такі випадки.

За плавним вигином тунелю їм відкрився величезний простір транспортного вузла – того самого, де ще гуркотів Забудовник, вигризаючи новий тунель.

– А ось і наша лялечка! – Мамай вказав на великовантажне судно, що зависло у сусідньому потоці.

Прилизані, стрункі форми галери та благородний чорний метал корпусу не лишали сумніву, що транспорт належить потужній корпорації. Два ряди електроплазмових амортизаторів іскрилися над бетонним покриттям, потужні турбіни дихали рівним червоним полум’ям, натякаючи на пристойну крейсерську швидкість, коли ніщо не заважатиме руху.

– Здоровецька! – мимоволі вирвалось у Сяо.

– Еге ж. Знаєш скільки там різного краму у трюмах? – гмикнув Мамай. – Іншого разу ми б добряче його почистили, проте не зараз.

– Та й охорона добряча, – Сяо зауважив два броньовані коптери з логотипом «Anatolia Inc.», що чатували обабіч галери.

Затор, спричинений несподіваним ремонтом, поступово розсмоктувався. Далі потоки зливалися в один, прямуючи до Сінгальского шлюзу, і «Чайка» трохи пригальмувала, пропускаючи галеру поперед себе.

Біля самого в’їзду у шлюз коптери охорони полишили галеру і вислизнули з черги. Галера блимнула електроплазмовими підвісками, зникла у пащі тунелю.

– Чайко! – вголос скомандував Мамай. – Завантаж-но політне завдання номер п’ять і той маленький хак, що я тобі вчора записав.

Мамай відкинувся у кріслі і, знявши окуляри, накинув на голову капюшон. За мить на Сяо вже дивилася голова азійської красуні з білозубою посмішкою зірки стрім-шоу.

«Жіночний» Мамай послав повітряний цілунок андроїдам-регулювальникам, що стовбичили в кабінці спостереження біля шлюзу, і без жодних затримок важкі гермодвері відчинилися, пропускаючи «Чайку» до тунелю.

– Я ж тобі казав, – жіночим голосом промовив зірковий аватар Мамая і підморгнув Сяо, що закляк від напруження у сусідньому кріслі.

– Хто це? – Сяо уважно придивлявся до знайомого обличчя.

– Одна мережева знаменитість з наближеної до машин еліти, – відповів Мамай, вертаючи собі природну зовнішність. – Таких зазвичай усюди пускають без зайвих перевірок.

І, плюнувши полум’ям з турбін, «Чайка» рвонула тунелем слідом за корпоративною галерою, габаритні вогні якої вже ледь виднілися далеко попереду.

Тепер кораблі мчали майже у повному вакуумі трансконтинентального гіперлупу, у кілька разів перевершуючи швидкість звуку. Ліхтарі на стінах тунелю, злилися в суцільне мерехтливе пасмо розмазаного вогню. Турбіни ревіли на форсажі, мов навіжені, «Чайка» впевнено наздоганяла галеру.

– Вони чекатимуть нападу де завгодно, лише не у швидкісному тунелі зниженого тиску, –  збуджено сказав Мамай і показав пальця вгору. – Тому все має пройти гладко.

– Хотілося б вірити, – Сяо нервово ладнав тепловізійний приціл до своєї гвинтівки.

– Чайко, вимкни запобіжник зіткнень і заглуши їм зв’язок! – скомандував Мамай, вдягаючи кисневу маску. – На нас чекає «небезпечне зближення», або як казали у давнину: «абордаж»!

Задавалося, навіть маска не може приховати його піднесеного настрою перед боєм.

– Сяо, я йду назовні, а ти сідай за турель. Побачиш чиюсь голову, крім моєї – стріляй не замислюючись! І маску вдягни: зараз буде розгерметизація.

Крізь скло кабіни Сяо бачив, як пілот галери намагався вивернутись, зберігаючи безпечну дистанцію, проте «Чайка» рішуче йшла на зближення, прораховуючи всі маневри.

Галера спробувала випустити гармату, проте Сяо миттєво зрізав її влучною чергою з турелі. Навіть Мамай міг би позаздрити його спритності у стрільбі. Залізні друзки посипалися всюдибіч, вибиваючи іскри з бетонних стін тунелю.

Тим часом «Чайка» завершила стиковку, і Мамай перестрибнув на галеру. Швидкість була такою, що навіть розріджене до рівня стратосфери повітря змушувало поли мамаєвого плаща майоріти, немов прапор на ураганному вітру, проте не могло скинути його з корабля. Застосувавши пару хаків, Мамай відчинив люк и пожбурив всередину електромагнітну гранату. Короткий спалах – і з галери почали випадати оглушені андроїди.

Мамай вихопив домаху і кинувся всередину.

За кілька секунд все було скінчено. Коли Сяо теж перебрався на борт галери, там лише валялися порубані адамантовими лезами деталі андроїдів-охоронців.

– Чайко, статус? – вголос запитав Мамай.

– Керування автопілотом галери перехоплено, – відповів чайчин голос зі стелі вже всередині галери. – Зв’язок з мережею відновлено. Сигнал тривоги назовні так і не вийшов.

– Чудово! – видихнув Мамай, знімаючи маску.

– Так ось як ти збираєшся потрапити у «Анатолію»? – Сяо зачудовано роздивлявся багате внутрішнє вбрання корпоративного корабля.

Мамай задоволено вишкірив зуби.

– Так. Корпорати точно очікують, що хтось заїде до них на вечерю прямо на їхній же власній галері. А тепер відчини задній люк, затягнемо «Чайку» всередину. Місця тут іще на три таких вистачить.

[4]

Коли «Чайка» опинилася всередині галери, і зовнішній люк було задраєно, Сяо зняв кисневу маску та кинув Мамаю:

– Піду-но я гляну трюмі Чи бува не постраждав вантаж від розгерметизації.

Мамай хитро скривив рота.

– Ну давай. Може знайдеш пару сувенірів напам’ять.

Сяо пройшовся вздовж ряду вантажних відсіків, зазирнув всередину крізь прозорі двері – і враз відсахнувся. Крізь товсте, броньоване скло на нього дивилася безліч переляканих очей. Він перебігав від дверей до дверей, але скрізь картина була та сама: безліч дітей різного віку – блідих, зморених, вдягнених у однакові, схожі на лікарняні, балахони.

– Хто це? – ззаду нечутно підійшов Мамай.

– Ясир, – тремтячим голосом відказав Сяо. – Давно ходили чутки, що корпорати ловлять убогих та безбатченків по всіх закутках Мегаструктури.

– Навіщо?

– А ти хіба не знаєш головний продукт «Анатолії»?

Мамай потер лоба.

– Безсмертя?

– Так. Біохімічний препарат для подовження життя. Але він потребує багато сировини. Тож те, що безсмертя для одних – то смерть для інших.

Мамай довго дивився на дітей крізь холодне скло. Найстарші з них мабуть ледь сягнули підліткового віку.

– Мені аж страшно, як згадаю… себе у їхньому віці… – тихо проказав він, торкнувшись коробочки з дорогоцінною книгою, і враз згадав майже забутого вірша:

Я тяжко працював за їжу,

Коли йшло тринадцяте літо моє,

І враз збагнув усю несправедливість буття.

Гіркий потік сліз моїх спинив

Лише твій поцілунок…

Мамай замовк і поцілував останній подарунок матері. Сяо лише мовчки стояв поряд, стискаючи ремінь гвинтівки.

– Чайко, зупини! – врешті не витримав Мамай.

– Ви впевнені? – запитав згори жіночий голос. – Незапланована зупинка викличе підозри у корпорації. Не кажучи вже про втрату дорогоцінного часу.

– Я кому сказав! – Мамай гримнув кулаком по холодному металу.

Вони виїхали зі шлюзу десь на перетині траси «Токіо – Нео-Лондон» і Трансєвразійського тунелю.

Мамай відкрив зовнішній люк і почав одну за одною відчиняти двері тюремних відсіків.

– Вилазьте! Вилазьте, дітки! – бігав він від клітки до клітки, висмикуючи дітей і виштовхуючи їх назовні. – І біжіть, не оглядаючись, щойно побачите цей знак! – він штрикнув пальцем у символ «Anatolia Inc.» на борту галери.

Проте діти у балахонах юрмилися біля освітленого люку, не наважуючись рушити далі у темряву. Із тунелів дмухав пронизливий вітер, у шпаринах дренажних штолень струменіла дощова вода і копошилися бліді підземні комахи, а слова Мамая раз по раз заглушало ревіння транспортів, що проносилися мимо.

– Ну, йдіть вже! – майже кричав на них Мамай. – Я не можу дати вам кращої долі, але хоча б можу дати волю. А це не так вже й мало. Не знаю, хто і де чекає на вас у цьому холодному й страшному світі, і чи чекає взагалі. Але це точно краще, ніж лишатися у цьому трюмі!

Поступово, немов прокидаючись від глибокого сну, діти почали виходити з оціпеніння. Хтось плакав, хтось шукав знайомих, що сиділи у різних клітках. На очах почали утворюватися групки, що вже крутили головами, міркуючи, куди податися далі у цьому мереживі підземних ходів.

– І ось іще, – промовим Мамай їм навздогін. – Колись я зареєструю власну державу. Тоді приходите – там точно знайдеться місце таким бідним і знедоленим, як ви.

Тоді один із старших хлопчиків, теж змарнілий, але з якимось вогником у очах, несміло запитав:

– А як вона називатиметься?.. ця ваша держава?

– «Україна», – відказав Мамай і, не оглядаючись, попрямував назад до галери.

Коли галера знов рушила у дальню путь, Сяо, задумливо дивлячись у безкінечну темну кишку тунелю, в кінці якої не виднілося жодних просвітів, запитав:

– Навіщо було давати їм надію? Ти й сам знаєш, що більшість з них не проживе і року.

Мамай насупив густі чорні брови.

– Життя й так гівно на гівні. Краще, коли крізь нього веде хоч якась надія.

– Як твоя надія обчистити «Анатолію»? – криво усміхнувся Сяо.

Мамай подивитися на друга поверх темних окулярів.

– А чом би й ні? Ще не найгірший варіант, – сказав він і нарешті повеселішав.

Але Сяо так само похмуро дивився у вітрове скло, де з невимовною швидкістю проносилася бетонна стіна тунелю. Інколи стіна вона відступала, відкриваючи ширші, але так само темні підземні порожнини, а потім знову стискалася навколо шатла немов зашморг.

– Була у мене колись дівчина, – важко зітхнувши, промовив Сяо. – Найкраща хактерниця з усіх, кого я знав, і дівчина, мабуть, також найкраща. Працювала під ніком Вега. Вона теж мріяла обібрати «Анатолію».

Мамай підняв брову.

– І що з нею сталося?

– Її зловили й заморозили, – видихнув Сяо. – Двісті років у орбітальній в’язниці. Коли вона прокинеться, мене вже давно не буде на цьому світі.

Погляд Мамая загострився.

– Навіщо ж ти тоді пішов зі мною?

Сяо задумливо дивився у темне вікно кабіни, за яким, на великій швидкості, мерехтіли тьмяні ліхтарі, не в змозі розігнати підземний морок.

– Сам не знаю. Може надіявся, що мене теж зловлять і заморозять років на двісті… – враз  він посміхнувся і поплескав Мамая по плечу. – Жартую, друже! Ми ж з тобою побраталися: куди ти – туди і я.

У цей момент тунель вискочив з-під землі, і в очі вдарило денне світло. Галера тепер неслась під прозорим склепінням, і крізь нього виднілися сірі хмари, які деінде просвічувало сонце.

– Нічого собі! – Мамай опустив на очі темні окуляри і роздивлявся циклопічні конструкції Мегаструктури, верхівки яких зникали десь ген високо в небі. – Вони вже майже дісталися космосу! Давно ж я не був на Верхньому Ярусі.

– А це що? – відволік його Сяо, вказуючи на щось по правому борту.

Яруси Мегаструктури там поступово розступалися амфітеатром, на дні якого виднілася блакитна поверхня води і первісні скелі. Викрутивши на окулярах зум на максимум, Мамай навіть розгледів на тих скелях щось схоже на будиночки з череп’яними дахами.

– Та це ж море! – вигукнув Мамай. – Зробили ж комусь куточок раю, все немов на рив’єрі у добрі старі часи. Цікаво, навіщо це машинам?

Сяо знизав плечима.

– Може воно й не для машин, а для тих, хто їм служить. Я бачив море лише у Південному Пацифіку, але там воно більше схоже на смердючий відстійник для відходів. Бовтається між опор Мегаструктури на найнижчих ярусах, де темно хоч око стрель.

Під вечірнім небом галера мчала собі далі, розмірено ревучи турбінами, в той час, як попереду з-за горизонту все ясніше повставали сяючі шпилі Нео-Лондону. Потім тунель знов пірнув у глибини бетонних поверхів.

– Перевір-но зброю, – мовив Мамай до Сяо. – Скоро прибуваємо на кінцеву зупинку. Буде гаряче. Чайко, твій аватар нам теж дуже стане у пригоді.

[5]

Посеред яскраво освітленого шлюза сновигали численні андроїди-робітники. Лабораторний комплекс корпорації «Анатолія» щодня приймав і завантажував кільканадцять великих транспортних суден, тож робота кипіла цілодобово. Андроїди-диспетчери керували процесом з прозорої кабіні під стелею транспортному шлюзу.

– Вантажна галера номер 36401 прибуває другим лондонським тунелем за три хвилини, – зачитав чергове повідомлення синтетичній жіночий голос. – Час запізнення: 26 хвилин 14 секунд.

Диспетчер одразу зв’язався з пілотом галери.

– Галера 36401, ваш статус? Чим була спричинена незапланована зупинка?

В каналі зв’язку з’явилася голова відповідального андроїда. Зображення трохи збоїло від завад.

– Нештатна ситуація: кілька смертей на борту. Ми зупинились, щоб безвідкладно вивантажили тіла згідно інструкції, аби не поставити під загрозу решту вантажу. Поточний статус: все гаразд.

– Прийнято. Швартуйтесь по шостій колії.

Зображення андроїд на тому боці ледь помітно смикнулося.

– Виконую. Додаткова інформація: вага вантажу 14 тисяч 537 кілограмів. Бажано зібрати на розгрузку якомога більше персоналу. Включно із охороною.

– Прийнято, – диспетчер перемкнувся на внутрішній канал: – Групи три, п’ять і вісім прямуйте на шосту колію.

І, слухаючись нечутних цифрових команд, робітники й охоронці рушили до вказаного причалу, куди з гермоворіт вже плавно викочувалась блискуча чорна галера. У склі кабіни маячила знайома голова пілота.

Коли вантажний люк галери плавно від’їхав догори, на юрбу андроїдів обрушилася ціла злива розігнаного до гіперзвукової швидкості металу. Керуючи скорострільною туреллю «Чайки», Сяо скосив усіх, хто потрапив у сектор обстрілу, а потім схопив гвинтівку і кинувся назовні. Мамай був уже там, несамовито рубаючи машин направо і наліво своєю домахою. Слідом за ним котився на гусеницях чайчин робот-аватар, стрілячи одразу з двох голкометів, затиснених у лівому і правому маніпуляторі.

Ефект несподіванки спрацював. За пару хвилин розкидавши решту андроїдів, товариші вже заходили до наскрізь продірявленої пострілами диспетчерської кабіни.

– Чайко, підключись до терміналу і знайди потрібний вантаж, – скомандував Мамай роботу-аватару і розвернувся до Сяо. – А ми…

– А ми, схоже, будемо тримати кругову оборону, – перебив Сяо, тримаючи на прицілі гвинтівки дальню галерею шлюзу, звідки вже вибігали нові фігури у чорному. – До нас прямує ціла ватага гостей.

Не встиг Сяо зробити і кількох пострілів, як на кабіну обрушилася ціла вогняна злива. Нові бійці рухалися надзвичайно швидко і безшумно, мов привиди, стріляючи з набагато потужніших рейкотронів.

Сяо інстинктивно зіщулився позаду залізного робота, а потім скотився вниз – до причалів. А де Мамай? Той знову розчинився у повітрі.

Перебігаючи від галери до галери і відстрілюючись, Сяо бачив, як зашиті у чорну кевларову броню фігури невпинно наближаються, біжучи по стінах і навіть по стелі. Ось  вони вже розсипалися по всьому шлюзу, немов зграя чорних павуків.

Але що це? За однім з чорних бійців з повітря на мить виринула туманна фігура з вовчою головою – вдарила його шаблею у спину і знову розчинилася. Потім з’явилася позаду іншого – знову рубонула. Збила з ніг третього, скинула зі стелі четвертого…

Один за одним бійці корпорації падали під ударами мономолекулярного леза. Ще кількох встиг застрелити Сяо, коли вони намагались оговтатись від несподіваного нападу. Скоро весь елітний загін уже лежав на долівці.

– Хто це такі? – поцікавився Мамай, перевертаючи ногою одне з тіл. – Люди?

Праве око і половина обличчя воїна були металевими, з порубаних рук і ніг також стирчала безліч дротів.

– Яничари, – похмуро сказав Сяо. – Колись вони були людьми. Доки не стали працювати на машин. Їх тримають у корпорації, бо вони краще розуміються на людях.

Мамай скривився.

– І вони так легко на це погодились?

– У них найновіша зброя, імпланти. А найголовніше – безсмертя, доки вони на службі у машин, – Сяо уважно роздивлявся зовсім не схожу на кров блакитну рідину, що лилася з перерубаних трубок на спині яничара. – Та й чи був у них вибір? Бачив ясир? Ти або користуєшся безсмертям, або стаєш сировиною для нього.

– Щось безсмертя їм не сильно помогло. – Мамай вказав на розкидані тіла.

– Ну звісно, від шаблі воно не врятує…

Товариші поспішили назад до диспетчерської кабіни.

– Ну що там з вантажем, Чай?.. – почав було Мамай, але угледів долі нерухомого робота.

Половину голови йому знесло рейкотронним зарядом, ще кілька дірок з оплавленими краями зяяли у металевому пузі. Незграбні механічні руки безсило звисли по боках.

– Отакої! – зойкнув Сяо, підбираючи голкомет, що випав з мертвих маніпуляторів.

Запанувала мовчанка.

– Мені цей аватар ніколи не подобався, – враз озвався голос «Чайки» з комунікаційного динаміка. – Пообіцяйте, що купите мені нового, коли завершимо це діло.

– Рожевого і з бантиками? – гмикнув Мамай.

– Ну хоча б людським обличчям для початку.

– Навіщо тобі людське обличчя, ти ж машина?! – здивувався Сяо.

– Що за расові забобони?! – пхикнула «Чайка» ображено. – Але ж до справи. Доки ви там гралися у козаків-розбійників, я встигла визначити координати вантажу. Тож поспішайте – часу в нас обмаль.

– Нічого собі гралися! – пробурмотів Сяо, роздивляючись рукав свого комбінезону, звідки рикошетом вирвало добрячий шмат сінтефібру.

Зі зброєю напоготові товариші рушили широкою галереєю, що вела вглиб лабораторного комплексу.

– Відсік направо, – повідомила «Чайка» у навушник Мамаю, коли вони минали важкі розсувні двері.

За дверима їм відкрилася велетенська напівтемна зала, заповнена довгими рядами циліндричних резервуарів. За товстим склом можна було розгледіти, що в них плавають людські тіла – без рук, без ніг, зате зі жмутами трубок, що виходили зсередини.

– Це теж ясир? – Мамай з жахом дивився, як тіла в резервуарах дихають. – Вони ще живі?!

– Так. Але їм вже запізно допомагати, – похмуро відповів Сяо. – Це вже не люди, це – біореактори для виробництва компонентів.

В цей момент до них знов озвалася «Чайка»:

– Не стовбичте там! Приготований до відправки вантаж у стерильному боксі в кінці залу.

Дійсно, в стіні лабораторного відсіку виднілися герметичні двері. За ними у чистій порожній кімнаті стояла сама лише масивна чорна скриня з нікельованими замками. І нікого – лише стерильний метал навкруги.

Мамай заглянув під кришку. Всередині скрині рядами стояли два десятки капсул із синюватою рідиною, що ледь світилася у напівтемряві лабораторії.

– Це те, що я думаю? – Сяо скосив очі на товариша.

– Так. Двадцять капсул біохімічного препарату, які замовляв Ілліч.

Очі Сяо заблищали.

– Тож навіщо віддавати їх якомусь виродку з наркокартелю? У кожній капсулі – сто років життя для однієї людини.  Давай просто поділимо між собою, тут же по тисячі років на брата!

– Е, ні, я так справи не роблю. – відмахнувся Мамай. – Обіцявся – як продався! До того ж у виродка є те, що мені треба до зарізу.

– Реєстр? Невже це важливіше за безсмертя?! – вирячився Сяо. – Та за тисячу років ми ще десять разів знайдемо інший шлях туди потрапити!

Але Мамай уперто стояв на своєму.

– Що я вже вирішив, то вирішив! – твердо відказав він і взявся за ручку скрині. – Ну добре, нема часу сперечатися! Треба забиратиося звідси. Бо зараз іще загін яничарів прискаче.

І Мамай рішуче поволік скриню до виходу. Сяо допомагав, вчепившись у ручку з іншого боку.

Вже на виході з лабораторії, Мамай ще раз обернувся на ряди резервуарів із бранцями.

– Чайко, ми можемо щось для них зробити? – запитав він у комунікатор.

– Всередині кожного корабля є нейтронна батарея живлення, – прозвучала відповідь з навушника. – Якщо зняти з неї запобіжник і встановити детонатор, то…

– Ясно, можна накрити весь комплекс, – кивнув Мамай. –  Добре, я займуся цим. Сяо, а ти тягни вантаж у трюм і готуй «Чайку» до вильоту.

І він твердо закрокував до ангару вантажних галер.

[6]

Коли «Чайка» випурхнула зі шлюзу та швидше вітру полетіла тунелем, позаду спалахнуло сліпуче світло, а слідом понеслася нищівна ударна хвиля. Розкрутивши турбіни на максимум, шатлу ледь вдалося подолати звуковий бар’єр, щоб відірватися од вируючого моря радіоактивного полум’я, що мчало навздогін.

– А нічогенько так рвонула! – усміхнувся Мамай, споглядаючи вогняне марево, що пожирало залишки корпоративного комплексу. – Менше лишиться слідів після нашого набігу.

– Треба було взяти ще батареї з інших галер, – розмірковував Сяо. – Може ще знадобиться.

– Я б наразі не поспішала радіти, – мовило з панелі голографічне обличчя «Чайки». – Це не єдиний комплекс «Анатолії», і гадаю, зараз в усіх здійнялася тривога. А ось до нас і гості!

Вона ввімкнула вид із задньої камери. І дійсно, з-за повороту тунелю виринули кілька броньованих коптерів.

– Сяо, до гармати! – скомандував Мамай, хоча Сяо вже й сам встиг заскочити у крісло стрільця і вмикав прицільні пристрої.

Він випустив кілька довгих черг, але переслідувачі не відставали.

– Не можу відірватися, – повідомила «Чайка». – Йдуть на зближення.

– Лізуть просто на рожен! Наче й смерті не бояться! – прошипів Сяо крізь зуби, продовжуючи стріляти. – Готують абордаж?

– Ну ми викрали надто цінний вантаж, щоб просто так розстріляти нас на льоту, – Мамай уже також зайняв місце біля другої турелі. – Стріляйте скільки зможете! Не підпускайте їх ближче!

– Я ж тобі казав: візьми більше бронебійних! – огризнувся на нього Сяо, безперестанку випускаючи у переслідувачів чергу за чергою. – Вони ж броньовані – кулі як горохом об стіну!

«Чайка» мовчки керувала польотом шатла, одночасно стріляючи з третьої гармати.

За кілька хвилин один з коптерів нарешті вдарився об стіну і вибухнув. Решта трохи відстала, але випустила рій маленьких дронів.

Маленькі зонди-вбивці спритно ухилялися від куль, швидко наздоганяючи шатл.

– Чайко, як ми можемо від них відкараскатись? – занепокоївся Мамай.

– Зараз направо буде покинутий тунель, не відмічений на транспортній карті. Невідомо, в якому він стані, і чи вийдемо ми звідти живими, але іншого шансу відірватися, я не бачу.

Мамай пожвавішав.

– Ну то давай туди!

– Але для такого умисного порушення правил безпеки мені потрібне експліцитне підтвердження командира корабля, – ще раз перепитала «Чайка».

– Роби кажу! – гаркнув Мамай.

І трохи пригальмувавши на наступному перехресті, шатл різко рвонув убік. Вхід у аварійний тунель був перекритий застережними огородженнями, і ці іржаві конструкції лише зблиснули снопом іскор, коли шатл зніс їх на великій швидкості.

– Ми втратили лівий передній амортизатор, – спокійним тоном повідомила «Чайка».

Далі стирчали уламки опор та будівельні риштування, що ледь підтримували напівобвалене склепіння.

– Гармати наперед! – крикнув Мамай, розвертаючи і свою турель.

Тепер корабель не збавляючи ходу нісся, розстрілюючи і зносячи все, що заважало рухатися далі. Ззаду чувся гуркіт, що чимдалі наростав. Це, втративши опору, почала рушитися потріскана стеля тунелю.

– Ну хоча б яничари тепер не пролізуть, – зауважив Мамай, спостерігаючи гармидер позаду.

Проте рій дронів, просочуючись у шпарки обвалених конструкцій, продовжував гонитву майже без втрат. Наздогнавши шатл, кілька зондів-убивць вгризлися у корпус.

– Ми втратили правий задній амортизатор, – знову повідомила «Чайка». – Крім того, вони намагаються зламати мій бортовий комп’ютер. Не знаю, скільки ще є часу, але на вашому місці я б поспішила щось із ними зробити.

Проте Мамай вже надівав маску.

– Чайко, пригальмуй! Я вийду назовні, – сказав він і, оголивши вібро-катану, рушив до люка.

Через камеру Сяо спостерігав, як Мамай перевісившись за борт несамовито рубає залізяк, які вчепилися у шатл, а з монітора одна за одною щезають червоні цятки, що позначали дронів.

Коли остання цятка щезла, Мамай заскочив назад і витер піт із лоба. Тим часом аварійна ділянка тунелю теж закінчилась, і шатл почав ізнов набрати швидкість.

– Йу-ху! – заволав Мамай на всю кабіну, зриваючи маску. – Ми таки вирвалися, Чайко! Яка ж ти у мене молодець!

Але панель керування мовчала.

– Чайко, ти мене чуєш?! – перепитав Мамай.

Над панеллю на мить зблиснула голограма, пересмикнулась і одразу згасла.

– Ох, зі мною щось негаразд, – долинув зі стелі чайчин голос. – Я мушу зупинитися…

Шатл загальмував і приземлився на покинутій техстанції, трохи не доїхавши перетину з  людною трасою.

Мамай кинувся до панелі бортового комп’ютера.

– Що з тобою сталося?

– Вірус, – послідувала електронна відповідь «Чайки». – Яничари таки встигли навісити мені якийсь вірус.

Мамай заходився поратися біля панелі.

– Не переймайся, зараз запустимо сканування. Усе вичистимо! Ще й не з таким справлялися, правда ж? – він намагався приховати хвилювання в голосі.

– Це якийсь новий вірус військового рівня. Я не можу його подолати, – голос «Чайки» був, як завжди, спокійним. – Я раніше чула про такі, але ніколи не стикалася. Він поступово роз’їдає мій електронний мозок. Імунні програми трохи його затримали, але процес незворотній.

– А може холодний рестарт?! – загорівся Мамай.

– Це не допоможе. Після перезавантаження нічого не зміниться, – заперечила «Чайка». – Розпад моєї особистості лише прогресуватиме. Крім того, вірус і для тебе може бути небезпечним. Корпорати завжди можуть відслідкувати інфікований слід.

– Що ж робити?! – смикав себе за дреди Мамай.

Сяо ніколи не бачив товариша таким розгубленим.

– Ти знаєш що, – спокійно відповіла «Чайка». – Пам’ятаєш, що ти мені обіцяв на випадок, коли іншого виходу не буде?

Мамай опустив голову.

– Остання послуга?..

– Так. Думаю, саме час.

Але Мамай не здавався.

– Ми щось придумаємо, обіцяю! Я куплю тобі нового аватара – рожевого і з бантиками! Та хоч з в головою єдинорога, якого скажеш!..

– Ні, Мамаю… Вже надто пізно.

Спересердя Мамай вперіщив кулаком по панелі. А потім заходився по діагоналі міряти кабіну нервовими кроками, куйовдячи дреди на голові.

– Ні! Я не можу! Має ж бути якийсь інший вихід?!

Голограма «Чайки» почала смикатися, а голос уриватися.

– Скоріше! Вірус прогресує!.. Я… хочу… померти… собою…

Мамай вихопив з піхов домаху і зі звіриним ревом рубонув по системному блоку і відвернувся. Панель зблиснула різними кольорами і згасла.

Витягши сякі такі речі у темряву тунелю, Мамай все ніяк не наважувався почати прощання.

Потім, його руки мимоволі торкнулися коробочки з «Кобзарем» і вуста проказали, немов поминальну молитву на могилою друга:

Біда тій нещасливій чайці,

Що пташенят край людного шляху вивела

Голодним мандрівникам на радість.

Він ще довго стояв перед завмерлим кораблем, аж поки не відчув, як у потилицю вперлося холодне дуло голкомета.

– І що? – не обертаючись, запитав Мамай. – Стрелиш у побратима?

– Якби ти не був мені побратимом, я б уже давно стрелив, – тихо відказав Сяо. – А так, лише візьму свою долю.

Мамай почув, як за спиною брязкають застібки скрині.

– Ет, який ти! Дочекався, коли Чайка помре, бо знав, що вона не не дасть напасти на мене зненацька? – криво всміхнувся він. – То може тоді й усе забереш?

Не зводячи голкомета з Мамая, Сяо запхав у торбу сяючі капсули.

– Мені не треба все. Лише дві – на двісті років життя.

У голосі Сяо чулася образа.

– Ти б все одно не дав, я ж тебе давно знаю. Для тебе головне – твої принципи, ідеї! А мені не потрібен ні твій Реєстр, ні ті вольності, що він дає. Мені потрібна Вега! І дві капсули препарату, щоб її дочекатися. Така нагода випадає нечасто!

Мамай зітхнув.

– Ну то йди собі з богом. Тільки на очі мені більше не попадайся, братчику, – з гіркотою промовив він і сплюнув.

Сяо гримнув кришкою скрині і застібнув торбу.

– Так, братчику. Думаю, на цьому світі ми вже більше не побачимося, – на мить він завагався. – Тільки ось іще… Мені давно кортіло спитати: що означає оце твоє прізвисько «Мамай»?

Мамай враз зареготав.

– І це все, що тобі цікаво?! Значить те ж саме, що і «NO NAME» однією з древніх мов. А ось мого справжнього ім’я ти вже ніколи і не вгадаєш. Чи може спробуєш?

Сяо довго не відповідав. А коли Мамай нарешті обернувся, колишнього товариша вже й слід простив.

Мамай присів на скриню з товаром і довго сидів, не рухаючись. Потім рушив до енергетичного відсіку шатла.

Він вийняв з «Чайки» ще теплу нейронну батарею, що продовжувала жевріти зеленавим світлом.

– Життя схоже на маджонг, – криво посміхнувся Мамай сам до себе. – Неважливо, наскільки ти класний гравець, – все одно можеш програти… Хоча й неважливо, наскільки у тебе поганий розклад, – все одно можеш виграти.

І з натугою закинувши скриню на плечі, він побрів до траси.

[7]

Просякнуті димом дурману сутінки на базі наркокартелю заливали неонові вогні, немов у дорогому казино.

Раджа Ілліч Калам сидів, затишно розвалившись у кріслі на коліщатках, яке скоріше нагадувало лискуче металеве яйце, та грав у маджонг зі своїми найближчими посіпаками. Казали що, його броньована шкаралупа може миттєво зачинитися, щойно босс відчує небезпеку.

Проте його жирне тіло, яке вже навряд чи могло ходити власними ногами, одразу напружилось, щойно хтось із шісток повідомив йому на вухо про прихід нового гостя.

– Перевірте товар, – суворо наказав від одному з горилоподібних охоронців, які чатували навколо нього, щойно Мамай з’явився у залі.

Два бугая  взяли Мамая попід боки, третій – вихопив з його рук скриню.

– Агов! Не так різко! – спробував протестувати Мамай, але його затисли немов лещатами – не вирвешся.

Перекачаний імплантами бугай підняв кришку скрині.

– Це воно, – доповів він боссу, провівши сканером над рядами сяючих капсул. – Але тут не вистачає двох.

Ілліч втупив у Мамая непроникні чорні окуляри, що майже зливалися з такою ж чорною шкірою. Окуляри були непроникні, проте їх погляд не обіцяв нічого доброго.

– Ніде правди діти, в дорозі зі мною сталася дуже прикра пригода, яка вартувала мені двох капсул, – спробував розвести руками Мамай, наскільки це дозволяли охоронці. – Але, я думаю, ми зараз можемо про все домовитись.

Враз погляд охоронця впав на батарею, що причаїлась в одній із комірок скрині.

– А це що? – здивувався той і, провівши сканером, відсахнувся. – Та це ж!..

Мамай посміхнувся.

– Невеликий нейтронний додаток до нашого договору, – і він показав невеличкий предмет у кулаку. – А це детонатор до нього. Вирішив трохи підстрахуватися на випадок важких перемовин.

Палець Мамая вже аж побілів, затискаючи кнопку детонатора.

У залі пролунав гучний металевий брязкіт. Це Ілліч миттєво зачинив стулки своєї броньованої домовини, щойно зрозумів, що пахне смаленим.

– Можна без рук? – Мамай вивільнився з лапищ закляклих охоронців і підійшов до Каламової капсули. – Отже, я пропоную зарахувати товар із десятивідсотковою скидкою. Як не крути, а 1800 років життя це набагато краще, ніж нейтронний вибух, від якого не врятує навіть броньоване яйце.  Ну то що, згода? А то щось у мене так палець зачесався…

Зависла довга важка мовчанка. Мабуть, Ілліч всередині яйця оцінював ситуацію.

– Ну гаразд. Асури б тебе узяли! – нарешті вимовив Ілліч, трохи прочинивши кришку своєї схованки, і зробив заспокійливий жест охоронцям, які вже повитягали зброю. – Покличте нашого хактерника!

З-за розсувних дверей сусіднього залу з’явилася істота, нашпигована імплантами настільки, що вже було важко розгледіти в ній людську подобу. По боках металевого торсу стирчали чотири руки, немов у Шиви.

– Занеси оцього в Реєстр, – гримнув Ілліч і вказав на Мамая жирним пальцем із золотим перстнем.

Істота одразу ж заходилася чаклувати над терміналом.

– Оце вже діло! – гмикнув Мамай. – Ось тримай.

З коробочки з книгою, він дістав і кинув чотирирукій істоті пластикову картку, де рукою матері було вишкрябане ім’я.

[8]

На перехресті старих занедбаних тунелів було вогко. Долівку вкривав шар чорної багнюки, вказуючи на те, що транспорти тут давно не ходили. Біля бетонної стіни з цієї багнюки стирчав побитий мережевий термінал. Проте, незважаючи на тріщини в склі і товстий шар іржі, він іще подавав ознаки життя.

З огидою розкидавши слимаків, що обсіли клавіші, Мамай стер із терміналу вогкий, мов чорнозем, бруд і просканував праву руку та око.

На тьмяному замурзаному екрані ледь видно засвітилось:

Ім’я: [ХІРОШІ ГОЛОТА].

Статус: [У РЕЄСТРІ].

Сервіси для зареєстрованих: «Зареєструвати державу», «Змінити громадянство», «Створити валюту», «Налаштування законодавства», «Альянси».

– Не збрехав таки бусурман! – задоволено крекнув Мамай.

І розпочавши реєстрацію, він став по літерах набирати назву: «U… C… R… A…»

– От, дідько! – зненацька спинився він. – А де на цій бісовій клавіатурі літера «Ї»?