Евакуаційна команда

Андрійко застібнув наплічник. Хотів взяти із собою багато речей, але після маминої ревізії ще й місце лишилося. До виходу пів години.

– Дивись, твоя кицька знов щось у темному куті побачила. – Бабуся присіла поряд. – Певно, з домовиком прощається.

– Припиніть! – озвалася мама Андрійка. – Скільки можна хлопцеві забивати голову цими нісенітницями?!

– Може, тобі й нісенітниці, а Андрійкові хоч якась розвага. – Бабуся знову звернулася до внука, але вже пошепки: – Для котів не існує кордонів між світами…

Андрійко приготувався слухати чергову казку, але раптом у двері постукали. Двічі, як і було домовлено. Мама заметушилася, а бабуся наче заклякла. Стара до останнього відмовлялася евакуюватися з цього пекла. Навіть вибиті шибки і вирви на городі не переконували. Лише коли під час чергової «перевірки» застрелили з автомату маленьку Кнопку, що заливалася дзвінким гавкотом, вирішила їхати.

Майже всі сусіди вибралися в перші дні – через ворожі блокпости, віддавши заощадження. Бабуся щоночі плакала і корила себе за зволікання, мама її заспокоювала, але виходу не бачила. І тут ця неймовірна пропозиція…

На порозі з темного провалля ночі з’явилися двоє – темний одяг, рук й облич не видно, лише очі. І жовті стрічки на рукавах. Наші! Як вони пройшли непоміченими?

– Готові? – спитала ліва постать напрочуд молодим дівчачим голосом. – Висуваємося вже, на чекання часу немає. Якщо все складеться добре, на світанку опинимося на нашому боці.

– Зайвих речей не брати. Лише те, що не заважатиме руху, – додав кремезний чоловік низьким голосом.

Андрійко накинув наплічник і потягнувся за переноскою, куди мама заманила Кузю.

– Кішка? – голос чоловіка наче пом’якшав. – Сховай під одяг. Коробка не знадобиться.

– А як вистрибне? – розхвилювався хлопець.

– Не хвилюйся, – чоловік відчинив дверцята і витягнув руде кошеня, уважно подивившись йому у вічі. Кузя нявкнула і виховано перестрибнула на руки до Андрійка, миттєво залізши під куртку.

– Рушаймо!

Великий позашляховик чекав біля паркану. У безмісячну ніч щось розгледіти важко, але Андрійко звернув увагу, що дверцята побиті, а вікна зовсім без скла. Водій обличчя не ховав і широко усміхнувся прибулим. Його жовті очі зіщулилися.

– Вітаю! Молодці, усе за розкладом.

Дівчина вмостилася на переднє сидіння. Кремезний чоловік обійшов автівку спереду, трохи постояв, потім скочив на сходинку і схопився за дверцята біля дівчини. Він скомандував:

– Коридор відчинено, «Пумо», по прямій 12 хвилин.

– Тримайтесь!

Позашляховик різко стартанув. Андрійко сподівався востаннє побачити свою школу, ставок, центральну вулицю. Але автівка рухалася в суцільній темряві, а за порожніми вікнами розливався чорний морок. Холоднішало, у дірки вікон залітали сніжинки. Трохи дивно для кінця березня.

– Стоп! Вимір 2­64 пройдено. До наступної фази переходу чекати шість хвилин, – дівчина вдивлялася в темряву.

Автівка зупинилася.

– Перекур! – оголосив водій. І повернувся до Андрійка: – Дай тварині подихати трохи, вона теж нервує.

З-під куртки показалися руді вушка, а потім і незадоволена пика Кузі.

– А як Ви здогадалися?… – почав хлопець.

Але водій вже його не чув. Провідники втрьох стали попереду автівки, щось тихо обговорюючи. Той, кого Андійко про себе назвав «командиром», кудись пішов, час від часу було чути його голос. Водій з позивним «Пума» і дівчина повернулися до машини чекати.

– Готуйтесь! – «командир» несподівано з’явився вже біля дверей позашляховика. – Безпечна відстань між вимірами дуже мала, але спробуємо. Іншого шляху зараз немає. Різко ліворуч 4 хвилини, потім зупинка 30 секунд і знову 2 хвилини по прямій.

– Доведеться стрибати? – дівчина напружилася.

– Можливо. Не можу точно сказати, бо перехід незручний. Можемо промахнутися. Тоді доведеться ще одне коло робити, – чоловік повернувся на своє місце на сходинці.

– Сідай всередину, так спокійніше, – «Пума» завів автівку.

– Ні, за пів хвилини не встигну вийти, щоб обрати напрямок. Поїхали!

Водій крутонув кермо вліво, мама і бабуся заплющили очі, а Кузя знову сховалася. По даху забарабанили дощові краплі: спочатку поодинокі, потім дощові струмені почали бити у вікна. Небо розкололося навпіл блискавкою, вдарив грім. Андрійко підстрибнув.

– Ненавиджу дощ! А в цьому світі завжди злива! – дівчина з відразою витерла обличчя рукавом. –  Повернулася до кремезного чоловіка: – «Маркізе», 10 секунд! Чотири, три, дві, рушай!

Автівка різко зупинилася, «командир» в ту ж мить розчинився в дощовій завісі. Пів хвилини, здавалося, тривали вічність. Чергова блискавка освітила все навкруги – голий степ, самотнє дерево праворуч і рухому фігуру якоїсь тварини, що наближалася до автівки спереду.

– Шлях вільний! – «командир» відчинив дверцята. – Посунься, «Марисю»! Тут занадто тонка межа, перехід буде складним. «Пумо», уперед на повній швидкості!

Позашляховик зірвався з місця, стрибнув наче зі схилу, синхронно з яскравою блискавкою, але грому Андрійко вже не почув. Автівка нібито завмерла у повітрі, дощ вщух – жодних звуків і рухів навколо.

– Чотири, три, два! Ми на місці! – дівчина з полегшенням видихнула і стягнула з голови балаклаву. – Тут зробимо перерву. Потрібно перепочити.

– А нас не помітять? – подала голос мати Андрійка, відчиняючи дверцята. – Ми ж навіть від села не від’їхали далеко.

– Не хвилюйтесь, – «командир» обперся об капот. – Від села уже далеченько, і за пів дня не дістатися. Проте інших проблем вистачає.

– Попереду важкий шлях, – «Марися» тихо підійшла ззаду й опустила руку Андрійкові на плече. – Тут безпечно, відпочивайте. Нам теж варто сили відновити.

Час минав неспішно. Почергово кожен з трійці кудись зникав, потім незадоволеним повертався.  Рожеве небо оголосило про світанок, і нарешті «командир», після тривалої відсутності повідомив:

– До машини! З’явився «коридор» через вимір 394. Коридор довгий, майже до своїх добиває. Їдьте за мною повільно, бо перехід зовсім непомітний.

Сіли швидко, автівка рушила з місця. Андрійко намагався розгледіти, що відбувається попереду і що це за перехід вони шукають. Але крім густого ранкового туману нічого не бачив. Один раз хлопцеві здалося, наче велика чорно-біла тінь невідомого звіра майнула перед капотом. І він вже бачив цього звіра у степу у світлі блискавки!

– Ми на переході! – крикнув «командир», застрибуючи на сходинку біля лівих дверцят. – Тепер на повній швидкості вперед!

З ранкової куряви позашляховик в’їхав у яскравий день.

– Більше трьох годин по прямій, – «Марися» звірилася з якимись кресленнями у нотатнику. – Сподіваюсь, обійдеться без сюрпризів, хоч цей вимір занадто близький до нашого світу. Нас тут легко знайти.

Поки сонце не перевалило за неможливу в Херсонських степах, але напрочуд цілком реальну, високу гору, порослу соснами, їхали спокійно. «Марися» тихо співала, «Пума» розповідав анекдоти, і навіть «Маркіз» розслабився і почав жартувати.

Дорога скінчилася неочікувано. Перед капотом посеред квітучого поля розверзлася прірва, і «Пума» аварійно загальмував.

– А як усе добре починалося… – протягнула «Марися». – Я навіть повірила, що дістанемося наших позицій до вечора.

– Стривай, – «командир» не поспішав виходити. – Це ілюзія! І той, хто її створив, десь поруч. «Пумо»! Гони!

Позашляховик зірвався з місця і подолав прірву, наче замість неї була широка дорога.

– Тепер швидко! І не зупиняємось! – «Маркіз» натягнув балаклаву попри спеку. Його друзі зробили те саме.

Під курткою голосно нявкнула Кузя. «Марися» озирнулася:

– Якщо навіть ти, мала, це відчуваєш, то ми таки втрапили в халепу. Тримайтесь! До останнього переходу вже недалеко.

Позаду лунали дивні звуки: хтось наздоганяв автівку. У степовому пилу Андрійко не бачив переслідувачів, але чув їхнє важке дихання. Позашляховик нахилився: промайнула велика тінь, і щось стрибнуло на дах.

– «Марисю», обертаймося! «Пумо», ти повинен завершити рейд. Це наказ! – «Маркіз» говорив швидко.

Останнім, що встиг побачити Андрійко до того, як автівка на швидкості провалилася в чорну ніч, були два величезних коти. Трикольорова кішка і чорний кіт з білими вухами та вусами вистрибнули крізь бокове вікно…

…Нічну темряву розрізав промінь ліхтаря. Автівка завмерла біля бетонних блоків блокпосту.

– «Пумо», це ти, друже? – хтось відчинив дверцята. – Ти сам?

– А кого ще з «того» боку могло принести? – рикнув водій. – Приймайте евакуйованих. Ми завдання виконали.

І не відповідаючи на останнє питання, водій розчинився в ночі.

Мама з бабусею плакали, обійнявшись. Ранкове  сонце висвітило синьо-жовтий прапор над бетонною конструкцією і хлопців у «піксельному» однострої. Кузя вибралася з-під куртки Андрійка, не відмовилася від запропонованого сніданку, а тепер зайняла місце на найвищій точці, біля прапору. Раптом вона зістрибнула і побігла вперед. Андрійко підвівся.

Наче з повітря позаду автівки з’явилися три постаті. Хтось голосно крикнув:

– Ноші сюди! І лікаря!

«Марися» і «Пума» обережно поклали на ноші великого чорно-білого кота.

– Не треба лікаря… – «Пума» обвів усіх порожніми жовтими очима. – Вже пізно… Це його дев’яте життя. Як і у нас.

«Маркіз» ще дихав. З кожним подихом з’являлася червона піна, а з лапи стікала кров, утворюючи червону калюжу. Усі стояли навколо мовчки.

«Маркіз» заплющив очі. Раптом Кузя вирвалася з рук Андрійка і застрибнула на ноші.

– Ти куди? – закричав хлопець. – Геть звідти!

– Не чіпай її, – «Марися» схопила Андрійка за руку. – Вона знає, що робить.

Котеня притулилося до великого кота, поклало свої лапки йому на груди і нявкнуло. Порив гарячого вітру різко розгорнув прапор і здійняв хвилю пилу. «Маркіз» закашлявся, потягнувся і почав змінюватися. За мить на ношах лежав кремезний, важко поранений чоловік.

– А ось тепер – лікаря! – крикнув «Пума». – А в нас, здається, поповнення в команді.

І протягнув руку рудій тендітній дівчинці.