Гра світла та тіні

Василь був зайнятий дуже важливою справою. Він сидів навпроти стіни дому та ретельно вилизував свої пухнасті кульки. Щоб там не було, а кожен пристойний кіт має слідкувати за своєю гігієною.
Навпроти росла вишня, рясно вкрита білим цвітом, наче та наречена у мережевій фаті. Вітер колихав її гілки й тінь від них витанцьовувала на стіні чарівний танок.
Через мить ця ідилія порушилася. Щось непомітно змінилося. Чи то тіні на стіні прийняли загрозливий вигляд, чи раптом теплим весняним днем повіяв крижаний могильний холод, чи на якусь секунду запанувала абсолютна неймовірна тиша.
— Диви, Петрівно, щось твій кіт зламався. — вказала на Василя Олена.
Петрівна повернулася та побачила, що кіт застиг в незручній позі з піднятою задньою лапою та висунутим язиком. Нерухомо він уставився у стіну будинку, де світло грало з тінню свою незрозумілу гру.
— Та, щось, мабуть, побачив. Може муху на стіні, чи просто за тінню полює. — махнула рукою Петрівна й сусідки повернулися до своєї бесіди.
Тим часом у Василя був свій діалог.
— Нащо ти знову приперлася, Безноса? — спитав кіт.
— Міг би бути й чемнішим зі старою знайомою. — хихикнула тінь.
— Очі б мої тебе не бачили. — так само непривітно продовжив Василь.
— Е ні, вам котам якраз поталанило мене бачити. Інші можуть поспілкуватися зі мною лише при переході в інший світ. — сказала тінь.
— Кажи вже чого тут? За мною? — зітхнув пухнастий.
— Твоя година ще не прийшла. — прошелестів голос Безносої
— Тоді за нею? — напружився Василь.
Тінь нічого не відповіла, але це мовчання було дуже красномовним.
— А якщо … якщо ми домовимося? — спитав з надією кіт.
— М-м-м, можливо. — після паузи прошипіла тінь.
— Як той раз? Моє життя за її?
Тінь мовчала, щось собі думала. Василь терпеливо чекав.
— Ні, цього разу ставки вищі. Два твоїх життя за її. — нарешті промовила Безноса.
Коти не дуже сильні в математиці. Василь гарячково намагався порахувати скільки зі своїх дев’яти життів він вже витратив. Найперше, коли ще зовсім малим кошеням поліз у цеберку з водою, де плавала риба, що дядько Микола приніс до Петрівни та залишив на порозі. Потім те падіння зі слизького даху взимку. Ще, коли заснув під колесом старого іржавого сусідського “Москвича”. Хто ж знав, що якраз того ранку він знадобиться Сашкові? Ще коли? Це скільки вже? Складна арифметика важко вкладалася в маленьку пухнасту голову.
Кіт згадав, як минулого року Безноса прийшла за Петрівною. Та вже другий тиждень сильно кашляла, а останні три дні лежала у ліжку й тільки час від часу пила воду з жерстяного емальованого кухля. Василь тоді декілька діб провів на її грудях, намагаючись так вилікувати Петрівну. Кашель інколи стихав, надаючи надію. Але все ж таки страшна тінь прийшла і мовчки стала перед ліжком.
Договір був простий — життя за життя. А зараз цілих два. Чи залишиться в Василя ще одне після цього, або піде він разом з Безносою туди, звідки не повертаються?
Тінь нетерпляче заворушилася. Кіт відчув, що більше нема часу на роздуми.
— Домовились. — наважився Василь.
— Домовились. — наче гілка зачепила шифер на даху, проскрипіла тінь.

* * * * *
Петрівна зайшла в сіни. З напівмороку до неї вискочив Василь: хвіст трубою, шерсть дибом, очі чи не вдвічі більші за звичайні.
— Васько, що сталося? — звернула на нього увагу жінка.
Замість відповіді кіт дико занявчав та кинувся на вихід. Петрівна провела його здивованим поглядом.
Василь застиг на порозі, занявчав, кинувся надвір, повернувся й побачив, що Петрівна все ще стоїть в сінях, — знову гучно та вимогливо занявчав.
— От таке. Мені за тобою йти чи що? — жінка пішла за котом.
Той, наче зрадів, що його зрозуміли, кинувся далі до калитки, періодично зупиняючись та пересвідчуючись, що Петрівна йде за ним.
— Та куди ти, бісова тварино? — вискочила зі двору на дорогу за пухнастим бігуном жінка.
В небі пролунав якийсь протяжний звук. Петрівна задерла голову догори, а Василь тінню шмигнув назад до хати. Договір є договір.
Через мить наче велетень гупнув гігантським кулаком по будинку Петрівни. Не нова, але ще міцна хатинка розлетілася на друзки. Цеглини, шифер, скло полетіло у всі сторони. Вибухова хвиля, випереджаючи страшний гуркіт, штовхнула Петрівну у груди, жінка впала й втратила свідомість.

* * * * *
Медсестра швидкої накладала останній шов на скроню Петрівні. Жінці неймовірно пощастило — з усіх шматків її будинку, що з неймовірною силою розкидало по окрузі, її зачепив тільки маленький шматочок скла та й то ледь-ледь, по дотичній.
Вона мовчки дивилася на руйнування, ще перебуваючи у шоку. В руїнах був не тільки будинок, який будувало декілька поколінь її родини. На попіл та труху перетворилося все її життя: документи, гроші, які Петрівна збирала на чорний день, альбоми зі світлинами дітей, абсолютно все.
Сусіди зібралися навколо неї. По руїнах ходили МНСники та пожежники й тушили залишки пожежі.
— От клята русня. Чим тим покидькам хата Петрівни заважала? Хаймерс їм там десь прибачився? — голосила Олена.
— Це Градами вдарили? — спитав дід Пилип.
— Та що ти верзеш, діду? Градами, слава Богу, ті тварюки до нас не дістають. Це якась крилата ракета. — сказав дядько Микола.
— Ага, та й Гради пакетами б’ють. Одним би будинком не обмежилося — пів села знесли б. Це, мабуть, Калібр. — втрутився більш обізнаний у військовій справі Сашко.
— Та який там Калі … — почав сперечатися дядько Микола, але його раптом перебила Петрівна, що наче очуняла після глибокого сну й підскочила, ледь не штовхнувши медсестру.
— Вася! Василько! Там же Вася! — закричала вона, вказуючи на руїни хати.
— Під завалами людина? Чоловік? Дитина? — одразу підскочив до неї вусатий керівник рятувальників.
— Ні, то її кіт. — прояснила Олена.
— Ну, то інша справа. — трохи заспокоївся рятувальник.
— Але ж і тваринку шкода. — додав він через секунду. — Хлопці, нумо, дивіться під завалами. Там десь кіт може бути! Ваською звуть.
Рятувальники жвавіше заходилися розбирати завали.
— Киць-киць-киць! Вася! Василь! — кричали хлопці та прислухалися чи не чути нявчання.
Петрівна ридала в плече сусідки. Олена обіймала її та сама не стримувала сліз.
Нарешті почулося:
— Знайшовся! От він.
На руках одного з рятувальників, наче брудна ганчірка, лежав бездиханний кіт. Частина розкішної шерсті, якою так пишався Василь, обгоріла, частину до невпізнаного кольору припорошило якоюсь пилюкою чи залишками штукатурки. Очі заплющені, рот розкритий, жодних ознак життя.
— Помер? — розчаровано спитав вусатий.
— Тіло наче ціле, ран не бачу, мабуть, надихався диму. — з жалем сказав той рятівник, що тримав на руках Василя.
— А може спробуємо щось зробити? — запропонував інший. — Діставай кисневий балон!
Рятівник поклав Василя на траву і почав пальцями масажувати в районі серця. Другий накрив морду кота маскою кисневого балона. Всі інші завмерли, дивлячись на цю, здається, безнадійну дію.
Через пару хвилин керівник рятувальників розчаровано махнув рукою, скривився, відвернувся та запалив цигарку.
Василь наче чекав на цей момент, здригнувся всім тілом та відкрив очі.
— Живий! Живий! — радісно закричав той, що робив непрямий масаж серця. Ще якусь хвилину кіт лежав, дивлячись крізь кисневу маску на своїх рятівників дикими очима. Потім беззвучно нявкнув, заворушився, спочатку невпевнено і повільно, а далі й перевернувся на бік і, нарешті встав на неслухняні, ніби ватні лапи.
— Беріть свого котика. — підхопив на руки Василя рятівник та простягнув Петрівні.
— Вася, Василько! Рідненький мій! — жінка ще більше розридалася, ніжно притиснула кота до себе. На її обличчі засяяла щаслива посмішка.
— Боже, Петрівно, в тебе хата зруйнована, все добро погоріло, а ти, як дурна, посміхаєшся, що кота врятували! — сказала Олена та знову обійняла сусідку.
— Хату відбудуємо, добро наживемо, а де я ще такого Василька знайду? — крізь сльози розсміялася Петрівна. Кіт міцніше притиснувся до неї та замуркотів у вухо.
А Безноса? Безноса цього разу пішла ні з чим.