Епізод у лікарняній палаті
– Ми зробили все, що могли.
– Але… марно?
Олеся стояла у вестибюлі лікарні, слухаючи слова, яких боялася більше за все.
Весела мелодія колядки, що лунала десь від святково прикрашеної ялинки, робила ситуацію схожою на сцену з ідіотської мелодрами.
– Він при свідомості. Прощайтеся, у вас залишилося близько години.
Чохол з гітарою, що завжди була вірною підтримкою, здавався безглуздим тягарем. Ледь чутно клацнули двері палати за спиною.
– Привіт.
У відповідь назустріч Олесі повільно піднявся погляд жовто-карих очей. Вона ще колись думала, що ці очі робили Вітька схожим на рись. Закохана дурепа…
Завжди яскраві, зараз очі були бляклими і каламутними від болю – наслідки важкого поранення таки виявилися смертельними.
Киснева маска заважала говорити, але коли це старим друзям, щоб порозумітися, були необхідні слова? До того ж, Олесине горло пересохло так, що багато говорити і не змогла б.
Ледь помітний рух брів, погляд повз її ліве плече – питання.
– Та так, – ніяково всміхнулася неслухняними губами, – саме їхала з репетиції різдвяного благодійного концерту.
Раптова ідея, така відчайдушна, що майже безумна.
– Вітько… хочеш, заспіваю? Твою улюблену?
Повіки схвально опустилися у відповідь. Бліде, неймовірно бліде лице.
Звично вжикнула змійка старого гітарного чохла. Звично відгукнулися струни, коли пробіглася по них, налаштовуючи.
«Пісня на прощання. Більше вже не співатимеш» – промайнула гірка думка. Промайнула і зникла, коли задзвенів перший акорд.
Лише гітара і тихий голос, щоб не тривожити більше нікого в лікарні. І пісня, яку неможливо співати майже пошепки.
– Хочеш, я твоїм кольором буду…?
Душу пекли безсилі сльози. Олеся зажмурилася, з головою поринувши в мелодію. Вихлюпувала відчай, безсилу лють і страх майбутнього, переплавляючи їх у пісню про світло і надію, співаючи як востаннє. Знаючи, що – востаннє.
А потім пісня закінчилась. Закінчилися слова. І, здається, вона сама… Аж поки в тиші не пролунав несподіваний звук.
Вона підіймає голову. Витріщається, на мить забуваючи, як дихати. Світло-карі очі дивляться у відповідь з усмішкою. Яскраві, щасливі – й живі, живі, живі!
Вітька стягує з обличчя вже непотрібну дихальну маску.
І підводиться.
Дива мають траплятися, і не тільки на свята. Тільки як Олесю пустили із таким вантажем до палати?
Дякую!
Щодо вантажа в палату – підозрюю, тут могло зіграти одразу кілька моментів
– випадок: Олеся проскочила якраз тоді, коли персонал на хвильку відволікся і не встиг її зловити
– (взагалі так не можна, але) махнули рукою, бо ж “прощайтеся”. Тобто, “гітара вже гірше не зробить”
– ну і на останок… може, саме з цього і почалося диво? 😉
Автор вдячний за відгук!
От чесно, сподобалось! Пережила ці емоції разом із героїнею. Рада, що пісня повернула до життя хлопця, це справді диво.
От тільки фантастики як такої в мініатюрці забракло.
То так, мені справді не вистачило для неї місця (. Довелося сподіватися на те, що читач розгледить фантастичний елемент там, де людина одужала завдяки музиці…
Бо тут і новорічну атмосферу довелося до єдиної фрази скоротити. Але принаймні емоціями автор задоволений, бо тут була ставка саме на це. А в іншому оповіданні якраз багато фантастики, от))
Щиро дякую за відгук!
Такий реальний початок, такі вдалі описи – наче не читала, а пережила ті моменти. А потім таке нереальне закінчення.. Але ж на Різдво все може бути, так? У тому ж і його магічність))
Все правильно, на цей контраст і робилася ставка, бо ж різдвяне диво)
Та й співала Олеся не просто так))
Дуже приємний твір! Дякую, успіхів!
Дякую, приємно). Навзаєм)
Дякую, Авторе, за зворушливу історію!
Любов таки зцілює, а улюблена пісня – цілком добрий засіб 🙂
Успіхів на конкурсі!
щиро вдячна за добрі слова! ех, аби ще ця музична магія не тільки в оповіданнях працювала…
О, “Восьмий колір”! Завжди знала, що пісня чудодійна)) Такі дива нам зараз конче потрібні, факт. Дякую за щасливий фінал!