Маленьке, трошки більше долоні, кошеня шипіло, вигинало спину і топорщило мікроскопічний хвіст, не гребуючи кігтями, коли величезна рука шаруділа зовсім поруч, намагаючись схопити. Сил не вистачало відбиватись. Воно і так ледь змогло заскочити в різнокольорову гору вінків, в надії сховатись.
— Пшла! Пшла звідси! — кричав Олег Степанович — Де ти взялась на мою голову! Прибити мало!
Рука була все ближче, а сил ставало дедалі менше і коли кісточки на худенькій дупці вперлись в надгробок, тіло підвело хоробрий дух, поступаючись темряві.
— Яка черга!? Воно ледь дихає! Ви лікарі, чи де? — тупотіла ногами низенька блондинка в чорному довгому пуховику
— Ну як ви не розумієте? — розтягуючи слова і не відриваючись від пасьянсу протягнула носата жінка в окулярах — У лікарів операція. Там пес не останньої людини. Дорогущий між іншим. Не кинуть же вони його, щоб оцю — піджавши губи скривилась носата — рятувати.
— Та вашу за ногу! — заверещала блондинка на все горло — Тут люди є, чи тільки це чмо адміністративне.
— Я зараз поліцію викличу! — взвизгнула дамочка.
— Ольга, що тут відбувається? — двері позаду носатої відчинились випускаючи високого сивого чоловіка з гострим обличчям і колючим поглядом.
— Та от, Іван Микитович. Скандалістка…
Договорити жінка не встигла, відсунута об’ємним пуховиком.
— Ось. Вона ледь дихає. Зробіть щось. Ми ж по сьогоднішніх заторах не доїдемо до іншої клініки.
На диво обережно, старі мозолисті руки підхопили крихітне тільце і понесли в інші двері.
— Вся в господиню. — засміявся чоловік, коли кошеня, щойно оклигавши, полоснуло його лапою і спробувало втікти. — Така ж бойова.
— Та не моє воно. — махнула знятою шапкою дівчина — На цвинтарі знайшла щойно. Всі руки мені сполосувало доки з вінків діставала. І не лишиш же в такий снігопад. А як свідомість втратило я його хвать і сюди. А це дівчинка, так?
— В такому віці важко визначити. Але черепаховий ген майже завжди у самок.
— І що там твоя Дикарка? — пролунало обережне зі слухавки.
— Та що їй зробиться. — махнула рукою Яна, переводячи погляд на кішку — Сидить, он, мухою милується вже пів години. Гуманістка всрана.
— Не тікала більше?
— А щоб часом. Он, вчора, годину по двору бігала, лапаючи. Сусіди вже напевно ставки на нас роблять. І не впевнена, що на мою користь.Думала плюнути і най валить куди хоче. Але ж завтра переїжджаємо. Як надумає повернутись і не зможе?
— Ой, Янка, вічно ти сама собі гризоту зробиш. Та то кіт. Хоче йти-най йде. Може, вона взагалі господарів має і до них так рветься.
— Ну які господарі, Нат! Я ж її місячною знайшла. Просто такий дурний характер і мозок з арахісину.
Ніби зрозумівши, що це про неї говорять, кішка окинула дівчину зневажливим поглядом і махнувши жирною триколірною дупою, продефілювала в іншу кімнату.
— Натка, щось мені лячно. — дівчина сиділа на дивані, піджавши під себе ноги. Телефон в її руках злегка потрушувало — Вона верещить, як не в собі і на двері кидається.
— Може сказ? Коли ти кажеш вона тікала в останнє? До лікаря телефонувала?
— Та вона ж вакцинована. — недовірливо протягнула блондинка — Микитович ввечері має заїхати-подивитись.
— Ну і чого чекати? — Яна відразу уявила, як закатує очі подруга і топає ногою — Хапай її і вже тягни в клініку!
— Як ти собі це уявляєш? Переноску вона ще в під’їзді зламала. Добре що в самий раж ввійшла на моєму поверсі, то я якось встигла до себе закинути, поки не вискочила. А тепер он двері вхідні виносить. Я ще ніколи такого не бачила. Навіть страшно в коридор вийти.
Коли телефон запікав, скаржачись на низький заряд, дівчата поспішили розпрощатись.
— Тримай оборону! Я повернусь і відразу до тебе. — кинула на останок Натка, як завжди першою вибиваючи дзвінок.
— Натка, вона москітну сітку прогризла і втікла вночі. — ридала Яна, накручуючи кола навколо будинку
— А ти що не закрила її у ванній?
— Та вона до вечора заспокоїлась якось. Навіть погладитись підійшла. Сама! Уявляєш? Лікар сказав, що швидше за все стрес від переїзду так дався в знаки. Вколов якесь чи то снодійне, чи то заспокійливе і пішов. А вона заснула одразу.
Декількома годинами раніше:
Олег Степанович обережно крокував по старому карнізу між вікнами другого поверху. Ні, він не сумнівався у власній координації, а от більш як піввіковий елемент будинку довіри не внушав, місцями осипавшись і без чужої участі.
“Треба ж було цій малохольній на цвинтарі по такій погоді гуляти. Ще й вчепилась в того кота, як п’явка. Ну от їй котів мало? Хапай любого. Ні – мусіла його забрати. А я всього на рік відпросився. Ще трохи і повертатись потрібно.”
Під ці думки, нарешті перескочивши на підвіконня потрібної квартири він з полегшенням видихнув і поліз у відчинену кватирку.
Першою несподіванкою став горщик із якоюсь смердючою квіткою. Щоб не скинути його, довелось змінювати траєкторію приземлення . Через що тіло повело і замість підвіконня Степанович ткнувся мордою в центр чахлого смердюха.
“А бодай тобі! ” подумки вилаявся він, озираючись по сторонах.
Переконавшись, що нікого не розбудив, Степанович обережно заозирався.
На великому двоспальному ліжку хтось явно спав, видаючи голосні рулади.
Серце забилось у радісному передчутті. Нарешті! Та варто було підійти ближче, як все всередині обірвалось.
На ліжку, укутавшись в тонке одіяло так, що з під нього стирчав лише величезний гострий ніс і бліде підборіддя, спала абсолютно незнайома жінка.
“Невже я помилився?” — сердце пропустило удар.
Роздивляючись жінку, Степанович на мить забувся і нога сама піднялась, почесуючи за вухом.
“Кляте тіло! — вилаявся він, опановуючи себе — Ну як таким можна щось провернути?”
Поруч завібрував телефон. Степанович мимоволі перевів на нього погляд, читаючи вспливше повідомлення і перестав дихати.
— Ах ти ж щуриха довгоноса. — зашипів він, ледь не порушивши усю конспірацію.
— Ну нічого! Я тобі влаштую “Феєричний День Незалежності” !
Висунувши кінчик язику, Степанович зосереджено клацав телефоном. Не все вдавалось з першого разу. Одруківки боляче різали по серцю, вихованому в повазі до пунктуації і орфографії, але на редагування не було ні сил, ні часу. Коли здавалось, що власний хвіст зараз відіб’є ребра – Степанович нарешті закінчив і потягнувшись усім котячим тілом, обережно підхопив смартфон за чохол зубами і потягнув ховати під крісло, попередньо відключивши звук.
Яна сиділа за столом,вже хвилин п’ять помішуючи давно остигшу каву. Сьогоднішній ранок приніс новини, що досі не давали зосередитись.
Розбудив дівчину дзвінок в двері, за якими буравлячи її колючим поглядом стояв низький чоловік.
Потім на неї з прокляттями кинулась сусідка,яку вона взагалі вперше бачила, звинувативши невідомо в чому.
Сусідку відразу відтягнули дужі чоловіки в штатському, а от Яну мордували ще пів дня, доки вона не згадала, де бачила ту саму агресоршу. Нею виявилась адміністраторша з клініки, яку звільнили ще зимою. Але страшно не це. Страшно, що носата виявилась ворожим координатором і планувала масовані обстріли на День Незалежності. Власне-це все, що їй вдалось дізнатись про ранковий переполох. А ще, їй повернули кішку, пожартувавши про медаль для пухнастої і обмовившись про те, що вона принесла якийсь телефон з доказами,а також що, попередньо, координати відправити не встигли.
Метушливі думки і спогади прервав дзвінок в двері.
На цей раз навпроти дівчини стояв високий плечистий чоловік в чорній футболці:
— Доброго дня. А мені Наталію Олегівну потрібно.
— Вона продала квартиру. Контактів не лишила.
— Як же так, — чоловік розгублено почесав погано працюючою рукою голову — в неї другі ключі від квартири були.
— Точно! — Яна відступила пропускаючи чоловіка — Десь тут лежали.
— Думаю, Ви вже знаєте, що сталось. — невпевнено проговорив той — Я з реабілітації зірвався і сюди. Здав в оренду, на свою голову.
— Ой, то це в Вашій квартирі…
Яна не договорила, ледь не збита з ніг кішкою, що примудрилась відкрити двері спальні пролетівши повз неї. Пролетіти, щоб вскочити на руки розгубленого чоловіка заторохкотівши трактором і ледь не виціловуючи його.
— Яка лагідна. — посміхнувся той, обережно почесуючи маленьку голову
— Не повірите. — зовсім знітилась Яна, так і тримаючи на поготові зв’язку.
— Вона за пів року до мене жодного разу так не ластилась.
Відірвати кішку від чоловіка так і не вдалося і до себе він повертався з муркотівшою на всі лади ношею.
Пройшовшись по власних апартаментах, Андрій дістав блістер і запивши таблетку водою, присів на диван, чекаючи доки подіють ліки.
Кішка потрапивши в квартиру зіскочила з рук і забилась за той самий диван.
За декілька хвилин з під нього з’явилась різнокольорова морда з чимось білим в зубах.
— Це ще що таке? — чоловік повертів в руках складений конвертом лист і побачивши на ньому власне ім’я обережно розкрив вчитуючись в знайомий до болю почерк.
— Яна? — Андрій зупинився невірячи вглядаюсь в постать жінки — А Ви тут що робите в такий день?
— В мене брат, військовий. — слова давались важко — Ось і забігла привітати з Днем Незалежності. Все ж саме завдяки йому, я сьогодні святкую. А Ви?
— А в мене батько у розвідці служив. — чоловік сумно посміхнувся.
Тихо перемовляючись, вони неквапливо дійшли до потрібного місця.
— Це Ваш батько? — Яна здивовано дивилась на портрет з чорною стрічкою.
Андрій підійшов до хреста і поклавши квіти на могилу випростався, обертаючись:
— Всі говорять, що ми схожі. Що з Вами?
— Знаєте, моя… точніше тепер Ваша кішка — дівчина зам’ялась підбираючи слова — вона тікала від мене весь час, а подруга сміялась, що та господарів шукає. А я не вірила. А вона. А я її тут знайшла, місячним кошеням в грудні.
Коли розповідь дійшла до дати, в яку було знайдене кошеня, Андрій зблід:
— Це було сорок днів за батьком. Я перед тим в аварію потрапив і не зміг приїхати на цвинтар. А потім лікування, реабілітація. Квартиру здав, щоб жити ближче до клініки.
— Вибач, люба, що так довго користувався твоїм тілом.
Кішка не зводячи очей з напівпрозорої фігури, повільно кліпнула. Тим часом чоловік продовжив:
— Бережи Андрійчика і Яну. І за внуками моїми приглядай. Шкода, що я не дочекаюсь їх появи тут.
Олег Степанович обійшов квартиру в останнє і розтанув.
Певен, що ви вихані на повазі до української, але на редагування не було не сил, ні часу, тому не буду боляче різати вам по серцю ще заміченим словом, окрім дикарки та топорщило.
Дякую за мініатюру!
Удачі в конкурсі!
Оповідання непогане, сюжет цікавий та актуальний. Є декілька зауважень. Ніколи не треба ставити крапку наприкінці назви — це прям груба помилка. Крім дикарки, яка насправді дикунка, ще побачив “топорщило” – має бути стовбурчило,
Гарне оповідання. Єдине – не одразу зрозуміла, що до чого. Склалося враження, що текст дуже стиснули, щоб підійшов для конкурсу. А ще – що потрібні прогалики між рядками в кількох місцях, які вказували б, що між подіями пройшло трохи часу, випадково позлітали при заливанні на сайт.
І ще – а чому саме “дикарка”, а не “дикунка”? В українській мові є слово “дикар”, але воно позначає кубічний тротуарний камінь. А от “дикун”: https://goroh.pp.ua/%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BC%D1%96%D1%8F/%D0%B4%D0%B8%D0%BA%D1%83%D0%BD