Два останні бажання

— Татко, моєму поні зле.

Тваринка простяглася на піску, висолопивши язика.

— Еббі, він втомився.

— А ще його продірявили, – озвалася Розанна.

— Люба, якби я опирався банді, що витурила нас із диліжанса, вони б і мене продірявили.

— Авжеж, Джеймсе, тоді б і ти лежав, висолопивши язика.

— Принаймні ми не помремо з голоду. Еббі, твій друг хотів би, щоб ми ним почастувалися – маємо сповнити його останню волю.

— Добре, татку, – погодилася Еббі.

— То ми його підсмажимо? Я б зараз цілого бізона з’їла! – Розанна облизала потріскані губи. – Бач, як добре, що ти сповнив її передноворічну забаганку, купивши звірятко. Рахуй, що ми врятовані волею доньки.

— Так, шляхи Господні незбагненні: зустрічати Новий рік у цьому дикому краї.

Він перевірив кишеню із сірниками та ножем, адже грабіжники забрали лише наручний годинник, прикраси дружини та їхні гаманці, й подався збирати мандрівні жмути перекотиполя.

***

— Отже, останню волю поні ми сповнили, було смачно, – Джеймс дістав із кишені хустинку, дав іншим витерти губи, а тоді ґречно заховав. – А тепер, наскільки зможемо, ми сповнимо й останнє бажання нашої з мамою улюблениці, що вберегла всіх від голодної смерті. Бо серед цього безлюддя й безводдя, врятувати нас здатне лише диво.

— Тоді я… я… хочу ялинку!

— Отакої, люба! Де ж її взяти? Звідки…

— Стривай, – перебила його Розанна. – Є ідея.

Невдовзі сім’я підійшла до півтораметрового кактуса.

— Ялинка! – заплескала в долоні Еббі. – А де іграшки й прикраси? – вона насупилася, ледь не розревівшись, але завадило легке зневоднення.

— Зараз будуть! – і батьки пішли шукати.

Незабаром гілля кактуса обвив серпантин зі скинутої шкіри гримучих змій, а на колючки настромилися вибілені черепки ящірок. Попри спеку Джеймс вчепив на верхів’я кактуса свій джентльменський капелюх і очі натомленої дівчинки виповнив захват. Еббі радісно заплескала й обійняла батьків. Вони присіли перед «ялинкою», схилилися одне до одного, утворивши сімейний конус-вігвам, в теплому осерді якого сиділа Еббі.

Поночі похолоднішало. Але не для них. Не для Еббі: в неї були найкращі батьки та найліпша ялинка у світі.

***

— Ет, котіться до дідька, зніжені-зманіжені, – сказав Дух Дикого Заходу, якому щось раптом втрапило в око, коли він поглянув на сім’ю, що вдерлася в його володіння.

І витурив їх звідти геть. Вранці вони здивовано прокинулися біля прикордонного селища.

А з опунції, якій вділили скільки уваги й турботи, вигулькнула рожева квітка вдячності та підставила сонцю свої пелюстки.