Чай з лимоном та імбирне печіво

Четверта година  новонародженного року, тихо і темно… Імбирне-печиво  присипала чарівним порошком підлогу, дожовуючи ласощі.
– Тихо! – скомандував Чай-з-Лимоном, – Іде! 
Печиво хутко обтрусила руки і кинулась займати своє місце. Її вуха теж вже виловлювали тихеньке шкрябання та шурхотіння у стіні. Шкрябання посилилися, решітка на вентиляції сповзла убік, пропускаючи візитера. Звір м’яко зістрибнув на стіл, червоним на мить зблиснули очі. У кволому світлі вуличного ліхтаря звір здавався могутнім велетнем, вдвічі вищим за кожного з напарників, з міцними лапами та видовженим  хижим писком. Друзі зачаїлися. Візитер озирнувся, чхнув та упевнено попрямував до холодильника, відчинив та занурився усередину по плечі. Це і було сигналом. Чай ухопився за мотузку, – дверцята шафки розчахнулися, звідти з грохотом вивалились каструлька вкупі з ложками. Звір підстрибнув на півметра, звалився на підлогу та чкурнув світ за очі. Але лапи миттєво та намертво прилипли до плитки і гість гепнувся, розтягнувшись у весь зріст. 
–       Попався! 
Печіво з’іхала униз, весь час тримаючи у вуст тоненьку паличку духової зброї, поруч приземлився Чай.
– Привіт.
– Няв? – здивовано проказав гість. 
– Не вмієш говорити? Печіво, приспи його.
– Вмійу! Вмійу! – занив полонений. 
– Отакої! Воно говорить. Чому ж не прийшов, як належить, не привітався до нас? 
– А ви хто такі?  – кіт облизнув мордочку.
– Допоміжки. Живемо з людиною, слідкуємо за оселею, допомагаємо та захищаємо. 
– Від чого?
– Від усякої нечисті.
– І від пухнастих крадунів!  – не витримала Печиво. 
– Наче як домовик? – допитувався гість. 
– Домовик у кожному будинку лише один! З усім не впоратися! Тоді і з’являються допоміжки, домовика соратники. Ніколи не чув?
– Ні!  Відпустіть!
– Хитрий який! За все платити треба. Зараз підеш, ляжеш в ногах людини і муркотітимеш, ясно? Як прокинеться, причаруй його, ви, коти, в цьому дуже вправні. А коли він захоче тебе лишити…
– А як не захоче?! Якщо поб’є та вижене?
Печіво несміло зробила два кроки та погладила гостя по носику.
–  Такого милого синьоокого котика? Ніколи!
–  Спробуй,   – підтримав її напарник,  – А як ні – ми тебе захистимо та потихеньку виведемо.
Блідий зимовий ранок застав обох друзів на люстрі – вони дивились, як сплять разом літній чоловік та великий вуличний кіт, та гадали, чи буде в цієї історії щасливий кінець.