1 Серпня, 2021

Де тебе нема

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

Привіт, Тетянко.

Я сиджу перед терміналом у вашому дослідницькому центрі, дивлюся на свої пальці на клавіатурі і не знаю, що я тут роблю і навіщо. Коли позавчора мені надіслали повідомлення, що я – теоретично! – можу відправити тобі листа, я була впевнена, що це жарт і то дуже жорстокий. Але погуглила трохи того дядька, Дмитра Валерійовича, що його підписав і… швидко-швидко погодилась. Бо інакше вони звернулися б до мами, а мамі такого не треба.

Навіщо я тут сиджу? Чому я намагаюся скласти дурні слова в речення, якщо вони адресовані людині, яка ніколи їх не прочитає? Авжеж, мені все пояснили. Добра воля дослідницької команди… Підтримання командного духу… Важливість зв’язку з родиною… Ля-ля-ля… Імовірність складатиме близько 40 відсотків… Really? Що, хтось направду рахував імовірність неможливого? Таню, тебе нема! Тебе не існує більше, Таню, кому я маю писати, якщо ти не з нами, і ніколи не будеш, і…

Боже, Настю, що ти верзеш! Окей, почнімо з початку.

Привіт, Тетянко.

Два дні тому керівник вашого проекту сказав, що я можу тобі написати, і навіть існує імовірність, що той колега, якого відправлять у твій сектор, зможе передати листа. Ну, не самого листа, мені обіцяли, що він (це ж Андрій, такий патлатий і з ластовинням, правильно?) чи то прочитає та завчить, чи текст якось «невключено» завантажать йому в пам’ять (ого, то він просто торохтітиме все, що я напишу, не приходячи до тями? жах, я б такого не хотіла!). Коротше кажучи, якщо ви зустрінетесь – то він все розкаже. І, знаєш що, Тетянко? Чого це я взагалі маю тобі щось розповідати?

Таню, ти там в своїх мандрах далеких взагалі розумієш, що ти нас кинула? Тебе не просто нема, Таню, тебе більше не існує. Я навіть вірю… Брешу, майже не вірю, що десь там, далеко і глибоко, ти є, щось там робиш та щось собі думаєш, але для нас тебе нема. Коли зрозуміла, що, як я відмовлюся від участі у цій «бонусній комунікативній програмі» (який довбень вам формулювання формулює?), вони підуть до мами… Я ледь не здуріла від жаху. Шановна пані Тетяно, ти бодай б на хвильку подумала про нас, коли погоджувалася на участь в польових дослідженнях? Ти могла зупинитися на шляху до того світлого та неозорого минулого і трішки подумати про нас? Ну, пофіг на мене, кому я там треба, але всі інші? Бабуня тебе навіть не згадує. Тато боїться тебе на ім’я називати, а мама… Таню, вона три роки майже кожного вечора ходила до кріокамер. Так, може, для тебе це новина, але вони навіщось зберігають твоє старе тіло. Симпатичне таке тільце, синеньке трохи. І пусте, як іржава бляшанка. Я казала мамі, що ти ніколи не повернешся. Ніколи не розплющиш очі, ніколи не усміхнешся. Бо тебе там немає. Те тіло вже не твоє.

Скажи, Тетянко, що тобі заважало тоді все пояснити по-справжньому, як воно є? Ні, я потім трохи почитала… Не скажу, що в усьому розібралася, оця ваша фізика – це круто не моє, але все ж таки… Коли ти казала: «Вау, це така нереальна можливість!» – і кричала про те, що до тебе таке робили лише кілька японців, один індієць та спільна група австралійців з британцями… «Я буду першою українкою!». «Це перша ліцензія для нашого інституту!». Дідько, Таню, ну хоч трохи відвертості! Трохи довіри. Дрібочка правди, і все було б інакше, чесне слово!

Моя сестра – перша європейська мандрівниця в часі. Мандрівниця, жінка тобто. У мене навіть інтерв’ю беруть, ти знаєш? А, звідки ж тобі знати! Повсякчас питають якусь дурню. «Ви також захоплюєтесь фізикою?». Та яка фізика, чуваки, я – перекладачка-синхроністка, і, ні, я ненавиджу наукову фантастику! «Як гадаєте, вашій сестрі було легко зважитися?». Авжеж легко, Тетяна марила цим відколи підтвердилися результати програми «Морлі». Божечки, ми таки можемо подорожувати в наше минуле! Це не зовсім минуле і не сказати, що прямо-таки наше, але ж можемо, мерщій погнали! Пам’ятаєш, як ти подавала документи до Баліола, але вони відмовили у повній стипендії? Як ти тоді бісилася! А в дамках тепер ніфіга не Оксфорд, а Сінгапур, Окленд і оцей наш «Карпатський трикутник», хто б міг подумати!

Ой, Тетянко, я стільки могла б тобі розповісти! Оце все, що стосується вашої роботи, тобі і Андрій розкаже. Ну, якщо ви зможете зустрітися, і якщо то будеш справді ти, і якщо це буде він… А я от сиджу, пишу якісь нісенітниці і не знаю, що і як тобі розповідати. Про домашніх? Про мого нового кота? Про те, як я з колишнім всі горщики побила? Хіба тобі цікаво, це ж про те, чим ти вже не живеш… Та й воно якось ніяково писати про інтимне, а раптом Андрій все ж… мізками читатиме, я ж потім йому в очі не зможу… О, чорт, та Андрія також не буде! Тобто, буде, звісно, лежатиме там поряд з тобою, а толку. Так, я все ще вважаю його симпатичним, шкода, що у вас нічого не вийшло, а я тоді була надто мала, і…

Настю, стули пельку!

Таню, мені сумно. Я навіть не знаю таких слів, щоб точно назвати мої почуття. Що далі, то більше впевнююся, що ти погано розуміла, на що саме погоджуєшся. Вірніше, я не сумніваюся, що там прикольно та весело, але… Тут ще є ми. Ми залишилися у світі, в якому тебе не існує. Смішно. Так може сказати будь-яка людина, яка когось втратила, але смерть… Це щось інше. Смерть – це правильно, ну гаразд, не аж так правильно, але природно, а те, що зробила ти… Ти себе викреслила. Ти вирвала себе із нас і залишила позаду. Я не знаю, чому я продовжую це писати… Хіба це справді важливо? Ні, звичайно, той Дмитро Валерійович довго розводився про важливість відчуття родинних зв’язків і невмируще тепло сестринської любові. Але знаєш, чого я боюся найбільше? Що нам збрехали. Що тебе відправили не кудись там далеко (ти ж в курсі, вони навіть не пояснили нам, куди тебе випхали, ну що за люди!), а що ти – поруч. Ну, бо їм так простіше зрозуміти, як воно працює, правильно? Он, в Окленді, кажуть, своїх взагалі за протоколом у минулий тиждень закидують (тільки тс-с-с-с, це ж не на Реддіті про таке пишуть). Мене аж нудити починає, коли я думаю, що вся ця теорія із мультиверсумом, із паралельними існуваннями, з миттєвим світотворенням… Що все ще гірше, ніж мені здається! Що десь є світ, і він майже такий самий, як наш, тільки трохи молодший. Ну, я не знаю, я це якось уявляю, але не можу нормально пояснити. Я тільки хочу сказати, що найбільше боюся, що… Що минуле, в яке тебе відправили – це наше справжнє минуле. Що там є ми. Наша родина. Що ти можеш нас бачити, можеш навіть з ними, з нами? спілкуватися (не думаю, що ти таке зробиш, там же має бути і інша ти, правильно?). Що там є я. Така «я», в якої є ти. Інша ти, я хочу сказати. А, може, вже не інша…

Таню, це просто вбиває! Інколи я страшенно жалкую, що в нас нерелігійна родина. Християнкою мені б жилося легше. А ще краще – буддисткою якоюсь. А так я вже дев’ять років живу у світі, де в мене немає сестри. У світі, з якого моя сестра пішла, щоби жити в якомусь іншому. Такому, де навіть можу бути я, але це не я, а ти – це справжня ти, і це несправедливо! А тут мені кажуть: «Анастасіє, ви можете написати листа», – і весь світ валиться мені на голову. Я майже змирилася. Я майже навчилася жити у світі, де тебе нема. А тепер я сиджу тут, у Яремче, й торочу якусь дурню, хоча навіть «Привіт, Тетянко!» забагато. Я не знаю, про що писати. Я не знаю, що кажуть в таких випадках. Я навіть не можу справді покладатися на те, чи Андрій тебе побачить і чи зможе він тобі щось переказати, бо я не розумію, як воно взагалі може працювати. Вони там щось патякали про квантову заплутаність, про синхронізацію «Всесвіту А» і «Всесвіту Б», що «розрахунки доводять можливість взаємовпливу континуумів за умови емоційної близькості ля-ля-ля…». Сказали б уже прямо: ми нічого не знаємо, ми нічого не бачили, але припускаємо, що коли у вас з Андрієм щось було, то його притягне до «твого» світу, або в його персональному світі будеш ти – не ти з того світу, а ти типу «нинішня ти», тобто він собі створить копію тебе, бо він націлюється не просто подорожувати в минуле, а саме таке минуле, де мусиш бути ти, тобто не якась там ліва ти, а ти-мандрівниця у часі, а тому… Я тільки одного не можу зрозуміти – чому ці клоуни фізичні це й досі подорожами в минуле називають? Але, здається, щось таке я вже казала. Вибач. Не знаю, чому я з тобою розмовляю, наче мені знову п’ятнадцять. Може, тому що для тебе мені завжди п’ятнадцять, але я не така!

Таню, Таню, Таню… Я можу лише вірити, що десь є світ, в якому ти є. Бо в нашому тебе немає точно, а я не хочу змиритися із твоєю цілковитою відсутністю. Я можу лише сподіватися, що ти колись почуєш, побачиш або хоча б зможеш собі уявити ці мої слова. Я розгублена, Тетянко. Я зла. Мені страшно й боляче. Я не готова жити в реальності, котру для нас створило твоє рішення. Жодної фантастики, жодної науки, і подорожі в часі тут ні до чого. Просто одного дня наш, наш, Таню, світ змінився – і то з твоєї вини. Але ж не тобі з цим жити. Це може бути правильно, це може бути шляхетно (розвиток науки, не абищо!), ти можеш бути щасливою, але це жорстоко. Є речі, які ніколи не виправити. Але вони вже є.

Привіт, Тетянко! У нас усе добре. Мама ще, буває, плаче, але вона сильна, «переросте». Світ навколо… ну такий. Ми до нього звикли, іншого в нас нема. Сподіваюся, що твій – теж нівроку. Хочу вірити, що в тебе все класно. Забий на моє скиглення, ти зробила правильний вибір, і не маєш картати себе через те, що я така слабка шмаркачка. А ти крута, ти неймовірна, я тобою страшенно пишаюся! І я люблю тебе. Любила і любитиму – у будь-якій точці часу та простору. Саме я. І саме тебе.

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди