Чистий листок

Невеличкий на зріст, одягнений в довгий просторий халат з льону, вчитель ходив туди-сюди по класній кімнаті, перевіряючи роботи своїх маленьких учнів. 

Школа розташовувалася у дуплі кремезного дуба в лісовій гущавині. Місце було просторим, теплим та затишним. І ароматним. 

На перший погляд — ніби звичайна рутина у школі лісовичків-чарівничків, але цей день був особливим: кінець року, час звітуватися про індивідуальний учнівський проєкт. 

Бородатий вчитель нахилявся біля написаного на листку дуба звіту кожного учня й схвально мугикав собі під ніс щось на зразок “Непогано”, “Цікаво” або “Звідки такі розумні діти беруться?”.  

Кожен учень мав придумати й зробити протягом року якусь добру справу: допомогти замерзлому звірятку, підказати дорогу заблудлому в лісі грибнику, знищити залишене в лісі безвідповідальними людьми сміття. 

Нарешті, вчитель-лісовичок підійшов до останнього учня й поглянув на його звіт-листок, на якому не було написано нічого. Жодного символу.

Вчитель зиркнув на маленького рудоволосого лічовичка з ластовинням із помітним здивуванням: той був наймолодшим у класі, але дуже розумним. 

— Я нічого не зробив, вчителю, — сказав він, — тому мій листок чистий.

— Тобто ти хочеш сказати, що за цілий рік тобі не випало жодної нагоди допомогти комусь? Врятувати білочку, почистити потічок, налякати лісових шкідників? Невже за цілий рік жодна людина не потребувала твоєї допомоги?

— Був один… солдат. Він тонув у болоті та благав про допомогу. Божився, що кається в усіх скоєних гріхах, і що повернеться в свою москву, якщо виживе, та ніколи більше нікого не вбиватиме, і ще багато чого говорив… Хвилин двадцять благав. 

— Ну, а ти?

— А що я? Ви ж бачите мій листок. 

Клас зааплодував маленькому лісовичку стоячи.