Батьки і диво

– Та-а-ату! – вкотре заквилив Івасик.

– Чого тобі? Почистив горіхи для тортика?

– Почистив… Тату, ми з Оксанкою хочемо покататися з гірки на санках!

– То йдіть катайтеся!

– Снігу немає! Тобто, мало! Санки погано їдуть!

– Ти бач, що я роблю? Намазую тортик! До Нового року має бути готовий! А то мама нам дасть прочухана!.. Де горіхи?

– От, у мисці… Та-а-ату! Що за Новий рік без снігу?

– Спитай у мами!

***

– Ма-а-амо!

– Не горлай, бо тісто для пиріжків спаде! Візьми Оксанку, і ходіть погуляйте! Не тиняйтеся тут! У нас ще купа роботи!

– Та ну… Ми вже ялинку прикрасили. В домі прибрали. Оксанка склала іграшки. Я почистив горіхи на тортик… А тепер ми хочемо кататися!

– То йдіть!

– Снігу немає!

– Ма-а-мо! – звідкілясь вигулькнула мала Оксанка. – Я теж хочу з гі-і-ірки!..

– Богдане! – гримнула мама татові. – Зроби вже дітям той сніг!

– Я роблю торт! – відгукнувся тато з кухні. – Відчепіться, бо зараз щось не те гупну!

– Ма-а-а! – занудила Оксанка.

– Богдане!!!

– Цить! – загарчав тато. – Зараз впущу той корж, і їстимете його з підлоги! Катрусю, відправ нарешті дітей гуляти! Хай не заважають!

***

– Богдасю, – пробурмотіла мама, дивлячись у вікно на дві маленькі постаті, що похнюплено тупцяли в садку, колупаючи носками чобіток ледь притрушені снігом зів’ялі пагони трави.

– Чого?

– Кинь цей торт, я дороблю…  І справді, що за Новий рік без снігу?

– Га? – тато облизав пальці, замащені кремом. – Сніг? І справді…

– Зрозуміло, що перед святом купа справ. Але ж…

– Так. Люба, ти ж нас головна чаклунка. То зроби.

– Це треба удвох. У мене самої багато не вийде.

– Гаразд. Зараз помию руки…

***

– Сніжок! – радісно заволала Оксанка – так голосно, що було чутно навіть через шибку.

Згори поволі сипалися білі пухнасті сніжинки. Спочатку ріденько, але дедалі густіше. От уже біла пелена закрила обрій, дерева наче завісило щільним серпанком…

– Івасю, діставай санки! Ходімо на гірку!

– Багато снігу не насиплеться, – зауважила мама, – але в нашому районі намете як слід.

Й посміхнулася, дивлячись, як малі, грузнучи в снігу по кісточки, квапливо тягнуть санчата на вулицю.

– От і добре, – зауважив тато. – Зрештою, дітям треба диво. А хто його зробить, як не батьки?

– Еге ж… Бо хто ж для них головні чарівники? А коли вони виростуть – робитимуть дива самі. Для власних дітей…