«Аряна сидіха і плака, а поті – сміяха»

1

Дорога від Целікіно до Космічного містечка виявилася чудовою: викладена з ретельно підігнаних бетонних плит, таких, з яких зазвичай роблять злітно-посадкові смуги на аеродромах. А головне – дорога була зовсім порожньою. Вони проїхали до центральних воріт майже п’ять кілометрів, і лише одного разу натрапили на чорну «шкоду» зі спущеними колесами. Та ще метрів за сімсот до контрольно-пропускного пункту побачили задок позашляховика, що стирчав з кювету. Джип їхав зустрічною смугою, але так і не доїхав, бідолаха.

Зі «шкодою» Ауріка Крафт розібралася просто: не знижуючи швидкості і не звертаючи, бортанула машину броньованим бампером, змітаючи зі шляху «Марсика». Ресори на всюдиході були дуже пружні, у кабіні навіть не відчувся удар. «Шкода» наче пір`ячко відлетіла вбік, розвернулася. Вольд Вернигора, який сидів у кріслі поруч із місцем водія, кинув короткий погляд у праве вікно і побачив, як з глибини салону мертвої машини на кермо впав голий сірий череп.

– Скелети, – констатувала Ауріка і зітхнула. – І тут одні скелети…

– Ти чекала, що нас зустрічатиме делегація з Космічного містечка? – Вольд невесело пирхнув. – З килимовими доріжками і квітами?

– Ні, звичайно, – Крафт похитала головою. – Вольдемаре, просто я втомилася від розрухи. Мертві, мертві, мертві…

Вони були в дорозі вже одинадцять днів, і протягом усього шляху від Києва до тутешніх місць весь час бачили ті ж самі картини. Купи техніки на дорогах, порожні села і міста, повна відсутність живих людей.

Тільки одного разу, шість днів тому, коли проїжджали повз якесь містечко, «Марсика» спробувала атакувати озброєна ватага тубільців. Атакували раптово – зненацька щось бахнуло, і попереду, метрах в двадцяти на асфальті, вибухнув снаряд. Навперейми з-за будиночків виїхав старезний Т-72 – іржавий, наче мохом покритий. Одночасно до «Марсика» зліва і справа від дороги побігли якісь людці в камуфляжі, невпинно стріляючи з «калашів».

Іншого разу можна було б і зупинитися, щоб поговорити з добрими людьми. Але якщо розмова починається зі стрільби, то, зрозуміло, приємної бесіди вже не буде. Тому Вольд – саме він був тоді за кермом всюдихода, – натиснув важіль газу, а Ауріка миттєво кинулася до бойового відсіку і першою ж ракетою знесла башту з того позеленілого від старості танка-дідугана. Хлопці і дівчата з бійниць у житловому відсіку як у тирі перебили отих «зеленошкірих, диваків з «калашами» – тільки декільком вдалося накивати п’ятами до найближчих садиб.

Вольд повернувся у кріслі і крикнув:

– Екіпаж, ви як там?

До заднього виходу з всюдихода був приторочений житловий модуль на колесах. Модуль вони робили з довжелезної фури-вагона цілий рік, обшивши її бронею і проробивши бійниці для стрільби. Загалом непогано вийшло: туалет, душ, кухня, спальні місця – все в наявності. Плюс ще комори з необхідним науковим, технічним та іншим обладнанням. І зі скафандрами.

Минуло секунд п’ять і в тунелі з щільної гуми, що з’єднував житловий модуль і всюдихід, почулися кроки, в отворі люка з’явилася світловолоса голова Мар’яни – старшої в команді «десантників».

– Юрко і Ніка грають у «морський бій», Меланія, Юшка і Дімич – у карти, я – читаю. А що?

– Під’їжджаємо, – Вольд кивнув у бік пейзажу за вікном. – Готуйтеся потихеньку.

– Ти хочеш розпочати одразу? – запитала Ауріка. – З ходу?

Вольд Вернигора глянув на годинник:

– Лише половина десятого. Оцінимо навколишню обстановку, поїмо, підготуємо спорядження, і почнемо. Хотілося б усе зробити відразу і за світло.

– Оптиміст, – Крафт посміхнулася. – Хоча… Червень, сутеніти тут розпочне годині о дев’ятій вечора. Що ж, можна спробувати. Ну, хоч трохи розвідати. Розвідка боєм, еге ж?

Але «Марсик» їхав дорогою ще чи не півгодини, поки за черговим поворотом не показалися металеві ворота Космічного містечка. Поруч із воротами, на узбіччі дороги стояв всюдихід першої експедиції. І майже відразу ж заблимав червоний вогник на пульті.

– Нас мацають у радіодіапазоні, – сказала Ауріка і натиснула педаль гальма. Всюдихід проповз по «бетонці» ще кілька метрів і завмер, обурено пирхнувши наостанок. – Мабуть, це автоматика. Але ближче поки що під’їжджати не варто. Не знаю, коли увімкнеться захист.

– Так, – Вольд кивнув, – не ризикуватимемо. Хоча підчас першої експедиції він ввімкнувся, тільки коли хлопці пройшли ворота.

– Тому вони й загинули, – губи Крафт стиснулися у пряму лінію. – Ми були тоді надто наївні та необережні…

2

Все сталося три з половиною роки тому. За кілька днів до Різдва земна цивілізація перестала існувати. Це стало не наслідком ядерного конфлікту, не через падіння гігантського астероїда чи смертельну атаку нового вірусу.

Вольд – тоді ще Володимир Дмитрович Вернигора, молодий – тридцять п’ять років! – доктор наук і професор на кафедрі «Психобіології», вів звичайний семінар зі своєю «десяткою». Десяти підліткам зі спеціалізованого дитячого будинку, дітям з аутизмом, з синдромом Дауна і з яскраво вираженою розумовою відсталістю були вживлені в мозок «коректори» – біомікросхеми, які дозволяли не просто коригувати поведінку нестандартних хлопців і дівчат, а й поступово модифікували їхній мозок, робили можливою їх адаптацію серед людей. У Вольда в мозок теж було введено таку ж саму мікросхему. Для повного контакту з дітьми і з морально-етичних міркувань: професор Вернигора був з тих, хто проводячи експерименти на людях, веде одночасно аналогічний дослід на собі.

Рівно опівдні все й сталося. Відразу і миттєво, по всій земній кулі.

В аудиторії окрім Вольда, що читав лекцію, стоячи біля електронної дошки, і «десятки» за учнівськими столами, на той час перебували ще троє аспірантів професора Вернигори, допомагали підчас проведення занять. Маша Кисличенко і Жанна Колядко, Павло Шерстюк. Всі троє скрикнули і осіли на підлогу одночасно, немов у них просто підкосилися ноги. Загалом, так воно й було: кілька мільярдів людей по всій Землі миттєво втратили можливість не тільки думати, а й виконувати найпростіші дії. Їхні мізки в частки секунди стали мозками новонароджених: вони не вміли ні ходити, ні сидіти, ні самостійно харчуватися.

Вольд спочатку запідозрив безглуздий розіграш з боку трійки своїх аспірантів. У молодій науковій лабораторії були в честі всякі жарти і підначки. Але побачивши зблизька обличчя майбутніх науковців, їх перекошені погляди, слину, що повзла від губ по підборіддям, зрозумів, що справа серйозна. Рвонув у коридор по допомогу, але за дверима аудиторії було те саме – десятки і сотні абсолютно безпорадних людей по всьому інституту.

І одразу ж прийшло розуміння, чому і він сам, і «десятка» учнів не постраждали. Біомікрокоректори в мозках якось захищали людей від невидимої напасті.

Падали літаки, злітали з рейок потяги, автошляхи були забиті машинами з вмираючими. Першого дня катастрофи загинули мільярди, але ще далеко не всі люди. Вбивчий фактор діяв рівно п’ятнадцять хвилин, а потім зник, наче його і не було. Вціліли ті, хто їхав у метро, працював у підземних шахтах, плив у океані на підводних човнах. І вони незабаром побачили, яким світ став після апокаліпсису. Побачили, але так і не змогли нічого зробити. Тому що рівно через добу, опівдні, прийшла друга хвиля випромінювання. Але й вона ще вбила не всіх. Потім були третя, четверта і наступні хвилі – щодня, рівно опівдні за часом столиці Північної держави.

Усього протягом тижня – декади людство було зачищено з Землі. Безпорадні люди різного віку помирали через кілька днів після удару. Вмирали болісною смертю від голоду і спраги на вулицях міст, у приміщеннях заводів, інститутів і шкіл, у власних будинках і квартирах.

Вольд розумів, що він і «десятка» учнів дивом залишилися живими, але не розумів чому. Мікросхеми, імплантовані в мозок, дійсно захищають, але від чого? Втім, часу для побудови гіпотез не було. Треба було постаратися вижити, навчитися жити в цьому кошмарі, що раптом став реальністю.

І вони почали виживати. Діти, його хлопці та дівчата, звичайно, були в повній розгубленості, але Вольд переконав їх, що треба продовжувати жити. Тому що вони тепер і є земним людством.

Пішли з інституту, заповненого померлими. Щоправда, зовсім недалеко: до будівлі невеликого готелю за кілька кварталів. Готель був практично порожній – зима не сезон для туристів, а до Різдва ще було кілька днів.

Електрика у місті не зникла. Було й водопостачання. Найімовірніше, і електростанція, і система водопостачання працювали «на автоматі». Але ті, хто вижив, вирішили наперед запастися і електрогенераторами, і запасами води, і продуктами. Все це було поряд, у супермаркетах, на складах.

Вольд спочатку чомусь думав, що катастрофа має якусь локалізацію, не має всесвітнього характеру. І ось-ось прийде допомога. Але досить швидко  стало ясно, що інтернет частково «застиг», а частиною взагалі пропав. Вольд спробував пошукати радіопередач. Світ мовчав. Не працювала жодна радіостанція. По всіх діапазонах був тільки шелест радіоперешкод.

Та через кілька днів Вольд, що вже зовсім зневірився, раптом спіймав дуже чіткий і ясний радіосигнал. Впіймав чоловічий голос, який звертався до всіх, хто його почує.

3

Коли сталася катастрофа академік Радинський і семеро його колег працювали на нейтринному телескопі. Нейтринний телескоп розміщувався в Інституті космічної астрофізики у київському Академмістечку і був змонтований у приміщеннях, захованих під землю на глибину майже двісті метрів. Наприкінці робочого дня вчені піднялися на поверхню Землі, побачили картину загального хаосу.

Спочатку вони подумали, що планета стала жертвою якогось випромінювання, яке надійшло в Сонячну систему від далеких зірок. Земля крутиться, тобто через добу ця ж місцевість знову опиниться під ударом невидимих хвиль від якоїсь наднової зірки. Можна сховатись під землю і пересидіти, а можна знайти й інші варіанти захисту. Зробили розрахунки, подумали. Виявилося, що випромінювання запросто екранується, якщо надіти на голову ту саму горезвісну шапочку зі звичайної кухонної фольги в три-чотири шари. Шапочки зробили з матеріалу, який «позичили» у найближчому супермаркеті.

Наступного дня гіпотеза блискуче підтвердилася. Рівно опівдні прилади зафіксували зростання випромінювання – і відразу стало ясно, що це не випромінювання з далеких зоряних світів, а щось, пов’язане з самим магнітним полем Землі. І друге – «панамка» з фольги справді захищала від нього людський мозок.

Те, що інтернет замерз, вчені виявили ще в день катастрофи, але пов’язали це з локальним відключенням серверів. В Інституті космічної астрофізики було параболічне дзеркало старого, ще середини минулого століття, радіотелескопа. Вже наступного ранку після першої хвилі випромінювання академік Радинський задіяв його, щоб попередити весь світ про небезпеку космічних випромінювань. І незабаром стало ясно, що людської цивілізації більше немає.

Вольд у супроводі «скоригованих» аутистки Мар’яни і даунятка Юшка на машині вирушив до Академмістечка. Автомобіль довелося кинути вже на під’їзді до метромосту – крізь затори на дорогах було не пробитися. Пішли пішки, а потім стали брати «попутки» – сідали на вільних ділянках дороги у чужі машини і їхали далі. До наступного затору.

Коли проїжджали біля станції метро «Шулявська», почули звуки музики з боку одного з найближчих житлових будинків. Хтось грав на піаніно і співав – і це був не запис, а «живий» голос. Співака – точніше, співачку, – знайшли швидко. Ганна Малюк, тридцять п’ять років, композитор, як вона сама зізналася, «з трохи зрушеними» мозками, виявилася несприйнятливою до випромінювання. Звісно, Ганна поїхала з ними.

Композитор Малюк стала «першою ластівкою». У районі Святошина на проспект буквально навперейми їх черговій «тачці» вийшли шістнадцятирічні сестри-близнюки Кіра і Міра Слов’янські. Двоє «дивакуватих по життю» дівчаток.

Дорога до Академмістечка з усіма зупинками і переходами, з привалами на відпочинок і їжу, зайняла майже добу. Фізики – п’ятеро чоловіків і троє жінок – були дуже раді побачити гостей. Остаточно стало зрозуміло, що у Києві, та й, мабуть, у всьому світі, вціліло чимало людей.

Так співпало, що всього за день до приїзду Вольда і «компанії» Петро Петрович Радинський вперше спіймав сигнал з Міжнародної космічної станції, що оберталася навколоземною орбітою. Восьмеро космонавтів, Ауріка Крафт та її колеги з чотирьох країн, працювали на станції вже близько трьох місяців. Від катастрофи їх урятувала оболонка модулів МКС. Вийшли на прямий діалог. Тоді й вималювалася остаточно картина жахливої катастрофи, яка вразила земне людство.

Катастрофа сталася, коли на північних землях вирішили створити «новий глобальний інтернет» – конкурента «Старлінку», «Біг Тауеру» і «Сітцзяньсю». Ця нова мережа була пов’язана з модуляцією земного магнітного поля. На висоту близько тридцяти шести тисяч кілометрів над екватором вивели три супутники з потужними радіоантенами, здатними корегувати магнітне випромінювання Землі. Супутники висіли на геостаціонарній орбіті рівностороннім трикутником, охоплюючи своїм полем видимості всю земну кулю. У день, коли сталася катастрофа, той супутник, який висів над Східною півкулею, вирішили «відкалібрувати» – перевірити на постійне зростання випромінювання від нуля до експлуатаційного. Експлуатаційне випромінювання не було небезпечним для людини, це було перевірено і доведено.

Але втрутився «людський фактор». Хтось з операторів у центрі управління польотом в Космічному містечку забув відключити канал взаємної перевірки рівня сигналу між трьома супутниками. Цей канал включався щодня рівно опівдні.

А далі сталося ось що. Перший супутник по каналу, що включився, передав другому наказ про взаємну звірку параметрів. Другий супутник їх звірив і збільшив потужність власного випромінювання від нуля до потужності першого, а потім передав наказ третьому супутнику збільшити випромінювання від нульового рівня на певну кількість одиниць, тобто до експлуатаційного. Третій супутник теж збільшив випромінювання з тим самим порогом і… І передав ланцюжком, тобто першому супутнику, наказ збільшити випромінювання «на певну кількість одиниць». Перший супутник одразу це зробив, перевищивши експлуатаційне випромінювання на ту саму «певну кількість одиниць» і передав сигнал про збільшення другому – і понеслося.

Всього за одну секунду сигнал тричі обігнув Землю, нарощуючи випромінювання супутників з тим самим кроком у «певну кількість одиниць». Приблизно за п’ятнадцять хвилин вся система досягла граничної потужності випромінювання, і автоматика відключила всі три супутники – інакше вони б перегрілися і вийшли з ладу. Щоправда, відключила не зовсім. Програму перевірки першого супутника ніхто не скасовував, рівно через добу вона запустилася самостійно і опівдні повторила променевий удар по земній кулі, добиваючи залишки людства. І це жахіття стало повторюватися щодня.

Дистанційно відключити систему було неможливо, як космонавти МКС не намагалися. Джерела електроживлення в центрі управління польотом були автономні, і самовиключитись могли через десятиліття. День у день три супутники завдавали рівно опівдні удару по Землі. Палива у їхніх баках було достатньо, щоб система працювала стабільно ще близько ста років.

Звичайно, Вольд з дітьми перебрався до Академмістечка – разом вижити було все ж таки простіше. А потім вирішили зібрати всіх, хто вижив у Києві, і протягом трьох місяців дві групи з потужними гучномовцями їздили вулицями і проспектами, скликаючи уцілілих людей. Зібрати вдалося в результаті тисяча двадцять сім чоловіків і жінок різного віку – далеко не всіх, були й такі, що не йшли на контакт, тікали. Всі зібрані як на підбір були «диваками», «білими воронами», людьми з нестандартним мисленням.

Обрали власну владу – раду на чолі з досвідченим чиновником з Дарницької райадміністрації. Розгрібали трупи в окрузі, наводили лад, створювали запаси води та їжі. А потім група фізиків зробила рейд до Чорнобиля. Перевірили працюючі блоки станції, переконалися, що «атомне сонце» зможе давати електрику ще багато років.

Екіпаж космічної станції працював у космосі ще більше року – поки у них вистачало ресурсів, їжі та води. Космонавти з орбіти «наводили мости» між уцілілими людськими громадами по всій земній кулі. Там і сям відгукувалися люди. Але найкраще організувалася і працювала саме «Київська спільнота». Тому й не дивно, що коли настав час покинути космічну станцію, два кораблі «Дракон» з вісімкою астронавтів по черзі приводнилися у водах Дніпра, зовсім неподалік від пам’ятника князю Володимиру. Пілотам допомогли вибратися з кораблів, виходжували наче хворих – за півтори роки у невагомості їх організми, незважаючи на фізичні тренування, дуже заслабли.

До речі, Вольдом молодого професора Володимира Вернигору першою назвала саме Ауріка Крафт. Володимир – Вольдемар – Вольд. Усім сподобалося, а особливо учням: «Вольд», «дядько Вольд» і навіть «дядечко Вольд». Прижилося. А молодий професор Вернигора й не заперечував. Йому теж сподобалося. Йому взагалі подобалася Ауріка. І вона відповідала взаємністю.

Житлову зону довелося огородити колючою проволокою у три ряди, та й ще пустити електричний струм, бо одного разу на них спробувала напасти досить велика озброєна банда. Банду вони знищили, але урок засвоїли. Тепер «Київська спільнота» була надійно захищена від можливих нападів.

Отже людство не вимерло. Принаймні тимчасово. Тому що було велике питання з майбутніми новонародженими дітьми: вони одразу опинялися б під променевим ударом. Виховання потомства в підземеллі та постійне носіння «шапочок з фольги» були не найкращим виходом. Загрозу з космосу потрібно було усунути раз і назавжди.

Експедицію «на Північ» почали готувати вже за рік після приземлення «Драконів». Космонавти були знайомі з обладнанням центру керування польотом у Космічному містечку, оскільки частина передпольотних тренувань міжнародних екіпажів проходила саме там. Рік тому на такому ж військовому всюдиході класу «Марс» перша група з шести осіб – четверо колишніх космонавтів і два інженери – пішла у першу експедицію. Зв’язок підтримувався до того моменту, коли вони під’їхали до огородження Космічного центру. А потім на половині слова обірвався.

Коли стало ясно, що перша група загинула, почали готувати другу експедицію. Готувались тепер ретельніше і серйозніше. За три з половиною роки народилося вже дев’ятнадцять дітей, і малечу щодня евакуювали до підземелля. Питання зі супутниками треба було вирішувати швидко і радикально. Одним ударом.

Тоді Ауріка Крафт і зробила припущення, що центр управління в Космічному містечку може захищати таке ж випромінювання, як і на супутниках, тільки в «бойовому дозуванні». Але серед загиблої в першій експедиції «шістки» були і двоє «дивакуватих» інженера. Отже, захисне поле біля центру або потужніше ніж загальне випромінювання, або може якось «налаштовуватися» на знищення людей навіть з нестандартним мисленням.

– Є якийсь мінімальний поріг, – сказала Ауріка, – починаючи з якого захисна система сприймає об’єкт як мислячу людину. Усі, хто нижчий за цей поріг, зможуть пройти. Усі хто вищий – ні, навіть наші «диваки» і генії.

Висновок був жахливим: з усієї «Київської спільноти» подолати захист зможуть лише хлопці з групи Вольда Вернигори. Якщо їм відключити коригувальні мікросхеми.

Спочатку Вольд був категорично проти. Але його переконали самі його хлопці та дівчата. Прийшли всім гуртом і сказали, що це єдиний вихід. Єдина надія для всього людства.

Тому в другу експедицію поїхали у наступному складі: Ауріка – вона знала устрій центру, Вольд, як водій і оператор системи управління психокоректорами, та шестеро шістнадцятирічних дітей. Ще чотирьох своїх вихованців Вернигора залишив: якщо друга група не повернеться, через рік піде третя…

4

Ауріка зупинила «Марсика» за півсотні метрів до вхідних воріт. Вони таки наважилися під’їхати максимально близько. Всюдихід першої експедиції виявився тепер ліворуч, на узбіччі дороги.

– Оглядатимемо? – Крафт махнула рукою в бік застиглої по сусідству мертвої машини.

– Не зараз, – похитав головою Вольд. – Є набагато важливіші завдання…

Вони вже перекусили, і «шістка» одягла захисні скафандри. Ауріка і Вольд наділи спеціальні шоломи – не три-чотити шари фольги, а дванадцять. Спереду над «Марсиком» підняли металевий екран – ніхто не знав, якою виявиться потужність захисного поля центру.

– Ми готові до виходу, – сказала Мар’яна. Обличчя її було незвично блідим, губи стиснуті. – Починайте, дядечко Вольде.

Вольд підвівся з крісла:

– Хлопці… Дівчата…

У горлі застряг ком. Він судомно прокашлявся:

– Ви можете відмовитись… Я…

– Не треба слів, дядьку Вольде, – зупинив його Юшка. Його кругле даунське обличчя з трохи втиснутим носиком осяяла усмішка. – Не хвилюйся. Все буде добре.

– Тут йти всього якихось триста метрів, – пирхнув аутист Димитрій. – Проскочимо, і не помітимо!

– Проскочимо… Пройдемо… Все вийде чудово! – разом заговорили інші.

– Тоді починаємо, – Вольд дістав з кишені переносний пульт керування мікросхемами. – Я відключу вас перед самою брамою. Ні пуху, ні пера!

– Іди до біса, дядечко Вольде! – Мар’яна розреготалася – вперше з самого ранку.

Вони закрили скляні забрала гермошоломів і по черзі незграбно вилізли з бокового люка «Марсика» назовні.

До воріт пішли ланцюжком – попереду Мар’яна, другим Юхим на прізвисько «Юшка», дівчинка – даун Меланія, нерозлучна парочка розумово відсталих дітей Вероніка та Юрась, і Димитрій-Дімич, що замикав ходу. Ішли з інтервалом два метри, зв’язані крізь петлі на скафандрах міцним канатом один з одним. Другий кінець каната кріпився на лебідці до всюдихода, і Вольд поклявся собі, що витягне дітей із зони за всяку ціну, навіть волоком, якщо це буде потрібно. Навіть ціною власного життя витягне.

Коли «шістка» підійшла впритул до контрольно-пропускного пункту, Мар’яна заглянула через заґратоване вікно в будиночок охорони на вході. Троє мертвих – скелети в зопрілому одязі.

– Ворота прочинені, – повідомив Юшка. – У щілину можна пройти по одному.

– Спробуйте розкрити ворота навстіж, – сказала Ауріка. – Вручну, якщо вийде.

Мар’яна штовхнула від себе ліву стулку воріт, Юшка, який зробив пару кроків уперед, – праву. Ворота відчинилися, навіть не заскрипіли.

– Стоп! – скомандував Вольд. – Всім стояти і не рухатися! Там, усередині…

На всіх скафандрах «шістки» було встановлено по дві відеокамери, на лівому плечі і на правому. Відеосигнали йшли на монітори в кабіні «Марсика» і записувалися.

Перша експедиція, всі шестеро, була метрів за десять за воротами. Двоє перших упали ниць на землю. Троє наступних осіли купкою, немов обнявшись. Останній сидів склом гермошолома до воріт, витягнувши ноги і широко розкинувши руки, наче розслаблено відпочивав. За потемнілим склом вгадувався череп з залишками шкіри на обличчі.

– Це Вацлав, – Ауріка схлипнула. – Вацлав Дворжецький… Наш бортінженер…

– Ми готові, дядечко Вольде, – тихо, але рішуче сказала Мар’яна. – Починай!

– А з лісу вийшов Робін Гуд, – заспівав раптом Юрась, – Він пісеньку співав. На зустріч в місто Нотингем він дуже поспішав!

– Юро, ти що? – Вольд не впізнав свого голосу. – Тобі погано?

– Легкий мандраж перед, стартом, кеп! – Хлопець натужно зареготав. – Пілот Земляненко до старту готовий!

– Вимикаю, – швидко сказав Вернигора і клацнув тумблером на переносному пульті.

5

«Треба йти… Йти… Ти йдеш перша, перша, перша… Найперша… Але навіщо перша? Кому це потрібно, щоб перша? А трава висока й м’яка… Посидіти б тут… Напевно, це буде приємно… Точно, буде приємно… М’яко тому що буде… Зручно… Затишно… І поспати буде можна… Зовсім трішечки… Сісти, сісти, сісти! Бо навіщо йти, якщо ти все одно нікуди не прийдеш? Земля кругла, тому й не прийдеш… Тоді навіщо ж йти? І ці п’ятеро, що йдуть слідом, – нехай теж відпочивають. Нав’язалися мені тут… Добре, як! Квіточки-кульбабки! Ой, там серед трави коник, коник! Засмагати час. На сонечку полежати, воно тепле і ласкаве».

***

– Захисне поле ввімкнулося, як тільки вони перейшли за межі воріт, – повідомила Ауріка. – Велика потужність! Але стабільна, не змінюється. Тобто не налаштовується автоматично на мозок людей. Це добре.

– Значить, датчики зараз бачать хлопців, але не сприймають їх як людей, – сухо констатував Вернигора. – Вони за межами порога, нижчі за рівень сприйняття захисної системи. Твоя гіпотеза підтвердилася.

– Чому ти так скомпонував «шістку»? – запитала Ауріка, коли Мар’яна пішла вперед, потягнувши за собою решту дітей. – Чому Мар’яна йде першою?

– Мар’яшка – аутистка, але особлива, – відповів Вольд. Він не зводив очей з «шістки», що віддалялася. – Лідер у групі. Геніальний логік і дуже винахідлива, але дуже неконтактна. Була. І ще… Вона у цьому особливому стані найрозумніша від усіх. Якщо поле все ж таки калібрується, то вона отримає найбільший удар, захисна система настроїться за її параметрами… Тоді п’ятеро інших зможуть пройти.

– Виявляється, ти жорстокий, – стиха мовила Ауріка. – Не знала…

– Я сказав Мар’яні ще на початку, – Вольд пальцями потер скроні. В вухах гупало, тупий біль давив потилицю. – Вона все це знає…

– Вони добре йдуть, – Крафт кивнула у бік екрану. – Якщо йтимуть в такому темпі, то дійдуть до входу в корпус центру хвилин за п’ять. Тут лише триста метрів.

– Цілих триста метрів, – поправив Вольд. – Щось тут душно…

Він розстебнув комір комбінезону.

– Мар’яна … – Ауріка зойкнула. – Мар’яна зупинилася… Сіла… Тепер лягла в траву…

– Бачу! – Вольд стиснув зуби. – Бачу…

***

«Маря ляга? Маря! Маря! Маря ляга! Стопа! Стопа! Чому ляга? Чому? Бо-бо? Бо-бо? Маря, бо-бо? Бо-бо! Бо-бо! Маря, моя Маря бо-бо! Маря, не мирай! Не мирай, Марю! Маря, вста! Маря, вста! Ходя! Ходя! Маря ходя, Юша ходя! Маря-Юша, ходя! Юша любля Маря! Юша ходя Маря і любля Маря! Маря ходя!»

***

– Юшка хоче підняти Мар’яну, – Вольд відчув, як кров відливає від обличчя. Губи кам’яніли. – Тягне за руку.

– Скафандр важить близько п’ятдесяти кілограм, – голос у Ауріки став безбарвним, неживим. – Хлопчик він міцний, але…

***

– Ніко, давай підемо! Давай підемо, Ніко! Туди, там буде добре! Ось тут розстебни, розстебни! Покажи циці! А писю покажеш? А я тобі теж покажу, тільки треба зняти цей костюм і трусики! Давай знімати, давай знімати!

– Юро, ти дурень? Дівчата і хлопці не повинні показувати один одному циці та писі!

– А чому? У тебе великі і красиві циці! Я бачив у душі!

– Підглядав? Підглядав, дурнику?

– Ой-ой-ой! Відпусти руку, дурепо! Вивернула палець як… Болить же…

– А ти пісеньку свою заспівай, полегшає! Пам’ятаєш? «Ріра парець поромара, а потім миром порікувара!»

– Дратуєш? Згадала, що я маленьким літеру «л» не вимовляв? Ну, і дурепа! Іди, сама собі показуй свої циці перед дзеркалом!

– Сам ти дурень! З палицею між ногами! Одне тільки на умі, писі та циці! Нам треба йти, йти! Зрозумів?

– Йти? Так-так-так! Вольд сказав йти! Вольд дуже хотів! Він добрий, правда? Гарний! Вольд сказав йти! Ідемо, йдемо, Ніко!

– Не тягни мене, блазню, я сама йду!

– Розумниця, розумниця! А сисю і писю ти мені покажеш? Покажеш?

***

– Юрась і Вероніка намагаються йти, – прокоментувала Ауріка, – але кудись убік.

У кабіні всюдихода працював аудіо і відеозапис. Якщо вони не повернуться додому, третя експедиція має знати, що сталося.

– Напевно, час включати лебідку і витягувати їх з цього пекла, – Вольд потягнувся до пульта, але Крафт раптом поклала йому долоню на лікоть.

– Почекай… Дивись…

***

– Сонця надто багато… Ріже очі, ріже… Сховатись треба… У тіні… Де тільки? І як? Я ж прив’язаний. Відв’язатися! Потрібно повернутися! А потім знайти тінь! Або закритись десь … Ой, тут застібки! І всі металеві, не розігнеш!

– Дімі, Дімі, допомо Юшша! Аряна легала і спита! Юшша підійма Аряна!

– Мелашко, Мелашко, тепле моє сонечко. Я тебе люблю, Мелашко. Люблю твої руді волосики, твій маленький курносий носик. Чого ти хочеш, Мелашко? Тут багато сонця, так?

– Допомо Юшша, допомо! Аряна легала, а тре ітити! Аряна трепа підійма і ітити! А то Мелаша сідаха і плака. А ітити далі – Мелаша поті бу сміяха!

***

– Ніка та Юрась таки підійшли до Мар’яни, – Ауріка говорила скоромовкою, як автомат. – Мелашка підтягує за рукав Димитрія. Всі разом, вп’ятьох, намагаються підняти Мар’яну з трави. Мар’яна неохоче встає. Озирається. Іде далі до будівлі центру, решта йде юрбою за нею.

Вольд шумно видихнув.

Двісті метрів, що залишилися до входу в будівлю центру керування, група пройшла без пригод. Зупинилися майже біля самих дверей, кроків п’ять залишилося.

– Вольде, випромінювання пропало, – Крафт вказала на вогник, що заблимав на пульті зеленим світлом. – Захист вимкнувся. Зовсім вимкнувся!

– Датчики встановлені десь під дахом будівлі центру і тепер втратили наших хлопців з поля зору, – Вернигора тицьнув пальцем у бік екрану. – Бачиш, тут уже мертва зона.

– Отже, вони пройшли?

– Пройшли… Все, з них вистачить, включаю схеми, – Вольд знову переключив тумблер.

6

Свідомість повернулася до Мар’яни одразу. Ривком, наче вона раптом прокинулася. Зиркнула на хлопців. Всі тут. Стоять, озираються. Мелашка посміхається. Юшка хихикає. Отже, проминули захисну зону без втрат. А, так, звичайно… Як вона там розляглася? Як корова на лузі… От сором… Гаразд, сентименти залишимо на потім. А зараз…

– Вольде, ми, здається, пройшли, – сказала Мар’яна в мікрофон, закріплений усередині скафандра біля самих губ. – Начебто без втрат.

– Ми бачимо, – відповів Вернигора. – Ви молодці.

– Тут двері, скляні двері. Закриті. Розбити?

– Там мають бути датчики, – сказала Ауріка. – Зроби кілька кроків уперед.

Мар’яна зробила крок, і двері відчинилися.

– Ой, – сказала Мар’яна від несподіванки.

На порозі центру стояв робот-охоронець. Робот був змонтований на шасі з шести коліс, циліндричний корпус мав висоту близько двох метрів, зіниця відеокамери стирчала точно по центру, а ліва і права руки-маніпулятори стискали два кулемети. Дула кулеметів були спрямовані на групу «десантників».

– Робот-охоронець номер два, – брязкітливим голосом повідомив автомат. – Назвіть пароль для входу.

«Стандартний робот, – подумала Мар’яна. Вона вже опанувала себе. – Сигнал із відеокамери надходить у примітивний комп’ютер. Якщо заблокувати відео… Або замінити».

– Що робитимемо, Мар’яшко? – розгублено запитала Ніка з-за спини.

– Акуратно відступіть на два кроки назад, – порадив голос Вольда у динаміках скафандра. – Двері зачиняться…

– А коли він почне стріляти крізь скло? – злякалася Ауріка.

– Спокійно, – сказала Мар’яна. – Ситуація під контролем!

Вона дістала з верхньої кишені смартфон, повела пальцем по сенсорній панелі:

– Перехоплення відеосигналу зі зворотною ретрансляцією безпосередньо в його мозок… Так, зроблено!

Вона ривком підняла смартфон на рівень зіниці відеокамери робота.

– Мар’яно, що ти робиш? – охнув Вольд.

– Все гаразд, – дівчинка засміялася. – Робот зараз бачить лише самого себе! Якщо він номер два, то десь повинен бути і номер один! Його він і бачить!

Вона відкашлялася і рівним голосом чітко промовила:

– Робот – охоронець номер один, супроводжую гостей у кімнату охоронних систем. Номер два, назвіть пароль для входу.

– Пароль – «зозуля», – негайно відповів робот.

– Правильно, – тим самим голосом продовжувала Мар’яна. – Тепер моя черга говорити пароль. Пароль – «зозуля». Назвіть відповідь на пароль для входу, номер два!

– Відповідь – «соловейко»!

– Правильно – «соловейко»! Номер два, з цього моменту переходите під командування Мар’яни. Відеозображення зараз буде доступним!

Мар’яна опустила руку і вимкнула смартфон. Тепер робот номер два знову бачив її та групу з п’яти хлопців.

– Здрастуй, номер два, – сказала Мар’яна вже своїм звичайним голосом. – Переходиш у моє розпорядження.

– Вас зрозумів, чекаю на команди.

– З цієї миті даю тобі нове кодове ім’я, – дівчинка на секунду замислилася, наморщила лоба. – Е… Ти отримуєш ім’я Вінні-Пух. Мене називатимеш Мар’яна.

– Зміна власної назви прийнята, – озвався автомат. – Робот Вінні-Пух вітає вас, Мар’яно.

– Вінні-Пух, друже, – дівчинка прибрала смартфон у кишеню скафандра. – Нумо, відведи нас до кімнати охоронних систем.

– Завдання прийняте, виконую, – робот розвернувся і покотив ліворуч коридором.

Кімната охорони знайшлася наприкінці коридору. Відчинили двері, зайшли всередину. Два скелети сиділи в кріслах перед пультом з безліччю моніторів.

– Розбиратися не буду, – сказала Мар’яна. – Вимикаю все. Нема чого тут більше охороняти. І нема від кого.

– Працюй, – погодилася Ауріка. – А потім взагалі вирубай там всю охоронну електрику.

– Юшко, допомагай!

Мар’яна та Юшка в чотири руки вихором пройшлися пультами, відключаючи системи.

– Раз-два – і готово, – весело прокоментував Юрась. – Повний капут захисної системи!

– Мар’яно, доповідаю, – раптом сказав від дверей робот Вінні-Пух. – Зі сторони вхідних воріт на великій швидкості рухається бойовий всюдихід класу «Марс» з додатковим причепом. Робот Вінні-Пух готовий розпочати оборону об’єкта!

– Заспокойся, Вінні, – дівчинка легенько ляснула долонькою по корпусу охоронця. – Це наші друзі їдуть, Вольд і Ауріка.

7

У залі управління теж було повно скелетів – у кріслах, на підлозі, вздовж стін. Три з половиною роки тому тут полягла вся чергова зміна центру. Смерділо пліснявою, хоча кондиціонери під стелею все ще працювали у автоматичному режимі.

Ауріка зорієнтувалася швидко:

– Я – на головне операторське місце, Мар’яна і Юшка – за монітори радіоантен номер дев’ять і десять у другому ряду. Ніка та Юрик – робочі місця систем орієнтації, номер шістнадцять і дев’ятнадцять. Дімич і Мелаша, відповідаєте за роботу двигунів – це ось там два пульти, двадцять три і двадцять п’ять. Працюємо за моїми командами. І дуже уважно!

Вольд нічого не тямив у цій «небесній механіці». Тому сів у гостьовому ряду, розвалився у кріслі. Втомився за останню декаду страшенно. Вернигора зручніше вмостився на м’якому сидінні, витяг ноги і задрімав.

…Прокинувся він від того, що хтось поклав йому руку на ліве плече. Злякано підхопився, скосив погляд. Крафт сіла в крісло поруч:

– Все. Я вимкнула систему. Повністю. А насамкінець ще й закрутила супутники навколо їх осей…

– І…?

– Тепер вони швидко виробляють рештки палива і більше ніколи не зможуть коригувати свою орбіту. А після закінчення закрутки взагалі відключаться. Назавжди. Почнуть поступово сповзати з геостаціонару. А потім згорять у земній атмосфері. Приблизно через три тисячі років.

– Як просто все виявилося, – стиха мовив Вернигора. – Прийшов, побачив, переміг…

– Просто? – Ауріка скептично пирхнула. – Три кордону захисту: мертві охоронці в тій будці на вході, захисне поле і ще цей робот на додачу!

– Отже, тепер вже все, – Вольд ривком підвівся з крісла. Дістав із кишені скафандра пульт управління психосхемами, з силою грюкнув його об підлогу, а потім ще й припечатав черевиком. Уламки пластику й електроніки бризками полетіли убік.

– Ти що? – ойкнула Ауріка.

– Моя частина спільної роботи, – Вольд усміхнувся. – Ніхто і ніколи більше не зможе відключати мозок у моїх вихованців. До речі, де вони?

– Та ось там, наприкінці зали, сіли, відпочивають. Стрес є стрес. У мене самої досі руки трусяться.

– Ходимо до них, – Вернигора рушив проходом між рядами крісел.

Екіпаж справді спілкувався – один з одним, тет-а-тет.

– Ніко, – обличчя Юрася палало, – я під час переходу наговорив зайвого… Вибач…

– Проїхали, Юрку, – обірвала його Вероніка. – Особливий стан – це лише особливий стан!

– Ти можеш подумати, що я й справді хотів щось таке…

– Слухай, Юрчику, а ти таки допоможеш мені розібратися з рішенням рівняння Міньковського в системі геліоцентричних координат?

– Але ж там немає рішення!

– Хто і коли це перевіряв?

…Меланія поклала руку на плече Димитрія:

– Дімич, а давай заспіваємо щось веселе?

– Давай, – хлопець реготнув і почав:

– «Ти казала – у вівторок поцілую разів сорок!» А насправді було лише тридцять шість, моє сонечко! Я рахував!

– Бовдур! – Меланія засміялася і жартівливо вдарила його кулачком по спині.

…Юшка сидів поряд з Мар’яною, торкаючись головою її голови і мовчки посміхався, як кіт, який щойно з’їв цілий глечик сметани. На його щоці була ледь помітна рожева плямочка – слід від мар’яниної помади. Сама ж Мар’яна дивилася в простір зовсім відчуженим поглядом і по щоках її повзли сріблясті сльозинки.

– Мар’янко, що трапилося? – Ауріка стривожилася. – Ти плачеш?

– Це в неї компенсаційно-захисна реакція, – сказав Юшка і погладив дівчину по голові.

Мар’яна звела погляд. В очах були сльози, а губи раптом склалися в усмішку:

– Плачу… І сміюся… Плачу – тому що ця орбітальна гидота таки вбила десять мільярдів людей. А сміюся – тому що ми її все ж таки здолали. Ухайдакали. Як там казала Мелашка, коли ми були в особливому стані? «Аряна сидіха і плака, а поті – сміяха»…