Бджола і срібні майже черевики

Бджола і срібні майже черевики

 У Емілі уже добряче втомились руки від важких коліс інвалідного візка. Вона встигла тричі пошкодувати, про те, що вирушила сама на пошуки кіоску з сувенірами й бурчала під ніс, нарікаючи на свою самовпевненість.

 Колеса шурхотіли стежиною осіннього парку, з хрускотом наїжджаючи на сухе пожовкле листя. Повз пробігали діти з повітряними кольоровими кульками, залишаючи по собі пориви вітерцю. Одна з таких кульок була і у Емілі. Вона тягнулась десь позаду, прив’язана до ручки візка й нагадувала великий соковитий лимон. Емілі любила лимони.

 Повернувши з головної дороги, вона вирушила до кремезного дуба, який розкинув свої руки-віти так високо й широко, що здавалось, вони лоскотали хмари. У затишному місці під цим дубом було розстелене покривало в червоно-білу клітинку, на ньому –  кошик з фруктами та бутербродами, що так люб’язно приготував батько.

Щось прилетіло Емілі в лоба, заплуталось в холодному блонді чубчика й упало на коліна. Жолудь. Доволі твердий, коричневий, з зеленою шапочкою. Емілі стала шукати поглядом того бешкетника, що кинув його, аж поки не помітила лукаву посмішку і хитрий погляд зелених очей з-за товстого шершавого стовбура.

– Сем, ти ж старший із нас! Що за дитячі забавки? – Вона закотила очі.

– Ну ж бо, кинь його в мене! Будемо битись! – Сем став в імпровізовану бойову стійку, кумедно й невміло розмахуючи руками.

За суперечкою брат з сестрою не помітили, як підійшли батьки. Мама заперечно хитнула головою, дивлячись Сему у вічі. Він винувато кивнув. Вираз обличчя вмить посерйознішав.

– Пробач, Емілі. Я просто хотів тебе відволікти…

Емілі знала, що брат-дурник намагався змусити її забути про те, що трапилось хоча б на деякий час. І, навіть, три роки різниці не вклали багато мудрості в його голову, тому Емілі підвела на нього очі й посміхнулася. Не могла довго сердитись. Сем завжди добре ставився до неї. Особливо після травми. Хоча, інколи все ж дратував, як от тепер.

–  Доню, ти придбала магніти на згадку? – Подав голос тато. Він очищував блискуче зелене яблуко. Шкірка пружинкою звисала вниз.

Емілі з гордістю показала кілька магнітів, на яких пишалися відомі місця Сан-Франциско. Гордість змінилась смутком.

– Я не хочу їхати, – Мало не тремтячим голосом протягнула Емілі.

– Ми знаємо, люба, та у нас немає вибору. Мусимо. Тобі потрібно оплатити лікування. Тато матиме кращу роботу в Сан-Хосе, ніж тут – лагідно відповіла мама.

– Який в цьому сенс? Хіба лікарі не сказали, що ходити я більше не зможу? Я взагалі не відчуваю ніг! Для чого ви стараєтесь? – Емілі підняла голову догори, щоб не дати зрадливим сльозам политись на щоках. Несподівано для себе випалила: – Сем, поїхали прогуляємось.

Сем слухняно став позаду, направляючи візок вбік. Підбадьорливо поклав руку на плече Емілі, зрушив з місця. Дихнув прохолодний вітер, осипаючи парк дорогоцінним золотом осені. Сем побіг, пірнаючи з Емілі у цей казковий вир, від якого плили брижі перед очима. Вона розкинула руки, заливаючись дзвінким дівчачим сміхом. Нарешті засміялась! Сем був задоволений собою.

Коли біг змінився ходьбою, Сем та Емілі зацікавлено роздивлялись прохожих та їх собак. Такі різні, гарненькі песики у в’язаних светриках виконували команди, гралися й просто тішилися сонячному дню. Обоє не могли стримати усмішок, спостерігаючи за цим.

Не помітивши як, брат з сестрою опинилися далеко від їхнього дуба. Вони зупинились. Біля паркової стіни росло незвичайної форми дерево – з прогалиною в стволі великою настільки, що там можна було пройти. Кора крутилась дивними візерунками, а малиново-рожеве листя відблискувало під промінням сонця, як дзеркало. Сем та Емілі затамували подих, зачаровані красою. Боялись порушити крихкий чаруючий момент зайвими словами, допоки Сем не набрався сміливості:

– Ти знаєш, що іноді люди проходять через різні арки, думаючи про свої мрії, або бажаючи повернутись в відвідане ними місце? Це дерево дуже схоже на таку арку. Пройдемо? Щоб колись знову приїхати додому.

– Звучить, як… – Емілі задумалась всього на мить, – чудова ідея! – Вона плеснула в долоні, всім своїм виглядом показуючи, що вже готова. Заплющила очі й тримала напоготові бажання, що от-от мало зірватись з вуст.

«Хочу знову ходити!»

Сем теж заплющив очі. Він вірив в потаємне й надприродне.

Пройшли. Собачий гавкіт та людська мова зникли, розчинилися в невідомому. На обличчя неначе впала ранкова роса. Коли Сем з Емілі розплющили очі, то перед ними постав новий світ. Прекрасний, великий і такий дивний!

Викладений мозаїкою листя, він палав в очах багряним, кармазиновим, бордовим… Важко було злічити всі ті відтінки. Під крутими берегами всіяними густими лісами вилися примхливі стрічки рік. Вони спадали кришталевими каскадами кудись вниз, сяючи дивограєм розпорошених крапель.

На небі жодної хмарки – ясне й погоже, готове поділитись частиною своєї безкрайньої сині. А в ньому… Летючий корабель?! Він спокійно розтинав повітряний простір, як пінисті гребені хвиль.

Нижче, в долині, були не менші дивовижі. Там мурахами снували люди на пару з механічними роботами поміж будівель, з’єднаних низкою дротів та електропередач. В місці схожому на площу височів старовинний годинник. Його шестерні було добре видно за кілька сотень метрів.

Не змовляючись, Емілі з Семом одночасно потерли очі, а потім ущипнули ліву руку правою.

– Ти теж це бачиш?! — Вигукнула Емілі з захопленням і страхом.

– Я хотів спитати тебе це саме… Що ми зробили? Це галюцинації? – Сем присів, щоб краще бачити обличчя сестри.

– Не вірю своїм очам. І мозку не вірю. Це все мій сон.

– Ага, а я що тут роблю? Для краси стою?

– Можливо.

– Дзуськи! Ми обоє тут в здоровому глузді. Напевно… Але це якась маячня. Чи ми потрапили в паралельну реальність?

– Ану тихо.

– Ей, не збивай потік моїх думок!

– Та тихо, кажу. Мені здається, за нами підглядають.

Емілі вказала рукою на пишний зелений кущ позаду них. Настала пауза. Було чути безтурботний щебет пташок, дзюрчання води і… Шум листя.

– Агов, ти, хтось! Не підходь, бо по голові отримаєш! – Сем став перед Емілі закриваючи її собою, хоча в самого тремтіли піджилки.

Кущ заворушився. Звідти виглянув високий циліндр, під ним вились темні пухнасті кучері, бронзою сяяло смагляве обличчя, дивились в різні сторони два великих гострих вуха. Ельфійських вуха. Дівчина вилізла із схованки, прошипіла собі під ноги:

– Я знала, що не треба було брати тебе з собою. Ти такий необережний!

Можна було б подумати, що вона божевільна, та з-за її ноги в довгому шкіряному черевику різкими рваними рухами вийшов робо-песик в мереживному плетінні металу та срібними шестернями. В грудях у нього миготів маленький смарагдовий камінчик.

– Хто ти? – Під’їхала до незнайомки Емілі, схиливши голову набік. Вона не до кінця вірила в те, що відбувається, тому майже не відчувала страху.

– Я Арадель, а хто ви? – Незнайомка повторила жест Емілі.

– Ти ельфійка?

– Вже ж не дворф! А ви? Люди? – Вона розсміялась, неначе це був найліпший в світі жарт.

– Взагалі-то, так, – Втрутився в розмову Сем.

Арадель округлила кошачі сині очі.

– Ну, нам пора. У вас тут дуже чудово, гарненько і все таке, але ми пішли, – Сказала Емілі, смикнувши Сема за руку й направляючи візок в роздвоєне дупло дерева, з якого вони прибули.

– О! Ні! Стійте-стійте! Куди ви? – Як сполохана пташка защебетала Арадель.

– Додому! – Вигукнула Емілі.

Пройшли. Нічого не сталось. Зовсім нічого. Тоді пройшли ще раз. І ще, і ще… Не працювало. Арадель склала руки на грудях.

– Е, пані… А..радель, чи не знаєш ти як вийти звідси? – Кинув Сем, ходячи взад-вперед біля дерева.

– Так як і прийшли, звісно.

– Перепрошую, та, якщо ти не помітила, це не працює.

– Якщо не працює, значить Арагон, себто наш головний тут, як у вас е-е-е… – Арадель зам’ялась, – Бог? Має причини вас залишити тут на якийсь час. Чудово правда? Гадаю, нам буде цікаво разом!

– Але нам потрібно повернутись! Нас же батьки ошукаються! – Погляд Емілі бігав в розгубленості. Вона склала долоні біля вуст.

– Тоді вам варто просто зробити те, через що ви опинились тут. Що там у вас? Бажання яке, чи навпаки, обов’язок?

– Що? Як це? Через що ми могли сюди потрапити… Емілі, ти загадувала якесь бажання? – Сем почухав голову. Роздуми давались йому важко.

– Так…. – Кивнула Емілі й поглянула на свої ноги. З карих очей градом полились сльози,  – Тепер ми тут назавжди! Я забажала знову ходити!

Сем завмер. Він не знав, як йому поводити себе в такій ситуації і точно не знав чим їй можна зарадити. Арадель не виглядала засмученою. Вона підняла свого робо-песика в імпровізовану шкіряну барсетку, щоб мордочка його стирчала назовні й уважніше роздивилась інвалідний візок.

– Цьому горю не важко зарадити. Ти чого розревілась, неначе це щось неможливе?

Емілі замовкла. Огледіла лице Арадель та так серйозно, що змусила її відступити на крок.

– Ти жартуєш зараз? Якщо так, то дуже не смішно.

– А, точно. Завжди забуваю, що ваші трішки відсталі. Зараз заскочимо до дядечка Маґлора, він допоможе. Не можу дивитись на дитячі сльози.

– Ми будемо дуже вдячні тобі! – Сем взявся за візок Емілі, – Стій. Ми відсталі?

– Аякже! Всю магію розгубили за такий короткий термін! І пристрої у вас дивні. Та й купа непотрібної зброї… Як вас ще називати?

Арадель пішла вперед і спинилася. Тільки тепер Сем та Емілі помітили, що стояли на великій скелі, а під ними гуділо потоками вітру провалля. Ельфійка скочила вниз. У Сема потерпли ноги, у Емілі руки. Та не пройшло й п’яти секунд, як Арадель піднялася стоячи на величезній брилі, низ якої освічував жовтий мох.

– Гайда, вилазьте! – Вона стукнула носом черевика, скеровуючи брилу ближче, аби було зручно виїхати на неї візком. Від удару п’ятою брила стала повільно опускатись, а потім попрямувала в долину.

Сем міцніше вчепився в ручки візка, Емілі тягнула шию, щоб роздивитись якомога більше. Вони летіли поміж високих дерев, увінчаних лозами чи цвітом. Біля похилого ясена стовпилися кумедні чоловічки. Товстенькі, як бочки і низенькі, як гноми, тільки без борід. Вони встановлювали великий залізний каркас, в центрі якого красувався величезних розмірів кристал.

– Що вони роблять? – Поцікавився Сем.

– Лікують та підтримують це дерево. Відколи ельфи з дворфами об’єдналися, всім живеться легше. Той кристал – магічний. Він допоможе хворобам, що змусили дерево похилитись, відступити, а конструкція допоможе вистояти. Як виявилось, магія та винаходи – чудове поєднання.

– Слухай, Арадель, чим ми можемо тобі і тому дядьку віддячити за допомогу?

– Дядьку Маґлору. З ним я розрахуюсь сама, а ви могли б розповісти мені… Про ваш світ. – Арадель зашарілася, її вуха почервоніли.

– Хіба ти не казала, що ми відсталі? – Сем примружив очі.

– Все так, але від цього ви не стаєте менш цікавими. Ну то що?

– А що ти хочеш дізнатись?

– Ну, наприклад, чи вмієте ви літати?

Сем ображено піджав губу.

– Звісно вміємо! У нас є літаки!

Емілі слухала краєм вуха, як Сем захоплено-агресивно розповідав Арадель про розвиток та дивовижі людського світу, аж поки вони приземлились. Арадель була права: поєднання магії та винаходів було воістину чудовим. В місті чергувалися будинки з зеленими та сірими дахами, перемішувались аромати ягід з машинним маслом, а по вулицях бігали живі та механічні тваринки.

Плавним жестом Арадель спинила брилу біля крамниці з різьбленою вивіскою:

«Майстерня дядечка Маґлора — найкращого механіка в усіх усюдах»

Така позамежна скромність розсмішила Емілі. Зайшли. В приміщенні літали роботичні метелики і бджоли, біля порогу гралися кошенята. Вікна зеленили найрізноманітніші рослини. Пахло димом, деревиною і чимось схожим на сухотрав’я.

– Глянь, дядечку, я тобі нових замовників привела! — Арадель широким жестом вказала на ноги Емілі.

– О-о-о! Давненько в нас не було людей! Цікаво, цікаво, – Дядечко Маґлор потер чорні від мастила долоні й миттєво почав робити заміри ніг якимись дивними штуками, – Зараз зробимо тобі протезики, а ти намалюєш мені кілька ваших людських штук.

У Сема загорілись очі.

– Я можу показати вам деякі механізми.

– Навіть так! Піде! Візьми на столі листочок й шматок графіту. Кажуть, у вас є залізні коні. Які вони?

Здавалося, Сем уже влився в цей світ, як в рідний, а Емілі досі не могла повірити, що прямо зараз їй виготовляють річ, що допоможе. Як же це все дивно! Вона задумалась про те, як повернеться додому й у тій задумі крутила магнітики в руках, що так і не встигла віддати тату.

– Що це в тебе? – Арадель блиснула синіми крижинами.

– Магнітики. А на них моє рідне місто.

– У-у-у! Гарно! Як же це все дивно! Можна? – Арадель взяла в руки магнітик з зображенням Золотих Воріт, покрутила його, понюхала – Я б хотіла це намалювати!

– Ти художниця?

– Поки тільки вчуся…

– Бери. – Емілі без роздумів протягнула всі магнітики ельфійці, – Це буде моя особиста вдячність тобі.

– Правда? – Арадель широко усміхнулась.

– Авжеж.

Емілі усміхнулась у відповідь і вклала магнітики в руку Арадель. Та прийнялась їх роздивлятись. До Емілі вчепилась маленька механічна бджола із скляними крильцями. Вона була надокучлива, як муха – постійно літала кругом голови й гуділа, як моторчик. В неї в грудях миготів камінчик жовтого кольору, на відміну від робо-песика Арадель.

На превелике здивування, дядько Маґлор працював дуже швидко і невдовзі на ногах Емілі сиділи срібні плетені майже черевики. Мабуть, вивіска знадвору, все ж, була правдивою.

– Моя частина роботи виконана. Арадель?

Ельфійка з посмішкою Чеширського кота підійшла й сипанула піщаними зорями прямісінько з пальців! Вони яскраво сяяли, плавно спадали на протези, залишаючись в спеціально зроблених впадинах.

– А як це повинно працювати? – Емілі уже хотіла вставати з візка.

– Так, як твої рідні ноги. Спробуй керувати ними, – Відповів дядько Маґлор.

І справді, щойно Емілі зрозуміла, що саме потрібно робити, скочила на ноги. Від несподіванки похитнулась й мало не впала. Сем підбіг на радощах, підняв і покрутив її. Опустив обережно, легко. Емілі тут же пройшлась, пробіглась й прострибалась.

– Дякую вам! Велике дякую за цю можливість! Я така щаслива!

– Й вам дякуємо за розповіді. Бач, Арадель, люди з останнього разу добряче стрибнули вперед. Молодці! О, мало не забув! Дівчинко, ці механізми працюють тільки тут. До себе додому ти не зможеш їх взяти. То ж, насолоджуйся, поки сам Великий Арагон не подасть знак, що вам пора вертатись.

– Зрозуміла! Ще раз спасибі! – Емілі потягнула Сема на вулицю. Вона не хотіла думати що буде потім, коли зараз могла знову ходити!

Сем та Емілі бігли бруківкою, між якою ріс мох, й не могли натішитись своєму щастю. Вибігли на ту саму площу.

Там стояли музики з дивними інструментами. Попри це, ельфійсько-дворфівська музика не дуже відрізнялась від людської. Емілі зупинилась й заслухалась, а Сем віддихавшись, потягнув її в танець.

Маленькі ніжки вправно виписували вісімки й кола, не знаючи зупину. Стукіт серця мало не перебивав мелодію. Емілі й не вірила, що ще колись зазнає таких відчуттів! В ту мить здавалось, що нічого кращого на світі уже не буде – блискуче від поту радісне обличчя Сема, запальний ритм чужих струн і тверда земля під ногами!

Коли Арадель наздогнала Сема з Емілі, її теж потягнули до танцю. Так і скакали посеред казкової площі ельфійка, дві людини, робо-песик та надокучлива механічна бджола.

Натанцювавшись до того, що легені скрутились в баранячий ріг, Арадель провела новоприбульцям надзвичайну екскурсію, допоки сонце, втомившись, не стало хилитись за обрій. Сем та Емілі зовсім забули про дім і батьків, що чекали їх в парку, а як нагадали, в головах обох, неначе пролунав грім, мало не виливаючись через вуха. Емілі аж присіла від болю, скривившись, Сем протяжно застогнав.

– Ну от, це знак. Вам пора… – Печально констатувала Арадель.

Емілі враз спохмурніла, але нічого не сказала. Уже біля дерева-порталу, коли туди доставили візок, вона міцно обняла Арадель. Сем потиснув їй руку, тепло попрощався. Коли Емілі садили в візок, її світ неначе зламався знову.

Уже стоячи в проході, Сем та Емілі вкотре помахали ельфійці, попросили ще раз подякувати дядьку Маґлору. Біля вуха Емілі почувся знайомий неприємний звук дзижчання. Вона роздратовано відмахнулась.

Один крок, один прокрут коліс. Вдома. В Сан-Франциско сонце стояло високо в небі. Здавалось, нічого не змінилось за час відсутності. Та все ж, Сем з Емілі гарячково поспішили до дуба. Батьки все ще сиділи там.

– Скільки нас не було? – На півдорозі до покривала прохрипів Сем.

– Доволі довго, – у брата з сестрою позавмирали серця, – хвилин сорок.

Видихнули.

Знову повернулось дзижчання. Емілі замахала руками, як навіжена, а тоді скрикнула.

– Ой-ой! Ах ти ж ж-ж!…

– Що сталося? – Схвильовано запитав тато.

– Мене щось вкусило за великий палець!

– Де? – Мама взяла руки Емілі, по черзі оглянула великі пальці.

– Не на руці, на нозі…  – Емілі запнулась, – Чекай! На нозі! Я відчуваю ногу?!

В небо тихо здійнялась маленька механічна бджола, а на подушечці великого пальця ноги грайливо блимнула піщана зоря.