“Шевченко вже народився генієм, а в тебе ось чергова трійка за твір”: чому письменнику варто заново переосмислити шкільний курс з літератури
З уроків української літератури ми часто виносимо дивні і суперечливі знання. Наприклад, у багатьох учнів складається враження, що Справжні Письменники або Поети вже народжуються “готовими геніями”. Он, взяти хоча б Шевченка: ріс у родині незаможних селян, а вже “коли тринадцятий минало” — сидів у своєму калиновому курені, писав вірші в саморобну книжечку… Але не все так просто.
“Геніям було легко — вони стали першими, тобто одразу зайняли порожню нішу”
Сучасні автори-новачки іноді оглядають заповнені полиці книгарень і задумуються: “Як мені пробитися серед такої великої кількості популярних авторів?” Дехто зітхає: мовляв, гарно було свого часу класикам! Он, Котляревський зі своєю “Енеїдою” взагалі став першим в Україні…
Та ні ж бо!
Вельмишановний Іван Петрович просто написав свій твір не державною (на той момент це була мова імперії, до складу якої тимчасово входила Україна), а народною мовою. Але читачі не сиділи, чекаючи, коли хоч хтось видасть для них книжку! Бібліотеки на 1798 рік (перший вихід “Енеїди”) були більш ніж наповнені: скажімо, одна тільки Варшавська бібліотека (яку 1794 року захопила Російська імперія і вивезла до Петербургу) містила 400 тисяч томів.
Крім того, в країні видавалися літературні журнали (в один з них, “Полтавська муха”, регулярно дописував і молодий Котляревський, у тому числі — сатиру “народною” мовою). Була і драматургія — скажімо, Полтавський вільний театр ставив п’єси росіян Фонвізіна, Шаховського, Озерова, Корсакова (окремі персонажі частини п’єс навіть розмовляли “народною” мовою).
Одним словом, ситуацію на той момент можна порівняти не з “суцільними порожніми, вдячними нішами”, а з Україною часів СРСР: люди активно писали, друкувалися і видавалися, але — “державною” мовою. І книг було дуже багато. І всі активно пнулися розмовляти тією “державною” (почитайте переписку наших власних класиків між собою — не раз побачите її в листах), так що видаючи свою “Енеїду”, Котляревський міг і не розраховувати на повальний успіх.
Додайте сюди також факт, що письменного населення серед наших предків на кінець 18 сторіччя було таки менше, ніж на початок 21-го 🙂
Не з колиски і не з часів “ягнят за селом”
Спробуйте-но пошукати дитячі вірші Шевченка. Якщо і знайдете, то це будуть спрощені версії його дорослих творів з “Кобзаря”, адаптовані під молодше покоління. А де ж його вірші “з куреня”? Хм, цікаве питання. А де ваші власні шкільні поезії, які ви шкрябали на полях зошитів, врочисто декламуючи їх мамі, бабусі і тьоті Галі? Чи готові ви зараз визнати їх хітами і опублікувати в “Літературній Україні”?
Ні, Шевченко не був генієм з пелюшок. Він був допитливим хлопчиком (а може, і трохи шибайголовою, недарма ж так часто “вигрібав” від мачухи). А ще багато читав: вже дитиною цікавився творчістю Григорія Сковороди, освоїв псалтир. Молодим познайомився з байкарем Євгеном Гребінкою, поетом Василем Жуковським (доволі впливовим при дворі). У дорослішому віці читав філософів, класиків світової літератури.
Тільки з 1837 року (тобто, у віці 23 років) він нарешті написав вірші, якими був задоволений настільки, що зважився показати їх друзям. Причому є думка, що на перші віршовані спроби Кобзаря надихнула не “доля генія”, а минулорічна зустріч з Гребінкою.
Нормальна, жива людина, чи не так? До речі: Григорович не мріяв стати відомим поетом. З юних літ наш Кобзар марив малюванням. Він старанно опановував гравюру, писав ілюстрації, портрети. А якщо й створював поезію, то — під настрій.
В його першій збірці взагалі було всього 8 творів, і багато критиків офіційно заклювали її за “мужицьку мову”.
За що жили класики?
Уявіть письменника “тих часів”! Яка картинка засвітилася в голові? Вельмишановний пан, що пише пером при свічці… Але хіба тільки з цього жили наші попередники?
Якщо копнути по біографіях класиків, дізнаємося, що саме перо їх не годувало. І писали вони тому ж, чому й ми — бо не могли інакше, бо сюжети або рими просто перли з душі.
Скажімо, вищезгаданий Котляревський у різний час був канцеляристом, домашнім учителем, військовим (у тому числі учасником бойових дій), директором театру. Шевченко став дуже плідним художником і ілюстратором (малював у рази більше, ніж писав), а також співробітником Київської археологічної комісії, академіком Імперської академії мистецтв. Квітка-Основ’яненко був військовим (вахмістром, ротмістром), повітовим проводирем дворянства, головою палати кримінальнго суду, директором театру. Гулак-Артемовський — університетським лектором, пізніше — професором і ректором.
Одним словом, писали всі ці люди не заради прибутків, а як ми — у вільний час. І, як бачимо, того вільного часу в них було не так вже й багато (а додайте сюди ще й домашні справи, родину).
Коротше кажучи, вони — як ви!
Тільки вам легше! У сучасного автора маса плюсів, яких не було у наших попередників:
в вас є інтернет, який дозволяє видавати все на світі — через канал на Ютубі, сторінку в Інстаграмі чи Фейсбуці, сайти-читальні типу Аркуша (я вже мовчу про онлайн-спільноти Азимут, ЗФ чи ЛІТавиця, де можна отримати не тільки читачів, а й толкову критику);
мову, якою ви пишете, не забороняють на державному рівні;
ви маєте таки пристойну масу можливих читачів, адже населення нашої країни на 100% письменне (ну, ок, на 99%, відкинемо тих громадян, що вивозять сміття у лісосмуги — на цих індивідуумах природа і культура відпочили);
“лінійка” жанрів, у яких можна творити, постійно розширюються — не хочете реалізму чи історичної прози, пишіть слов’янське фентезі, горор, стімпанк, янгедалт…
Так що — не смійте шукати відмовок! Читайте, розвивайтеся, напитуйте своїх перших суворих (або добрих — як душа просить) бетарідерів — і пишіть! Вищезгадані класики тільки засівали перші зернини своїх слів у нашу культурну ниву — а нива ж мусить плодоносити щороку, і плодоносити щедро.
Сучасні поети-письменники потребують покоління молодих учнів, а читачі — вашого свіжого погляду на життя!