Фантомні болі і радості )))
Фінал порадував. Перш за все – різноманіттям жанрів – містика, фентезі, НФ, космоопера, кіберпанк, антиутопія. Твори на будь який смак.
Хочу зазначити, що висловлюю свою суб’єктивну думку і смаківщину, жодним чином не претендуючи на істину в останній інстанції )))
- В’ЯЗНИЦЯ ЗАБОРОНЕНИХ ДАРІВ
Мені сподобалося фантприпущення. Воно тут простеньке, але красиве.
Від самого початку історії враження неоднозначні. З одного боку ті метелики над касиркою одразу чіпляють читача на гачок – а що ж буде далі. З іншого – показано безліч дарів, складається враження, що так автор прямо кричить – «дивіться, це точно фантастика!» При тому, твір написаний від першої особи, але на купі дарів акцентується увага. Хоча, для людини, що живе в тому світі, це речі найбуденніші, не варті навіть уваги. Тобто, вже на самому початку виникає дисонанс сприйняття.
Затягнуто. Приміром, сцена у Вера з лагодженням мосту нічого не дає ані для сюжету, ані для розкриття персонажів. Започатковує любовну лінію, але вона так і лишається в зародку. Тож навіщо вона взагалі – неясно.
Сильно шкутильгає логіка. Як в самому світі, так і в діях-репліках персонажів. Наприклад:
Не спілкуйтеся з друзями чи знайомими, доки не впевнитися в їх адекватності. – Цікаво, як можна переконатися, не спілкуючись?
— У мене є пропозиція, — Попель загадково посміхнулась, — Ти колись казала, що працюєш в Slippers і що вони розробляють невидимі кросівки. Знаєш, де це може бути?
— Приблизно.
Бухгалтер фірми достеменно не знає, де виробництво розташоване? Як мінімум, дивно. Це при тому, що в курсі про останні розробки.
не спалитись перед Ум’яном… – Це ж легше-легкого, з вогнестілом у руці )))
На гору почали прокладати канатні дороги, відправляти літаки, – або в світі гори незвичні, або літаки, бо ж не уявляю, як звичний літак може сісти в звичних горах. Гелікоптер ще куди не йшло, а от літак – навряд.
Бджоли і комахи посеред зими – це теж норма для світу?
Загіпнотизовані вкрали запис і везуть аж за тиждень? Дивно.
Влада розпочинає програму ліквідування минулих загіпнотизованих – В чому логіка влади? Вбити більшість населення і що? Навіщо було тоді усіх намагатися врятувати?
І таких питань, насправді, купа. Як і купа русизмів. І окремою перлинкою – «Ви» з великої літери. Справа в тому, що в художній літературі «ви» пишеться з маленької, це ж не ділова мова, не офіційне листування.
Але основні проблеми в іншому.
Антагоніст повний лузер. Замість одразу діяти чітко, вивірено, розумно – займається казна-чим. Тобто, одразу Гіпноз сходити до системи аварійного сповіщення не міг? Треба було по місту вербувати армію, влаштовувати війну, замість того, щоб одразу завербувати усіх? Та й дивно, що вистачає тільки запису його голосу – бо ж в голос варто закласти, власне, програму гіпнозу.
Відтак, перемога над слабким ворогом – це й не перемога зовсім. Тим більше, що перемоги не сталося, знайшовся якийсь компроміс. Страшенно нагадує на «зійтися десь посередині». В нинішніх умовах такий наратив, особисто я, вважаю відверто ворожою пропагандою. І цей наратив утягнув роботу на самісіньке дно в моїх очах.
- ЗЛИВА
Маємо історію-перевертень. На превеликий жаль, історія має набагато більше недоліків, аніж переваг. З останніх можу відмітити тільки мотивацію Учителя.
Отже, світ. Середньовічний фентезі-сетинг, який нічим особливо оригінальним не виділяється і практично не змальований. Маємо острів, місто, ліс. Все. А, ще дощ. Ні, навіть не так – ДОЩ! Йому приділено багато уваги, але жодної ролі він не грає, сюжет не рухає ніяким чином. Це рушниця на стіні, пострілу з якої чекаєш протягом усієї історії і яка так і не вистрілила. Фактично, дощ додає дещицю атмосфери, трішки оживляє сетинг. Але для занурення у світ цього замало.
Я зовсім не побачив логіки в тому, щоби вбивати одних дітей, аби вони не вбивали інших. В цій тезі полягає основна думка повісті, але це якийсь нонсенс. Тобто, замість того, щоб виховувати дітей в місті їх приводять на полювання і вбивають.
Персонажів багато, але вони не прописані. Майже усі – статисти. Батьки – статисти. Ну є вони і є, жодної ролі в житті, становленні і еволюції ГГ вони не відіграють. Подружка – те саме, статист. Колеги по випробуванню –статисти. Та й взагалі, живих героїв фактично немає – ГГ і Правителька. Навіть Учитель і той більше статист, аніж живий, яскравий персонаж.
Від такого змальовування персонажів виникає інша проблема – їм не співпереживаєш. Є класна сцена з вбивством мислився. Потенційно – найсильніша сцена історії, емоційний екстремум. І він просто зливається через картонність персонажа, не викликає жодних емоцій.
Мотивація. В Учителя вона прописана нормально. А от з рештою персонажів значно гірше. Правителька, що вбиває власного сина, аби він не вбив янгола. Серйозно? Мати ладна вбити власну дитину? Даруйте, але не вірю. Кірпа – нею рухає бажання захищати місто і страх перед янголами. І коли вона дізнається правду, замість розпачу, обурення, ненависті за життя в брехні – покірно йде на заклання (відрізання крил себто). І це з урахуванням того, що думки – а якби я мала крила в неї трапляються, тобто якісь підсвідомі бажання має.
Еволюції в жодного героя немає. Навіть у Кірпи. Ну дійсно, не вважати ж еволюцією відсікання крил. Адже, еволюція має змінювати і покращувати життя персонажа, а ГГ в якому бруді жила, туди і вирішила повернутися.
Конфлікт зображений дуже слабко, вигулькує наприкінці твору. Так, ГГ його вирішує, але жодної боротьби (як зовнішньої, так і внутрішньої) протягом його вирішення немає. Як відсутній і антагоніст, що має уособлювати протилежний бік конфлікту. Конфлікт – то рушійна сила твору, від його відсутності повість втрачає.
Технічне виконання теж шкутильгає. Наявний весь набір «помилок новачка».
Перше ж речення побудовано вкрай невдало.
Його розіп’яте тіло гуділо від мух, як потривожений вулик.
По-перше, гуділо таки не тіло, а мухи на ньому. По-друге, порівняння мух із вуликом викликає дисонанс, адже вулик – то про бджіл, не про мух.
– Одразу привела варту. – Швидко промовляє Лівка і нажахано хапає мою руку.
Вартовий задоволено всміхнувся, стримуючи кашель.
– А ти? – Питає він, глянувши на мене зизим оком.
Неузгодження часів. Промовляє, але всміхнувся, а потім знову питає.
показуючи на цю лиховісну краплину. Я відчула, як він торкається мене своєю мокрою долонею. Я ствердно кивнула.
Зайві уточнення. Зрозуміло, що дивився він саме на ЦЮ краплину, інших в сцені поки не описано. Так само СВОЄЮ долонею. Звісно ж своєю – ані моєю, ані чиєю іншою він торкнутися не міг. СТВЕРДНО кивнула – а можна кивнути заперечливо? Тож-бо. Слово кивнути вже несе в собі змістове навантаження згоди, погодження, ствердження.
– Янгол не бачив нас. Він міг бути не один і так би ми точно видали себе. – Відповідаю я на диво спокійно.
Правителька кивнула і знову повернулася до юнака:
– Будь розважливим. Тепер все що ти робиш впливає на всіх. Мисливець не виживає один.
Скоро всі повернулися до вогнища. Полум’я неквапно піднімалося під дрібним дощем.
Логічні хиби. Герої переймаються, щоб не видати себе і одночасно з тим розпалюють багаття, яке, звісно ж, ніколи їх не видасть. Тобто, в сцені не варто акцентувати увагу на тому, видадуть себе, чи ні. Краще вигадати іншу мотивацію для Кріпи, чому вона не вистрелила. Та й тут таки – вони пішли по дрова, а йти по них із луком не дуже зручно.
– Я чув… – Тихо почав хлопець з опіками. – Що колись янголи не воювали з людьми. Вони запропонували нам землю за те, що вони будуть жити серед нас. За те, що будуть змішувати кров.
Коли автор використовує певну усталену расу, як от гном, приміром – то уява і підсвідомість читача одразу змальовує певний стереотипний расовий образ. Тут янголи. Які, в принципі, не мають статі. То як же вони змішуватимуть кров? Це викликає дисонанс. Тобто, якщо автор відхиляєтеся від умовно «канонічного» образу раси, то варто якось цю відмінність обігрувати одразу, а не наприкінці твору. Ну, або назвати їх якось інакше, щоб позбутися підсвідомих стереотипів у читача.
- КОСМІЧНІ ЗОМБІ
Враження доволі неоднозначні. Задум цікавий, але реалізований не дуже вдало.
Надто штампований початок – ГГ отямлюється і нічого не пам’ятає і не розуміє? Було? Та неодноразово.
Започатковано багато сюжетних ліній, але більшість залишена автором без уваги. От Чічі. Хто такий? Навіщо йому той маршрут? Як він рухає сюжет чи допомагає розкрити образ Лінзи? Аж ніяк. Тому навіщо це взагалі – незрозуміло.
Те саме стосується протистояння корпорацій, про яке автор згадав наприкінці. Лінія почата і обірвана.
Відсутній антагоніст і конфлікт. ГГ походив по світу і що? Задекларованої на початку мети – повернення у верхнє місто так і не досягнув
Розмова Лінзи з Півкомплектом в каналізації нічим не вмотивована і, фактично, їм не потрібна – вони чудово могли поговорити вдома, адже там нікого немає. Але ніт, йдуть в каналізацію. Чи потрібно це їм? Навряд. Однак, потрібно автору, адже так Умо їх почув і отримав інформацію. Така штучність зовсім не сприяє гарному сприйняттю твору.
- ІРЕН
Загалом, світ повісті цікавий, але реалізовано не надто вдало. Початок сумбурний. Натяки на устрій світу є, але їх не вистачає. Є якісь енергетичні взаємодії, політика, Анта і Федерація, космос. Але все це не складається в суцільну картину, так і лишається розрізненими пазлами, розкиданими на стільниці. Згадки про полон. Гадаю, там відбулися найцікавіші пригоди Джеральда, але автор взагалі це випустив із виду. При тому, на це зав’язані історії персонажів, їх взаємодія, всі про це говорять, одне одного розуміють. І тільки я-читач, як бовдур, чухаю потилицю, роззираюся навкруги і кліпаю – га? Що? Хто? Все це дуже ускладнює занурення в історію.
Трішки невдало структурована оповідь. Приміром, Лотта постійно згадується, як племінниця Малкольма. Але автор пояснює, хто такий Малкольм дещо запізно, як на мене. Варто б раніше, бо в такому вигляді постійне акцентування уваги, що Лотта – його племінниця муляє і викликає питання – та хто ж він, в чорта-біса, такий? І добре б, аби так витримувалася якась інтрига, але ніт.
Наприкінці першої третини читач дізнається, про кровотечі Джеральда. Це б теж варто згадати раніше, бо в такому вигляді реакція циліндра на кров нагадує рояль в кущах.
Неправдоподібні герої. Той же Крістоф – найкращий охоронець, за словами автора, видає нісенітнеці, на кшталт:
– Імовірність мала, хоча виключати не можна. Повідець пролежав без діла вісім років, і невідомо призначався для вас чи для когось іншого.
Звісно, для нього, адже активується виключно кров’ю Джеральда. Наступною реплікою Джеральд виправляє співрозмовника, але ж такі безглузді думки надто псують образ охоронця.
На Анті не використовували гроші, річ давно втратила сенс у процесі еволюції. Однак за оренду станцій та користування транспортними тунелями Федерація платила чимало. Гроші осідали на іноземних рахунках, і Анта перетворилася на фінансового магната, з думкою якого в Федерації рахувалися.
Якщо гроші зникли, при тому давно, то мала зникнути і ціла фінансова галузь, і фінансові інструменти, і банківський сектор, й багато іншого. Загалом економічна модель мала еволюціонувати у щось інше, яке вже просто не зможе співпрацювати з грошами, як мірою вартості. Але ні, на Анті лишилися якісь фінансисти і банкіри, хто ті міжпланетні прибутки рахує та обслуговує. Щось тут не так із логікою. Та й ця деталька не дуже додає до загальної картинки.
Існує певна невідповідність технологій: ментальні польоти в космос, просунута медицина, енергетичні взаємодії – і тут таки стрілка на приборній панелі флайєра. Якщо в часи написання «Дюни» Герберта така невідповідність (міжзоряні перельоти – ядерка, як найруйнівніша зброя) сприймалося більш-менш нормально (саме через те, що ядерна наразі найруйнівніша), то зараз це викликає здивування і нерозуміння. Адже навіть нинішні технології давно випередли стрілки на приборних панелях.
Видно, що автор – російськомовний. Але викликає повагу, що намагається писати українською. Є мовні звороти, конструкції характерні російській, і зовсім не притаманні українській. Трапляються прямо перлини – світ втратив фарби (як-бо? Адже фарба, то така хімічна речовина, якою фарбують. Світ може втратити кольори, чи барви, але не фарби), медикаментозна нерухомість (знерухомленість – так, а от медикаментозну будівлю, чи там медикаментозну земельну ділянку ще не зустрічав). Тому тут порада автору – більше читати українською, бажано класиків. «Кайдашеву сім’ю», «Тіні забутих предків» тощо.
- ЗОЛОТЦЕ
Маємо еталонний кіберпанк. Я б навіть сказав – занадто еталонний. Є всесильна Корпорація, є купка маргіналів, що намагаються із нею боротися. Імпланти, якісь поліпшення, банди, власне, повстання. На жаль, жодної новизни в цьому немає.
Є не надто зрозумілі сцени. Як от в гуртожитку. Ніхто нічого не вирішив, консенсусу не досягнуто, рішення не прийнято. Незрозуміло, навіщо усі чекали Злату так довго. З друзями Злати можна було познайомити читача інакше.
З логікою оповіді теж проблеми. Коли батька Злати вбивають з бластеру, Вікта мовчить про правило незастосування вогнепальної зброї, але коли цю зброю скеровують на неї – раптово згадує. Тут або логічний ляп, або такий вчинок показує не надто гарну рису характеру, м’яко кажучи.
Оті джедайські вирізання дірок у стелі – одразу вирізали, запустили жучка і тільки потім почали думати, що там є камери і групу помітять. Типу, як вирізали діру – камери не помітили? І от ще питання – теоретично, між поверхами мають бути перекриття, як правило – бетонні плити. Сталь добре бетон ріже? Не певен.
Але найголовніше питання – а навіщо те все? Ну захопили будівлю, між іншим, цілу одну на все місто. І що? Яка з того користь повстанцям? Ну я розумію, аби якісь арсенали захоплювали, сервери з величезними масивами даних, це щось. Але офіс то навіщо?
Ще цікаво про суди і позови проти корпорації. Якась дитяча наївність у планах – думати, що ті суди можна виграти.
Трапляються цікаві репліки:
Без жодної можливості недозволеної втечі. – А втечі бувають дозволеними?
підвелась вгору – певно, підводитися вниз якось важкувато.
Загалом, враження плутані. Персонажі цікаві, так. І хімія між ними теж цікава. Але все якось сумбурно.
- ТІНЬ ІНКВІЗИТОРА
Здається, в повісті той випадок, коли сюжет переграв автора, і останній з ним, на жаль, не впорався. Або ж це не повість, а частина роману. Однак справа в тому, що конкурс саме повістей, а повість – твір викінчений.
Написано незлецько, хоча подеколи серед рівного тексту вигулькують то крилечко, то осколки, то зала стає раптом чоловічого роду. Лесика не завжди відповідає часовому інтервалу. Стійка (барна себто), кружка – не надто пасують. Тут доречніше шинквас, кухоль тощо.
Але головні проблеми в іншому. Жодна із задекларованих головгером цілей не досягнута: інквізитором так і не став, відомостей про чаклуна так і не отримав. Заявлений конфлікт, але його вирішення автор читачеві не показує. Натякає, що це буде десь, а вірніше, колись пізніше.
Лінія дружби – намічена, але закинута автором. Навіщо в історії Іван, Драгош – зовсім не ясно. Та й Андрій, відверто кажучи, теж зовсім не закрита лінія. І не можна сказати, що друзі якимось чином впливають на характер, еволюцію, мотивації Зоряна.
Викликає дисонанс наступне – історія про інквізицію, що показує останню з гарного боку крізь призму майстра Богуша. Аж раптом, головгер, який не має ані сім’ї, ані дому, ані якихось вмінь та навичок (за сучасною аналогією – безхатько й нездара) – йде в інквізицію. Тобто, він ні на що годяще не здатен і ніде не потрібен. А його беруть на навчання в Академію. Одразу складається враження, що таких туди спеціально і підбирають, а вся інквізиція – збіговисько маргіналів. Звісно, так воно і було – такого збіговиська безкарних, узаконених бузувірів ще треба пошукати (тут моє особисте переконання, автор може з ним погоджуватися, може заперечувати – його право).
Загалом, питань до роботи дуже багато. І могла б бути класна історія. На жаль, тільки могла б…
- НЕ ШКОДУЙТЕ ВИДРЕСИРУВАНИХ СОБАК
Дуже гарна детективна повість. І дуже шкода, що не фантастична. Формально фантастика тут присутня, ті таки кристали чи дальвізори. Але вони антуражні, не сюжетотворчі. Як сюжетотворчий елемент можна розглядати сегрегацію суспільства, але і тут виникає проблема – замінюємо здорових і хворих на щось інше, приміром сегрегацію за расовими чи гендерними ознаками. Це якось змінить сюжет? Ні. І то насправді дуже кепсько, автору трішечки не вистачило якоїсь детальки у фантскладовій, щоб будинок стояв міцно і не хитався, бо ж він того вартий.
З безумовних плюсів – головні герої. От просто бомба, що кожен окремо, що стосунки між ними.
З мінусів, окрім головного вищезазначеного – соціум. Повість позиціонується, як фантастика ближнього прицілу, але соціальні стосунки сьогоднішні, якщо навіть не вчорашні. Та сама «золота молодь», та сама непряма корупція, ті самі «доникорлеоне». Навіть грошами користуються за схемами учорашнього дня. Адже навіть зараз трансакції можна надійніше заховати у тому таки блокчейні та криптовалютах – і задовбаються детективи шукати по криптогаманцях, криптобіржах, криптообмінниках тощо. Але ні, мажор обирає цілком поверхневу і видиму схему грошових рухів.
Загалом, якщо абстрагуватися від невеликих недоліків – дуже пристойна робота. Але фантелемент таки треба доцементувати.
- ТІНІ
Важка за піднятою проблематикою повість. Важка, але потрібна. Глибока. За підняту проблематику однозначний плюс.
Дуже атмосферно – сцени постають перед очима. Автор красиво надурив із фантдопом – одразу за нього сприймаєш спалах і очікуєш якоїсь НФ, а тут містика.
По суті, критичних зауваг небагато. Перша – незрозуміло, як в Андре той дар-прокляття проявився? Ну, тобто, із Салваторе зрозуміло – згвалтував – от і розплата. А з Андре – не зовсім ясно. Історії подружки, як на мене, мало.
Не дуже зрозуміло з Жоржем – вів він те розслідування, чи то Андре примарилося. Тут би хотілося більшої ясності.
Циганка – рояль в кущах, і з цим однозначно треба щось робити.
Ближче до фіналу з автора, чомусь, посипало русизмами і темп розповіді помчав у галом. Але тут, радше, через брак часу, бо видно, що словом автор володіє.
Підсумовуючи – сильна робота, сподобалася.
- ТРЕТЯ КЛЯМКА
Яке тільки чудове кліше – приходить Ґендальф до Більбо… Ой, даруйте. Зустрічає Люк Обі Вана… Ой, знову не те. Приходять хлопці до Джека Саллі…
Загалом, хтось приходить до головгера і тягне його пошукати пригод на власну, засиджену вдома, дупу.
Далі пішло жвавіше. Класно реалізоване класичне фентезі. До усього детектив. Не скажу, що прихильник детективів, але повість дуже сподобалася. Цікава ідея з пошуком відповідей в казках і переказах. При тому, все переймався, що зараз автор таки звалиться у ту саму казку – але ні, минулося. Атмосферно, динамічно, з героями постійно відбуваються нові перипетії – не встигаєш занудьгувати. Написано гарною, соковитою мовою. В гарному сенсі слова – легке читання, я б залюбки почитав продовження в перервах між Воттсом і Лю Цісинем.
Єдине, що різало око – ну вже занадто Герд займається самоприниженням і повторює, яке ж йому, недостойному, щастя випало у вигляді такої подорожі.
Ну й окремий респект за назву – одразу впадає в око й інтригує.
- НАЙКРАЩИЙ КІНЬ У СВІТІ
Після прочитання згадалося сумне й веселе. З сумного – строчки Тіні Сонця: козача могила – то біль степів…
З веселого – анекдот.
Питають у автора світового бестселеру:
– Ваша книга продалася мільйонними тиражами. З чого ви почали?
– Ну, на початку – сідаю я на коня, – відповідає автор.
– А чим закінчилася?
– Злізаю я з коня.
– Як цікаво. А що ж тоді в середині?
– Тигдим, тигдим, тигдим…
То що я хочу сказати – тут автору неймовірно круто вдалося показати, що книгу з анекдоту можна написати прекрасно. Так, щоб від прочитання перехоплювало подих. Видно титанічну авторську роботу над матчастиною – географія, мова, побут, одяг, вірування – все це створює неймовірну атмосферу. Ніби сам стоїш посеред Дикого Поля і ковтаєш пил з-під копит Змія.
Повість несе вірні, потрібні акценти. Що ворог – він ворог завжди, які б личини не натягував. І що простягни йому долоню – відрубає руку по плече.
Загалом, чудово усе. Єдине, що трішки муляло – постійні сцени важкого пробудження головгера і що Змій його будить і змушує їхати далі. І розумію, навіщо автор написав саме так, а все одно, трішки муляло. Але це дрібниця, бо робота дійсно чудова.