Латунне серце
Тюремний буксир видавав особливий гудок. Його Тамара Даннінгтон впізнала б з поміж десятків інших – не лише серед ночі, а й удень, коли на Темзі нікуди було весло опустити. Два довгих, басовитих й один короткий. Останній – такий хрипкий і надривний, наче кашель в’язня, що конає від легеневої чорноти.
— На щастя, я не на тюремній баржі. Принаймні, тут сухо та тепло, – сказала вона собі, підводячись зі збитого із дерев’яних ящиків лежака.
Запалила каганця. Обстава її “лігва” по більшості складалася з того, що вдалося самотужки притягнути до підвалу зпокинутого вугільного складу, що вгорі. Усе, крім однієї речі.
Посеред кімнати, на верстаку, стояв химерний механізм, котрий виглядав так, ніби його зібрали з деталей, котрі знайшли у візку лахмітника. Насправді так воно й було: мідні та латунні шестерні були спрацьовані – далі нікуди, й Таммі купила їх за безцінь. Трубки, важелі, сталеві осі, маховик та барабан механічної шарманки, що височів над конструкцією – усе Тамара вийняла зі зламаних пристроїв, котрі притягнула зі звалища.
— Як же тебе назвати? – спитала Таммі, розглядаючи приколоте до стіни креслення, густо списане позначками та формулами, – Гм–м… Механічний обчислювач? – Можливо…
Огризком олівця вивела розмашисто у куточку аркуша: “латунне серце”.
Отак краще.
Вона перевірила кріплення та підтягнула струни. Зачерпнула маслянкою з ємності під механізмом й спорснула кілька вузлів. Тамара провернула руків’я, розглядаючи на просвіт шестерні у місці зчеплення. Пошкрябала нігтем темну плямку.
— Клята олія… – зітхнула, – Нікудишнє мастило. Край кожного зубця перетинала блискуча лінія – слід тертя. Таммі піднесла лампу до деталі й вилаялася. Шестерня сиділа на валу з невеличким перекосом.
— То от чому ти вередуєш! Бодай тобі…
Похибка була мізерною – на волосину, але після кількох десятків обертів механізму вона накопичувалася, аж поки зуб передачі не проскакував, збиваючи узгоджене обертання валів. Таммі закріпила у станині ножиці для металу, вирізала з листка міді тонку прокладку, підмостила її під опору й знову затягнула гвинти. Тепер руків’я поверталось важче, зате без збоїв.
Вона вставила у барабан перфоровану пластину. Отвори на мідній табличці задавали послідовність команд: відкрити перший клапан, затримати інші, перенаправити імпульс на третій вал… Залежно від положення важелів і тиску в камерах машина виконувала певну послідовність дій.
Це була її прекрасна мрія. Вона знала, що задум правильний – розрахунки це підтверджували. Латунне серце може керувати машиною без постійного втручання людини. Будь–якою, навіть найскладнішою! Помпами, лебідками, станками чи й цілим заводським цехом, паромобілем, дирижаблем, кораблем! Таммі замріялась, дивлячись на аркуш креслення. Замість ліній та формул перед очима постав кращий світ – майбутнє, що настане, коли її винахід почне служити людству…
Ех, якби мені доступ до якісних деталей…
Один оберт, два, вісім… Кулачки послідовно натискали важелі, клапани відкривалися й закривалися в потрібному порядку. На шкалі стрілка трималася там, де й мала б. Таммі натиснула важіль, додаючи швидкості.
— Працює!
Шестерні насмішкувато заскреготали, перескакуючи у зачепленні, частини механізму закрутились, виконуючи програму у хаотичній послідовності. Латунне серце забилось у механічних конвульсіях. Прилад підскочив двічі разом із верстаком, наче бриклива коза, й боляче буцнув руків’ям маховика Тамару у живіт, коли вона спробувала його втримати. Важкий чавунний маховик, що набрав обертів, непросто зупинити. Станина перекинулася й шестерні розсипались. Мідні трубки погнулися, а колесо від катеринки грюкнуло об стіну й розвалилось. Мастило з ванни, у якій купалася нижня частина механізму, заляпало їй коліна штанів, залило підлогу і, звичайно ж, почало горіти. Тамара зашипіла крізь зуби, вхопила пригорщу піску з відра у кутку й жбурнула на полум’я, котре вже розповзлося навколо перекинутого каганця.
— Кляті шестерні! – бурчала Таммі, збиваючи полум’я з колін, – Краще б купила супу! Або нове плаття! Або… – вона відмахнулась від цієї думки. Часи, коли Таммі ходила у платтях давно минули.
Дим кублився, поволі вивітрюючись крізь продуховину під стелею.
Надворі вже сіріло, й по той бік віконця миготіли ноги перших перехожих. Проте ніхто не схилився, не зазирнув до Тамариного помешкання, щоб поцікавитись, що там горить і чи сама вона жива–здорова. Пожежею у Кенсінгтоні нині нікого не здивуєш.
Вона загорнула русяву косу під потертий інженерський картуз й вибігла на вулицю.
Таммі поспішала на роздачу хліба. Сьогодні їй не щастило. Стало напрочуд людно. Хоч як вона пручалася, людський потік підхопив її й виніс на середину площі, до самого ешафоту – занадто близько, як на Тамарин розсуд. Її затисли з усіх сторін, й напевне, заштовхали б аж на гільйотину, якби не шеренга констеблів, що відтісняли юрбу виставленими перед грудьми дерев’яними кийками.
Сухорлявий сержант посміхнувся, коли під натиском чийогось ліктя Таммі налетіла на нього, мало не розквасивши собі носа об нагрудну бляху.
— Що, хлопче, прийшов подивитися? Сьогодні великий день! Ходи, стань отут, – вказав він Тамарі на прогалину у загорожах, – Бо ще затопчуть – тендітний ти, наче дівчисько.
Тамара зайняла місце. Принаймні, тут не тисли зусібіч. Зате вибратися – вже точно ніяк.
Попереду стояв республіканський комісар й спостерігав за виконанням правосуддя з незмінною гримасою огиди, раз по разу прикладаючи напарфумлену хустинку до носа. Помічники міського ката – двоє оголених до пояса підлітків, кістлявих, наче сама смерть, старанно відробляли свої сьогоднішні п’ятдесят сантимів. Пази в напрямних стійках, котрі ще називали “рогами”, чистились від крові й натирались провощеним клоччям після кожного падіння леза.
Масивний ніж піднявся. Клацнув запірний механізм, зафіксувавши його під верхньою поперечиною. Над площею пролунав бас Великого Бика – клапан стравив зайвий тиск з котла парової гільйотини. Стиснене стінами море людей сколихнулось і зашуміло з новою силою.
Герольд ступив на вивищення над помостом й простягнув руку, демонструючи затиснутий у кулаці сувій. Зірвав печатку, розгорнув й, витримавши паузу, почав зачитувати:
— За сприяння ворогам Альбіонської республіки! А саме: таємне листування з монархами Цислейтанії, Лютеції та Тевтонії з метою придушення революції! За спробу узурпації влади! А саме: відмову підкорятись Республіканському Конвенту та Комітету громадської безпеки! – герольд хапнув повітря і продовжив надтріснутим голосом, при цьому аркуш тремтів у пальцях. – Людвіг Кенсінгтонський! Колишній король Альбіонії! Засуджується до страти шляхом…
Натовп вибухнув, заглушив ревінням останні слова присуду, бо на платформу до Великого Бика вивели повненького чоловічка. Скляний погляд його блукав по натовпу.
Чи не чути звісток від мого друга, графа Вальда? – звернувся він до судового виконавця.
Той заперечливо хитнув головою.
Плечі нещасного опустились, не прикрашена короною голомоза голова схилилася. Він не пручався й його обличчя не пожвавішало, коли кат заломив йому руки за спину й скрутив шворкою, а потім великими ножицями підрізав й одним рухом обірвав комір з сюртука. Кат штовхнув чоловічка на баскюль – слизьку від крові дерев’яну лаву, де прикрутив засудженого монарха обличчям догори й кількома поворотами гвинтів затиснув шию жертви півкільцями люнета. Погляд колишнього короля зосередився на лезі ножа, він схлипнув, хапаючи повітря й почав звиватися. Зв’язаним тілом пробігла хвиля судом, на губах проступила піна.
— Отрута? Хто допустив? – прошипів у пів голосу комісар.
— Падуча, чорна неміч, – відповів кат–інженер, – Давайте, вашество, завершувати діло скорше, доки їхня величність ще з нами.
Кат, ще раз перевіривши всі вузли, неквапливо підійшов до важелів й поклавши руку на спуск, завмер в очікуванні, спрямувавши погляд на судового виконавця. Натовп затамував дихання.
— Людвіг Кенсінгтонський, колишній король Альбіонії, засуджується до страти шляхом гільйотинування! З подальшим заспиртовуванням голови та перевезенням й виставленням її на майданах всіх міст Альбіонської республіки! Для виконання вироку передається…
Тіло забилось в епілептичних корчах. Свист леза, удар, ревіння юрби заглушили наступні слова герольда. Голова Людвіга Першого впала у кошик.
— У цю мить померла стара Альбіонія, хлопче! – вигукнув сержант–констебль до Таммі.
На обличчі у нього сяяла посмішка. Навколо лунали схвальні вигуки. Таммі, стримуючи нудоту, йшла з натовпом. Людська ріка винесла її з майдану й покотилась вулицями столиці, розділившись на дрібніші потоки. Таммі пірнула у той, котрий прямував у бік мерії.
***
— Телеграма! Терміново пану Артуру Вальду! — посильний забіг у кімнату, тримаючи паперову стрічку у витягнутій руці перед собою.
— Спокійно, панове. Я на секунду, — Артур махнув помічникам і підвівся з за столу, пробіг очима рядок телеграми, потім ще раз, зім’яв і кинув її на стіл, — Все, як я й передбачав, от тільки значно раніше. У нас з’явилося багато нагальних справ….
Граф Артур Вальд, меценат і фабрикант, очільник концерну “Парові машини Вальда” не ходив на страти, бо його не цікавили передсмертні корчі минулого. Він з надією дивився у майбутнє.
Молода республіка – Артур мав щодо неї подвійні почуття. Йому не подобалися галасливі голодранці, котрі заполонили пристойні квартали Кенсінгтона, а майоріння кривавого кольору стягів революції, що повсюди звисали з помережених балконів, викликали у нього напади мігрені.
Проте було й інше, те що переважало над жахом. Він відчував це – як породистий гончак відчуває свіжий заячий слід: у повітрі витав дух перемін та небувалих можливостей. Тому він балансував наче іберійський матадор на кориді. Завдяки своїй спритності Вальд належав до небагатьох, хто у цей буремний час міг не криючись пред’явити свій родовий герб.
Бездоганно начищений, надміцний тонкостінний котел з нікелевої сталі з тисненим гербовим знаком, що належав роду Вальдів віддзеркалив оздоблений мармуровими каріатидами фасад мерії, сонм обточених голодом облич, відблиски мідних зірок на шоломах констеблів. Ворота відчинились, натовп під тиском охоронців порядку відступив, й мобіль, розтинаючи юрбу прикріпленим до капота червоним прапорцем, проїхав у двір ратуші.
Артур Вальд був власником концерну–гіганта, до якого входили десятки шахт, ливарні, каучукова фабрика та гордість Альбіонії – машинобудівний “Арсенал”. Республіка потребувала його заводів. Проте він ігнорував запрошення зайняти місце у Конвенті, а очікував слушної нагоди.
Він скоротив робочі зміни до десяти годин, поважав своїх інженерів, запросто з’являвся в цехах й вітався з робітниками, потискав замащені вугіллям руки… Та було одне, найголовніше, що й принесло йому славу поза стінами заводів: щоранку біля воріт мерії граф власноруч роздавав хліб голодним.
Артур почувався хлопчиськом, котрому пощастило погодувати з руки дикого ведмедя і залишитись неушкодженим.
— Порівняння влучне, – подумав він, простягаючи хліб крізь решітку, – Варто лише побачити блиск в очах в он того хлопчини.
Вальд якраз віддав вологий від дощу паперовий пакуночок юнаку й той сховав його у глибину свого дрантя, промовивши:
— Дякую, Артуре.
Голос видався знайомим. Те, що промовляв ним замурзаний вугіллям волоцюга, видалось Артуру дивним й недоречним. Вальд провів його поглядом. Той повернув убік й притиснувши хлібину до грудей, працював ліктями поспішаючи вибратися зі штовханини. Засмальцьоване пальто, явно завелике для юнака не мало ґудзиків і трималось на щуплих плечах завдяки перев’язаним навхрест шкіряним ременям. Комір опустився донизу, відкривши тонку шию, з під інженерського картуза вибилося русяве пасмо. Щось знайоме у щуплій постаті, у тому як той зводив гострі плечі, притискаючи пакунок… Артур окликнув:
— Гей, ти! Хлопче!
Над натовпом гаркнув майстер–констебль:
— На сьогодні хліб закінчився!
Ті, кому пощастило отримати пайку, поспішили геть. Інші не зрушили. Коли новина добігла задніх рядів, натовп сколихнувся. Ґрати воріт, крізь які помічники Артура віддавали пожертви останнім нервовим рукам, заскрипіли під натиском. Людська хвиля колихнулася й гримнула юнаком ним об ворота. Той вчепився пальцями в ковані ґрати, намагаючись не звалитись.
— Цей погляд…Я його знаю, — подумав Артур.
— Таммі?
— Артуре, допоможи!
Вальд вказав офіцерові на тонку фігуру, що вже переламалась під натиском і сповзала під ноги юрбі.
Майстер–констебль махнув пальчаткою у напрямку натовпу. Ворота розчахнулись всередину, шеренга виступила назустріч біднякам із піднятими для удару кийками. Діставши замість хліба дерев’яних батонів, голодранці не піддалися натиску поліціянтів. Артур відступив за капот паромобіля. Він поклав руку на кишеню сюртука, щоб відчути крізь тканину вагу короткоствольного револьвера системи “мопс”, проте не ризикнув діставати зброю, а завмер в очікуванні.
Натовп посунув на кривдників. Проти дерев’яних кийків, масивних коротких шпаг та револьверів – каміння, вивернуте із тротуару, уламки парканів, робітничий інструмент.
Помічники підхопили Таммі й затягли до парового екіпажу. На лакований капот та накриття салону посипались удари, камінь з бруківки гупнув у броньований триплекс. Юрба, помережена тріщинами, розкололась на тисячі фрагментів, й через мить зникла за поворотом.
— До лікаря – скомандував Артур, – На всіх парах.
***
Лікар Джонс попрощався, вкотре наголосивши, що дієта, режим та прогулянки на свіжому повітрі не менш важливі для одужання, ніж лаундаум, хінінові пігулки й дорогі еліксири на основі женьшеню.
–Я б ще порадив їй поїхати відпочити на мінеральних водах, – сказав він Артурові, проводжаючи відвідувачів, – у Шаблі чи в Бат, та часи зараз непевні. Нехай вона хоча б приймає легеневі купелі на балконі – їй необхідне свіже повітря.
— Як щодо катання на паромобілі? – поцікавився Вальд, – Підійде?
— Цілком. Слідкуйте лишень, щоб не надихалась чаду від машинної топки.
— Безсумнівно. То як стосовно моєї пропозиції, пане Джонс?
— Відверто кажучи, пане Вальд, я поки ще не вирішив.
— Більшість ваших пацієнтів – на “Арсеналі”. Я вже перевіз склади, обладнання та сировину з інших, дрібніших фабрик на територію заводу. Там будується житло для них та їхніх сімей. Погодьтеся, шкода буде, якщо вони залишаться без вашої медичної допомоги.
— Невже все йде до того?
— О так! Буде те, про що я попереджав. Я обіцяю прихисток і безпеку, – сказавши це, Вальд вклонився, махнув циліндром та легким кроком відправився до мобіля, де помічники вже влаштували Таммі у салоні, а самі зайняли свої місця позаду – на підніжці біля парового котла.
***
Мобіль заколисував, погойдуючись на пружинних ресорах. Колісні чохли з каучуку з товарним клеймом “Вальд–люкс” шурхотіли по бруківці Арсенальної вулиці. Артур посміхався, тішачись злагодженим скрипам та шумам механізмів й знічев’я розглядав Таммі.
Та, закутана у плед, дрімала навпроти. Не диво, що він сприйняв її за волоцюгу. Риси у неї загострилися від недоїдання, та ще лахміття, що слугувало їй одягом й сажа на щоках… Єдине, що лишилось незмінним від колишньої Таммі – формений інженерський кашкет – такий вона носила не знімаючи в студентські часи.
Фиркання коней, гуркіт машин, лайка кебменів, – на кожен з цих звуків вона здригалася, щоб за хвилину закуняти знов.
— Таммі, як ви почуваєтесь? Я відчиню вікно.
Вона, стримуючи тремтіння, закуталась в плед. Згорда посміхнулася, піймавши співчутливий погляд Артура, спробувала прикрити замащені коліна брюк.
— Дякую за допомогу, Артуре, – кинула вона, – Я забрудню вам оббивку. Он, на тому перехресті я вийду.
— Тамаро Даннінгтон, припиніть! Ви бажана гостя. Запрошую вас до свого маєтку. Хай–но прибудемо – на вас чекає ванна та все необхідне, включно з послугами камердинера.
— Он воно як! – у голосі Таммі забриніла іронія, – То ви маєте камердинера.
— Так, а від сьогодні він буде і у вас.
— Артуре…
— Не дякуйте.
— Я лише хотіла сказати… – Тамара закашлялася. Коли напад минув, вона додала, – Я хотіла сказати, що ви, Артуре, все такий же безнадійний дженджик.
— Ну, нарешті! – Вальд засміявся, – Ось вона, наша давня Таммі, найбільша паливода на інженерному курсі!
— Вибачте, та я мрію повернутися додому, – сказала Таммі, відповідаючи на дружнє рукостискання, – Мабуть, мій одяг у жахливому стані, а комірець не надто свіжий. Зранку я стояла біля топки парової машини, котра відрізала голову королю. Через це я стала схожою на кочегара.
— Не перебільшуйте, – відповів Вальд, – Пам’ятаєте університетські майстерні? – Бувало й гірше.
— О, так, – відповіла вона, – Прошу вибачити, я ще трохи… – й знову відкинулася на сидіння.
– Останні новини! Людвіга Кенсінгтонського страчено на гільйотині!
Від крику хлопчика–газетяра Таммі здригнулася, й перехопивши глузливий, як їй здалося, погляд Вальда, пробурмотіла:
— А, це знову ви, Артуре. Поснідали якоюсь комедією?
— Ви все така ж, Таммі. Анітрохи не змінилися від часів університету.
— А ви, Артуре, змінилися, перетворилися на акулу. Анархістсько–студентське минуле не на заваді вам у володінні промисловою імперією?
— Ет, яка там ще “імперія”! – відмахнувся він, – Дрібниці! Кілька заводів! А ваш заможний татусь? Чи в гарному здоров’ї?
— Пхе! – прихнула вона, – Був у гарному, коли два місяці тому з набитими грошима валізами тікав останнім рейсовим дирижаблем до Американських колоній. Мене про свій від’їзд не попередив – стариган Людвіг Перший організував мені круїз Темзою. Дізналась місяць тому, коли мене списали на берег з тюремної баржі.
Хвилю помовчавши, вона додала:
— Вдячна вам, друже.
Він коротко кивнув й зробив жест рукою, ніби відмітаючи цю тему назавжди.
— Ви б зробили для мене те саме. Завжди готовий допомогти. Чому ж ви не звернулись до мене, коли опинились на вулиці?
— Як можна? Адже ви класовий ворог! – сказала Тамара, додавши,— Хоча й, зізнатись, не найгірший товариш.
Обоє зареготали.
— Легше, Таммі! Я, ставши мільйонером, надто розніжився, щоб отримувати такі уколи.
— Я врахую, Артуре. Ось мій будинок. Було надзвичайно приємно з вами зустрітись.
***
Був ясний суботній день. Мелодія автомобільного клаксону знову і знову розтинала післяобіднє затишшя. Таммі не звертала уваги. Вона, схилившись над кресленням “Латунного серця”, апетитно хрумтіла сухариком, запиваючи його не найгіршим чаєм – два сантими за півфунта у бакалійній лавці Якобсона. На спиртовці, розповсюджуючи божественний аромат, смажився бекон, відрізаний від величенького шматка, придбаного у м’ясному магазині в кінці вулиці Вугільників. Тамара почувалась багатою, наче Хедивальський фараон. Нарешті, життя на Темзі почало повертати у правильне русло, і їй до рук прибило грошиків. Сьогодні вдосвіта у вікно постукав Денні–човняр.
— Закляк на місці, гуде та чмише, а сам – ні руш! – розповідав Денні, поки перевозив її своїм човном на два кілометри вище за течією, до буксира “Артеміда”, що став там на якір з двома вугільними баржами на причепі, – Я якраз порожняком сплавлявся. Пристав, привітався, чин–чином, з їхнім боцманом. Що у вас сталось? – питаю. А він: “Чи не знаєте ви тут поблизу механіка? Я й одразу про тебе згадав. “Є, – кажу, – Аж цілий інженер, І не дорого візьме…”
За старання Денні отримав десять сантимів на вугілля та віскі, після чого Тамарин заробіток складав аж сорок децимів – цілих чотири повновагих крони! Тому вона розклала на верстаку деталі Латунного серця й озброївшись штангелем та збільшувальним склом, оглядала кожну шестерню, щоб вирішити, що необхідно замінити на нове, а що – згодиться й так.
— Таммі! Ось ви де! У консьєржа з будинку навпроти – серцевий напад від моїх гудків.
Таммі підвела очі. З–під стелі крізь вузьке віконце до неї заглядало усміхнене обличчя.
— Привіт, Артуре. Не зачинено. Заходьте, раз прийшли. То це ви здійняли стільки шуму?
— Так. Я гадав, що ви орендуєте кімнату у кіп–хаусі через дорогу. Я сигналив, аж поки з вікна не висунувся скуйовджений дідуган у синьому кітелі й не запитав за яким бісом я сюди приперся. За півкрони він вказав мені на ваш підвал.
— Заходьте, Артуре, – Таммі простягнула руку для привітання, – Хочете чаю?
— Не відмовлюсь.
Він зняв з голови циліндра, зайшов, з осторогою поглядаючи на низьку стелю, й, здавалось, спочатку трохи розгубився побачивши скромну обставу Тамариного житла.
— Той скуйовджений, у кітелі – то був Стариган Дік. Дарма ви дали поганцю півкрони. Ліжко у кіп–хаусі навпроти, де він служить, коштує шість сантимів. Можна за два переночувати сидячи на лаві. Лягати на підлогу суворо заборонено – його робота за тим слідкувати. Я, будучи тільки–но після амністії, повернулась до Кенсінгтона, і, щоб мене не доправили за бродяжництво до робітного будинку, двічі винаймала там “мотузку для сну” у залі для найбідніших. Знаєте, що це?
— Ні, мені не доводилось…
— Спробуйте, отримаєте незабутній досвід. Заплативши Старигану один сантим, там можна навстоячки переночувати у кімнаті, забитій людьми під зав’язку, котрі спираються на натягнутий через кімнату мотузок. Вранці, щоб розбудити вас, Дік його просто переріже.
Артур зареготав.
— У вас жорстокий гумор. Та мені до вподоби.
— Це не жарти. Візьміть гайкового ключа й потримайте отут. А я тим часом насаджу барабан від катеринки на вісь.
— Ого! – вигукнув Артур, розглядаючи пристрій, – Відцентрові муфти, перфоровані таблички для перемикання блоку кулачкових механізмів… Як для ярмаркового піаніно – надто витончений механізм. А це що під валом, на котрому закріплено маховик?
— Тримайте рівно, не послаблюйте пружину. Тут складно натрапити на пази… Це гідравлічні амортизатори – олія всередині запаяних циліндрів гасить вібрації на опорах вала.
— Чудова ідея!
— Ну, насправді – усе не так вже й чудово. Повстяні сальники, як її не законопачуй, все одно пропускають олію. Тому знизу оця–ось ванна – туди усе стікає. Час від часу потрібно нашпринцовувати у циліндри нову. Мені доводиться постійно слідкувати, щоб олія лишалась чистою, а вона ж під дією механізмів згортається у тверді частинки, утворює грудочки…
— Може спробувати замінити на китову ворвань?
— Це до біса дорого й в’язкість…. Словом, у реальних умовах Латунне Серце не пропрацює й десяти хвилин.
Він вже встиг скинути сюртука й пожбурити його на лежак, закотити рукави й озброївшись дзеркальцем на ручці, оглядав нутрощі механізму, іншою рукою повертаючи обід маховика.
— Латунне Серце, ви сказали? Гарно. Для чого він?
— На столі креслення.
Артур схилився над аркушем. Він поводив пальцем по рядках формул, потім стукнув нігтем по напису ”Механічний обчислювач з гідравлічним розподільником команд” й сказав:
— Маю кілька ідей.
— Цікаво послухати.
— Оці ваші амортизатори – вони неймовірні. Я маю невеликий каучуковий комбінат, котрий виготовляє м’які ободи на колеса для моїх паромобілів. Мої інженери зараз розробляють новий метод, котрий називається “вулканізація каучуку”. Гм, гадаю цим можна замінити фетрові ущільнювачі.
— Буду вдячна.
— Так, наступне: відбалансувати маховик – він найбільше джерело коливань… Гм, не завадить замінити шестерні. На моєму “Арсеналі” їх виготовляють комплектами, з високим допуском.
— Це набагато дешевше, ніж замовляти їх у годинникаря. Та для мене все ще дорого. Я, бачте, зазвичай вишукую потрібні деталі у візку лахмітника.
— Я можу без проблем…
Артура перервало гудіння клаксону.
— О! — він клацнув кришкою годинника, — Старина Майн втрачає терпець. Справи не чекають. Я завтра ж особисто привезу усе, що потрібно для вашого Латунного Серця.
***
Контора пароплавної компанії «Темзська торгово–транспортна спілка пана Фінча і компанії» містилася на другому поверсі цегляного пакгауза. По обидва боки вхідних дверей підпирали стіни кілька чепурних молодиків з зализаними зачісками, котрі виглядали так, наче зійшли у портовий район з театральної афіші. Один з них голосно привітався:
— Гарного дня, пане Вальд! І вам, комісаре Майн! І обом вашим друзям – теж гарного дня! – достатньо гучно, щоб його почули на другому поверсі, де виднілось відчинене вікно.
Інших дженджиків, здавалось, нічого у цьому світі не цікавило, окрім пилу під ногами, полірування власних нігтів та запонок на манжетах піджаків.
У вікні вигулькнув круглолиций вусань й писнув:
— Пане Вальд, піднімайтесь нагору! Ми з паном Недом… З Кувалдою на вас з нетерпінням чекаємо!
Він поманив рукою й сховався, наче механічний чортик у шкатулку .
Рубен Майн сопів наче паротяг, видобував протяжне жалісне скрипіння з кожної сходинки, не встигаючи за легконогим Артуром. Він недбало махнув двом своїм помічникам й ті зайняли крісла біля сигарного столика, залишившись стерегти вхід.
— Артуре, вони небезпечні – сказав Рубен, – Нед Кувалда – ватажок “річкових братів”. Ці покидьки – не просто якісь там болотні злодюжки. В доках ходять чутки про зниклих човнярів…
— Тримайся позаду. Говорити буду я. Я ще не знаю, яку гру вони зі мною затіяли, але повір: люди з якими я звик вести справи – набагато небезпечніші. Ці блазні їм і до п’ят не доросли.
За столом біля відчиненого вікна вони побачили чоловічка з гладко вибритими безкровними щоками та чорними вусами щіточкою – це, безперечно був пан Фінч. Судячи з його переляканої гримаси, двоє кремезних чоловіків, котрі зі схрещеними на гвинтівках руками сиділи по обидва боки столу, – навряд чи належали до згаданої на вивісці контори “компанії”. До них підійшов вицвілий, якийсь наче міллю побитий довготелесий стариган у капітанському сюртуку.
— А, Вальде! – стариган простягнув обидві руки для привітання. – Нарешті. Я вже подумав, було, що ти змінив курс і дав задню.
— Ти хто такий?
— А ти не знаєш? Називай мене Недом.
Фінч вказав на крісла.
— Влаштовуйтесь. Сьогодні жахливо дощить. Чаю, джину?
— До справи, — відповів Вальд, — Комісар Майн представляє мої інтереси в портовому районі.
На столі розгорнули карту річкових причалів.
— Вчорашню партію вантажу не доставили у повному обсязі, – почав Артур, – Пане Фінч, невже п’ять ящиків з гвинтівками“Ремінгтон”, оптом в чотири сотні за штуку й справді просто впали за борт? Я починаю сумніватись у надійності ваших послуг.
— З надійністю все гаразд, — відповів директор. — Але є одна обставина…
Нед Кувалда ляснув долонею по столі.
— Годі, Фінче. Я скажу просто. Фінч має на умі «Річкове братство». Так повелося, що без нашого дозволу Темзою не ходять. Можеш, Вальде, відтепер називати мене партнером. Папери мене не цікавлять – я й не писемний. Зазвичай вистачає мого слова. Воно у мене кріпке – як кувалда. Правда ж хлопці?
Громили багатозначно гмикнули й закивали вузькими лобами.
— Десять відсотків за проїзд Темзою та безпечне відвантаження.
— Не бачу у цьому зиску, — зауважив Вальд, – Я вже плачу комісару Майну за охорону.
— Мені подобається твоя манера, – сказав Кувалда, – Я теж ділова людина й не звик крутити хвостом. Скажу прямо – він паскудно посміхнувся, – Зараз мова не за прибутки, а про уникнення… Як–то воно, Фінче?
— Збитків. Уникнення збитків, – відповів директор й відвів погляд. — Панове, це не зовсім те, про що ми домовлялись…
— Тихо, Гаррі, — кинув один з громил. — Дорослі розмовляють.
— А якщо я відмовлюся?
— Раніше великі судна охоронялись загонами поліції. Тепер у Слона Рубі – Нед манірно вклонився комісарові, – не вистачить бійців, щоб тримати верхнє місто, не кажучи вже про узбережжя Темзи. Сама ж річка відтепер повністю наша. Я ясно висловився?
— Цілком, – пробурчав Рубі Майн, випустивши ніздрями хмару тютюнового диму.
— Тому баржі можуть не дійти. Дірка у дні, або пожежа – усяке буває. Ми ж, найбільше братство у цій частині русла, забезпечимо проїзд ось звідси і аж сюди, до доків Арсеналу.
Майн скрипів мундштуком розглядаючи карту, кинув крізь зуби:
— Дивно. Ще минулого тижня ви стягували з човнярів по сантиму за кожен рейс. Тепер перейшли на пароходні компанії й вимагаєте відсоток? Зростаєш, Кувалдо? Десь поцупив “Арифметики”?
— Підбери язика, Рубі, — вишкірився Нед, – Він у тебе важчий за жаб’ячу ікру в голові, та не варто ним підлогу мести. Вальде, притримай свою маріонетку.
— Комісар правий. Я роблю діло. Я не благодійний фонд, щоб годувати за так усіх волоцюг на Темзі.
Один із чоловіків біля вікна ступив до столу. Вальд випростався, рука його сягнула кишені сюртука. Нед підняв руку:
— Спокійно, хлопці. Відкладіть зброю. А ти діло кажи, Вальде.
Директор Фінч схлипнув і почав сповзати з крісла під стіл.
— Гаррі, — звернувся до нього Вальд, — Ви ще маєте намір перевозити мої вантажі?
Фінч не відповів.
— Я так і думав, – Артур підвівся, вийняв з кишені візитівку, кинув її на стіл зі словами, – Я не звик рахувати сантими, але й не роздаю грошей за так. Завтра, не пізніше сьомої вечора, я хочу бачити свої гвинтівки в доках, складені перед ворітьми “Арсеналу”.Тоді й продовжимо розмову. Ходімо, комісаре.
Дорогою до верхнього міста Рубі мовчки хмурився, дивлячись у вікно. Коли прийшла пора прощатися, промовив:
— Я досі не вірю. Ви пообіцяли цим річковим щурам…
— Рубене, –перервав його Артур, – Я платив вам за охорону – й де вона, безпека?
— Я розберуся.
— Від завтра, з сьомої вечора, я почну виплачувати ваших два відсотки тому, хто принесе мої гвинтівки. Якщо це буде Нед Кувалда, що ж… Тим швидше ви вирішите цю проблему.
— Пане Вальд, я…
— Не треба обіцянок – вони зараз мало чого варті. Мені потрібен цей вантаж. Без образ. Настав час для діла.
— Я зрозумів, пане Вальд. До завтра, – комісар хряснув дверима.
Судячи з того, з якою швидкістю його громіздка туша полетіла до відділку, усім Кенсінгтонським констеблям сьогодні випаде важкий ранок.
***
Стиснута кам’яними стінами вузька вуличка вела до портового району. Таммі пробиралась у вечірніх сутінках, вдихаючи запах схованого за пазухою теплого буханця Це була загорнута у хрусткий папір білосніжна здоба з булочної, тієї що на розі вулиці Грабарів. Напоясну кишеню приємно відтягувало три крони сріблом – сьогоднішній заробіток. Дощ уже скінчився. Вона крокувала, перестрибуючи калюжі та відщипуючи на ходу шматочки від ще теплої скоринки. Ще три газових ліхтаря – і вона вдома.
Таммі вже звернула у провулок, коли почула кінське іржання.
Мабуть, патруль. Поліціянти останнім часом дедалі рідше пхались до узбережних районів, а як з’являлися – то хіба великими тяжко озброєними загонами. Кінський тупіт наближався, до нього додалися важкі кроки, брязкіт спорядження, схожі на гавкіт різкі команди. Вона разом з кількома перехожими притиснулася до стіни, щоб не потрапити під копита, якщо патруль раптом вискочить з–за рогу.
На перехрестя виїхали в ряд п’ятеро вершників. Вони рухались щільно, коліно до коліна, поклавши короткі шаблі плазом на стегна. За ними двійко коней тягли вкритий брезентом візок. Позаду йшли піші констеблі з кийками при боці й револьверами напоготові.
— Розійтися! — гукнув старший констебль.
Таммі спробувала прослизнути у інший провулок, але саме тоді з будинку за її спиною із вікон другого поверху пролунав залп. Щось важке впало на бруківку, посипалось скло.
Кінь переднього вершника сахнувся. Констебль вилаявся й смикнув повід, скочуючись донизу.
— До стін! Усі до стін! — закричав хтось із поліцаїв.
Люди кинулися хто куди, ховаючись у дверях і під навісами. Повз Таммі пробіг чоловік з заюшеним кров’ю обличчям. Він ледь не впав, зачепивши її плечем.
— Не стій тут, роззяво! — кинув він. — Вони зараз усіх пов’яжуть!
Таммі побігла провулком. Їй треба було в обхід, манівцями дістатися майстерні, й сховатися, зачинившись на засув. Дорогу заступили двоє патрульних.
— Хто? Куди йдеш? У якій справі?
— Додому.
— Виглядаєш як волоцюга.
Таммі простягнула посвідку про дострокове звільнення.
Один вихопив з її рук “відпускний квиток”, пробігся очима й підніс ліхтар, щоб підсвітити їй обличчя.
— Де живеш?
— Тут неподалік. Навпроти нічліжки Старого Діка
Констебль скривився.
— Дуже змістовно. Арештуємо тебе.
— Але я нічого не зробила!
— Це з’ясуємо.
Він схопив її за лікоть. Таммі спробувала вирватися, але той заламав їй руку за спину й задер догори так, що вона впала на коліна. Хлібина випала з–за пазухи на бруківку. Інший недбало постукав по кишенях кийком. Поясна сумка відгукнулась на удари дзвоном срібняків.
— Так я й знав! – вигукнув він, діставши звідти жменю грошей, – Злодійка!
— Я інженерка!
— Ага, а я – покійний король Людвіг. Ще слово — і поїдеш у фургоні зв’язаною “в дугу”.
Неподалік гримнуо постріли. Вулицю заповнила хмара чорного диму. Звідти випірнув поранений констебль, притискаючи закривавленою рукою праве плече.
— Відступаємо! – вигукнув він.
— Що там відбувається?
— Вугільні склади горять. Річкові щурі прорвали облогу, рухаються сюди, в бік Темзи. У них рушниці та вибухівка. Забирайтесь з їхнього шляху, поки можете!
З провулка до них наближалась група озброєних чоловіків. У декого в руках були револьвери казенного зразка, котрі вони, без сумніву, відібрали у поліціянтів. Виблискували полірованим металом кілька нових рушниць. Інші – озброєні хто чим: баграми, металевими гаками, що їх вантажники використовують для перетягування тюків, залізними ломами, або й просто палицями.
— Відходимо! — закричав поліцейський.
Бійці звели рушниці. Гримнув залп.
Констебль, який тримав Таммі, відпустив її руку. Вона впала, прикриваючи голову. Куля вдарила в цеглу над нею, сипонувши уламками. Таммі закричала. Поліцейський, котрий кілька хвилин тому зловив її за комір, тепер лежав нерухомо на відстані простягнутої руки, повернувши до Тамі залите кров’ю лице. З іншого боку провулка пролунав залп у відповідь. Кілька чоловік з групи повстанців повалились на тротуар. Інші розсипались, на бігу перезаряджаючи зброю, щоб сховатися за кам’яними стінами.
Таммі підвелася й кинулася до найближчого під’їзду. На порозі лежав чоловік, затискаючи долонею рану у боці. Вона переступила через нього й опинилася в темному коридорі. Пронизливий жіночий вереск лунав з кімнат нагорі, на сходах тупотіли важкі черевики.
— Відчиніть! Іменем Республіки!
Двері навпроти розчахнулися. Звідти вискочив хлопчина років шістнадцяти, притискаючи до грудей гвинтівку. За ним — двоє чоловіків.
— Стій!
Хлопець вискочив на вулицю. Гримнули залпи, водночас з двох кінців провулку.
Таммі штовхнула плечем двері чорного ходу.
— Взяти її!
Світло ліхтаря різануло очі. Удар по ногах. Її схопили.
— Про що йдеться! Я тут ні до чого! Відпустіть!
Ніхто не звертав уваги на плач. Її потягли до синього фургона, що стояв біля під’їзду. Усередині вже було троє затриманих. Один тримав хустку біля розбитого носа, другий дивився в підлогу й без кінця схлипував, третій, вигнутий дугою, з руками прив’язаними до щиколоток, лежав непритомний, а може й мертвий.
Таммі вчепилася в одвірок, але отримала удар по пальцях. Вона скрикнула й відсахнулася.
Дверцята грюкнули, відрізаючи її від вулиці, але не від гуркоту пострілів та вибухів що вже перетворилися на канонаду. Сморід крові та сечі став густішим. Фургон рушив, та за кілька кварталів зупинився: попереду палав перекинутий екіпаж, а за ним вирував рукопашний бій.
Констеблі відчинили дверцята й витягли затриманих назовні й кинулись на підмогу до своїх. Таммі знову втікала. Над дахами один за одним спалахували червоні відблиски. Горіли вже не один і не два склади — полум’я розтягнулося вздовж набережної, перекидаючись із будівлі на будівлю.
Від доків сунув натовп: сотні, а може, й тисячі людей. Вони заповнювали вулиці, дахи, містки між складами. Одні несли зброю, інші бігли, рятуючись від пожежі та стрільби. Над усім цим лунали свистки, дзвонили пожежні дзвони.
З боку головної площі долинув глухий удар, потім над дахами піднявся стовп вогню. Вибухова хвиля прокотилася кварталом, вибиваючи шибки з цілих фасадів.
Таммі бігла, притискаючись до стін. Вона бачила, як полум’я охоплює портові крани, як обвалюються дахи складів. На перехрестях палали барикади, у провулках билися озброєні загони. Вулиця Вугільників перетворився на пастку, яка горіла, стріляла й наздоганяла її, намагаючись знищити.
Таммі спустилась до приямку біля входу у підвал й забилась у куток. Старий вугільний склад над нею палав – яскраво, наче свічка. Вона не наважувалась вибігти зі свого сховку на вулицю, поки там тривала бійня.
Поруч загальмував чорний автомобіль. Знайомий перелив клаксона. Дверцята відчинилися
— Таммі! Я вас весь день шукаю! – покликав Артур, – У машину! Швидше!
Щойно вона опинилась всередині, Вальд скомандував водієві, – Їдь до заводу. Не зупиняйся ні перед ким.
Світало. Верхнє місто прокидалось й нервовою пружною ходою поспішало на службу.
Жодних вибухів, жодних пострілів не прорвалось з бідняцьких нетрів до ділової частини Кенсінгтона. Чистильник взуття на розі, вимахуючи щітками, натирав ваксою черевик констебля. Той курив сигару й читав свіжий випуск “ Республіканського часопису”. Хлопчик–газетяр викрикував заголовки:
— Сенсація! Пожежі в доках! Сенсація! На “Арсеналі” стачка! Десятьох штрейкбрехерів кинули під прес! Сенсація!
— Як ви почуваєтесь? – спитав Артур.
— Вже оговталась, – відповіла Тамара.
Вона ретельно витерла запропонованою хустинкою сльози та кіптяву з щік й відхиливши шторку на склі, дивилась на стривожених перехожих, що сновигали вулицями верхнього міста. Якби не відблиски від пожеж на металевих покрівлях – можна було б подумати, що вона щойно прокинулась від нічного кошмару.
— Ця дорога… Околиці промислового містечка. Робітничі квартали Кенсінгтона. Той дим попереду, здається, ваш “Арсенал”?
— Так. – сухо відповів Артур, – Є кілька вільних вакансій. Заводу потрібні інженери. Більшість моїх працівників разом з сім’ями живуть по той бік огорожі, подалі від усього цього хаосу. Пропоную вам окрему майстерню. Згодом оберете собі кімнату у будь–якому житловому боксі. Я б надав вам прихисток за так, але ви ж не погодитесь. То що? Приймете пропозицію?
— Яка платня у інженера на “Арсеналі”? – спитала Таммі, єхидно усміхнувшись.
— Зізнаюсь, я не збирався вам платити. Ви у скруті, тому я розраховував отримати кваліфіковану інженерку–винахідницю за харчі та житло. Ну, хіба таке: якийсь дріб’язок на гребінці та олівці… – відповів Артур з незворушним виразом обличчя.
— Капіаліст! Акула!
— Так. То ви погоджуєтесь?
— Згода, – Таммі засміялась, – Ви таки знаменитий переговорник. Мені не вистачатиме деяких речей з підвалу.
— Вас найнято, – Артур потиснув їй руку, – Давайте адресу та список, я відправлю помічників. Вони взавтра ж зберуть та привезуть усе, що не згоріло, інше – куплять. А нам з вами, Тамаро, треба поспішати на завод. Там серйозні негаразди.
***
Ранкова мжичка промила собі річище з неба до робітничих околиць Кенсінгтона, й на час приїзду перетворилась на рясний оглушливий водоспад. Шквал жбурляв дощем, раз у раз пінтами води заливаючи вітрове скло – Таммі марно намагався щось розгледіти. Лиш неясні постаті виринали в полі зору й зникали, у ту ж мить поглинуті проливнем. Комісар Кенсінгтонської поліції Рубі Майн видався їй схожим на компактний паротяг, на котрий навіщось нап’яли сіру поліційну форму. Враження підсилили троє нижчих за рангом, котрі вервечкою підбігли вслід за начальником з розкритими парасолями в руках. Проте констеблям не вдалось, хоч як старалися, захистити дебелого комісара від дощу. Почасти через те, що навіть трьох розлогих парасоль для цього явно не вистачало, а ще через те, що комісар розвинув пристойну швидкість, помітивши паромобіль Вальда.
— Оце так–так! – промовив Артур, – стариган Рубі вміє бігати! Мерщій, пересядьте поруч мене.
Комісар був не в гуморі. Він відігнав полісменів левиним риком, шарпнув дверцятами й з розгону влетів всередину, відразу заповнивши собою увесь вільний простір. Майн посів два місця навпроти Артура і Тамари й деякий час лиш мовчки сопів та нервово нишпорив у кишені свого плаща, свердлячи Артура поглядом вибалушених, ніби від задухи, очей. Вираз обличчя у нього був такий, що Таммі ясно уявила: от–от комісар виплутає зі складок мокрого плаща шестиствольний револьвер й застрелить їх обох.
— Пане Вальд, – від басовитого грому, котрий заміняв комісарові голос, хотілось втягнути голову у плечі, – Як гадаєте, що мені заважає віддати наказ загонам констеблів розкидати барикади та роззброїти охорону?
— Щонайменше, двічі по сто тисяч причин щороку. – коротко кинув Вальд.
Комісар затнувся на півслові. Він вибалушив очиська й лиш хапав повітря ротом. Тим часом Артура, здавалось цікавила лише сигара, котру він зосереджено розкурював від довгого сірника. Видихнувши хмару, він встромив сталевий погляд сірих очей у комісара, й додав, мало не тицьнувши розжареною сигарою тому в лоба – Вам не потрібно нікого роззброювати. Я керую обороною свого заводу. Якщо раптом вам не притаманний інстинкт самозбереження, й скажімо, після опівдня поліційним загонам вдасться зруйнувати барикади, то вже завтра на світанку туди вломиться натовп анархістів, а натовп страйкарів всередині приєднається до них.
— Десятеро бідолах загинуло під гідравлічним пресом. Врешті–решт, є закон!
— Справді? – перепитав Артур, – А вам відомо, що цієї ночі ваші люди влаштували в доках?
— Артуре, увійдіть в моє становище. Я отримав телеграму із секретаріату. Від мене вимагають результатів.
— Є ідея як нам діяти, Рубене, та для початку дозвольте відрекомендувати вам Тамару Даннінгтон, надзвичайно талановиту інженерку, котра виявляла здібності до механіки ще з перших років навчання. На її рахунку більше десятка винахідницьких патентів.
— Даннінгтон? – комісар нарешті налапав та дістав з кишені плаща капшук із тютюном та вигнуту люльку. З помітним роздратуванням вилив з неї дещицю води й запхав назад до кишені.
— Це не з тих Даннінгтонів, – спитав комісар, пригостившись з запропонованої Артуром скриньки сигарою з золотим клеймом “Вега–Абахо” й припалюючи, – Не з тих, котрі до республіки володіли двома третинами акцій концерну “Королівський цепелін”, а також вклали мільйони у Трансконтинентальну магістраль?
— Так, це мій батько, – відповіла Таммі.
— Згадав! Тамара Даннінгтон! – Рубі Майн енергійно замахав над головою вказівним пальцем, що був завбільшки як оселедець, – Два роки Ньюгейтської в’язниці за анархістську діяльність і ще два на одній з тих плавучих буцегарень, не пам’ятаю назви. Амністована після революції. Як поживає ваш батечко?
— Чудово. Взагалі–то, згідно світських правил, спочатку дамі представляють джентельмена – Таммі вишкірилася й простягнула комісару руку для поцілунку, – приємно познайомитись, пане комісар.
Комісар сахнувся, ніби йому запропонували отруйну змію.
— Тамаро, вибачте мою неотесаність – солодким голосом промовив Артур, — Я зовсім здичавів. Зараз виправлюсь. Дозвольте відрекомендувати вам Рубена Майна. Пан комісар має феноменальну пам’ять, крім того, він вже багато років очолює фонд підтримки столичної поліції. Мій концерн бере активну участь у його фінансуванні.
— Он як? Активну? – перепитала Таммі.
— Так. Сотня тисяч фунтів щопівроку – гарна традиція, яку не варто порушувати, чи не так, Рубене?
Щоки у чиновника поліції затряслися від обурення.
— Та як вам…
— Тамара – моя давня колежанка, комісаре. Ми зайдемо втрьох: я, Даннінгтон та ви, – без ваших “боббі”, й ми наведемо там лад, обіцяю.
— Можливо, що на “Арсеналі” орудує банда вбивць, Артуре. Хоча б троє–четверо, як ви їх дозволили собі назвати, “боббі” з шестизарядниками не завадять.
– Заводські загони самооборони добре озброєні – вони нас захистять, – заперечив Артур, – Крім іншого, “Арсенал” – мій дім, моя фортеця. Ми тут в безпеці.
***
Тиша – ось що гнітило Тамару найбільше. Вугільні топки та котли, котрі рухали приводи до агрегатів, конвеєрів, гігантських пресів, ковалень більше не нагрівали повітря в цехах, не наповнювали його шипінням пари та гуркотом механізмів. Не лунало звичного брязкоту та сміху з ділянки клепальників та лютарів, ані завзятої соковитої лайки кочегарів.
Десяток стрільців з ополчення розтинали натовп, йдучи попереду групи. Їм поступались без поспіху. Лиш шаркання важких робітничих черевиків розносилось під склепіннями просторого машинного цеху. Охоронці йшли, не підводячи очей на товаришів. Пропалені робітничі тілогрійки напнулись на зсутулених плечах. Легка сучасна зброя виглядала аж надто блискучою та витонченою у загрубілих долонях кочегарів й несли вони її так, ніби їм на спини тиснули важелезні обрізки залізничних рейок. Комісар Рубен, високо задерши підборіддя, ніби дуелянт після команди “до бар’єра!” крокував слідом за стрільцями й тримав дулом вгору зведеного револьвера. Артур з Тамарою раз у раз відставали. Вальд вітався з інженерами, тиснув руки робітникам, задавав буденні питання:
— Як сім’я, Роберте? – махнув він, до одного з групи кочегарів, котрі стояли віддалік, спершись на держаки лопат.
Той відвернувся й сплюнув на кришку топки. Слина, замість зашипіти, повільно стікла брудною ниткою.
Підлогу навколо штампувального преса вкривало буре місиво. Працівники з санітарної бригади були на місці з полотняними мішками, відрами та щітками й чекали розпоряджень.
— Кров? – спитав Артур, колупнувши брудну тирсу носком черевика.
— Ні, це суміш іржавої води та олії, – відповіла Тамара, що вже встигла оглянути агрегат – Хтось розбив гідравлічний замок – можливо, молотом, потім продірявив бак з робочою рідиною, після чого вона під тиском вмить вихлюпнулася на підлогу. Пуансон преса повинен був опуститися дуже швидко.
Підійшов Рубен Майн. Зблідлий, він притискав до обличчя напарфумлену хустинку.
— Якщо маєте тонкі нерви, не раджу заглядати всередину. Я був там. Нещасні не встигли добігти до виходу, – промовив комісар.
Артур поманив жестом присадкуватого чолов’ягу з заправленою під нагрудник шкіряного фартуха широкою сивою бородою:
— Карле, мені потрібна ваша допомога.
Майстер виступив зі словами:
— До ваших послуг, пане Вальд.
Вони обійшли агрегат по колу. Артур навершником ціпка відхилив дверцята, узяв з рук Карла гасовий ліхтар, окинув оком камеру преса.
Пляма світла охопила ціле озеро крові на матриці, патьоки на стінах, зім’яту підошву від черевика, мертві розчепірені пальці. Все інше милостиво приховала тінь.
— Що робили ті десять робітників у камері ввіреного вам гідравлічного преса? – спитав Артур, при цьому його бліде обличчя загострилось, а на широких вилицях заходили жовна.
Майстер, прикриваючись згином ліктя від нудкого смороду, що розповсюдився з відкритої камери, відповів спокійно й розважливо.
— За розпорядком кожного ранку перед початком роботи належить протерти стіни, матрицю та пуансон від залишків матеріалу, а також змастити олією.
— Ви керували ними?
— Ні, пане. У нас ж–бо страйк. В машинах та котлах на заводі підтримувався тиск, проте робота була зупинена, поки не завершиться мітинг. Новачки, не маючи належної кваліфікації, полізли всередину без мого дозволу – я навіть не знав, що вони там. Вони ще й двері зачинили за собою…
— Він бреше! – увірвав комісар, – Я його негайно арештовую. Погляньте лишень, як він тримається! Таку анархістську сволоту за сто кроків…
Вальд підняв руку, зупинивши Рубена й промовив голосом що не віщував добра:
— Продовжуйте, Карле.
— Усі наші були в доках, коли пролунав вибух…
— Вибух? Не верзи дурниць! – втрутився комісар Рубен, – Я хоч і не механік, та навіть мені зрозуміло, що цей чоловік бреше. У гідравлічному пресі немає чому вибухнути! Зізнавайся, ти покриваєш злочинців? Ні? Тоді ти сам це зробив! Чому прес взагалі працював, коли всередині були люди?
— Якщо прес вимкнути, – пояснила комісарові Таммі, – Чавунний пуансон, котрий є стелею цієї кімнати й важить дві тонни, опускається на матрицю. Щоб туди увійти, потрібно увімкнути цей–ось пристрій, гідрозамок, крім того при відкритті дверей спрацьовує механічний стопор, й стеля камери при цьому не може опуститися – Той, хто пошкодив бак, знає у конструкцію та принцип роботи не згірше інженера, бо вдарив туди, де чавунна стінка має найменшу товщину.
Комісар Рубен вислухав пояснення із кислим виразом обличчя, усім виглядом показуючи, що згоден терпіти повчання від Таммі, лише за умови, що вона не розкриватиме рота без його, комісарового, дозволу.
— Ти! – Він вказав пальцем–оселедцем на майстра, – І ти! І ви усі! – обвів жестом п’ятьох робітників з його бригади, – Вас заарештовано за підозрою у саботажі! У вбивствах! У змові! Сюди вже прямує республіканська слідча комісія й на кожного з вас, голодранці буде по двоє констеблів з кийками! Жоден звідси не вийде, не скуштувавши правосуддя! Злочинців чекає ешафот! Або ви зараз же вкажете на винуватців, або я негайно викликаю констеблів!
Артур, що досі спостерігав за виставою, котру влаштував Рубен, з кривою усмішкою, почувши про комісію зблід. Його поза стала напруженою: руки – у кишенях сюртука, гострий погляд з під крисів циліндра, нахилив голову, ноги поставив широко – ніби вуличний боксер перед бійкою.
— Не забувайся, Рубене… – почав Артур.
— Послухайте, будь ласка, комісаре, – сказала Тамара, ступивши наперед, – Тут ніхто не применшує ваших повноважень, Лише хочу сказати, що навряд це справа рук робітника. Тут потрібна кваліфікація інженера…
— Ти анархістка! А ще – ти інженерка! – револьвер Рубена вказав на Таммі, – Гей, Артуре, допоможіть мені!
Охоронці переступили з ноги на ногу й оглянулись на Вальда.
— Рубене, всі ми пливемо в одному човні, – промовив Артур, – Тому, намагаючись потопити когось з нас: мене чи Таммі, чи будь–кого з моїх людей, ви наражаєтесь на небезпеку самі. Мисліть розважливо, насамперед…
Артур подав знак, й ополченці опустили багнети, направивши їх на комісара.
Той завмер зі здивуваним виразом обличчя, ніби вперше побачив рушниці у їхніх руках.
— Це армійські Мартіні–Генрі, сказав комісар, — Кілька тижнів тому три сотні таких вкрали з військового складу під час заворушень у верхньому місті.
— Перш ніж когось звинуватити, Рубене…
— Бунтівники в доках цієї ночі мали точно такі ж! І так само у них були зрізані приклади, — він простягнув руку й торкнувся ствола, котрий був направлений йому в груди, понюхав пальці, — З цієї зброї стріляли, не минуло й кількох годин.
— Рубене, я запевняю: мої люди виконують тільки мої накази….
— Бунтівники! Я це підозрював! Ось вона – твоя гнила суть! Тому ти проігнорував запрошення у Республіканський Конвент? – Рубен звів курок, – Іменем республіки, тебе…
Прогриміли п’ять пострілів – часто, один за одним. Робітники розгублено переглядались. Жоден з них не тримав зброю зарядженою. Артур викинув з барабана порожні гільзи й жуючи викривленим ротом недопалок “Веги–абахо” зарядив нові набої.
Тіло комісара сповзало, малюючи по стіні широку криваву лінію. Рубен тяжко гупнув, зітхнув й заклекотав, виплюнувши:
— Тебе… заарештовано…
— Це навряд, – кинув у відповідь Артур, направивши дуло на середину його лоба й вистрілив.
Таммі мовчки стояла за півкроку від тіла, слухала писк у вухах й тупо дивилася на яскраво–червоні патьоки, що добиралися до її черевиків.
— Ну–ну, хто б міг подумати, що добряк Рубен виявиться скаженим псом, – Артур стиснув їй плече. – Таммі, ви були на волосину від смерті та все минулося.
— Артуре, ти вбив…
— На це немає часу. Я повинен говорити до своїх людей.
Вальд піднявся на платформу перед пресом, й вказав на тіло комісара.
— Погляньте! Вони хочуть масових арештів! Без розбору! Без справедливості! Але я на вашому боці! Я своїх не здам!
Тривожне гудіння натовпу. Очі присутніх прикипіли до Артура, котрий проголошував, розмахуючи над головою п’ятизарядником:
— Ви усі бачили! Таке їхнє правосуддя! Вони прислали комісара! А що вони робитимуть завтра? Хапатимуть усіх без розбору й кидатимуть до тюрми? Чи може поставлять на подвір’ї “Великого Бика”?
— Ні! – Ні! – Поліцейські пси! – Криваві собаки! – гнівні окрики лунали все голосніше.
— Я не дозволю кривдити своїх людей! – вигукнув Артур, – Але рішення – за вами! Давайте проголосуємо! Хто за те, щоб захищати себе та свої сім’ї від оцих кривавих собак?
Руки робітників піднялись. Артур озирнувся на гурт своїх інженерів – дехто з них теж проголосував “за”. Вальд кивнув і продовжив.
— Вирішено: конвент нам – не голова! Вони не здатні навести лад на вулицях Кенсігтона й влаштували кривавий цирк! Вони показують його голодним, бо не здатні нічого дати взамін! Лише публічні страти! То чому ми повинні їм підкорятись?
— Так! – Не будемо! – В пекло конвент! – лунало з натовпу
— Вони вимагають у нас нову зброю та машини. Цьому не бути. Ми маємо що протиставити їхнім кийкам та револьверам! Нехай тільки насміляться! Я нікого не тримаю, та не забувайте: тут ви і ваші сім’ї отримали роботу і прихисток, лиш на “Арсеналі” ви маєте безпеку та свободу! Всім отримати зброю у майстрів дільниць та підготуватися до осади!
***
У кабінеті панував хаос. Безлад на столі, безлад у головах… Артур зберігав спокій.
На першому засіданні штабу інженерів Артур представив худорляву молоду жінку у заношеному форменому кашкеті з дещо видовженим обличчям і твердим поглядом.
— Знайомтесь: винахідниця та інженерка Тамара Даннінгтон. Тамара – подруга з часів моєї студентської молодості. Вона верховодила у студентському клубі анархістів, до якого, між іншим, належав і я. Так–так, не смійтесь, панове. Тепер вона одна з вас. Я розраховую на талант та гострий розум пані Даннінг. У неї є один проєкт, який нам, безперечно, згодиться у боротьбі.
Штабні інженери привітали Таммі стриманими аплодисментами. Та вклонилася і зайняла місце праворуч від Вальда.
— Тепер про головне. Мені доставили це нічним дирижаблем з Європи.
Артур обвів присутніх колючим поглядом, всі затихли. Він кинув на стіл кілька закордонних газет. Перші сторінки рясніли заголовками на кшталт “ Криза у Кенсінгтонській республіці”.
— Сьогодні вночі оголошено про розпуск уряду. Бунтівники на чолі кількох загонів регулярної армії увірвались на засідання республіканського конвенту. Усіх міністрів заарештували на місці й разом з членами їхніх родин відвезли до в’язниці. Після судилища їх збираються кинути під роги “Великого бика”. Вони самі винні, прививши громадянам республіки смак до вистав такого штибу.
— Чи відомо, хто за цим стоїть? – спитав один з інженерів
— Є кілька заможних знатних сімей, котрі уникли арештів й котрих намагаються підтримувати грошима Етруський Протекторат, а також найбільші банки Авзонії та Флорентії. Я використав свої зв’язки. Ці гроші до них не дійдуть. Вони помиляються, якщо гадають, що й надалі все це контролюватимуть й що їм вдасться, коли стихнуть пожежі, посадити на трон якого–небудь новоспеченого претендента. Натовп, котрий скуштував крові, не так легко втихомирити. Незабаром почнеться справжній хаос. Якщо ми їм дозволимо, трон займе узурпатор, або – ще гірше: брудні, неосвічені, вимащені вугільним пилом люмпени засідатимуть у всіх палатах парламенту. Єдине, що вони всі вміють і знають – грабунок та вбивства! На “Арсенал” ми нікого з них не пустимо – тепер тут наша держава. Тут буде наш порядок. Ми легко захистимося. Ось план захисних споруд…
***
Всі розійшлися по боксам. Вони залишились сам на сам.
За вікном затріщав кулемет. Артур поставив попільничку на край столика, притиснувши загорнутий аркуш плану фортифікацій, підійшов до вікна, відхилив край фіранки. Він обережно визирнув, задоволено кивнув.
— Це, напевно, був їхній останній штурм. Річкові щурі розтерли загони Кенсінгтонської поліції на порох. Добре, що я розпорядився влаштувати кулеметні гнізда на вершечках водонапірних башт. У бунтівників мало сил – нас вони не штурмуватимуть.
— Мені не дають спокою два запитання, Артуре, – промовила Таммі, – Вони тобі не сподобаються, ці запитання.
— Та невже? – він засміявся, дістав з бару пляшку. – Льоду?
— Ні.
Потім вона сиділа навпроти й пила нерозбавлений віскі, дивлячись на нього крізь скло стакана. Артур чекав.
Вони мовчки сиділи. Таммі з похмурим виразом на обличчі ковтала нерозбавлене віскі, раз у раз сама собі підливаючи. Перед її очима лежали поламані тіла у камері гідравлічного пресу, і кров розтікалась на матриці, кров заливала черевики, фонтаном летіла у обличчя збудженого натовпу під ешафотом… Вона шморгнула носом і втерлась манжетом подарованої Артуром шовкової сорочки.
— Щоб дно не просохло, – Таммі салютувала склянкою, зловивши його стривожений погляд.
— Що це означає?
— Тост. – Таммі перехилила й додала, – Так кажуть човнярі на Темзі.
— Щось не так?
— Не так. Небіжчик Рубен стоїть у мене перед очима. Дірки від куль на його грудях…
— Таммі, він міг убити тебе…
— Мені так не здається. – відмахнулась вона, – Слухай. Дірки на його грудях мене не тривожать. Зрештою, я можу собі уявити що їх затуляють ордени… А що робити з головою? Ти вистрілив йому от сюди – вона торкнулась пальцем лоба, – Коли він лежав у калюжі своєї крові… – Таммі ледь промовляла слова, змахнула руками – Артуре! Скільки ж у ньому було тієї крові! Ти помітив? Здавалось, вона ніколи не витече…
— Таммі, тобі досить віскі. Краще відпочинь…
— Я? Я не втомилась. Ти вбивця. Ти брешеш усім цим людям.
Таммі! – він схопив її за зап’ястя і притиснув до себе. – Таммі! Обіцяю. Зранку ми поговоримо, і я розповім усе, про щоб ти не запитала.
—Я все знаю. Під час засідання я через нудьгу розглядала папірці на твоєму столі. Вона лежала зверху, на видноті.
Тамара вивільнилась, взяла зі столу стрічку телеграми й прочитала вголос:
АРТУРУ ВАЛЬДУ. НАКАЗУЮ ПІДГОТУВАТИ ПІДПРИЄМСТВО ПЕРЕДАЧІ КЕРІВНИЦТВА УРЯДОВОМУ КОМІСАРУ. ОПІР ВВАЖАТИМЕТЬСЯ ЗАКОЛОТОМ. ГОЛОВА РАДИ КОНВЕНТУ…
— Так, і що з того? Я роблю, що повинен.
— Сьогодні вночі – пожежі у доках вигнали бідноту на вулиці міста, вдосвіта – вибух на гідравлічному пресі й стачка на “Арсеналі”, а у телеграми дата… Вчорашня. Ти брешеш усім. І мені теж. Виглядає так, що ти усе спланував. От такі–от мої два запитання – додала Таммі.
— Лише скористався нагодою. Лише передбачив та підготувався.
— Гаразд, – Таммі кивнула, – Так чи інакше – мені нікуди подітися.
— От і добре, – Сказав Артур, підводячись, – Відпочинь, подруго. Ти мені потрібна – ти і твоє “Латунне серце”. Завтра вдосвіта – роздача хліба голодним. О сьомій – перемовини з паном Недом з “берегового братства”. У нас з тобою багато справ попереду. Добраніч, Таммі.