13 Грудня, 2022

Відгуки від Мії Марченко

Від Naberius

Космічні зомбі — давненько я не виписувала цитат із творів. Дуже і дуже давно. Певно з підліткового віку. А з конкурсних текстів і поготів — ніколи. Аж тут ви мене, авторко/авторе і упіймали. “...рано чи пізно. Всі ми не подужаємо цього світу”. 10 з 10ти. Аж татуху закортіло набити, чесне слово. Додам сюди ще й те, що до тексту я підступила о другій ночі і була доволі таки сонна. Чи варто казати, що заснула я тієї ночі, лише тоді, як перегорнула останню сторінку на планшеті. Увагу читача текст тримає і тримає міцно, як спрут здобич, що свідчить про майстерність, з якою його зроблено. Історія сепарації й дорослішання дорослого тілом, але не психікою чоловіка, сміливість і сили розірвати співзалежні стосунки з партнером, навіть попри жахливі умови, у яких герой опиняється — викликає повагу і бажання довшого знайомства з персонажем. Дуже зайшла Асепа, як персонаж. Не просто собі зла і істерична підлітка, цілісна, хай і жахливо травмована особистість, ну з фіксацією на вбивстві, то вже таке, складно її звинувачувати. Окремий захват — світ у якому люди загрались з біотехнологіями, дуже таке люблю. Єдине, що хотілося б прояснити детальніше — чому доктор Лінза не може жити з марсіві на їхній базі? Я так і не знайшла цьому пояснення. І друге із зауважень, імхо, назва для цього тексту невдала. Бо ймовірність, що я б в книгарні взяла з полиці книжку з такою назвою, стрімко наближається до нуля. А це дуже шкода, зогляду на рівень і динаміку тексту. Ірен — дякую авторко/авторе вам за цей текст. Читати його було винятковим задоволенням. Саме мала поганющий день, а цей текст зробив його одним із таких, які згадуються з приємністю. Дивишся на текст, а він як синій сапфір, политий водою, що обертається в повітрі. Витончена кінематографічність сцен, багацько води на фоні і водні стихії в культурі світу, це мій окремий “soft spot”. Ну, а ще я маю слабкість до персонажів типу Джеральда, що вже тут. Отакі круті пани, що не усвідомлюють кордонів своєї сили і одночасно не соромляться власної вразливості. Пани, що мають нефіговий такий ПТСР, досвід тортур, полону, приймають на себе тягар правління, роблять все на межі можливостей, попри біль душевний і фізичний, млість і різні життєві негаразди. Слідкувати за тим, як Джеральд розслідує смерть дружини цікаво, інститут охоронців, Вежа і вся система управління — дуже цікаво. Родинні стосунки — супер, така собі помірно токсична королівська родина. Текст мені дечим нагадав “Дюну” у моментах з родинними розбірками, інститутом ментатів і наказів, які не можна відмінити, якщо їх дає повноправний король. Єдине, що вижило цей текст з першого місця у моєму рейтингу — надто багато непояснених або недопояснених речей. Можливо авторці/автору воні очевидні, бо, судячи з усього, працювали над текстом багато років і певні моменти могли й розмитися, або чисто психологічно їх буває важко автору проговорити. Так, тексту бракує чіткої картинки найперше у всьому що стосується полону Джеральда, коли, як, чому, де, за що? А це дуже шкода, бо це величезна складова його особистості — нефігова така аутоагресія. Найкращий кінь у світі — надзвичайно добре написаний текст. Автор/авторка добре знаються на конях, знають добу, яку описують і вдало “підшивають” у свій задум історичні сенси. Окрема подяка за чіткий меседж щодо росіян і простежену історичну тяглість їхніх методів. З чим мені було важко у цьому тексті, то це з тим, що фентезійну складову авторка/автор вирішили повести по, так званому, “реалістичному” сценарію. Ну тобто, якщо кінь, в якого “варганувся” характерник Іван Крук, вже хоче щось сказати, то він реально це пише копитом. І навіть шифр листа таким чином персонажу розтлумачує. У це мало того, що важко повірити, просто через те, що писати копитом капець, як незручно, так ще й той факт, що для магії такого штибу, якою скористався Крук, це, імхо, дуже вже топорний спосіб передачі інфи. Хлопець, якого кінь обрав собі в помічники, чує Ненаситець, чує минуле і майбутнє, то навіщо ж йому отак все, як геть нездарі, втовкмачувати. І другий момент — мені дуже бракувало активнішої позиції хлопця. Я майже певна, що він про шифр здатний був сам здогадатися, без конячих підказок. Так само і засмучувало те, що аж надто вже багато його проблем вирішує магічний кінь. Мені було б легше довіряти цій чудовій історії, якби існували моменти розгубленості в самого характерника. Коли він розуміє, що от обмежений він тілом коня і хоч ти вбийся, але залежиш від волі і розуму іншого. Це, імхо, зробило би обох головних героїв ще більш привабливішими, ніж вони вже є. Золотце — мені здалося, що текстом танцював привид серіалу “Аркейн”. Якщо це не так, поправте мене, авторко/авторе, але у будь-якому разі текст дуже кінематографічний і його би я із захватом подивилася, як аніме-серіал намальований у схожому стилі, що й “Аркейн”. Попри те, що написаний текст поспіхом, прям дуже поспіхом, попри жахливий подекуди слововжиток і ідея тексту, і розкадровка сцен, і герої, все на дуже пристойному рівні, небанально, цікаво, легко співпереживати. Я прожила з Золотцем, її друзями і матір'ю всі їхні проблеми, мов з рідними. Надзвичайно приваблива ідея літання на дошках, шикарний стімпанковий антураж, плюс те, що сила, яка дозволяє перемогти у вирішальний момент — у майстерності, у руках, у сотні разів перебраних мікросхемах і дротах. Бар — окрема любов. Пригода з захопленням будівлі трохи, як комп'ютерна гра з босом рівня наприкінці, але навіть це анітрохи не псує позитивного враження. Ідея про офісну працю, як про рабство і деталь про паролі на листочках надзвичайно потішили. Так само й те, що дія відбувається в Києві. Єдине що тут хотілося би більше впізнаваних деталей, щоб легше було прив'язатися до конкретних локацій. Цікаво на що за таких умов і типу цивілізації перетворили би Софію, наприклад, чи Поштову площу, або ж київські базари? Словом, моя мрія, авторко/авторе, щоб ви за цей текст сіли вже без поспіху, а потім ще й з редактором, і зробили з нього прекрасний український стімпанк. Натхнення вам. Злива — надзвичайно привабливий для мене сюжет. Візуальна картинка янгола розіп'ятого на воротах приворожила мене з перших рядків. Як і сама по собі метафора зливи, яка закінчується, коли спадає полуда з очей головної героїні, коли всі обмани остаточно спливають за водою і вона приймає свою долю — просто супер. Плот твіст про те, що янгол був братом героїні теж 10 балів з 10ти. Він стоїть саме там, де треба, щоб втрапити читачеві в самісіньке серце і прохромити його на кілька днів. І ще дуже приємна деталь, яку я надзвичайно ціную — ритм тексту. Я з величезним задоволенням прочитаю цей текст ще раз, коли він вийде друком. А, щоб він вийшов, його варто розширити і підредагувати. Бо, на мій превеликий жаль, зі світом і тим, як він функціонує, тут великі проблеми. Нічого про янголів і їхню культуру не пояснено доладу, хоча місце на це в тексті є. Геть непереконливий момент з тим, чому героїня не йде вивчати янголів ближче. Лише тому, що її уб'ють? Таку треновану воїтельку? Оті прекраснодушні істоти, які відпускають своїх дітей гуляти до лісу, про який відомо! що він є тренувальним полем для молоді з людських міст? І хай навіть дружина правителя засланка і за всім наглядає, але ж можуть бути ексцеси. А це діти все ж таки. Відрізати крила, щоб стати захисницею і допомагати берегти янголів у місцях, де їх фанатично ненавидять, благородна справа, але без ближчого знайомства героїні з янгольською культурою, мені це видається слабкою мотивацією, навіть попри убитого брата-янгола. Дуже і дуже хотілося би більше подробиць про янголів. Принаймні розповіді про те, як так сталося, що в батьків героїні народилося двійко таких дітей. І як так сталося, що брат її втік і його янголи якраз прийняли (хоча тут теж певності немає), бо це не пояснене. Щодо мови — треба доброго редактора, бо подекуди проблеми зі справжнім значенням слів. “Блимати” це не “кліпати”, багацько разів це слово вжите саме там, де мало би бути “кліпати” і ще багатенько такого. Але це легко виправить редактура. Не шкодуйте видресуваних собак — дуже добротно зроблена річ. Все у ній на місці і детективна інтрига розвивається, як слід. Вона хіба трішечки простувата, як на мій смак, але то, імхо, не гріх. Далеко не всі у нас автори здатні навіть і найпростішу інтригу грамотно довести до кінця у творі і ніде не запороти. І поганці в тексті достовірні, прям віриш, проникаєшся, співчуваєш. Люблю таке. Система світу також добре розрозблена, зрозуміло описана, актуальна. А тепер про те, чому лише 5-тірка від мене. Я, попри те, що цілком здатна аналізувати текст головою і розкласти його по поличках, що, за чим, чому працює/не працює, читач дуже емоційний. Читаю я все ж таки серцем. І отут головна проблема для мене полягала в тому, що я весь текст дико дратувалася через викривлену оптику оповідача. От не бачу я, хоч убийте, чим така жахлива напарниця головного оповідача, як він про неї розводиться. Ясно, що пан тут оповідач ненадійний, ясно, що вірити оптиці людини, яку постійно роздирає конфлікт: чи то прийняти існуючу систему ставлення до неповносправних, чи то над собою і оточенням підрости, то марна справа. Але, даруйте, на оцей додатковий виверт мозку — не зважати на постійне бухтіння і скарги ненадійного оповідача, або ж такого собі ображеного Ватсона — мене вже не вистачило. Можливо така комунікація головного наратора була задумана, як жарт — але тут тоді теж це пройшло повз мене, бо техніку дружнього спілкування підстьобом я не люблю і не вважаю здоровою. Цей тип спілкування, звісно, додатково розкриває всю глибоку “прищемленість” персонажа життям і власними комплексами, але мене від тексту це відштовхнуло. Я не змогла отримати від нього задоволення, не змогла співчувати героям, вболівати за них саме через цю оптику, яка мені повсякчас здавалася втомливою і несправедливою. Тіні — в цьому тексті просто шикарна атмосфера Португалії, її можна просто таки відчути на смак. Побут художника у творчій кризі теж описаний майстерно, віриш кожному слову. Так само я схиляю голову перед вмінням авторки провести і переконливо написати навіть такі жахливі сцени, як перебування Каті у катівні і її подальшого неодноразового зґвалтування росіянами. Однак, якщо далі текст буде десь публікуватися, особливо в Україні, я би, як читачка, просто таки просила б і молила про попередження. Позначку про те, що твір містить сцени, які ретравматизують. Ретравматизують навіть мене, яка лише чула про звірства росіян у Бучі, я вже мовчу про те, який фарш можуть зробити ці сцени з людини зі зґвалтуванням в анамнезі. Тому тут, на мою думку, потрібна величезна обережність. А от що власне змусило мене оцінити загалом текст четвіркою — це його неймовірна заплутаність. Дуже важко слідкувати за сюжетом, купа дрібних деталей, які читач мусить тримати у голові, а відволікся — все, гаплик, забув уже хто кого і за яких обставин бачив. Так само і про місію Сальвадора хотілося б детальніше і більшої проговореності. Третя клямка. Діамант цього тексту — надзвичайно влучне спостереження. Те, що здається людям в одному окремо взятому селі чи регіоні нормальним і нудним навіть, насправді може бути, як і важливим доказом у розслідуванні злочину, так і геть незвичним відхиленням від звичного трибу життя в очах всієї країни. Оце одвічне “в нас всі так роблять” зведене у максиму і справді може народити багацько цікавих місцевих звичаїв і когнітивних викривлень. Круто, що важливу інформацію про розслідування просять саме у спадкових казкарів. Тепер, що, власне, не сподобалось. Безкінечні пояснення Секлети. З одного боку, ясно, що вона ніби як має пояснити “неписьменному селюкові” світ, але те, як це подано у тексті мені скидається на величезну купу “прогрузів” і “провисів”, я певна це можна подати цікавіше. По-друге, мені дуже шкода, що автор/авторка переконує нас ніби хлопець-оповідач щиро вірить у те, що він “дурень неписьменний” і що він мало що здатний зробити і зрозуміти. Момент невпевненості у собі тут є, але наприкінці в його “селюцьку дурість” не вірить уже ніхто, ані Секлета, ані решта персонажів. Тобто він, або весь час лукавить, навіть із нами читачами, а це, імхо, невдало для позиції, з якої ми маємо йому співчувати. Адже ми дивимось на світ твору здебільшого його очима і отримуємо неприємний ефект “о, знов нас надурили”. Або ж персонаж щиро неспроможний побачити власні сильні сторони, аж до такої міри, що це починає дратувати і аж хочеться кричати: “та ти справді дурень, нащо ж вдаєш хитрюгу!”. Ну і третє — провина “найправильніших у світі вовкулаків” мені здалася аж надто очевидною. Неясно, чому про цей хутір в окрузі всі до пори до часу позабували. Просто амнезія колективна якась. І це при тому, що на людей, які живуть відлюдно і не контактують з навколишнім світом зазвичай найбільше і думають, як на головних винуватців усього. Тінь інквізитора — текст задуманий дуже добре і широко. Ідея цікава, легенда про Марушу дуже класна, сама така трохи “гоголь стайл” заявочка з поїздкою в Київ і нічлігом теж приємно читається і пригода з дівчинкою цікаво зроблена. Я залюбки почитала би цикл таких оповідок. Головна моя претензія до цього тексту — форма. Авторе, нінада так. ))) Ви бачите, що текст завеликий, не влізає у конкурсні вимоги. То не треба ж його різати на шматки. Або кидати на пів дорозі. Не знаю, як точно у вас сталося, чи то ви його коротили, чи то подужали лише одну тільки пригоду у фіналі. Але арка з чаклуном, яка просто повисла, натякає на те, що далі буде. В наступних серіях. Однак, такі виверти лише в кіно працюють. Через це у вас вийшла неоковирно розтягнута інтродукція довжиною у половину тексту. Усе посвячення в інквізитори, випробування — це все цікаві речі, але у такому вигляді, як текст пішов на конкурс, вони стають нічим іншим, як невиправдано розтягнутою зав'язкою, яка невідомо нащо потрібна тексту, де нам по факту покажуть лише одну — першу пригоду помічника інквізитора. Всі ці штуки — з посвяченням, з поїздкою в Київ, з нічлігом можна ж було подати короткими флешбеками довжиною в абзац два. І місце зекономлене і читач задоволений. А так йому лише натякнули на головну арку з чаклуном, а саму пригоду не показали. В'язниця заборонених дарів — така сама проблема. Здається, цей текст був більшим і його спробували підрізати під конкурс. У самому цьому факті проблеми немає, але тут таке враження, що підрізати якісно не було часу, тому автор/авторка просто повикидали шматки тексту, а шви не посклеювали. Тепер до суті самого тексту. Друга головна проблема — головній героїні неможливо співчувати і співпереживати. Співчуваєш усім, хто її оточує і змушений її терпіти, але не їй самій. Я розумію, що, ймовірно, задумкою автора/авторки було створити типаж “ще тої сучки”, але навіть у таких персонажах, щоб з ними було цікаво проводити час, має бути щось більше за безкінечні претензії і нав'язливе бажання каструвати котів, чи хоча б мусять існувати і бути пояснені причини, чому вони поводяться саме так. Тут мені цього відчитати не вдалось. І третя головна проблема цього тексту, попри цікавий закос під “Атласну шістку”, він про повну безвідповідальність. Всі зі всіма за все хороше і проти всіх за все погане. Головне — ми всі будемо дружити, зависати і гарно проводити час разом. Те, що в процесі ми перекалічимо і замордуємо купу людей, включно з родичами деяких учасників тусовки, це таке, хто там тих родичів та статистів рахує. Головне всі поїдуть на хребет Свободи. І взагалі нема чого людей у в'язниці тримати, вони потім звідти ображені і злі виходять, а автор/авторка нас закликає їм пробачити, прям, як хорошим росіянам. Надзвичайна важлива зараз для нашого суспільства і складна тема про відповідальність/чи невідповідальність людей, які творили жахливі речі під гіпнозом, не посунулась далі ніж “моя сестра була під гіпнозом, тому я не засуджую” і це дуже сумно. Ви ж маєте розуміти, як це читається в сучасній Україні: “моя родичка з промитими мізками закликала різати українців”, тому я не засуджую? А ще більш сумно те, що з тим, хто, власне, і насилав гіпноз, тобто головною відповідальною за всі жертви і злочини особою, персонажки далі радо їдуть тусувати.