Золотий Ідол.

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Вдих. Видих. Плескіт весел. Брижі на чорному склі води. Обличчя рабів прикутих до весел. Втомлені. Нащасні. Випотрошені смородом безвиході, висушені червоним сонцем. 

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Паща дракона на носі, люто шкіриться на захід. Воїни випльовують загуслу слину. Їх очі бігають. Шукають тріщини в загальному безмов’ї. Знайти вихід для потоку люті, котрий сидить глибоко всередині кожного на цьому злощасному кораблі. Забути про привид смерті у морі, що маячить за плечем — повільна, безглузда, так далеко від дому. “Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Вітер немає вже сім днів. Вітрила сіріють наче саван мерця. Капітан не може спати. Його переслідують кошмари про остови кораблів, схожі на риб’ячі скелети, збиті у купу наче кістяк якогось химерного морського левіафана.

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Чаклун каже що це знак. Лихий. Каже що варто повернутися до островів які ми залишили позаду два тижні тому, втопивши берег у крові. Він трясе фарбованими кістками і віщує, що ми накликали прокляття, пустивши за вітром халупи тих дикунів, збезчестили себе, змішавши свою кров із кров’ю їх жінок, принизили бога якому вони приносили дари, викравши його образ із власного його дому.

Капітан хоче повісити чаклуна за ноги і спустити за борт, щоб його паскудний рот омила солона морська вода. Та якщо боги і справді розгнівалися на нас, тоді не варто спокушати долю і злити до пари ще й наших мстивих покидьків.

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Золотий ідол, блискотить рубіновими очима з присмерків трюму. Я насправді не бачу цього, але так важко забути про його важкий погляд, що викликає благоговіння і жадібну хіть. Так важко забути, що кожен на кораблі думає про те саме.

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Я вирізаю символи на дерев’яних пластинах. Хроніку нашої подорожі. Подарунок майбутнім поколінням. Переконую себе, що коли ми повернемося з нашої подорожі з багатствами далеких країв — нас оспівають в легендах, як до того оспівували безліч інших героїв. Скальди співатимуть про сміливців які привезли із краю землі чужого бога із чистого золота, посоромивши навіть мого батька, що розграбував храм овечого бога південців. Та кожного разу закінчуючи речення, я ставлю самотню крапку — символ смерті. Нагадування про те, що кожен піде останньою дорогою один і запитую себе, чи буде наша історія прочитана, чи просто потоне під вагою безкраїх вод?

 

Десятий день без вітру. Вчора один із воїнів зарубав раба, за те, що той криво на нього подивився. Капітан наказав прикувати його на місце вбитого, допоки подорож не закінчиться. Команда рептала від тихої люті, але виклику ніхто не кинув. Поки що капітан в безпеці. Поки що він гріється у славі недавно здобутої перемоги. Та чи вистачить цього на довго? Чи не засліпить нас усіх жадібний блиск золота? Чи не поглине нас божевілля народжене з безвиході?

Сьогодні один із юних воїнів, кинувся у воду. Він сміявся і жартув останні декілька днів. Старші бачили це. Знали до чого йде і наглядали за ним. Та він вибрав правильну мить. Стрибнув у воду і більше не виплив. Його кревники сказали, що вдома на нього чекає молода дружина і дитя. Цього не вистачило. Наївно думати що є хоч щось здатне втримати людину, яка вирішила піти.

Я тримаюсь лише за слова. Нашу історію. Та навряд зміг би сказати, чи вистачить цього, коли вона почне нагадувати кошмар. 

Капітан продовжує бачити жахіття. Звіряє їх лише мені і чаклуну. Каже, що чує уві сні, як під днищем корабля ворушаться величезні черви. Чаклун каже, що це правда. Що це плата за нашу провину. Вмовляє повернути назад, або принаймні скинути награбоване у воду.

Я порадив додавати більше вина до води, бо від неї разить тухлятиною. Напевно просто наші мізки гниють, казав я, та подумки все одно здригався від видива очей із пітьми. 

 

Чотирнадцятий день без вітру. Сьогодні нам пощастило. Корабель знову переслідувала зграя великих крикливих риб. Нам вдалося забити кількох, перш ніж решта зрозуміли свою помилку. М’яса вистачить на кілька днів. Навіть для рабів.

Відмовився їсти лише чаклун. Він каже, що ці істоти слуги викраденого нами бога і їх плоть отруєна.

Його підняли на кпини. Що ж це за бог, якому служаль слабаки і риби досить тупі, щоб самі шукати зустрічі з мисливцем? — запитували воїни у чаклуна жуючи мясо тварюк.

 

Сімнадцятий день без вітру. Пайок води довелося скоротити. Їжі поки вдосталь, хоча бракує зелені. Кілька рабів захворіли. Їх довелося перевести у трюм. Якщо вони не оклигають за кілька днів, морські почвари скуштують людської плоті. Цікаво чи це вирівняє рахунок?

Серед воїнів також панує занепад. Кошмари тепер бачить не лише капітан і не тільки уві сні. Мимоволі задумуєшся, чи не мав рації чаклун?

Корв — старий одноокий з клану Собак, клявся що бачив Діву у Білому, яка танцювала на голові фігури дракона. Казав що бачив одежу заляпану свіжою кров’ю. Божився що через одяг проглядалися обриси її нутрощів і кісток.

Двійка — молодший із близнюків, синів Олунда, ховався під лавою твердячи мов навіжений, що йому ввижаються під гладдю води очі зарізаних ним дикунських дітей.

Двоє старших вояків Арлунд і Оллі, зчепилися через гру в кості. Арлунд розбив Оллі голову сокирою. Коли його скрутили, він сказав що був певен — всередині черепа Оллі гніздяться змії. 

Чаклун провів гадання і після того блював у воду наче від важкої качки, проте не сказав ні слова.

Капітан наказав замкнути усю зброю в скрині, а потім відібрав у чаклуна гадальні кості і викинув їх у воду.

 

Вісімнадцятий день без вітру. Я бачив свою матір. Вона тяглася до мене з-під гладі води. Волосся сиве і тонке як павутина. Таке як у день її смерті. Я бачив як її вуста ворушаться, проте слова виникали у голові минаючи шлях через повітря:

“Чому ти тут? Серед цих людей.” — Запитувала вона. “Чи маєш ти жаль, який я в тобі виховувала?”

Я хитав головою і плакав, наче й не розміняв п’ятий десяток, а потім злився на неї — нікчемну рабиню, яка не змогла вирвати із свого серця милосердя, навіть тоді коли світ роздушив її надію, зробивши наложницею мого батька.

“Твій Бог несправжній мамо”. — Шепотів я до безкраїх вод. “Він нікого не захищає. Хіба ти не бачиш? Світом керує сила, а вівці які прощають своїм вовкам, самі пишуть епос власної гіркої долі”.

Вона не відповіла нічого. Зникла серед води, залишивши мене наодинці з скрипливим диханням корабля, в якому я відчував біль пораненого звіра. 

 

Двадцятий день без вітру. Марсовий побачив чайок на горизонті. Від радості ледь не звалився вниз. Воїни пожвавішали. Навіть на обличчях рабів з’явилася тінь надії. Кожен волів побачити землю. Навіть якщо це буде просто купа голих скель серед безкраїх вод.

Та вона не з’явилася. Ні на наступний день, ані після нього. На третій, марсового знайшли повішеним на реї і лише після, як завершення знущального жарту жорстокого морського бога з носа корабля почувся вигук: “Земля!”

 

Це був невеликий острів. Пляж наповнений криками чайок і ліс в глибині якого ми знайшли струмок прісної води. Занадто мало землі для того щоб тут жили люди, та капітан повернув команді зброю.

“Ми не можемо покладатися на вдачу” — сказав він тоді. — “Я ненавиджу балаканину чаклуна, але тільки дурень закриває очі на знаки лихої долі.”

Я змовчав не запитавши в нього, чому він викинув тоді кості, що дозволяли читати долю. 

“Капітан був дурнем” — так сказав чаклун, коли після короткої та палкої промови, старший помічник Шенкт зніс старому морському вовку голову. — “Проте не бійся. Я за тебе поручився.”

“Новий нічим не кращий,” — відказав я тихо, коли стратили кількох найбільш лояльних до старого капітана людей, і виклали їх голови перед блискучим зображенням ідола, встановленого на постаменті із нашвидкоруч збитих колод.

Я дивився як кровоточать біля його кігтистих пташиних лап голови наших друзів. Рої мух танцювали в розпеченому повітрі. Заповзали у роти мерців. Чаклун танцював також. Випрошував у богів прощення і попутного вітру. Криваві рубіни очей бога палахкотіли ясним мстивим сяйвом. Я опустив очі, коли примарилося що він подивився на мене у відповідь. Безумство. 

 

Спека ночі сповнились мареннями і звуками із нетрів лісу. Повітря розрізали крики і плач, скрегіт і цокотіння зубів. Люди переверталися увісні. Голосили про втрачених рідних. Шукали прощення у тих кого зрадили. Наче кавалькада привидів спустилася з зірок до нас, щоб мучити, не даючи спокою навіть увісні. 

Я прокинувся від голосу матері. Вона сказала мені:

“Кожен несе своє пекло із собою.”

Важко було не погодитися. Ми перепливли із ним поряд пів світу. 

Я наблизився до ідола що бовванів у темряві пальцем мерця, намагаючись роздивитися його страшні риси.

“Ти прийняв жертву?” — запитав я.

Та все марно. Відповіді не було. Лише липка від поту і крові темрява ночі і забобонний шип льоду у серці. Крапка — пророцтво скорої смерті.

Я торкнувся ручки сокирки. Мені дуже хотілося розтрощити боввана. Цікаво, чи будуть всередині його золотого черепа змії?

“Мамо, я не хотів! Мамо!” — Вигукнув крізь сон один із юнаків.

“Це цілий статок!” — загуркотів старший. — “Ми зможемо купити ще землі. Більше ніяких голодних зим.”

Я ледь не врізався у когось хто зіпявся на ноги. Чолов’яга схопив мене за плечі і струснув сильно.

“Обікрасти мене вирішив! Я не для того горлянки різав, щоб мене обікрали такі як ти.”

Я відштовхнув його. Сновида впав на землю, скрутився калачем і заплакав.

Пекло. Я більше не мав певності, що чаклун помилявся. Можливо ми заплили у царство володарки мертвих і самі не помітили, як зникли із юдолі живих? Можливо прокляття ідола вбило нас і ми лише примари, що переживають шлях свого падіння знову і знову?

Мої вуста мимоволі розтягнулися в оскалі. Я зрозумів! Всередині боввана більше немає змій. Вони заповзи всередину нас усіх, через роти, поки ми спали. Палець потягнувся до зубів, я мав пошукати луску. Там мусила бути зміїна шкіра. 

Тілом прокотилися дрижаки, від холодного поцілунку вітру на голій шкірі. Я затамував подих, щоб не відлякати мару. Проте вітер нікуди не зник. Навпаки тільки посилився.

Я озирнувся на ідола, досі не здатний побачити його рис, але впевнений — він посміхається до мене і від цієї посмішки змії всередині мого черепа звиваються дужче.

 

Зранку розгорнулася сварка. Новий капітан і його найвірніші поплічники, наполягали що прокляття померло разом із старим вожаком. Чаклун стверджував що єдине що нам допоможе, це залишити ідола тут — на цьому безлюдному березі. Довкола нього також згуртувалися люди. Найбільш втомлені жахіттями подорожі. Виснаженні і відчайдушні.

“Вас засліпила жадоба.” — Казав чаклун. — “Та жодне золото, не вартує вічного прокляття.”

Мухи роїлися над головами мерців. Важкий запах розкладання дразнив ніздрі. Ідол сяяв у променях сонця позаду чаклуна, який розкинув руки, наче намагаючись огородити всіх присутніх від його блиску.

Моєю спиною пробіг потойбічний холод, коли я зазирнув у червоні очі бога. Вони сяяли безумною радістю. З відкритого рота стирчав роздвоєний золотий язик. Він рухався! Я бачив як він рухався, промацуючи повітря, готуючись злизувати з дерев’яних дощок свіжу кров. В просвіті рота чувся свист дихання, важкий, гарячий і смердючий.

“Ти божевільний старий довбень!” — Розмахував руками Шенкт. — “Всі ці жертви! Ця подорож. Ти кажеш що ми маємо повернутися з порожніми руками? Не боги, а наші власні родини проклянуть нас, коли прийде зима, а за нею голод!”

Очі ідола витрішкуваті і жорстокі гіпнотизували мене. Зміїний язик ворушився. Я закрив вуха, коли звідусіль залунали бойові крики дикунів, гуркіт їх барабанів. Я впав на землю прикриваючи голову руками, намагаючись сховатися від всюдисущого шипіння змій. Та не міг. Світ потонув у звуках різанини. Вибухали голови. З черепів з плескотом виривалися маленькі червоні змії. 

 

“Закувати його! ”

“До чаклуна його!’

Руки. Руки що рвуть. Які тербають. Холод кайданів. Весло. Голос:

“Греби падлюка! Греби!”

М’язи болять від кожного зусилля. Скрип корабельних снастей. Скривавлені риси обличчя чаклуна, що сліпо тупляться вперед. На ідола, який зайняв місце на палубі і тепер незмигно спостерігав за зусиллями рабів як наглядач. Його риси знову нерухомі. Звичайний бовван, яких не перелічити. Тільки сяйво очей занадто живе, щоб мати змогу забути те що я побачив на березі.

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Тепер я частина цього ритму відчаю.

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Вітрила напинає вітер. Весла женуть корабель вперед із швидкістю скакового коня.

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Мої дерев’яні дощечки, хроніка нашої подорожі, лежать перед новим капітаном. Він намагається побачити у них суть, але бачить лише дерево покрите закарлючками символів. Загадку на яку в нього немає відповіді.

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Моя хроніка, разом із каламаром і порожніми табличками летить за борт. Якийсь час я бачу її на воді, символи що я не встиг покрити лаком, змиває вода. Інші, майорять нагадуванням, перш ніж зникнути далеко позаду корабля.

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Німота наповнює моє серце. Я не відчуваю того болю, що знаю, мав би відчувати. Я не бачу у собі страху, хоч і знаю, за хронікою у воду піде хроніст.

“Ми приречені.” Чую шепіт чаклуна. “Тепер ми приречені.”

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Я не відповідаю. Мені нічого відповісти. Частина в мені, каже, що це все його провина. Що його слова, породили пітьму у серцях людей. Що ми впали жертвами його забобонів. Та кожного разу коли мої очі падають на рубіни очей бога, я сумніваюся що це правда, та досі не можу сказати, що я бачу в тих обрисах — магію чи жадобу? Сміюся сам до себе. Можливо магію жадоби?

 

Вночі сталося вбивство. Я спав коли це відбулося. Мені снився тривожний сон. Я бачив дошки палуби забруднені липкою кров’ю. Я бачив мою матір, що танцювала у білому, а її п’яти виблискували від червоного соку життя. Ідол танцював із нею разом. Золота голова, що бовваніє на безголовому тілі старого капітана.

Кров хлюпала під їх ногами. Сочилася з-під дошок. Сам корабель кровотичив, а дрвкола повзали змії.

Люди плескали у долоні. Сміялися наче не бачили нічого в житті веселіше. З їх ротів і очниць визирали трикутні голови. Блимали роздвоєні язики. Сміх здавався неправильним, в ньому вчувалося сичання.

Коли з-під дощок з’явилися бліді руки мерців, ніхто не зауважив, ні танцюристи, ні глядачі. Останні продовжували плескали у долоні, навіть коли їх потягнули униз, під покров палуби. Танцюристи ж продовжували свою божевільну круговерть, не зауважуючи хрускіт зміїних черепів під ногами, або ж навпаки, впивалися звуком поламаних кісток.

Я душився від крику. Лепетав мов дитя, поки холоді руки чіплялися за мої щиколотки, поки змії намагалися заповзти мені до відкритого рота, аж поки з нічного жахіття мене не вирвав важкий стусан.

“Ти бачив щось?” — гуркотливий голос. — “Відповідай пес!”

“Бачив що?” — запитав я, але мене перервав голос чаклуна.

“Хіба ви не бачите дурні? Він заслужив на таку долю. І ви заплатите. Як належить. Я попереджав.”

Важкий удар чоботом по обличчю чаклуна. Хрипкий крик болю. Я піднявся наскільки дозволяли кайдани і побачив коло людей із смолоскипами. Вони оточили тіло Шенкта. Голова нового капітана ховалася у розкритій пащі ідола. 

 

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Я звір. Я не бачу нічого далі своїх рук.

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Голова що летить за борт. Який це вже за рахунком капітан? П’ятий? Шостий?

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Я звір. Я більше не спостерігаю за плином часу. Час тепер не має значення. 

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Хтось додумався, що рабів можна годувати людським м’ясом щоб економити припаси. Люди блювали, але тільки перший день.

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Я звір. Загнаний у пастку. Якщо я не буду дивитися нікому у очі, вони забудуть про моє існування. 

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Чаклун остаточно збожеволів. Він сміється тихо до себе і співає якісь гімни. Його пальці стерті до крові. Він малює ними символи на лаві. Там багато крапок — символів смерті.

“Гуууу-ггааа, гуууу-ггаааа”. Сьогодні всі воїни зібралися на палубі. Їх всього дев’ятеро. Бліді мов смерть. З вовчими очима. Вони розмовляли про нас — рабів. Чи достатньо буде відрізати всім язики, щоб змусити замовкнути? Чи варто втопити, коли дім буде близько? Хтось запропонував продати нас у першому ж порту, закупивши натомість нову команду. Чаклун що уважно їх слухав, розреготався уголос.

 

Шторм. Розірвані вітрила. Щогла падає додолу, приносячи смерть і каліцтво кільком рабам. Команди недостатньо щоб впоратися із такелажем. Більшість із тих, хто залишився серед живих, більш вправний із сокирами, аніж з вітрилами.

Діра у трюмі, що не проявляла себе, аж поки не прийшла вода. Крики команди, звуки помп, лайка, сморід паніки.

Обличчя рабів здійняті до небес. Висолоплені язики, що жадібно ловлять дощ.

Качка. Брижі хвиль. Тіло що летить у воду. Тіло живе. Воно кричить. Та його крик замовкає швидко.

Регіт чаклуна резонує із дикістю природи. Дерево рипить натужно. Люди кричать, моляться, співають дурнуватих пісень і плачуть так, наче в морі і без того не досить солі.

Я дивлюся на ідола. Він наче приріс до палуби. Він не хоче нас покидати. Не тепер. Єдина незмінна річ, серед цього божевілля. Він сміється в такт чаклуну. Я чую його голос в гулі вітру і ударах хвиль. Він схожий на голос чаклуна. Він сміється, обіцяючи. Він сичить:

“Скоро всьому прийде кінець.”

Негода минає, в нас залишається всього п’ять цілих весел і жодного вітрила.

Семеро воїнів досі живі. Я дивуюся, коли один із них наближається до чаклуна і розковує його. Проте старий навіть не ворушиться. Я очікую страшного реготу з його вуст і слів кинутих як прокляття — “пізно, занадто пізно”. Однак цього не може трапитись. Чаклун мертвий.

Ніхто не ллє сліз. Не посипає голову попелом. Чоловіки прив’язують мерця мотузкою до спини ідола. Весь корабель спостерігає, як плоть і золото зникають разом у пітьмі вод.

 

Люба сестро-графине. Хочу повідомити вам, що третього дня місяця листопада, нам трапилася дивовижна знахідка, чию моторошну історію, я нажаль можу доповнити лише здогадами, але аж ніяк не достовірними фактами, проте дозволяю собі деяку свободу трактувати побачене, заради задоволення вашого інтересу до подій цікавих і незвичних. 

Мені трапилося бути разом із дружиною у нашій резиденції біля моря, де зимується як вам відомо краще через м’який клімат. Моя Роза досі важко переносить люті континентальні морози.

Доречі, вона передає вам побажання здоров’я і цікавиться схоластичними успіхами племінника, висловлюючи надію, що наука досі цікавить його більше за компанію продажних жінок. Я не приймав би ці слова близько до серця, моя люба сестро, адже продиктовані вони виключно турботами пов’язаними із дорослішанням нашого старшого сина, про що я розповім у іншому листі, радо приймаючи усі зауваги і поради. Та зараз волів би повернутися до теми корабля-привида.

Саме так сестро, я не перебільшую, попри усмішку що напевно вже торкнулася ваших вуст.

Третього листопада до берега прибило корабель. Попри зіпсутий такелаж, він доплив власним ходом, оминувши дивним чином гряду прибережних скель.

Мене розбудив посеред ночі мажордрм, повідавши що селюки, вже кинулися до судна і імовірно без мого втручання, до ранку розберуть його до остова.

Не гаючи ні миті, я вирушив поглянути на диковину особисто і правильно вчинив, бо здогадка мажордома була цілком вірною. Місцеві досі вважають що будь-що прибите до берега морем їх законна здобич.

Судно, не схоже на жодне із тих, що мені довелося бачити на власні очі, проте дуже подібне на ті, що були у розповідях нашого діда, якщо ви пам’ятаєте їх, про розбійників із моря, що розорили наші береги сотню років тому, викравши його рідну сестру із монастиря і ще не менше трьох десятків селян. Збігається навіть опис носової фігури — люто вишкірена паща дракона зберегла свій вигляд навіть попри те, що весь корабель покритий наростами раковин і поліпів, наче він знаходився у морі протягом багатьох років. 

Коли мені вдалося приструнити селюків і зійти на палубу, я побачив команду. Здебільшого це були скелети рабів прикуті до лав кайданками, що напевно і дозволило їм не випасти за борт під час цієї на диво довгої морської подорожі. 

Крім того, в трюмі я знайшов два повні людські скелети, сплетені у обіймах. Хотілося б вірити, що це коханці, що зустріли свою гірку долю разом, купаючись у любові одне до одного, навіть на порозі смерті. Проте, якщо бути відвертим, мені важко повірити у це. Крім цих двох скелетів, я побачив гору із розрізнених кісток, з яких складно визначити, скільком людям вони належали. Та найбільш моторошна деталь, яку я б волів пропустити, якби не знав вашої любові до подібних деталей, це те, що на кістках залишилися сліди зубів, наче хтось намагався їх розгризти. Я можу тільки припустити, що привело цих людей до настільки глибокого стану божевілля, але висновки на рахунок того що сталося, вважаю незаперечними.

Також хочу згадати про одну із лав. Скелет людини, яка сиділа за нею, майже не зберігся. Залишилася лише верхня частина тулуба і рука. Та що прикметно, як мені здається перед смертю, раб вирішив записати історію цієї подорожі. Ніяк інакше, я не можу пояснити символів невідомої мені мови, що густо вкривають поверхню деревини. Я попрохав писаря, перенести ці символи на папір, щоб і ви мали змогу їх оглянути. Якщо вони справді щось означають, а не є просто наслідком божевілля людини, що помирала у морі, тоді нам можливо з часом вдасться почути цю історію із вуст очевидця, навіть незважаючи на його смерть.

Бажаю вам всього найкращого. З нетерпінням очікую вашої відповіді. Також якщо ви бажаєте побачити все особисто, буду радий вашій гостині вдома. З любов’ю завжди ваш Арн’є.

P.S. Забув згадати, що серед кісток було безліч риб’ячої луски. Я б не звернув на це уваги, адже було б очікувано, що навіть варвари, перш ніж їсти собі подібних намагатимуться ловити рибу, але мене дуже зацікавив її колір. Червоний мов кров. Ніколи раніше не бачив риб із таким забарвленням, хоча беззаперечно море ховає безліч таємниць.