Крізь Безберег

«Як людство до цього дійшло?»
Саме це питання пульсувало в мозку, поки ноги мої лоскотали світлі хвилі Безберегу. Прозоро-молочного, мутно-перлистого, розсіяно-сяйливого водного (або ж ні?) простору, що не мало кінця. Горизонт якого тонув у попелястому тумані, непроникному та густому, наче хтось розмазав небесні хмари ластиком.
Я зробив іще один дрібний крок, відчуваючи, як у п’яти мені впиваються сотні невидимих голок. Ніби ця «вода» дуже холодна. Або ж гаряча надміру. Голова самовільно повернулася вбік, туди, де над поверхнею, завбачливо прикриті ширмою, висіли тіла трьох людей. Одначе я бачив голі стопи, якими стікала сіль.
Як…
Людство…
Дійшло того…
Мабуть, це питання поставало сотні. Тисячі. Десятки тисяч разів.
Коли інквізитор дивився як полум’я охоплює тіло, приговорене ним до страти.
Коли Пол Тіббетс скидав на Хіросиму сумнонозвісного «Малюка», а офіцери всіх армій світу розривали горлянки, волаючи «Вогонь!»
Коли хтось переступав через живе, ще дихаюче, тіло збитого машиною собаки, а інший в цей час відводив погляд…
Як я зараз. Відвів погляд, щоби ступити ще далі. Під моїми стопами щось ворушилось, лоскотало п’яти, наче я йшов по хиткому піску. Холод перемежовувався гарячими потоками, Безберег вчувався живим. Неосяжною драглистою істотою, в нутро якої я якимсь чином вторгався. Безсоромно. Знагла.
Ще крок.
Іще один.
Кисільна вода дісталась сідниць і мене охопив недоречний сором. Звичайно, я мав бути нагим, щоби здійснити перехід. Лише в останню мить опанував себе, втримався, аби не прикритися бодай руками, ніби поряд хтось був. Я мав обнулити відчуття й емоції. Власне за це уміння мене і зробили зануреним. Натомість у мені боролися страх, огида, встид. Казна-що іще, наче всі людські емоції замість того аби зачаїтися на денці свідомості, зараз вилазили крізь пори на шкірі.
Крок.
Вдих.
Викреслити.
Стерти.
Я — нуль.
Чистий аркуш.
Мимоволі сіпнувся, коли густа крапля солі лунко, надто гучно, гупнулась у «воду». Великі кільця розійшлися поверхнею, а я дивився на стопу, якою вона стекла… Стопа смикнулась, і вся моя попередня медитація зійшла нанівець. Тепер я боровся з тим аби не обблюватися. Навряд знайшлось би чим, бо я не їв два дні (теж частина підготовки), але спазмованому шлунку було байдуже до того.
Ще живі… Господи, ті люди за ширмою ще живі…
Не думати. Не аналізувати. Це неминуча жертва. Необхідна.
Людству не потрібно було ні до чого доходити. Воно і я, як невід’ємна його частина, було створено таким. Саме тому зараз я ступав, занурюючись у Безберег, і намагаючись не думати, що для цього вичавили сіль із трьох живих людей. Щоб грузька, холодно-гаряча маса «ожила», вона потребувала жертви. Як макабричний древній бог, як хтонічне чудовисько з легенд. Безберег не дарма спершу охрестили морем. Адже він вимагав солі… тільки солі людських тіл. Тоді портал відкривався. Лише тоді все спрацьовувало.
Відключайся! — почув я звідкілясь здалеку. За мною спостерігали, авжеж. Занурення не відбувається без контролю.
Вимикай свідомість! — волав мій власний внутрішній голос.
Довго перебувати у водах Безберегу в емоційно нестабільному стані не просто небезпечно. Смертельно. Я ж стояв по груди у воді, задихаючись од хвилювання.
Відключайся або помреш... — останнє, що я почув перед тим, як моє тіло остаточно поглинуло, засмоктало в’язке море. Тоді перестав існувати. Розщепився та атоми, розпався на зоряний пил, випарувався…

***

Я чув материн голос. Далекий, тихий, проте впертий. Як у дитинстві, коли чув його навіть тоді, коли вона ледь розтуляла вуста.

«Колись птаха сяде на хрест, встромлений у твою могилу. І заведе пісню. Тільки не тужливу. Славну. Бодру. Ти її, авжеж, не почуєш. Але це ознаменує початок». 

Кожен із нас лише раз у житті вдихає вперше. Відхаркуючись од навколоплідних вод, задихаючись незнайомим, гострим повітрям. Захлинаючись плачем. Я ж вдихав вперше знову. І це страшно… коли якоїсь миті майже віриш у те, що це кінець, а не початок. Коли у грудях пекло, а пред очима кривава плевра, що обволікає та затягує, ніби крутишся у велетенській центрифузі.
Всього лишень вдих… 
Але вперше він ладен вбити замість того, щоб наділити можливістю жити.

Я панічно відкрив рота, вибалушив майже осліплі очі, здається видав якийсь звук спазмованим горлом. В той момент більше скидаючись на велику рибину, витягнуту з води, ніж на людину. Дивно, але за кілька секунд я нарешті дихав. Уривчасто та часто, але дихав, наче Безберег і не відбирав у мене цього вміння. Перед очима ще миготіли криваві феєрверки, але поволі я вертався до життя.
Затим хтось накинув на мої плечі тканину, прикриваючи голе тіло, навколо стало темно — це довгі тіні невідомих людей обступили мене колом. Я спробував підвести голову, щоби розгледіти їх, але бачив лише розпливчасті силуети із чорними німбами. Зір ще остаточно не відновився.
— Повідомте верховного При́мара, що перехід відбувся. Землянин прибув цілим.
Від цього уточнення миттєво стало холодно. Я, звісно, знав про невдалі спроби, коли занурений прибував… частинами. Все через брак солі у водах Безберегу, недостатню її концентрацію.
Якщо чудовисько не нагодувати як слід, воно не пропустить тебе крізь портал.
Нарешті насилу став на коліна, відчуваючи, як глизяві води стікають тілом. Пошукав опору, щоби підвестися остаточно. Валятися у ніг цих «людей» не хотілося.
— Не поспішай, землянину. Можеш нашкодити.
Хтось підхопив мене під руки й поклав на вузьку подобу нош. Змазав губи чимсь гірко-солоним. Я закашлявся і ледь не знепритомнів од нової хвилі болю в грудях.
— Цей землянин надто швидкий. Він ризикує не відновитися повністю. Віднесіть його в капсулу спокою.
Я більше не пробував встати, заколиханий носильниками, а може й одурманений незнайомою гірко-солоною субстанцією, відключився.

***

Повна дезорієнтація в просторі та часі. Розсинхронність органів чуття. Я відчував себе у симуляції, дуже правдоподібній, проте несправжній. Кусав губи, потайки щипав здерев’янілу шкіру, намагався зрозуміти, з якої сторони лунає той чи інший звук — я хотів повернути звичного себе, натомість почувався чужинцем у власній шкірі. Мене шалено трусило. Подоба туніки, що на Еонії правила за одяг, не зігрівала. Вона колола, дратувала, хотілося зірвати її, але тоді я ризикував предстати перед верховним Примаром нагим.
— Вітаю, ви здійснили успішний перехід на Еонію. Це непересічна подія не лише для наших двох планет, але й для цілого Всесвіту.
Я мовчки кивнув. Непересічна подія… Мені здавалося, що для дивовижі того, що сталося, не існує слів у будь-якій мові, не лише земній. Підвів погляд, відчуваючи, як очі сльозяться та мружаться, вдивився у свого візаві — дуже високого жилавого чоловіка, що у відповідь уважно вивчав мене прозорими вічами. На Еонії у всіх були такі: безбарвна, заледве сіро-блакитна райдужка з чорними цятками зіниць. Спершу доволі незвично, але звикнути можна. В іншому ж земляни та еонійці були абсолютно однаковими. І це теж видавалося… дивним. Складалося враження, наче ми далекі-далекі родичі, що волею випадку розійшлися багато поколінь тому. І от тепер, знову віднайдені, дивимося одне на одного, силуючись розібрати, чи лишилось між нами щось спільне. Чи воно начисто стерлось проведеними нарізно тисячоліттями. Споріднені чужинці. Сторонні кревні… Казна-ким ми були, можливо, колись, тисячі років тому, наші далекі предки шукали притулку у Всесвіті. Частина з них отримала за дім Землю, інша — Еонію. Або ж нас створив спільний бог, що подорожував Космосом, сіючи життя.
— Верховний Примар уже прибув. Ви готові до аудієнції з ним? — високий чоловік перервав мої роздуми. Я кивнув у відповідь. Звісно, я був готовий до зустрічі, бо мене готували до неї кілька років. Задля неї я погодився «померти» у водах Безберегу, щоби відродитися на Еонії.
Еонієць кивнув і мені здалося, що світло навколо померкло. Після короткого миготіння лампи під високим склепінням знову засвітили яскраво, а двері попереду розчахнулися. Я не витримав та похитнувся. Хоча б не впасти на коліна перед Примаром… Хоча б скоріше повернутися в капсулу спокою — подобу кокона, де відпочивали всі еонійці.
Примар ступав швидко та енергійно. Теж високий, поставний, з ще більш уважним водянистим поглядом та чорною тонкою косою, що росла з маківки абсолютно лисого черепа. Він зупинився в кількох метрах од мене. Мовчки. Якоїсь миті здалося, що я бачу перед собою лише чорні точки зіниць, завислі у повітрі… Кліпнув, і Примар, безмовний та уважний, матеріалізувався знову. Можливо, на Еонії першим має вітатися прибулий?
Зрештою схилився, наскільки вистачило сил, приклав руку до чола. Верховний лідер Еонії миттєво відреагував на мене, заговорив повільно та гучно. Як з дитиною, щоб вона все розуміла з першого разу.
— Ваш попередник був у нас майже, — Примар замислився, — два земних роки тому. Чи змінилося щось на вашій планеті? Чи вдалося… розв’язати наявні проблеми?
Одразу до діла. Я вирішив слідувати прикладу верховного.
— Ні. Не вдалося.
— Чи правильно я розумію, що ви майже втратили здатність розмножуватися, але для кожного… занурення приносите в жертву кількох людей?
Як не дивно, я витримав безбарвний погляд, хоча моєю щокою і скотилася сльоза. Спробував бути лише доповідачем, не учасником подій, щоби суха констатація «майже втратили здатність розмножуватися» звучала ніби зі сторони, а не волала у мені болем усіх землян. За останній рік на моїй планеті з’явилося лише 98 дітей… мутації, викликані аномальною сонячною активністю, впливали передусім на репродуктивну систему.
— Так. І ми усвідомлюємо… ціну. Але не спробувати знайти вихід задля блага більшості не можемо.
Примар усміхнувся.
— У нас на Еонії, в деяких гірських районах, існує такий звичай: коли людина напевно знає, що помре найближчим часом, вона влаштовує гучне свято. І повірте, ці свята не зрівняються ні з якими іншими. Бо коли щось востаннє, воно… дійсно справжнє.
Тепер усміхнувся я. Людство намагалося вижити всіма способами, зрештою зробило неймовірне — відкрило портал на іншу планету крізь «живе» море в надії отримати відповіді чи допомогу. А що отримало? Пораду дружно та з посмішками стрибнути у помиральну яму. Змиритися.
— Боюсь, ви не до кінця нас розумієте… — я намагався ретельно підбирати слова. — Ми не звикли здаватися. Завжди боролися до кінця.
— Гадаю, що ми встигли пізнати вас краще, ніж вам би хотілося. — Примар пройшовся просторою залою, в якій відбувалася аудієнція. — Тому… скажіть прямо, чого ви хочете? Технології? У нас їх немає. Принаймні ми не здатні вплинути на ситуацію, що склалася на Землі. Зразки, отримані від вашого попереднього посланця, детально та прискіпливо вивчили наші вчені, але рішення… Боюсь, не все у Всесвіті можна вирішити. Як неможливо зупинити зірку, що перетворюється на червоного гіганта, так неможливо й спинити виродження людства.
Примар повернувся на своє місце навпроти мене. Подивився впритул, здавалося, що зіниці його очей буравлять, викликаючи фізичний дискомфорт.
— Ви думаєте, мені легко це казати, бо нас це не стосується…
Я так і думав, звісно.
— Але ж… Ви знаєте, яка риса має бути в кожного Примара Еонії? Без чого ніколи не стати верховним на цій планеті? Чесність. Я маю завжди, за будь-яких обставин, казати правду. Навіть, якщо треба винести вирок дитині.
Чи… цілій планеті?
— Ваша щирість вражає, — я почтиво схилив голову набік. Переді мною стояла непроста задача — поставити ще одне питання, головне. Заради якого мене і пропустили крізь портал. — Тоді скажіть… — мені бракувало чесності Примара, як і всім на Землі. Можливо, то і є наше істинне прокляття? Ми зіпсували себе.
— Дозвольте продовжити за вас, — Примар пожвавився, а я був ладен провалитися крізь землю. Він бачив мене наскрізь, як істинний емпат, я ж почувався всього лишень зляканим хлопчиськом. Чужинець, що програвав у всіх партіях. — Наша планета більша за вашу втричі. А мешканців на ній всього триста тисяч з натяжкою. І, мабуть, тому ми поки відносно стабільні. Баланс, — Примар зобразив руками невидимі ваги. — Те, чого завжди бракувало землянам. Здатності діяти раціонально, далекоглядно. У нас є місце де жити, два материки не заселені зовсім. Але ж… Ви постукали, ми вам відкрили. Та запрошувати увійти не збирались.
На таку відповідь і варто було розраховувати. Ні на яку інакшу. Це очевидно. Зрозуміло і логічно. Ніхто не захоче, щоб на твою планету переселялись чужинці. Навіть далекі «родичі».
— І це не тому, що нам… — Примар стис тонкі губи. — Шкода. А тому, що ми… дійсно пізнали вас краще, ніж вам би хотілось.

***

Я дивився у кругле вікно своєї тимчасової кімнати. Десь в кутку похитувався білястий кокон — та сама капсула спокою, яка насправді сподобалась мені куди більше за земне ліжко. Повсякчас я був змушений нагадувати собі, що не вдома… Що під моїми ногами не рідна планета, а чужа. Далека, незрозуміла, здатна виростити людей з однаково-безбарвними очима. Мені дали час до післязавтра, щоб відновитися перед поверненням. Коли я уявляв собі, що муситиму знову ступити у грузькі води… що знову неминуче «помру» в них… Мене тримала лише одна думка: повернувшись на вмираючу Землю — побачу Ілару та Еноя. Проведу з ними стільки часу, скільки зможу. Аби тільки не наразити їх на небезпеку.
Я продовжував дивитися у кругле вікно на зелену планету. Еонія… Вона знаходилася в галактиці Андромеди, настільки недосяжно од Землі, що мій мозок, далекий від науки, не міг цього усвідомити. Я взагалі не міг усвідомити всього, що відбулося зі мною за останні роки, відколи став працювати на Консорціум. Ніколи не прагнув мати стосунок до найвпливовішої організації світу, але в певний момент часу вважав себе щасливцем, що виграв у лотерею. Консорціум шукав таких, як я, емпатів. Як не дивно, але той, хто відчував емоції інших, міг навчитися якнайкраще блокувати власні. Те, що треба, аби зануритися у Безберег. Розкласти власне тіло на атоми й зібрати його вже у новому світі далекої Еонії. Всього кілька землян до мене здійснювали подібний перехід, ступивши на іншу планету. І я, простий хлопець зі Замістя, з якогось дива опинився в їхньому числі.

«Проклятий буде благословен. А той, що відчуває, впаде на дно».

Ці слова промайнули в голові блискавкою. Колись їх промовила мати, лежачи на смертному одрі. І тепер, знаходячись не просто далеко від дому, а в іншій частині Всесвіту, я розумів, що вони цілком про мене. І що насправді вартує — померти на рідній землі.
Моя мати помирала, лежачи на лахмітті у нашій вутлій хатині. Але, я був абсолютно певен того, вона б ні за що не погодилася, аби її перенесли навіть у найрозкішніші апартаменти. Бо завжди обирала своє.
Вмираюча Земля краще квітучої Еонії. 
Принаймні для мене. А щодо інших… нехай вирішує Консорціум. Ті, що створили Безберег та намагаються зараз урятувати залишки людства. Хоча чи можна вважати це порятунком? Жінки, що змогли народити у радіаційній пастці нашого світу, перебували під тотальним контролем та вивченням. По суті вони переставали бути просто жінками, перетворюючись на потенційні інкубатори. Так само як і народжені ними діти. Жили в стерильних умовах під прицілами мікроскопів, не бачачи істинної Землі. Нехай вона й перетворилася на вкрай вбоге видовище.
Чи змогли б вони вижити тут? Навіть, якби нас допустили? Чи оздоровила б Еонія людство? Можливо, ми просто відпрацьована раса, підготована до утилізації, і всі намагання втриматися на краю прірви марні.
Я сіпнувся, коли у двері постукали. Не очікував, що хтось з еонійців захоче навідатися у гості. Тим більшим було моє здивування, коли я побачив за дверима Примара власною персоною. Те, що він міг запросто пересуватися палацами та містами без будь-якого супроводу, було дивним для мене. Землянина, що з дитинства бачив недосяжність будь-кого з Консорціуму.
Верховний Примар знову не став ходити околяса, а заговорив прямо по ділу.
— Вам подобається наша планета?
— Е, так, — я не одразу знайшовся з відповіддю. Кинув погляд на Еонію за вікном, що дихала зеленню за життям. — Її красоти не можуть не вражати. А також разюча схожість із Землею. В минулому.
Примар кивнув.
— Ви, звісно ж, не могли розраховувати, що ми дозволимо це… велике переселення між планетами, правда?
— Гадаю, хтось таки сподівався. Не дарма ж портал відкрився. Це, як знак…
— Це знак того, що в агонії земляни здатні створювати дійсно геніальні технології, як ваш Безберег. Але не завжди вони тотожні порятунку.
Мене почала дратувати «чесність» Примара. Захотілося припинити цю розмову. Але я не наважувався.
— Скількох ви хотіли переправити? І скількох заради цього принести в жертву?
— Консорціум не ділився зі мною… технічними нюансами.
Примар наблизився.
— Тоді ваше прохання виглядає ще більш безглуздим, ніж на перший погляд. Або ж вас тримають за дурня. Граються в занурення, просто перевіряючи саму можливість подорожей між світами. Або… — прозорий погляд ковзнув мною, як рентгенівський промінь. — Ви тримаєте за дурня мене.
Мені стало зле. В голові запаморочилось, зір знову втратив фокус.
— Але у мене все ж є для вас пропозиція. Лише для вас. — уточнив цей чоловік з кришталевими очима. — Ви можете лишитися. Просто зараз. Проживете довге життя тут, у безпеці. Або… можете повернутися разом із сім’єю. Їх ми теж приймемо.
— У мене немає сім’ї. Була лише мати, але вона померла сім років тому, — навіщось уточнив.
Примар стенув плечима.
— Тоді пропозиція лише для вас. Можете подумати до завтра.
— Я… я… — незнайома птаха голосно крикнула за вікном, листя великого дерева зашелестіли од вітру — просто за тонким склом буяло життя, в той час, як всередині мене воно повільно вмирало, — я краще повернусь.
Той, що відчуває, впаде на дно…
Вмираюча Земля краще квітучої Еонії…
Примар не відповів, мовчки кивнув та швидко вийшов з кімнати. Лише довгий чорних хвіст, як товстий дріт із його маківки, промайнув переді мною.
Я присів просто на підлогу. Перед очима виник абрис брунатного, сухого ґрунту, що лоскоче п’яти, коли ступаєш босоніж.
Що далі?
Повільна смерть.
І зрештою — остання людина на Землі. Це було навіть страшніше за гігантський астероїд у небі. Принаймні він би зробив свою справу швидко.

***

Я обманув верховного Примара Еонії. Людину, що розуміла й використовувала лише мову чесності. Я знав, що Консорціум планував переправити крізь живе море спочатку десять тисяч людей. Жінок, найбільш здорових чоловіків, дітей. І використати для цього… сіль п’ятдесяти тисяч інших землян. Але сказати про це виявилось надто складно. Хіба вони б зрозуміли? Хіба може зрозуміти людина на безпечному лайнері ту, що борсається у воді, оточена акулами? У кращому разі кине рятівне коло.
Я знав, що насправді зупиняє еонійців. Навіть не страх того, що крізь Безберег люди пронесуть зброю чи смертельні для них технології та зрештою захоплять їхню планету. Їх зупиняла ціна. Те, що ми здатні «заплатити» життями своїх же. Мабуть, вони ладні були відсахнутися від нас, як від чумних. Ми й були чумними. Тільки чума в кожного покоління своя.
Колись ми вийшли з води, щоб стати людьми. Зараз прагнули пройти крізь «воду», щоб жити далі. Нехай і в іншому світі. Натомість впевнено крокували до свого заходу, бо від початку діяли… неправильно.
Я дивився у мутну клубочінь, що здіймалася над Безберегом по цю сторону, на Еонії. Скоро я ступлю далі й моє тіло на невідомий час припинить своє існування. Нейрони рватимуться, як канати, тіло розкладеться й випарується. Якщо щось піде не так, на земній стороні мене вже не «зберуть» по частинах. Але це не лякало. Лякало те, що я не попрощався з Іларою та Енолом. Що можу більше ніколи їх не побачити… Що моє тіло не лишить у цьому світі й сліду. Жодного хреста, на який би могла сісти птаха. Ніби мене і не існувало ніколи.
Я кинув останній погляд на Примара, той злегка кивнув у відповідь. Мабуть, вже отримав лист, що я лишив для нього у кімнаті. На краще.
Швидко скинув із себе туніку та майже стрімголов кинувся до Безберегу, як в дитинстві, коли хочеш якомога швидше зануритися у крижану воду.
Наступної миті вчергове «помер». 

Проблиски світла лоскотали вії. Чиєсь гаряче дихання — щоки. Мої груди не здіймалися, але я бачив це ніби зі сторони. Власне тіло, котре нагадувало манекен на поверхні хлипкої води, та кількох людей, що термосили його, мов неживе.
Здійснити перехід двічі впродовж кількох днів надто велике навантаження для людського крихкого тіла. Але для Консорціуму я був всього лише зануреним, для еонійців — взагалі чужинцем. Мною переймалися, бо вклали у мене ресурс, але не так вже й сильно.
Я не міг вдихнути, легені, заповнені водами живого моря, відмовлялися працювати. Мозок агонізував та палав, передчуваючи скору смерть від кисневого голоду. Панічно вибухав спогадами та картинками з минулого життя.

Енол. Грається дерев’яним коником, що я зробив йому власноруч.
— Я знаю, що ти насправді мій батько… хіба б тоді приходив так часто?
— Дурненький, — зашкарубла шкіра на долонях вкривається сиротами від доторку до ніжного дитячого волосся.
— Але ж я відчуваю…
— Авжеж.
Наші відчуття насправді так легко обманути. Запевнити себе у чомусь, навіть коли підстав для того жодних. Але я не буду переконувати Енола у зворотному. Бо ця віра потрібна йому. Так само як і він потрібен мені… І не лише він.

Обличчя Ілари ховається у тінях. Я чую лише хрипке дихання, таке, наче вона от-от захлинеться мокротами. Відчуваю запах крові… Він просотав собою все у крихітній темній кімнатці. Це він притягнув мене, а ще страх і біль. Я мав би тікати від них, натомість зайшов у хатину, що виточувала їх, як купа гною сморід.
Мабуть, я тоді погано розумів, що лізу у пастку, бо тинявся Замістям, обширяний дешевою наркотою. Наївно сподіваючись, що це приглушить голоси, котрі розривали мою черепну коробку. Натомість вони ніби вмикали їх на повну гучність, катуючи зморене тіло. Але зіскочити я не міг… рівно до того самого моменту, коли опинився в одній кімнаті з Іларою. 
Емпат, що сам прийшов до осередку болю, коли мав би тікати від нього.
Мені ніколи не забути страшного мовчання Ілари… Того кривавого місива, на яке перетворилися скусані губи, та благального погляду червоних очей, в яких луснули капіляри.
Я просто взяв її за руку і мене накрило такою хвилею болю… Спробував поглинути його, немов суха земля, й ледь втримався від крику, не розуміючи, як його стримувала Ілара — така тендітна, така беззахисна, самотня… Моя власна «сила» в той момент померкла пред силою жінки, що намагалася народити у цілковитій тиші.
Я не був батьком Енола. Але як пояснити те, що якоюсь мірою ніби теж народив його? Тоді, коли тримав його матір за руку, забираючи частину її страждань. Вони текли нашими венами, розчинялися в нашій крові задля того, щоби на стражденній Землі з’явилося диво нового життя. Егоїстична, точно не найкраща, частина мене вірила, чи скоріш хотіла вірити, що без мене вона б не впоралася. Що моя роль в цій сакральній таємниці теж значуща.
Коли Енол уперше закричав, Ілара злякано вказала на ляду в кутку хатини. Я все зрозумів. Допоміг обом опуститися вниз, заворожено дивлячись, як матір вперше прикладає дитя до грудей….
Не мій син. Не моя дружина. Але ті, заради яких я так прагнув повернутися на Землю. 
— Ваша таємниця назавжди зі мною.

— Він повернувся. Показники стабілізуються.
Хтось препарував мою грудину невидимим скальпелем. Я бачив звисаючу звідти прозору трубку, якою стікала мутна вода. Потім повітря увірвалось в горлянку різким потоком, і перед очима стало чорно.
Повернувся…
Дивлюся в білясте земне небо з розмазаним на нім помаранчевим диском злого сонця.
Значить, я таки побачу їх. Не мого сина… І не мою дружину…

***

— Тебе так давно не було! — Енол міцно охопив мою шию руками. — Де ти був?
— Еноле, не став зайвих питань. Якщо захоче, Ліам сам все розкаже.
Ілара, як завжди стримана, стояла в кутку приземкуватого підвалу. Це тут мешкав її син. Всі п’ять років свого поки недовгого життя. В просторі, обмеженому земляними стінами, що виточували затхлий запах давнішньої трави.
Я поліз у кишеню та простягнув Енолу довгасту капсулу. Вона була доволі велика для дитячої долоні, тому він узяв її одразу обома ручками. Зачудовано покрутив і капсула спалахнула яскравим жовтавим світлом. Хлопчик вражено охнув.
— Що це? — Ілара зробила крок уперед.
— Випромінювач. Енол росте без сонячного світла. Це дуже небезпечно для його здоров’я.
— Сонце зараз зле, — категорично відрізала Ілара. — Але люди на поверхні… ще зліші.
— Іларо… піднімемось нагору, поговорімо?
Вона кивнула. Ми лишили Енола грати з капсулою, й піднялися в єдину кімнату маленької хатини. Ту, де я вперше побачив її.
— Маєш поганий вигляд. В Осередді теж справи кепські?
Ілара думала, що я звичайний мешканець Осереддя, трохи більше удачливий, ніж вони.
— А як справи у вас? — я проігнорував її питання.
Ілара стенула плечима.
— Їжі все менше. Консорціум витрачає всі ресурси на утримання резервацій з жінками й дітьми. А ще розробляє гігантський космічний корабель, щоби ми полетіли на іншу планету, ти чув про це?
Інша планета набагато ближче, ніж тобі здається, Іларо…
— Ви з Енолом теж могли би жити в тих резерваціях. І мати все необхідне. Натомість ти ховаєш свого сина в норі.
Вона підскочила до мене, мов кішка, зблиснула хижим поглядом.
— Ми не піддослідні! Ми — люди! Я ладна заритися іще глибше в землю, аби тільки не попастися в руки людей Консорціуму! Ти хоч уявляєш, що вони роблять з жінками, що народили? Скільки… чоловіків потім намагаються їх запліднити? А ті діти…
— Іларо…
Мене змусили померти та воскреснути двічі. Я знаю, на що здатен Консорціум.
— Але вони роблять це, щоб людство не зникло. Просто шукають вихід…
Ілара заткнула вуха руками й захитала головою, немов мала дитина.
— Я знайшла в собі сили прийняти долю людства. І нехай мій син не лишить після себе нікого… Принаймні наші з ним життя будуть лише нашими, розумієш? Будь ласка, Ліаме, якщо наша таємниця обтяжлива для тебе, якщо ти вирішив…
Хвиля божевільного страху, що різко ринула від Ілари ледь не збила мене з ніг. Я намагався контролювати ситуацію, вибудував бар’єр, але ця емоція наляканої за життя своєї дитини жінки, прорвала всі мої емпатичні загорожі.
— Іларо! Я б ніколи… Ваша таємниця… єдине важливе для мене!
Вона раптом зіщулилась, присіла на підлогу, заплакала. Гірко. Справжнє.
— Мені завжди хотілося тобі вірити. Бо більше не було кому. Так хотілося…
— Ти можеш вірити мені й надалі. Я не зрадник.
Моя тремтяча рука завмерла в міліметрі від її плеча. Чому за весь цей час я так і не наважився спитати? Не наважився сказати те, що так хотів? Не зізнався. Лише в моїх думках ми з Іларою та Енолом були разом. І не тільки ми… ще одне дитя. Наше спільне.

***

Я жив на одній з баз Консорціуму коло Безберегу. Міг кожного ранку спостерігати, як води живого моря вкриваються легкими брижами, а невидимий оку горизонт з’їдається туманом. Іноді здавалося, що Безберег — то молочно-світле люстро, в якому відбивається бронзове сонце, іноді — що велетенська напівпрозора медуза, котра відпочиває на поверхні, розпустивши довгасті мацаки.
— Перший радник вже очікує на вас у своєму кабінеті, — хоч я і чекав людей з Консорціуму, все одно неприємно смикнувся від несподіванки.
— Так, дякую, я готовий.

Звісно, рада Консорціуму вже знала про провал моєї місії. Але тепер вони чекали подробиць, яких я не міг їм дати. Вони, вочевидь, думали, що я вмовляв верховного Примара, можливо, торгувався з ним чи погрожував. Я ж не зробив нічого з того. Навіть прохання наше не озвучив, бо його за мене промовив лідер далекої Еонії. Зробив милість.
— Я знаю, що рішення еонійців не втішне для нас, — почав перший радник. — Але ви маєте повернутися на Еонію для другого раунду перемовин.
Мене пересмикнуло, коли я уявив, як густі води Безберегу знову торкаються шкіри.
— Боюсь, що це не має сенсу. Відповідь… була цілком однозначною.
— Так, я розумію. Але ви повернетесь не з порожніми руками. Тепер нам є, що запропонувати еонійцям. Проєкт, над яким ми працювали, має успіх. Ми змогли розробити технологію подовження життя до ста двадцяти років, і готові віддати її еонійцям.
— Але… якщо їх це не зацікавить?
— Ви бачили карту Еонії? Вони живуть всього на 0,3 відсотках території! Уявляєте? Ми б могли ніколи не побачити одне одного, навіть перебуваючи на одній планеті! Якщо вони прагнуть дистанціюватися від людства, у них цілком є така можливість. Ми готові підписати будь-які угоди, документи, що завгодно, що гарантуватиме нашу лояльність до місцевого населення.
Лояльність до місцевого населення?
Саме це я мав передати Примару, дивлячись у його прозорі очі?
— Я… я не певен, що людство здатно існувати будь-де тихо, не лишаючи слідів.
— Це не вам вирішувати. Для нас головне потрапити на планету, переселити туди якомога більше потенційно здорового населення. Поки ще є така можливість. Ви краще за інших розумієте, що вона тане з кожним днем.
Раптом мене осяяло.
— Як ви переправите таку кількість людей? Мова йшла про десятьох тисяч для початку. Для місій на Еонію ви шукали емпатів, таких, як я, тренували їх, готували… Як зможуть здійснити занурення непідготовані люди?
Радник ледь помітно усміхнувся кутиками губ.
— Я б міг сказати, що вас це не стосується, але ж… ви своя людина, правильно? І в разі успіху одним з перших переселитеся на Еонію. Задля цього і працюєте. Річ у тім, що ми вже проводили необхідні досліди. Звичайна людина, навіть дитина, цілком здатна здійснити перехід. Реабілітація буде важчою та довшою, ніж в емпата, але відсоток вдалих занурень все одно склав більше дев’яноста. Головне, щоби солі було достатньо. Чим більше солі поглинає Безберег, тим… не знаю, чи доречно таке формулювання, але тим добрішим він стає. А ще… коли людина знає, що чекає її на тій стороні, вона стає набагато більш витривалою. Стійкішою в рази, бо насправді мета вирішує все. Тому ви маєте повернутися на Еонію та окреслити нашу пропозицію, розумієте мене?
— Розумію, — в роті стало сухо. — Але… чи немає іншого емпата для цієї місії? Мені… важко дається занурення.
— Вас готували до цього. Ви знали, що занурення — це… непросто. Часу на пошук та підготовку іншого емпата немає. Не раджу відмовлятися. Бо в мене є інформація, що дехто вже надміру зацікавився вашими частими візитами у Замістя.
У мене запаморочилось в голові. Стало дивно, невагомо, наче я перенісся у Безберег та перестав існувати у світі.
— Вам має бути відомо, що я сам зі Замістя. Народився та виріс там.
— Нам це відомо. Як і те, що ви жили там разом з матір’ю усамітнено і не мали іншої рідні. Щось змінилося? Жінка?
Я мовчав. Не мав змоги й рота розкрити. Занімів, остовпів, закляк.
— Є набагато більш… безпечніші варіанти, ніж дівка зі Замістя, — перший радник наблизився до мене так, що я розрізнив сиві волосинки в його коротко стрижених вусах. — Не забувайте, що ви важлива, дуже важлива для Консорціума людина, і маєте чимало привілеїв.
Радник розвернувся на підборах і швидко рушив до виходу, кидаючи наостанок.
— Наступне занурення має відбутися за десять днів, у вас буде достатньо часу, щоби підготуватися до нього та провести необхідні консультації з нашими спеціалістами. Ви маєте бути переконливим. Дуже переконливим.
Я не той, хто вам потрібен… геть не той.

***

Мабуть, я придумав це ще на Еонії. Коли мій мозок, приголомшений міжгалактичною мандрівкою, видав просте, але очевидне рішення. Я давно хотів розказати Іларі всю правду про себе. Вона обтяжувала мене, тягнула униз, як ті хиткі піски на дно Безберегу. Дві таємниці. Одна Ілари та Енола, інша — моя особиста… брудно змішана з Консорціумом. Наче два різні світи, дві різні іпостасі нашої втомленої, старої планети.
Чому я взагалі згодився працювати на Консорціум? Бо спершу вони вилікували мене від наркозалежності? Інакше я б давно сконав у першій ліпшій стічній канаві… А потім? Пообіцяли рай? Тільки не на Землі, далеко за її межами. Мабуть, спершу я дійсно марив переселенням на Еонію. Допоки щось не зламалось у мені. І сталося це, коли я пройшов крізь Безберег. Коли зібрав наново власне тіло після занурення, але якусь важливу частину себе таки загубив.

Я дивився на обличчя Енола, підсвічене знизу випромінювачем. Ілара сказала, що він майже не розлучається з ним. Хлопчик, що ніколи не бачив сонця, не міг натішитися простій колбі, що світилася у темряві, бо для нього це було диво. І шматочок справжнього життя. Я був упевнений — ще трохи, і Ілара не втримає його у штучно створеній в’язниці. Не мине і кількох років, як хлопець спробує втекти. Це напевно розіб’є серце Іларі, поставить під загрозу її складний план та їхні життя… Але Енол не зможе існувати у клітці все своє життя. Інакше, нащо воно йому дано? Саме тому я мав зробити те, що задумав. Бо коли тримав його матір за руку, а він приходив у цей світ, не просто розділив з нею біль. Якимсь чином я зв’язав наші долі.
Ми дочекалися, поки Енол засне і піднялися з Іларою у верхню кімнату.
— Ти знав, що той сховок, — вона кивнула на ляду, що вела в Енолове підземелля. — Я викопала сама. Поки чекала на Енола. Відколи зрозуміла, що… що зі мною сталося, одразу почала готуватися. Щоб захистити його.
Я кивнув. Здогадувався, що так і було, але все одно не міг повірити, що жінка при надії здатна на подібне.
— Іларо… я давно хотів поговорити з тобою. Мав дещо розповісти.
Тепер кивнула вона.
— Я… я працюю на Консорціум.
— Я знаю. — тиха, ледь чутна відповідь.
— Але… але як ти дізналася?
— У тебе інакший запах. Всі люди мають свій запах. Ті, що живуть у Замісті відрізняються від мешканців Осереддя. Ми пахнемо сухою пустелею, вони — водою. А люди з Консорціуму… вони стерильні, без запаху. Ти пахнеш усім і нічим водночас.
Я стояв приголомшений.
— І ти все одно продовжувала пускати мене у свій дім?
— Колись ти сказав, що наша таємниця назавжди з тобою. Потім я сказала, що хотіла мати когось, кому можна довіряти. На тім і трималась.
Я не втримався і міцно схопив її за плечі, розвертаючи до себе, глядячи у темні, глибокі очі.
— Іларо, ти щось чула про живе море?
Вона заперечливо похитала головою.
— Немає ніяких космічних кораблів, принаймні таких, що здатні доправити людство на інші планети. А воно є! Безберег! Море-портал! Пірнеш у нього — і опинишся на іншій планеті, уявляєш?
— Цього не може бути…
— Може, я був там. Мої ноги ступали поверхнею Еонії, я бачив її людей, дихав її повітрям. Вона майже така сама, як і Земля, тільки ще прекрасніша, якщо це можливо.
Очі Ілари стали величезними, темними люстрами. Я б злякався такого погляду, якби не відчував її зараз так тонко — вона не злякалася. В ній прокинулась дитина, маленька допитлива дівчинка, що прагнула пізнати нове, точнісінько, як і її син, що вивчав випромінювач сонячної енергії.
— Я хочу, щоб ви потрапили туди. І знаю, як це зробити. Проведу вас до Безберегу і ви пройдете крізь нього. Буде… неприємно, але ви впораєтесь, добре? Я все розкажу.
— Ти підеш з нами?
— Так.
— А інші? Інші люди пройдуть крізь цей портал?
— Еонійці не хочуть цього. Але вас приймуть. Я домовився. — я згадав записку, що лишив верховному Примару і його схвальний погляд перед тим, як мене поглинули води Безберегу. Все має спрацювати.
— А… якщо щось піде не так?
Я не хотів про це думати. Не міг навіть уявити, що перехід може не відбутися.
— Якщо ти довіряла мені весь цей час, навіть розуміючи, хто я є насправді, маєш довіритися ще раз, добре?
Ілара кивнула. І міцно обійняла мене. Уперше за весь час.

***

Територія навколо Безберегу охоронялася. Вона була обнесена металевим парканом під напругою. Але мені пощастило — я жив в одній з крайніх домівок — двокімнатному скромному помешканні, що були розкидані територією абсолютно хаотично. Майже одразу за моїм домом проходила секція паркану і я, ще близько року тому, зумів знеструмити її — розумів, що у Замістя краще ходити непоміченим.
Зараз ми з Іларою та Енолом, який сидів у величезному наплічнику за моїми плечима наближалися до неї — знеструмленої частини паркану, прикриваючись темрявою ночі. Місяця не було, проте зірки всіяли небо рясно, як крихти борошна стіл.

«Зірки дивляться на нас з минулого, повсякчас нагадуючи, що і ми теж — вже майже минуле», — примарні слова матері останнім часом звучали в моїй голові все частіше.

Ілара запропонувала мені перепочинок та взяла наплічник з Енолом. Я помітив, що він не втримався, зробив крихітну щілину між застібками й тепер зачудовано дивився на поцятковане зірками небо. В його темних, як і в матері, очах віддзеркалені зорі нагадували крихітних світляків. Хлопчик подивився на мене і тільки зараз я зрозумів, що ніколи не міг зчитати почуттів цього малого.
— Слідкуй, щоб Енол поступово звикав до світла. Його очі та шкіра дуже вразливі.
— Але ж ти казав, що будеш з нами?
— Так, але я приєднаюся пізніше. Першими підете ви, мені… треба проконтролювати все.
— А якщо тебе схоплять? Якщо хтось спробує нас повернути?
— Здійснити занурення не так просто. Швидко це не відбудеться точно. А потім еонійці з того боку просто закриють портал. Вони не ризикуватимуть своєю планетою. Убезпечать її від нашестя землян.
— Мені страшно…
— Мені теж.
Я взяв Ілару за руку, прохолодна та вузька, вона вчепилася у мене з чималою силою.
— Все вдасться.
Вона не відповіла, проте кивнула. Енол за її плечима не втримався від посмішки.

***

Я лишив Ілару та Енола на березі під прикриттям великого валуна. Наказав вичікувати рівно дві години, а потім, роздягнувшись догола, ступити у воду. І швидко, не думаючи ні про що, зануритися.
Ілара плакала. Енол тримав мене за руку, і мовчав, лише стиха рухались його побілілі губи.
— Ти не прийдеш. Ти обманув нас.
— Іларо, не думай ні про що, добре? Дороги назад нема.
Я не пішов — побіг. Щоби більше не бачити їх, щоби якомога скоріше здійснити своє витончене самогубство. Дивно, але я не боявся і не сумнівався, хоч серце і гупало об ребра, розганяючи кров збудженим тілом. 
Гуп-гуп-гуп.
Гуп-гуп.
Я ніколи не був за ширмою, що, розташована праворуч від берега-порталу, прикривала тих, хто насправді слугував пропуском в інший світ. Зараз, пройшовшись вузьким пірсом, опинився тут. Я все розрахував: сьогодні відбувалася велика Рада, тому берег пильнув лише робот-охоронець. Він періодично пускав промені світла, що пробігалися гладдю живого моря, але нам щастило лишатись непоміченими.
Я зімкнув на своїх зап’ястках чорні пута, такі самі, тільки більші й ширші, самовільно обвили тіло та ноги, мов живі змії. За якусь мить мене скувало та підтягнуло догори. Я боявся, щоб закричу, але дарма. Голосові зв’язки та свідомість паралізувало дуже швидко. Лишилися тільки обривки образів та спогадів.

«Чуже стане медом, своє — сіллю…»

Мамо, скоро я буду поряд…
Тільки от птаха… Вона не сяде на мій хрест. Бо такі, як я, не лишають по собі могил. Можливо, лише пам’ять. Далеку, як недосяжна Еонія.
Тепер я висів над поверхнею Безберегу, з тілом, міцно охопленим чорними тугими путами. Рефлекторно хотілося вдихнути, та не виходило. Мабуть, я сипів та хрипів, але того не чув ніхто, окрім мене самого, напівживого. Чи майже мертвого. Дві години… за цей час сіль з мого тіла має зібратися, крапнути та розчинитися у водах Безберегу, відкриваючи портал в інший світ. Зазвичай використовували трьох людей, щоб пройшов один, але ж я емпат. Моя сіль цінніша, її Безберег поглине з особливою жадібністю. Головне, щоб вони дочекалися, не злякалися, не відступили в останній момент. Хоча б все це було не дарма.
Раптом стало жарко. Потім відчулася волога на ногах, наступною прийшла чорнота перед очима, що перемежовувалась білястими колами.
Скільки часу вже минуло? Залишками здорового глузду я пробував уявити собі Енола, коли він ступить на прекрасну, зелену Еонію. Як же він зрадіє, що відчує його обділена з дитинства, обмежена підземною норою, душа, коли побачить інший світ. Якими широкими, сповненими дива, стануть у ту мить дитячі очі… Заради такого, заради майбутнього, не шкода жодної солі. Тож, можливо, Консорціум у чомусь правий?
Болючий та раптовий, колючий, як терновий вінок, спазм вигнув моє тіло. Я фізично відчував, як зсихаюся, підсмажуюсь та муміфікуюся одночасно. Для думок більше не лишилося місця… для мрій та спогадів теж.

Чуже стане медом…

Здається, я почув, як злегка хлюпнула вода, так, немов у неї ступив хтось. Вони вже рухаються вперед. То є добре.
Нарешті велика, прозора, мов сльоза, крапля солі лунко гупнулась у води Безберегу… І для мене настала темрява.