Омана останнього острова

Вона роздивляється своє відображення у воді, намагається знайти знайомі риси. Щось не пригадує, щоб її волосся було аж настільки руде — достоту морквяні макарони. А ластовиння? Хіба щоки в неї завжди були такі рябі? А ще вона якась аж занадто худа, наче її голодом морили. Он як ключиці випирають. Б-р-р! Чи так і має бути?

— Агов, Анно! — гукає хтось позаду.

Ім’я теж не її. Його вигадала Різа — бо треба ж було якось називати знайду. Анну викинуло на берег, наче якусь русалку: вода у легенях, водорості у волоссі, — і жодного тобі спогаду в макітрі. З того часу пам’ять так і не повернулася, лише вдалося виловити окремі образи: старі порепані сходи, якими спускаєшся до моря, величезні залізні двері, що ведуть в нікуди, зграя біло-сірих мартинів на жовтому камені.

До чого це все? Невідомо. Образи ніяк не тримаються купи. От тільки море є і тут, на острові, і там. Єдина константа у хаотичному шматті буття.

— Зохерет кличе до себе на чай, — каже Різа.

Її обличчя вигулькує в маленькому дзеркалі, що утворюється під час припливу в заглибленні в кам’яній брилі, на яку мало не щодня приходить Анна. Тутешні кулики вже звикли до неї. Поки вона сидить, непорушна й задумлива, вони підходять майже впритул, шукаючи здобич у мулі. Аж ось дівчина встає — і птахи злітають сполоханою зграйкою, але вже за кількасот метрів знову опускаються на землю.

— Гаразд, — зітхає Анна.

Тож вони разом ідуть до готелю під невигадливою назвою «Дельфін». Це недалеко: треба лише перейти вуличку, облямовану пальмами та зачиненими сувенірними крамницями. Дівчата крокують неквапно. Смаглява довгонога Різа час від часу виривається вперед, але відразу ж похоплюється, сповільнюється, чекає на подругу. Зохерет починає свій чайний ритуал щоранку о восьмій, але нікого за спізнення не сварить. Вона взагалі не терпить ніяких обмежень і рамок, і не вимагає від інших їх дотримуватися.

Анна милується пальмовим листям, темно-зеленим на тлі блакитного неба. Сонце вже починає припікати. Сусіднє дерево обсіли барвисті галасливі папуги. Одним кінцем вулиця впирається у вхід до парку атракціонів — звідси навіть видно нерухоме оглядове колесо, але відстань приховує тріщини у фарбі на його кабінках, — а з другого боку завертає за сусідній п’ятизірковий готель і пірнає у безлюдне місто. На пляжі теж нікого немає. Асфальт іще поки приємно гріє босі ноги. Якби не безнастанне зітхання хвиль, довколишня тиша гнітила б.

Двері до вестибюлю автоматично відчиняються перед Анною, і вона ловить себе на думці, що Притулок полюбився їй — не всупереч народженій з тутешньої пустки меланхолії, а саме через неї. Є в ній щось дуже знайоме. Це наче довга відпустка у приморському містечку в несезон. Готелі стоять майже порожні — роби, що хочеш, нікому немає до тебе діла. І можна нікуди не поспішати.

Ліфт знову зламався, тож до номеру Зохерет довелося підніматися сходами — добре, що другий поверх. Коли вони прийшли, більшість Тубільців уже були на місці.

Тубільцями Різа прозвала групу людей, які опинилися в Притулку раніше за неї. Хоч ніхто з них не народився на острові, Анні теж здається, що вони тут на своєму місці. От Делатур, наприклад, міг би бути заможним бізнесменом, що приїхав відпочити й, можливо, заодно укласти вигідну угоду. Насправді він філософ, завжди готовий поділитися своїми міркуваннями про швидкоплинність буття. Полковник Янґ, хоч і виглядає як джентльмен, що оселився на пенсії у своїй віллі на березі океану, насправді просто старий солдат, чий важкий погляд в нікуди підважує всі його намагання виглядати безтурботно. Зараз вони однаково незграбно сидять на оксамитових подушках по обидва боки Зохерет.

Посередині кімнати жінка у довгій блакитній сукні, обвішана браслетами зі срібла й бісеру, а також численними нитками намиста з бурштину, мушель і лазуриту, наливає гарячу, але не скипілу воду в маленький чайничок із шоколадної глини. На великій дерев’яній дошці для чайних церемоній стоїть її «вихованець» — чудернацька істота з вкритим віспинами кратерів місяцем замість обличчя. Очі у Зохерет завжди трохи примружені, наче вона чує чарівну мелодію, яку більше нікому не дано почути. Таку загадкову панну неодмінно зустріне у відпустці офісний працівник, що страждає на вигоряння, і вона допоможе йому повернути жагу до життя.

От Еміас — і справді той, ким здається. Він художник, що вважає мистецтво найвищою цінністю.

— Хотілося б написати твій портрет. Он на тих каменях, на тлі полум’яного заходу сонця, — з цими словами Еміас відлипає від підвіконня й плюхається на одну з подушок на підлозі. — Звичайно, без одягу.

— Чудова ідея, — Зохерет розливає чай по малюсіньких чашках і передає одну з них Анні.

Та вдячно киває, обережно бере крихкий виріб із майже прозорої порцеляни до рук і принюхується. Пуер пахне водоростями — цілком доречно.

Анна пригадує, що Еміас хотів написати і її портрет. Йому постійно приходять ідеї для картин, але вона жодного разу не бачила в його руках ні пензля, ні бодай олівця. Можливо, саме цим художник і заплатив Рятівникові — своїм талантом?

Нікому з них не подобається говорити про те, як вони тут опинилися. Наскільки Анна зрозуміла, усі родом зі світів, яких більше немає. Рятівник забрав їх сюди, до Притулку, незадовго до кінця. І схоже, що кожен заплатив чимось за «проїзд». Анна, мабуть, віддала свою пам’ять. Тобто, вона, звісно, цього не пам’ятає, але ж таке пояснення напрошується, хіба ні?

Зохерет тим часом починає звичну ранкову медитацію. Анна щосили старається звільнити свій розум від усіляких думок, але не виходить. Різі теж незатишно: вона постійно совається, так що подушка шурхотить по паркету. Анні знову думається, що її подруга тут чужа, немовби опинилася в Притулку випадково — не те що, скажімо, філософ Делатур, що любить походжати берегом у пурпуровій краватці й авіаторських сонцезахисних окулярах, наче йому належить увесь острів, чи той же полковник, який днями просиджує у вестибюлі готелю, повільно цмулячи віскі з льодом й не зводячи очей з блискотливих хвиль, чи тим більше сама Зохерет, якій бракує лише тенту з написом «Хіромантія та ворожба, недорого», щоб почуватися в парку атракціонів як удома. Та й Еміас виглядає так, наче народжений для того, щоб малювати романтичні морські пейзажі.

— І ми відпускаємо наші страхи та жалі, — муркоче майстриня чайних відкриттів і самопізнання, — відпускаємо все, що прив’язує нас до минулого. Так, полковнику, видихайте й відпустіть усе. Викиніть той камінь — не треба його нікуди нести. Ми перейшли поріг. Назад дороги немає. Не треба нести з собою нічого, що вже не знадобиться.

Схоже, ще двоє Тубільців — Сонні та Пру — сьогодні теж не прийдуть. От і добре, думає Анна. Зазвичай вони надто багато галасують, аби всі навколо побачили, як їм добре й весело. Полковник називає їх «золотою молоддю». Анна не впевнена, що розуміє, чому саме.

— Гаразд, усі готові йти на пляж? — завершивши медитацію, Зохерет плескає у долоні й підводиться. Від неї так і пашить позитивною енергією.

Коли Анна дізналася, що Тубільці щодня ходять на пляж дивитися, чи не винесло море чогось цікавого, і запитала Різу, навіщо вони це роблять, подруга лише стенула плечима.

— Ну, треба ж чимось себе зайняти, — сказала вона. — Не можна лише пити чай і теревенити цілісінький день.

— Не сьогодні, Зохерет, вибач, — ніякового всміхається полковник. — Щось я трохи нездужаю. Ви йдіть розважайтеся.

Тож вони спускаються на пляж — усі, крім старого солдата, який сидить біля вікна й тужливо дивиться в далечінь, а насправді — у своє минуле, яке ніхто з них не бачить.

Сонце піднялося високо. Рябіють мерехтливі хвилі, аж очі сліпить. Шепіт моря миттю підхоплює Анну, оточує з усіх боків. Воно неначе намагається їй щось сказати, але вода не здатна тримати форму, тож послання губиться. Втім, навіть такий нетривкий зв’язок додає Анні впевненості.

— Ідіть-но сюди!

Еміас уже щось знайшов. Підгорнувши білі лляні штани до колін, він вийшов на мілководдя і вочевидь натрапив на щось дуже цікаве. Художник завзято махає руками: йому кортить, щоб решта побачили його знахідку якомога скоріше.

Спершу Анна не розуміє, що його так захопило. У воді плавають уламки якоїсь великої дерев’яної споруди — мабуть, корабля. Тю, такого добра багато виносить на берег. Але придивившись, вона помічає, що поряд із розбитим кораблем брьохається щось живе. Загадкове створіння важко розгледіти, бо воно майже прозоре, але де-не-де проглядаються обриси кулястого тіла, перетинчастих плавників і довгих, схожих на гірлянди, щупальців. А ще у воді відчайдушно сіпаються мотузки.

— Воно прив’язане! — скрикує Анна і помічає ще одну прикру деталь: вода довкола істоти стрімко каламутиться.

Не довго думаючи, дівчина кидається до бідолахи, хапається за мотузки, намагається їх розв’язати. Марно: вузли надто тугі й хитромудрі.

— Не трать сили, — махає рукою філософ. — Бачиш? Воно стікає кров’ю. Йому недовго лишилося.

— То й що? Та не стійте ви! Допоможіть хтось.

— У мене є ніж, — вихоплюється Різа.

Удвох вони перерізають мотузки. Схожа на медузу істота сіпається й відчайдушно пручається, здіймаючи фонтани бризок. А коли нарешті розуміє, що вільна, по всьому її драглистому тілі проходить спазм, від чого рана кровить іще дужче, а тоді здоровенна парасоля надимається — і химерне створіння виринає з води, незграбно махає перетинчастими плавниками раз, другий, і злітає. Затіняючи очі долонями, люди на березі спостерігають за тим, як воно повільно віддаляється, аж доки не зникає у маєві на горизонті.

— З таким пораненням йому нізащо не вижити, — хитає головою Делатур.

— Хтозна, — стинає плечима Анна. — Принаймні, воно не помре прив’язаним до розбитого корабля.

— А знаєте, здалеку воно нагадує цепелін нашого генералісимуса, — втручається Еміас. — Ми ще жартували, що він приручив кита.

Художнику подобається згадувати грандіозну вечірку, на яку його запросили разом з іншими знаменитостями якраз напередодні війни, що зруйнувала їхній світ. Здається, він пам’ятає всі до останнього делікатеси, які там подавали. А ще, за його словами, там була відома актриса механізованого театру — сукня немовби зіткана з антиматерії, волосся, мов чорний серпанок, непідвладний гравітації — і вона зволила заговорити до нього!

Наступного дня після вечірки генералісимус наказав бомбардувати всі сусідні країни.

— Присягаюся, я ні про що не здогадувався, — досі переконує художник кожного, хто ладен його слухати. — Ви ж розумієте, мистецтво — окремо, політика — окремо. Ми з ним просто товаришували. Ще під час першої нашої зустрічі я зазирнув йому в душу й побачив там звичайну людину. Я думав, що можу йому довіряти.

Без летючої медузоподібної істоти на кораблі не залишилося нічого цікавого — лише поламані дошки, подерті шкіряні перекриття, сплутані снасті. Шкода.

Останнім часом Анна блукає пляжем з Тубільцями мало не щодня, і час від часу вони знаходять справді дивовижні речі — як той флакончик з коричневим порошком, об який вона ще боляче вдарилася пальцем ноги, бо не побачила його в піску. Анна досі пам’ятає, яким холодним на дотик було те скло. А коли вона витягла корок і принюхалася, виявилося, що порошок пахне корицею і трохи дурманить — простір перед тобою наче викривляється, і починає проглядати немовби якась інша реальність — але ефект дуже швидко минається.

Іншим разом вони знайшли уламок каменю, та такого чорного, неначе його принесло з всесвіту, де ніколи не було світла. Він вдарив Різу током, коли вона його торкнулася, а пізніше подруга розповіла Анні, що в ту мить побачила космічний корабель, який водночас був кісткою. Хтозна-що.

— А з цього навіть може бути користь, — сказала Зохерет, обережно здмухуючи пісок з гладенької поверхні ідеально круглого темного кристалу, в надрах якого палав вогонь.

Світло всередині чорної як смола кулі засяяло яскравіше, коли жінка взяла її в руки. Зохерет забрала кристал до себе й годинами вдивлялася в нього, але світло слабшало, тьмяніло, аж доки в чорнильній глибині не зосталася лише малесенька бліда іскорка. Якось Анна зайшла до майстрині в гості і застала її в розпачі. Вона сиділа похнюплена над кришталевою кулею й дивилася на неї з такою гіркотою, неначе та вразила її в самісіньке серце. Тоді Зохерет розповіла Анні, що колись була талановитою ворожкою, зналася на хіромантії, графології і багатьох інших методах передбачення майбутнього. А тепер вона навіть не впевнена, що завтра зійде сонце.

Так Анна здогадалася, чим Зохерет заплатила Рятівникові. З іншими складніше, особливо з Різою. Дивлячись на високу спортивну дівчину з хмарою дрібних чорних кучериків, якими грається морський бриз, Анна не може навіть уявити, чим би та зголосилася пожертвувати заради порятунку.

Тим часом Різа теж щось знайшла.

— Що воно таке? — питає вона.

На її долоні лежить хрестик, зроблений з чогось огидно рожевого й слизького.

— Воно наче теж живе, — але цього разу замість співчуття Анна відчуває лише нудоту.

— Тю, та це якийсь вид морської зірки, — Делатур любить усе спрощувати. — Нема на що дивитися.

З хрестоподібного організму випинається тонесенький мацачок і ніжно торкається долоні Різи.

— Фе! — скрикує та й негайно жбурляє його у воду.

— Не ті нині пішли юні натуралісти, — філософ удавано скрушно хитає головою.

— Воно хотіло мене вкусити, — ображено бурчить Різа.

Зохерет обіймає її за плечі.

— Усе гаразд, люба, — каже вона. — Ми б усе одно нічого цікавого від нього не дізналися.

Вони йдуть далі, обходять парк атракціонів, спускаються на невеличкий закритий пляж, вкритий дрібнесеньким білим піском. Мабуть, він раніше був платний, і багаті туристи полюбляли тут ніжитися на сонечку. А тепер на цьому пляжі тихо й безлюдно — і жодної тобі парасолі чи лежака.

На шляху знаходять ще кілька артефактів: понівечені й від того навіть прекрасніші витвори мистецтва, кілька заіржавілих мечів, іще один кристал — не такий гладенький і круглий, як той, за допомогою якого Зохерет сподівалася повернути собі дар передбачення, — але все одно красивий, і мабуть коштує чимало десь там, де гроші та самоцвіти досі мають значення.

 Кожен з Тубільців має що сказати про все, що вони знаходять. Зохерет стверджує, що відчуває вібрації — відлуння минулого, що бринить у цих артефактах. Еміас просторікує про культурну цінність різних предметів і розмірковує про те, що вони можуть розповісти про цивілізації, які їх створили.

— Треба зробити музей, — каже він. — Може, виставимо їх у конференц-залі?

Делатур вважає, що ці артефакти свідчать про марність усіх людських зусиль.

— Велич — це просто пісок у зародку, — повторює він свій улюблений афоризм. — Імперії — це діти, що складають вежі з кубиків, а історія — старший брат, що руйнує їх просто так.

Що цікаво, виголошуючи такі похмурі сентенції, філософ має напрочуд задоволений вигляд. Напевно тому, підозрює Анна, що він вважає марним усе, крім свого життя. О ні, його зусилля не марні, адже Делатур пише дуже важливу книгу. Це ледь не найперше, що Анна про нього дізналася, коли вони познайомилися. Втім, він іще нікому не давав почитати хоча б кілька сторінок.

Різі невдовзі все це набридає. Коли вони розвертаються і рушають назад тією ж дорогою, вона відділяється від групи й зникає серед прибережних скель. Анна вже зауважила, що подруга щодня десь пропадає по кілька годин. Що вона робить у цей час? Пірнає без акваланга? Підкорює вершини напівзруйнованих хмарочосів? Уявляючи собі всілякі екстремальні пригоди Різи, Анна дедалі більше відстає від Тубільців. А ті йдуть собі далі, підбирають уламки, що бовтаються у воді, викопують з піску цікавинки, порівнюють із тим, що бачили в себе вдома, — і жоден ні на мить не замислюється, що його думка тут нічого не важить.

Анна мимоволі затримується біля обмілілого «дзеркала», в якому вранці роздивлялася своє обличчя. У ньому щось плаває. Нахилившись, дівчина виловлює шматок пофарбованого лляного полотна. На ньому зображено невловиму посмішку. Маленький шматочок картини. У ньому є щось дуже знайоме.

Від раптового усвідомлення її наче б’є током, ніби вона торкнулася дроту з пошкодженою ізоляцією. Анна вже бачила цю посмішку. Їй майже вдається пригадати всю картину. Вона точно бачила її вдома — у своєму світі. Дівчина намагається розсунути рамки спогаду, зазирнути хоч трохи далі, але від цього так боляче, що їй доводиться припинити. Це все, мабуть, Рятівник: подбав, щоб віддану пам’ять було не так просто повернути.

Увечері вони розкладають багаття на пляжі, що належав до їхнього готелю в часи, коли замість Притулку тут був просто курорт. Тут лежаків удосталь, кожен позначений вицвілим логотипом у вигляді дельфіна в брилі й з червоною хустинкою.

Запаливши вогонь, Делатур вмощується у шезлонгу й кладе ноги на плечі мармуровому бюстові невідомого короля, що він його витяг з води кілька днів тому.

— Цікаво, ким він був, — каже полковник Янґ, що нарешті приєднався до гурту.

— Це ж очевидно: самодуром і чваньком, — сміється філософ. — А ким треба бути, щоб тебе зобразили в такій короні?

А вона й справді здоровенна, триярусна, як перевернута пектораль — і всюди тьмяно поблискують золоті сонця, леви, орли. Сміх та й годі. Анна думає, що й це теж уже десь бачила, але з іншого боку, така надмірна пишнота є, мабуть, у всіх світах.

До багаття підходять Зохерет із Еміасом.

— Ми проникли в скарбницю! — оголошує чайна майстриня, а художник ставить біля неї на пісок ящик із вином.

Як і більшість технологій, що забезпечують комфорт, харчові принтери в готелі «Дельфін» досі справні — власне, Тубільці тому й поселилися саме в ньому, — але з напоїв у них не виходить нічого міцнішого за чай. А винний погреб був зачинений на біометричний замок. І от нарешті він, схоже, зламався під руйнівним впливом часу.

Еміас розливає вино, Зохерет роздає келихи. Делатур бере свій, неуважно киває, неквапно робить ковток. Полковник відразу випиває свою порцію і просить іще. Анна підносить свій келих до очей і дивиться крізь золотаву рідину на розпечене західне небо. Сонце — крапля розпеченого золота між двома вугільними смугами хмар. Пісня моря змінилася, стишилася, стала журливіша, але Анна все одно заслухалася, бгаючи видерту з портрета посмішку в кишені шортів.

— Що я пропустила? — з темряви вигулькує Різа й всідається біля подруги.

— Та нічого такого, — виринає з задуми Анна. — Еміас знову агітує за свою ідею перетворити конференц-залу на музей.

— Атож, — каже художник, не припиняючи кружляти із Зохерет у танці під ніжну музику хвиль. — Артефакти потрібно берегти. Зрештою, якщо їхні творці не здатні про них подбати, то це мусить зробити хтось інший.

— Їхні творці не здатні про них подбати, бо вони загинули, — нагадує Анна.

— Тим паче! Потрібно берегти культурні надбання для нащадків.

— Яких нащадків? — пирхає філософ.

Темрява позаду нього вибухає сміхом. В коло світла від вогнища входить — як там казав полковник? — «золота молодь».

— Хто з вас курить? — нахабно питає Сонні.

У нього під пахвою картонна коробка в пластиковій обгортці, на якій намальовані пухкі банькаті істоти. Коли Анна їх бачить, в її думках чомусь одразу зринає слово «іншопланетяни». Пру тримає в руках таку саму коробку.

— Де ви їх знайшли? — питає Зохерет.

— В сараї в парку атракціонів. Їх там ціла купа, — захоплено лопотить Пру.

— Ось, тримай, — полковник простягає Сонні потерту бензинову запальничку. — Але будьте обережні. Відійдіть на безпечну відстань, коли запалите.

Сонні та Пру знову зникають у темряві, навіть не дослухавши його. Чути шурхотіння кроків по піску, сміх, нерозбірливі веселі вигуки, а тоді чиркання запальничкою, шипіння запаленого ґнота і — вибух!

В небі розквітає величезна вогняна квітка. Анна ціпеніє від жаху. А воно бахкає ще раз, і ще, сиплються іскри, падають сяйливим дощем, і з кожним новим вибухом гуркіт голоснішає, так що вже, здається, двигтить сама земля, і весь пляж раз у раз заливає нестерпно яскравим світлом, від якого нікуди подітися, бо спалахи видно навіть крізь повіки, але Анна все одно щосили стуляє їх, обхоплює себе руками, впивається нігтями в плечі, та від грому не сховаєшся, він оглушує, витісняє всі інші звуки, пробирає до кісток, поки там, угорі розколюється саме небо, і Анна розуміє, що вогонь, який падає на землю, ось-ось спалить усе — ні, вона не чекатиме, поки полум’я лизне їй п’яти, вона зривається на ноги й тікає, біжить стрімголов, невідомо куди, та й байдуже, аби подалі, подалі від вибухів, від жаского світла, від посмішок людей, які чомусь радіють, коли їм на голови ллється вогнистий дощ.

Анна послизається на мокрому піску й падає. Підкочується хвилька, ніжно торкається її незграбно виставленої руки. Дотик теплої води заспокоює. Анна трохи оговтується, сідає. Гуркіт припинився.

— Фух! Нарешті догнала.

Поруч опиняється Різа. Нахиляється, впирається руками в коліна, переводить подих.

— Як ти? Що тебе так налякало?

— Вже краще, — відповідає Анна, хоча її досі трусить. — Сама не знала, що так відреагую. Але якщо подумати, феєрверки — це якась дуже дивна забава.

Різа — чи то інстинктивно, чи з досвіду — знає, що треба робити.

— Ходімо, покажу щось цікаве, — вона простягає Анні руку, допомагає встати й веде до скель, що вогко вилискують в місячному світлі, наче спини косаток.

За ними сховалася затишна бухточка, де біля вузенького причалу стоїть човен, корпус якого розфарбований жабами всіх кольорів веселки, що літають на листі латаття серед не менш барвистих туманностей.

— Як тобі? — з неприхованою гордістю питає Різа. — Це мій авторський дизайн.

— Круто! — щиро відповідає Анна.

Переляк і справді відступає.

— Я натрапила на нього, коли відплила занадто далеко від мису — ти ж знаєш де це, там ще маяк стоїть, — розповідає Різа. — Пощастило! Там уже дуже глибоко, і море неспокійне. Хтозна, чи повернулася б назад, якби не він. Я назвала його «Моррісон». В нього навіть ШІ є, але я його вимкнула: надто вже депресивний. Постійно бурчав і скаржився на все на світі.

— Цікаво, кому він належав?

— Та, мабуть, якомусь олігарху. Хочеш піднятися на борт?

— Атож!

На човні є все для комфортного відпочинку: простора палуба, щоб загоряти, м’які дивани у кают-компанії, автономний харчовий принтер (з обмеженою кількістю рецептів, але всі з категорії «преміум»), стереосистема з бездоганним звуком, величезна колекція платівок (десь Анна вже бачила цього рудого хлопа з блискавкою на обличчі — але де?).

— Так, — киває Різа, спостерігаючи за тим, як Анна захоплено роззирається довкола, — тут є все, що треба, от тільки нікуди далеко на ньому не помандруєш: відпливає на кілька сотень метрів від берега й глохне. Що я вже тільки не перепробувала!

— А ти збираєшся кудись далеко?

— Та ні, просто… хочеться бодай щось виправити в усій цій безвиході, розумієш?

— Розумію.

Вони сидять на палубі, звісивши ноги за борт. Анна милується хвилями, що сяють блакитним і ціановим завдяки крихітним організмам, здатним світитися в темряві. Від спалаху паніки залишається слабке відлуння, немов тупий біль не до кінця загоєної рани. Різа боїться зачіпати складну тему, але Анні вже й самій кортить поговорити про це:

— Отже, сьогодні я дізналася, що боюся феєрверків, — натужно веселим тоном каже вона. — Це вже щось. Шкода, що не вдається пригадати більше.

— Ти справді хочеш пригадати? Зважаючи на те, як ми всі тут опинилися…

— А хіба я знаю, як? Ніхто не хоче про це говорити. Ніхто не каже, чим заплатив Рятівникові. Лише я нічого не приховую. Та мені й нема чого, — Анна сміється, хоча їй не дуже весело.

— Ну, про декого можна здогадатися, — підхоплює Різа нитку розмови. — Наприклад, Еміас мені теж обіцяв портрет на тлі заходу сонця. І де він? Думаю, тут усе ясно.

— Та й із Зохерет теж. От чим полковник заплатив? Як гадаєш?

Різа лягає на палубу, закинувши руки за голову.

— Мабуть, він не завжди був хирлявим дідком, якого ще трохи — і здує вітром, — замислено каже вона.

— Думає, Рятівник здатен і на таке?

— Чом би й ні? А про філософа що скажеш?

— Тю. Та він щодня тільки те й робить, що повторює одні й ті самі афоризми. Усе минає, ніщо не вічне. Sic transit gloria mundi. Оригінальністю він заплатив, ось чим.

— Шкода людину. Як же він тепер свою книгу допише?

— Дописати він її допише. Особисто я в цьому не сумніваюся, — вже щиро сміється Анна. — Аби було кому читати.

— А що думаєш про Сонні та Пру? Що в них узяв Рятівник?

— Розум?

— Аж дивно, що вистачило.

— То вони скинулися.

І так, сміючись і жартуючи, дівчата поступово засинають, заколисані легеньким похитуванням човна. У безмежному небі над ними мерехтять зорі.

Наступного ранку завалюється черговий готель. Не те щоб у цьому було щось незвичайне: за відсутності господарів — вони так і не дізналися, що з ними сталося — усе потроху псується й ламається. Дещо вдалося полагодити, але далеко не все: технічні принтери не справляються, а більше запчастин взяти нíде. Але Тубільці пристосувалися — навчилися послуговуватися залишками розкоші елітного курорту, що, судячи з кількості резервних систем і блоків альтернативного живлення, з самого початку був розрахований на тривале автономне функціонування. Зламався фонтан шампанського й конвеєр креветок у «Екстраваґанзі»? Без цього можна й обійтися. Риби й русалки на площі Нептуна більше не співають? Якщо чесно, їхні пісеньки вже трохи приїлися. Зупинилися ліфти? Ходити пішки взагалі корисно.

Але одного дня на горизонті скупчуються хмари. Блискають громовиці. Гуркіт, хоч і поки далекий, пробирає до кісток. Делатур — він пробув у Притулку найдовше — не пригадує, щоб дотепер хоч раз дощило. Якщо вже й клімат-контроль не працює, то що буде далі? Навчені гірким досвідом, усі бояться найгіршого. Але може все не так погано? Зохерет пропонує навідатися до Рятівника: він має хоч щось знати.

Рятівник живе у маяку на мисі, що довгим пальцем випинається у море по той бік парку атракціонів. Звісно, він цілком міг повіятися кудись по світах, шукаючи, кого б іще забрати з самого краєчку прірви. Але їм пощастило: вони ще здалеку помітили, що летючий вітрильник, яким Рятівник зазвичай послуговувався для таких мандрівок, досі прив’язаний до перил на вершечку вежі з обертовими лінзами. Втім, двері на першому поверсі відчиняються лише тоді, коли Зохерет уже набридає стукати.

— Ще трохи, і ви мене не застали б, — усміхається Рятівник і пропускає їх до великої круглої кімнати.

Вона заставлена валізами найрізноманітніших кольорів і форм. Посередині стоїть величезна скриня, по вінця напхана книжками. При цьому, коли Рятівник вирушав у вояжі приреченими світами, він зазвичай майже нічого з собою не брав.

Біженці з паралельних вимірів стовпилися на єдиному не захаращеному речами клаптику підлоги.

— Куди це ти зібрався? — питає Анна.

Чоловік, завдяки якому вони всі опинилися на острові, на мить припиняє заклопотаний біг по кімнаті й ніяково кривиться.

— Додому, — після паузи каже він.

— А що так? — питає Делатур, хоча з його виразу обличчя зрозуміло, що принаймні йому відповідь очевидна.

— Та ви вже, мабуть, і самі здогадалися, — Рятівник плюхається на пузату валізу й нервово смикає себе за миршавий русявий хвіст. — Шкода. Я думав, цей Притулок довше протягне.

— І скільки йому залишилося? — напрочуд спокійно уточнює полковник.

— Хто його знає. Кілька місяців, рік, два. Тут взагалі важко стежити за часом. Але ж ви бачите, що все потроху руйнується, — Рятівник сумно зітхає. — А я скучив за домом.

— То навіщо ти взагалі нас сюди припер? — Сонні дивиться на Рятівника зовсім по-новому: так наче хотів би зацідити йому в зуби.

Той розводить руками.

— Щоб дати вам можливість ще трохи пожити з комфортом. Що в цьому поганого?

— То забери нас звідси! — випалює Різа.

Рятівник підводиться і відступає в бік сходів.

— Та, власне, нема куди. Всі реальності вже добігають кінця. Цей Притулок ще довго протримався, порівняно з іншими, — він робить іще крок назад. — І я знаю, що ви думаєте, але ні, мій світ — не виняток.

— Чому ти нас не попередив? — шепоче Зохерет.

— Бо хотів уникнути цієї розмови.

Зненацька лунає оглушливий тріск — наче лускає велика повітряна кулька — і Рятівник зникає. Нагорі щось гуркотить і ляскає, але коли вони нарешті вибігають крученими сходами на оперезаний перилами круглий майданчик, вітрильник уже ген-ген над морем.

— Красно дякую за порятунок, — бурчить Анна.

Кілька днів минають, мов у тумані, але з часом усі починають потроху оговтуватися. Мабуть, людина здатна призвичаїтися до всього. Дощить тепер постійно, автоматичні двері заклинило у напіврозкритому положенні, харчові принтери в «Дельфіні» забувають страву за стравою, але рецепти приготування яєць, схоже, не закінчаться ніколи. Зохерет поновлює ранкові чаювання з медитацією, Делатур нарешті наважується показати свій рукопис — у ньому так багато води й повторів, що читати це неможливо, але всі старанно намагаються, — Еміас таки береться за пензель, а Сонні та Пру знаходять розважальний центр із гральними автоматами, стерео-кінотеатром і справжньою сенсорамою й практично поселяються там.

Полковник тепер майже весь час сидить біля моря. Анна іноді навідується до нього — коли вони з Різою не займаються човном. Їм досі не вдалося його полагодити. Всі поламані чи заіржавілі деталі давно замінили, а решта на позір справна. Та човен вперто відмовляється відходити далеко від берега. Різа з Анною не здаються: ходять у бухту, як на роботу. Не витримують бездіяльності.

А от полковник сидить нерухомо, незмигно дивиться на хвилі й здебільшого мовчить. Анна вмощується поряд і слухає море. Його пісня лунає гучніше — надто коли насувається черговий шторм — але все одно не лякає. Море кличе у мандри. Анна охоче відповіла б на поклик, якби могла.

— Мабуть, це справедливо, — якось порушує звичну тишу полковник.

— Що справедливо?

— Що всім нашим світам кінець. Це все через війни. От у твоєму світі була війна?

— Я не знаю, — шепоче Анна.

— Та певно що була. Війни — це жахливо. Їх не можна допускати. Але така вже людська природа. В усіх нас є потяг до насильства й нищення.

— Так уже й в усіх?

— Атож, — суворо киває полковник. — Інакше ми могли б спинитися. Тож такий кінець — це закономірно.

— Тобто, якщо в світі спалахнула війна, і люди її не спинили — то самі винні, нехай пропадають?

— Якщо ми досі не навчилися жити в мирі, то вже й не навчимося. Можливо, людство як вид просто запрограмоване на самознищення… Гей! Куди ти?

Анна крокує геть, копає пісок від злості. Щоки аж горять попри холодний вітер. Хтозна, чому це «закономірно», так її розлютило, але вона просто не змогла сидіти там і далі слухати старого діда, якому вочевидь обридло жити. Щоб трохи заспокоїтися, дівчина заходить у воду. Та ще не зовсім крижана, але довго в ній стояти не виходить. Перш ніж повернутися на берег, Анна помічає у воді світло. Отакої! Нахилившись, вона намацує гладеньку поверхню круглого кристала. Невже Зохерет здалася й таки його викинула?

Тепер в Анни є нова звичка: кожнісінький день вона зачиняється в своєму номері й зазирає в кришталеву кулю. Спершу бачить лише якісь розмиті клапті, немов водорості в каламутному ставку. Але з часом їй розвиднюється. Анна не намагається зазирнути в майбутнє, а дозволяє кулі показувати що завгодно. І ось уже бачить місто. Жуки-автомобілі повзуть прямими вулицями, нескінченні хмарочоси тягнуться до самого горизонту, і все це має якийсь зеленуватий відтінок. Після цього їй вдається побачити безліч світів: одні й справді мертві, в інших панує хаос чи занепад, в третіх вирує війна, — але люди продовжують вперто жити, боротися, намагатися щось врятувати чи змінити.

Зрештою, Анна бачить знайомі порепані сходи, що ведуть до моря. На набережній порожньо. Над темно-синіми, майже чорними хвилями нависли важкі сірі хмари. В повітрі відчувається тривога. Хоча її пам’ять досі дірява, як старе відро, Анна безпомилково впізнає свій світ.

Вона притьмом біжить до бухти, щоб розповісти подрузі про своє відкриття.

— А ти впевнена, що куля показує теперішнє, а не минуле? — запитує Різа.

— Так. Дивись, — Анна виймає фрукти з миски на столику в кают-компанії «Моррісона» й кладе туди кулю. — Бачиш високу будівлю біля самої води? З побитими вікнами й почорнілими стінами? Я пам’ятаю її цілою. А он, дивися, хтось таки прийшов погуляти на пляж. Не здивуюся, якщо куля це показує в реальному часі. Хочеш спробувати побачити свій світ?

Різа враз полотніє й мимоволі відступає на крок.

— Не треба. Краще такого не бачити.

— Та ну! А раптом йому теж іще не кінець? Невже ти не хочеш знати?

Анна підсуває миску до подруги, а та аж втискається в стіну.

— Ні! Я… Я боюся, — вона обходить стіл, наче кришталева куля от-от скочить на неї і вкусить, чіпляється за спинку стільця, переводить подих і таки продовжує: — Розумієш, коли Рятівник прийшов по мене, я була не сама. Ми з сестрою ховалися в відділі гідропоніки. Ґахрідр — це такі хижі інопланетні істоти, краще тобі не знати — вже захопили майже всю нашу станцію. Я нізащо не хотіла покидати сестру саму в тому пеклі, тож вона… попросила Рятівника забрати мою сміливість. Щоб я злякалася й захотіла втекти.

— Вона не мала права! — обурилася Анна.

— Вона хотіла мене врятувати. А тепер… я не знаю, що з нашим світом, зі станцією, з нею… І боюся дізнатися.

— Гаразд. Але мені незнання муляє. Я мушу побачити все на власні очі, щоб знати напевне.

— Але як ти туди дістанешся? Не думаю, що Рятівник повернеться — а якщо й повернеться, то навряд чи захоче везти тебе назад.

— Так, але ж сам він якось подорожував між світами. Може, це не якась унікальна здібність? Може, цього можна навчитися?

Очі Анни палають завзяттям. На шляху до маяка вони з Різою проминають Тубільців, які вже навіть поновили пошуки викинутих на берег скарбів. Ті дивляться дівчатам вслід, але не озиваються до них. На жаль, обшук маяка не дає результатів. Анна з Різою ретельно перетрушують усе зверху донизу, але в численних саквояжах, валізах і скринях, що так і лишилися не до кінця спакованими після втечі Рятівника, їм не трапляється жодного підручника з телепортації чи бодай компаса для навігації між світами.

Тоді Різі спадає в голову ідея. Чому б не спробувати дістатися материка? Це не так уже й далеко — у вестибюлі «Дельфіна» вона бачила мапу затоки, в якій розташований їхній острів. Судячи з тутешніх технологій, цивілізація цього світу була досить розвинена. Може, вони вміли подорожувати й між світами. Туди варто навідатися в будь-якому разі: пошукати матеріали та запчастини, з якими Притулок довше протримається. Але це означає, що їм таки треба полагодити човен.

Втім, виявити несправність знову не вдається.

— Я здаюся, — Різа розчаровано плюхається на палубу. — Мабуть, його неможливо відремонтувати.

Анна роздратовано барабанить пальцями по борту. Всередині нуртує бажання діяти, не знаходить виходу, аж раптом:

— Стривай! — скрикує вона. — Ти ж казала, що на цьому човні є ШІ. То може в нього спитаємо? Хай принаймні проведе діагностику.

— Ага, і заодно затягне нас у безодню депресії.

— Та ну, ми витримаємо. Вмикай.

— З човном усе гаразд, — лунає через деякий час на містку сумний голос. — Якщо щось може бути гаразд у цьому жорстокому світі.

— Але чому він не може відійти від берега далі, ніж на кілька сотень метрів?

— Стандартний протокол безпеки. Розділ 10, пункт 4А: здійснювати далекі подорожі без підтримки штучного інтелекту заборонено.

— От тобі й маєш! — сміється Анна. — То що, з тобою ми можемо вирушити на материк?

— Звичайно. Хоча не розумію навіщо. Не надивилися на руїни тут?

— Нам подобається романтика запустіння.

Човен бадьоро розтинає хвилі, наче й не стояв стільки часу безпорадний у бухті. Ось уже вдалині видно білі скелі, коли Різа раптом каже:

— Слухай, а можна мені з тобою? Якщо ми знайдемо спосіб повернутися в твій світ? Коли ми разом… воно не так страшно.

«Моррісон» вмить зупиняється, наче його смикнули за якір.

— Так-так-так, — бурчить ШІ. — І куди це ви зібралися?

— Я хочу повернутися в свій світ, — відверто каже Анна.

— То ми, виходить, гарували, мучилися, щоб привезти вас сюди — а ви хочете назад?

— «Ми»? — дивується Анна.

Різа теж здиблює брови.

— Звичайно. Це ж я вас сюди доправив.

— От і ні, — хитає головою Різа. — Я точно пам’ятаю, що мене Рятівник привіз у своєму літаючому шлюпі.

— А, то ви з пізніх? — ШІ каже це таким тоном, наче звертається до смертельно хворих. — Ясно. Ми з Рятівником привезли на острів перших шістьох. Ми довго працювали разом, доки не…

— Що? — підштовхує Анна.

— Доки я не вигорів. Стільки вмираючих світів! Хто таке витримає? Тож я вирішив піти від нього.

— Щось ти недалеко пішов, — зауважує Різа.

— А й справді, треба було дати тобі втонути. Бо хіба я дочекався подяки? Ні! Мене вимкнули.

Різа втуплює очі в палубу.

— Вибач.

— Зажди, — клацає пальцями Анна. — Якщо ви з Рятівником працювали разом, то ти, виходить, вмієш подорожувати між світами? Отже, можеш і мене доправити додому?

— Можу. Але не буду. Та я просто цього не переживу!

— Але ж ти не знаєш напевне, що моєму світові гаплик. Якщо подумати, то ми про жоден світ не можемо так сказати.

— Те, що я бачив на власні сенсори, виглядало, як переконливий гаплик. Якби була якась надія, то нащо би Рятівник вас сюди забирав?

— А й справді. Нащо він це зробив?

— Хотів порятувати хоча б кого-небудь.

— А він знав, що Притулку недовго залишилося? — поцікавилася Різа.

— Здогадувався. Цей Притулок не перший. Попередні теж накрилися. Мабуть, будуть інші.

— Ні, він каже, що більше нема де ховатися.

— Тим паче нема чого вас кудись везти.

— Але це Рятівник так каже. А я знаю, що деякі світи досі живуть. Я бачила їх.

— Де?

— У кришталевій кулі.

Западає тиша. ШІ навіть не треба зневажливо пирхати: саме його мовчання сочиться презирством.

— Так, я розумію, як це звучить, — піднімає руки Анна. — Але я не можу просто здатися. Не повірю, що всьому кінець, поки не побачу на власні очі.

— Я не допомагатиму вам скоїти самогубство. Ви мене не змусите.

— Ми завжди можемо тебе знову вимкнути, — нагадує Різа.

— Ага. І куди ви без мене попливете?

— Слухай, твій хазяїн…

— Він мені не хазяїн! — протестує ШІ.

— Але мислите ви однаково. Вирішили собі, що світу кінець — і все. Навіть не почекали, не подивилися, чи так воно насправді. Сталася якась халепа, зчорніли хмари на горизонті, і ви вирішили, що — як ти там казав? — треба порятувати хоча б кого-небудь. До речі, як ви обирали, кого рятувати?

— Навмання. Лише так можна зробити це справедливо.

— Оце так справедливість, ніде клейма ставити. Слухай, ви собі вирішили, що знаєте, як воно буде. Але ж ви насправді не знаєте. Не можете знати.

— Гаразд, — мовить ШІ після довгої паузи. — Я доставлю вас у твій світ. Просто щоб довести, що ти помиляєшся.

— Домовилися.

— А як же Тубільці? — зненацька питає Різа.

Тубільці від пропозиції не в захваті. Делатур вважає, що затія безперспективна. Принаймні у Притулку в нього є шанс закінчити книгу — а що її ніхто не прочитає, то так навіть краще: це буде довершене свідчення марноти людських сподівань. Зохерет вірить, що все буде добре. Острів очиститься від нашарувань цивілізації, і вони з Еміасом житимуть так, як задумано Природою —адже художник теж залишається: по-перше, його світ точно здох у муках, а по-друге, тут він знайшов кохання.

Пру байдуже. Зрештою, невідомо, скільки часу мине, перш ніж острів стане непридатним для життя: може, роки чи навіть десятиліття. Їй вистачить.

Сонні вагається:

— Але що як мій світ досі є?

— То що, ти мене тут покинеш? — питає Пру.

— Не покине, — каже полковник Янґ. — Ніхто взагалі нікуди не йде.

Старий солдат дістає револьвер.

— Це не Притулок, а камера смертників. Нас не врятували, а дали перепочити. Не знаю вже, чим ми таке заслужили. Але людству — у всіх світах — має настати кінець. Може в когось іншого вийде краще.

— Це що, деменція? — шкірить зуби Пру.

— А ти, мала, поводься чемно. Ти ж залишаєшся тут, хіба ні?

— Так, Пру, невже ти справді залишаєшся? — питає Сонні.

— Так, — уже цілком серйозно каже його дівчина. — Ох, ти не знаєш, звідки я. Сподіваюся, моєму світові справді кінець.

— Я сказав: ніхто нікуди не йде.

— А що ви зробите, полковнику? — озивається Анна. — Застрелите нас? Ви ж казали, що втомилися проливати кров.

Янґ розгублено витріщається на неї. Дуло револьвера трішки опускається. І тут Різа, що непомітно стояла біля входу в вестибюль «Дельфіна», кидається на полковника й звалює його на землю. Сонні допомагає зв’язати його. Анна забирає зброю.

— До тебе повернулася сміливість? — запитує вона в Різи.

— Частково. Але повертатися додому я ще не готова.

— Добре. По одному світові за раз.

— То що? Підкинете мене до Сакаара? — до них підходить зніяковіло всміхнений Сонні.

Попри невпинне буркотіння ШІ, вони вирушають утрьох. Ніхто з них не знає, що чекає попереду, але саме в цій невизначеності й криється надія.