МОРЕ – ВІЧНИЙ СВІДОК ЛЮДСЬКОГО БОЛЮ

Море не має ні очей, ні душі. Воно ані дихає, ані розмовляє. Проте має пам’ять, яка трагічно накопичується в надрах його душі. Лишень хвилі, наче руки немічного старця, що вже не може втримати нічого, повільно котяться до берега, ніби намагаються дотягнутися до когось, але щоразу відступають, забираючи із собою те, що так і не змогли сказати. Навіки ховають у темряві ночі та мороку те, що не доступно людським очам. Скарби із потонулими кораблями, цінності із зниклими суднами, амфори із вином, що перетворилося на желе… Багато видних речей – цінних  і цікавих – на дні океану бережуть його пам’ять і ховають таємницю від людства, навіки закриту від нас, земних мешканців.

У це можна повірити? Ні, море має очі, мільйони і мільярди. Море зовсім не сліпе, воно бачить глибоко у чорних глибинах океанічних жолобів світінням незвіданих морських істот, спостерігало зародження життя у своєму лоні. Проте морські очі давно виколоті глибиною болю його мешканців, у цих глибинах похована незліченна кількість історій. Морські зіниці «випалені» слізьми, які лились через трагічну долю його дітей, плач матерів і крики його ж творінь. Тому навіть людські сльози солені, бо так море показує нам, звідки ми походимо, це данина його пам’яті нам, людству.

Море має руки. Це величезні хвилі цунамі, що, наче клешні самого Кракена, вириваються із безодні, коли є така потреба, і тихі пальці морського прибою на березі, коли хвиля накочується одна на другу, а потім відступає, ніби гладить пісок – своє дитя, породжене мільйонами років існування світового океану, чи шліфує камені на кам’яному узбережжі вправно, безперестанно, терпляче, до блиску, до філігранності, як тисячолітній вправний митець. Майстер, що плекає своє творіння – земну поверхню, морський берег, згини узбережжя, немов тіло красуні, що повільно піддається його ласкам і благанням трішки посунутися, змінити своє розиашування, ворухнутися… Руки моря, як і обійми океану, бувають ніжні та грайливі. А часом нестримно пристрасні та бурхливі, що в пориві свого гніву обіймають тих, хто кидає їм виклик, та забирають із собою у свою безодню… На дно. У царство спокою та миру.

Море має серце. Величне і могутнє. Не таке, як синій діамант у фільмі про затонулий «Титанік», який назвали «серцем океану», а інше. Могутні та всесильні вири, що бушують у його глибинах, коли артерії – холодні та теплі течій – стікаються до нього, пульсують та розминаються, розводячи водні потоки, наче кров, у найвіддаленіші і найглибші закутки, де, здавалося б, нічого немає, крім води. Але вода – це все. У  краплі – цілий Всесвіт. У молекулі пам’ять про сенс життя, про саме життя, про цінність та спрагу до життя. Про спрагу до пізнання та до пригод. Море любить сміливців, воно їх кличе, манить своїми таємницями, і ті йдуть, забувши про небезпеки та ризики, піддаючись спокусі пізнати незвідане, відкрити непізнане, хоча це неможливо, бо серце океану безмірне і недосяжне ні для людського розуму, ні для нашої душі, бо ми втратили з ним зв’язок. Але не всі…

Море має мозок. Він холодний та системний. Всеосяжний та всепроникний. Колись атланти його спроєктували та керували морською стихією, але море захотіло володіти ними повністю, поглинувши Атлантиду у свої надра. Тепер вони там, з глибини, керують світовими водними стихіями та спостерігають, дивляться, обмірковують, управляють, тримаючи під контролем тонку межу водного світового балансу від втручання «людей розумних», тобто надземних, нас із вами. Мозок моря чіткий та безпристрасний. Він ґрунтується на балансі та гармонії між стихією та свідомістю, між енергією та матерією і потребує раціональності у всьому, навіть найдрібнішому. Мозок океану проникає в нейрони всіх живих морських істот і керує ними, організовуючи в системи, збирає докупи, створює інстинкт приналежності до спільноти, бо тільки разом, спільно можна вижити та розвиватися.

Море має душу. Кажуть, душа не старіє, але наш океанічний простір проіснував мільярди років. І все ж…душа моря та океану бурлить і клекотить, вона хоче жити та кохати, страждати та радіти, тішитися та розчаровуватися, творити та розвиватися. У скандинавській міфології розповідають, що море населене духами загиблих, іноді їх описують, як шепіт хвиль або спів уночі. Тоді здається, що море зовсім і не говорить, лишень тихо плаче голосами тих, кого вже немає з нами, тих, кого увіковічнила історія. То плаче душа моря, бо сповнена історій, закритих від людського ока та розуму… Може, ще безліч століть ця безодня буде мовчати для людей, і так не промовить ні слова, нікому не зможе виговорити той біль, що носить у собі вже цілу вічність. А може, заговорить уже завтра, здивуючи безмірно все людство, видасть таємниці, заховані в Маріанській впадині чи в Бермудському трикутнику, розповість про холодні експедиції на полюси, де людина намагалася підкорити крижану воду і програла… Програла битву між людиною та океаном, навіть не почавши, бо океан вічний і всемогутній, безмежний та таємничий. Потужний та безпристрасний, тоді як людина амбітна та слабка, славолюбна та егоїстична, що недооцінює силу стихії та переоцінює себе, забувши свою колиску…

Кажуть, у нашому світі існують такі собі селкі. Вони перебувають у морі, як тюлені. Але, скинувши шкіру, перетворюються на прекрасних людей. Ці істоти живуть, кохають та народжують дітей. Проте якщо хтось віднайде цю шкіру і сховає чи спалить – змушені навіки жити на землі і забути про море. І тоді серце моря розривається. Воно сумує і ридає, бо як може воно допустити   ці втрати? Море завжди  кличе назад у свої обійми, як матір.  А його  дитя, чуючи голос, не боже повернутися додому. Селкі назавжди носять океан у своєму серці, чують його ритм, відчувають приливи і відпливи, зміну течій та коливання солоності. Вони передчувають прихід бурі і йдуть дивитися на берег, чи, бува, стихія не викине на землю когось із їхніх, із своїх, щоб побачити рідню, торкнутися шкіри, відчути близькість роду…

Селена вже десять людських років жила біля берегів Шотландії. Місце їй подобалося. Морське узбережжя було миле і тихе, або навпаки, бурхливе та нестримне, як і сам океан. Не було і дня, коли вона б не згадувала свого морського минулого. Своїх сестер і братів, яких покинула, шукаючи приход. Її так манило життя на суші. Селені здавалося, що це прекрасний рай – ця земля, осяяний сонячним промінням, що прорізає морські глибини у теплі обідні години, коли сонце в зеніті. Як там, на поверхні? Чи справді ці промінці так ніжно торкаються шкіри та гріють руки, як оповідають легенди про русалок? Хто його знає. Довго вона боролася із цікавістю, аж поки не наважилася спочатку в темряві, а потім на ранньому світанку, а тоді вже й опівдні виходити на безлюдний берег, уникаючи людських поглядів та присутності. Селену захоплювали шотландські краєвиди і це інше життя назовні.  Не знала що, але вабило її сюди щось незвідане, щось непереборне. І це, як вона потім зрозуміла, була не проста цікавість. Це була її доля.

Чим ближче вона пізнавала світ по той бік водного екрану, тим більше розуміла звичаї людей та їхній вигляд, тим ближчими вони ставали. Потроху Селена почала розпізнавати вже знайомі їй силуети деяких «людиноподібних», упізнавала їхній голос, прислухалася із водної глибини під човном, коли ті рибалили. Словом, світ людей ставав чимраз ближчим до неї. Не тільки фізично, але й розумово. Вона не могла вже не думати про них.

І раптом усе змінилося. Якось увечері, у променях сонця, що сідає, що лагідно пестить океан, наче прощаючись востаннє, щоб завтра знову вийти на сході, вона побачила закохану пару. Закоханість неможливо сховати, вона впізнається за кілометр, за сотні миль, за роки. Ти або закоханий, або ні. Відчуваєш це усім серцем, кожною клітиною тіла. І Селена побачила їх. Вони гуляли берегом, намочивши ноги, потім сіли на пісок, вечірні хвилі торкалися їхніх ніг, а він, чоловік, ніжно гладив її волосся, цілував руки, обличчя. Це було заворожливо та магічно. Селена завмерла. Її подив не мав меж. Закохана пара випромінювала безмежну енергію тепла та ніжності, у мільйони більшу, ніж підземний вулкан. Ну, принаймні, їй так здавалося. Усе темнішало, тіні ставали більш розмитими, голоси приглушувалися, кольори млявішали, але їхні тіла поруч, їхні потиски рук, енергія погляду, доторку була відчутна досі. І Селена не могла відірвати погляду. Вона стежила за закоханими, поки вони не зникли  з горизонту, довго обдумувала побачене, якби у півсні, і тоді прийняла рішення. Вона теж хоче це спробувати. Вона не може жити тут вічність, на дні моря, не відчувши, що це насправді. Що люди називають любов’ю або справжнім життям. І цей день змінив її життя.

Селена вирішила піти у світ людей. І її знайомство  з ними почалося з першого кроку. Уночі, під сяйвом місяця, вона виходила на берег та знімала на короткий час свою шкіру, пильно стежачи за нею та надійно ховаючи у печері між камінням. Вона розгулювала пляжем щоразу довше і довше, потроху наближаючись до людського поселення. Цікавість переборювала у свідомості Селени страх та сумнів, а нові відчуття чогось незвіданого манили її вглиб, до людей, як мандрівників манять глибини океану. І вона наважилась, пішла до них, пильно ховаючи свої справжню сутність – свою шкіру. Таку мокру і блискучу, таку нелюдську та морську. Селена потроху вивчала окремі слова, упізнавала їхні обличчя, та все ще сторонилася людей. Цей світ вона пізнавала поволі, як дитина відкриває для себе все нові горизонти морського берега, навчаючись плавати. І вона звикла до цього. Щоразу світ людей манив її все більше і більше, але вона не забувала вертатися до свого справжнього дому і щовечора чи вночі одягала свою заховану морську одежу, набираючи звичного вигляду, потім поринала у вічний спокій океану, обдумуючи побачене і почуте.

Був весняний день на шотландському узбережжі. Зрання Селена винирнула із пучини, зняла шкуру і заховала її в провірену шпарину серед каміння на узбережжі. Одягнувши звичний людський одяг, пішла в пошуках нових пригод. Вона навчилася розуміти значення слів, читати по губах, як це роблять риби,  їй давалися певні звуки людської мови. День був цікавим, проводилося будівництво нового будинку, усі були заклопотані, на неї не звертали уваги. Звуки техніки заглушували людські голоси, і це створювало відчуття певного хаосу, що подобалося дівчині, бо в морі такого не буває. У цій метушні вона вбачала дивну, досі не зрозумілу їй та не розгадану гармонію, наче стихія океану бурлила та вирувала під час шторму, але хаотично та незвично. Вона подумала, які ж ці два світи подібні, хоча насправді й різні. Як усе поєднано та схоже, але водночас і протилежно. Люди метушилися, наче зграя риб у пошуках поживи, одні копали рів, інші привозили щось для будівництва, дехто бігав із дивними листками. І в цій метушні вона вбачала мелодійну гармонію. Дихати було важко через пилюку та прямі сонячні промені, що поступово сушили їй не звиклу до сонця шкіру, але Селена не помічала цього. Її захоплювало людське життя. До кінця дня було залито фундамент, зведено каркас, і врешті постала нова будівля. Селена уявляла мешканців нового дому, їхній побут, адже у цьому світі все не так, як у її власному. І західні промінці стомленого сонця неквапно показували їй, що час додому, подалі від людського ока. Та й спрага мучила дівчину. Вона неквапно повернулася звичним шляхом уздовж стежки до морського безлюдного берега.

Наближаючись до своєї щоденної схованки, Селена помітила, що не зовсім впізнає місця. Щось змінилося…печера в горі, де була її шкіра, стала завалена камінням. Мабуть, його брали на будівництво. Як їй витягнути її звичне вбрання? Як дістати шкіру? Вона розкидувала каміння руками, не бачачи, де саме та печера, той цінний сховок, у якому її перепустка додому. Кров тепла з її пальців, від неї йшов легкий запах вологості, важкої праці, сподівань та втрати, шкіра лущилася від незвично довгого відчуття перебування без води, очі заливали гіркі солені сльози океану – те єдине, що зараз поєднувало її із справжнім домом. Вона відчула смак сліз і поту, солоного, як морська вода, на своїх висохлих губах і зрозуміла, що накоїла. Їй ніколи не віднайти шкіри, їй ніколи не повернутися у звичне життя, але і тут їй не місце. Серце дівчини калатало безмежно. Ні кохання, ні розуміння, ні пізнання, тільки втрата. Втрата себе! Селена поволі зупинилася, зайшла  по коліна у воду із неймовірною гідністю жительки підводного царства  і стрепенулася. Вона між двома світами – світом моря та світом людей. Їй уже ніколи не повернутися додому і не варто мріяти про життя тут, серед чужих та ворожих їх створінь, бо завжди сумуватиме за океаном. Вона дивилася в порожнечу, і лезом розпуки її морок прорізали докори, розуміла, що найсвятішою та найлукавішою брехнею були її думкиː «Я зробила неймовірне. Я знайду кохання. Я поживу тут. Я повернуся. Я знайду спосіб…» Розпач розбивав їй серце, печаль здавлювала горло, плач душив ізсередини.

Та згодом прийшла тиха відмова від власних амбіцій, вона усвідомила всю трагічністю ситуації. Селені не жити тут, серед людей, бо цей світ хоч цікавий, але чужий, а в серці та венах у неї ритм океану. Проте не має вона поки шансу повернутися назад, до своєї стихії, до рідних їй просторів. Вона поміж двох світів.

Сидячи по шию у воді, ховаючись від цікавого людського ока, яке могло проходити повз, згадувала, як мріяла колись, що би вона робила, якби з’явився шанс на великі звершення… Якби вона могла поєднати світ океану та світ людей. Але цього не трапиться… Вона не підкориться волі людини. Ніколи.

Найбільше Селена боялася, що її знайдуть люди і заберуть насильно від води. Не вічно їй тут переховуватися від людського ока. Щодня вона змінювала пляжі, ховалася подалі від рибалок та простих перехожих, але розуміла, що неминучий день зустрічі наближається.  Життя било Селену щодня, але вона стояла як скеля, у якій поховано її єство – її шкіру.  І чекала. Чекала, мабуть, неминучого свого кінця.

Кожну ніч Селена гуляла берегом моря та жалкувала про свій вчинок, а кожного дня все далі і далі ховалася від людини на відстані від берега, не маючи змоги пірнути глибше і приєднатися до своїх родичів. Так, вона, здавалося б, навічно застрягла між світами, і щодня це було нестерпніше  і нестерпніше, бо все гучніше вона чула голос моря, його безодні, мелодію водних просторів, які своїм звуком манили її до себе, але не могла зануритися без одежі – без шкіри, бо холод морських глибин та морська сіль все більше роз’їдали її шкіру, робили болючими кожен її рух, що додавало нестерпності та страждання.

Один моряцький човен плив по океану. Хоч і перед ним ще невідані світи, та в очах одного моряка  пустота від життя. Одяг, що був на ньому схожий радше на ганчірʼя, тихенько хитався разом з хвилями безмежної води. Він ніколи не видав почуттів, життя моряка було черствим і байдужим, всі його сльози перетворились на сіль, а голос вже давно став відлунням китів, велетнів, які, наче легенькі пірʼїнки, пересувались по неосяжному океану.

Сьогодні було вітряно, екіпаж вже декілька місяців блукав у довгій подорожі, вирішив перепочити та зійти на берег рідної землі. Шкіряні чоботи, зношені часом, які тільки і могли, що чвакати під вагою здорового тіла, зійшли і відчули омріяний пісок. Жовчний чоловік з перебитим носом вдумливо почесав неголене підборіддя та непоспіхом оглянув місцевість. Пісок один, один пісок.. а подекуди великі каменюки, які вибивались із загального видовища. Коли інші моряки вже в усю обладнували своє місце для відпочинку, він вирішив вдатися до хвилини природного усамітнення. І, зайшовши за тих самих камʼяних велетнів, почув чиюсь присутність. З переполоху, якого сам чоловік заперечив би, оглянувся і побачив за спиною дівчину, чи то жінку… І якась така неземна краса у тої жіночої особи, наче не землею вроджена: темне волосся, мокре, прилипле до плечей, і шкіра, що відсвічувала холодом. Вона стояла, трохи зігнувшись, ніби слухала море ближче, ніж це могла зробити людина. А тіло самої Афродіти, та куди там, вона сама, як та богиня, для якої приготовлене окреме місце на самому Олімпі.

– Гей, дівчисько, ти хто така?

Стараючись стримати свою хтивість, відгукнувся чоловік. А вона все мовчить.

– Відповідай, коли запитую! – уже з обуренням відгукується той.

– Я знаю, такі як ти, забувають берег…

Тихо, майже із шепотом, відповіла вона, а чоловік лиш розсміявся. І лиш тепер моряк бачить її руки, виморені водою, тіло, ледь прикрите одягом… Тоді цікавість загорілася ще дужче. Вихопивши з її кістлявих рук купку морських водоростей і грубо взявши за лагідне запʼястя, він потягнув її за собою, та так сильно, що на полотняній  венозній шкірі зʼявилисть синці від байдужості і грубості до людських почуттів.

– Відпусти, це не мій шлях!

Пручалась дівчина, але її сил вистачало хіба що для того, щоб встояти на ногах.

– Та хто тебе питає, ходи і не рипайся!

З такою нечуваною жорстокістю він приволік її до своїх напарників. З противною усмішкою на губах чоловік кинув її на землю і гордовито підняв голову вверх.

– Дивіться, кого знайшов! – з неприхованим гонором почав чоловік.

– Ооо!

Вигукнули такі ж бридкі хлопці. І, не спитавши нічого, почали шарпати цю нещасну дівчину у різні боки. Хтиво оглядаючи і облапаючи її всюди, де тільки дозволяла совість, якої, як очевидно, у них давно не було.

– Агов, руки забрали, спочатку вона моя!

Агресивно вигукнув моряк. Він кинув ті шматки одягу, до відірвав від Селени, одному з чоловіків, який все ще був у нього, і поволік дівчину за собою.

Тепер ця красуня стала частиною їхнього корабля. Уже як місяць вона пливла по океану, у якого, здається, ніколи не буде кінця, але на цей раз не у воді,а на поверхні. Іноді уночі можна було почути її жалісний спів, який просився на волю. Але ця ніч пророкувала інший сюжет і для неї, і для тих, хто скоїв з нею цю жорстоку розправу.

– Їж, бо скоро здохнеш!

Кинув тарілку недоїдків чоловік і став над Селеною, показуючи свою досконалість над нею. У бідолашної навіть не було сил, щоб вигукнути хоч слово заперечення. Той подивився на неї зверхньо і, не сказавши більше нічого, вийшов з маленької затхлої каюти.

Коли настала повна темрява, знедолена, ледь піднялася на ноги, і, кульгаючи, вийшла з кімнатки. Навкруги стояла задушлива тиша. Дівчина підійшла до краю борта, і, спершись на нього, нещасна розревілась. Здається, ця ніч була присвячена їй, хвилі бурхливо кидали корабель у різні сторони, з глибин доносився крик, а в небі били гучні блискавиці.

– Рідні мої, тепер я з вами! Прийміть мене!

З побитим тілом і скаліченою душею, вона залізла на край і без роздумів кинулась в океан. Поки всі спали, вона змогла звільнитись від болю, наче той Астеріон у новелі Борхеса, смерть стала її порятунком і звільненням від усіх страждань. Але кажуть, після найтемнішої ночі, завжди настає світлий світанок. От і сьогодні сонце світило по-особливому, чайки в небі полювали на рибу, а на березі виднілись рештки великого корабля, який сховав у собі чийсь біль.

Кожного дня, коли  море по шматку розчиняло її тіло у своїх обіймах, душа Селени поволі віднаходила спокій. Нарешті вона возз’єдналася із морською стихією, відчула пульс морського прибою та нестримність течії. Вона знову стала частиною свого світу, великого та безмежного. Хоч і в іншому вигляді, в іншій формі. Морська стихія безмежна і різноморфна, вода охоплює морських мешканців повсюди, вони нею дихають і харчуються, спілкуються та сперечаються, вода руйнує та будує, нищить та творить. І вона створила із Селени іншу істоту – нову, всюдисущу, спокійну і щасливу, забрала її неспокій, стерла спогади і втамувала поклик океану. Тепер нарешті вона віднайшла спокій і забула про світ людей. Як забула і себе.

Море має душу. Кажуть, душа не старіє, але ні. З кожною смертю його дитяти душа втрачає частинку себе, вона відлунюється колективною свідомістю в інших морських жителів, щоб не порушували морських законів, щоб не порушували кордонів, щоб не погибали даремно… Душа океану хоч і безмежна, але стражденна, хоч і все проникна, але чуттєва. Вона оберігає свої творіння, їхню свідомість та волю.

Море має мозок. Хоч холодний та системний, але всеосяжний та всепроникний. Він керує морськими істотами, дає відчути їм свободу і волю у вільних морських глибинах, не обмежує їхній вибір, дозволяє вгамувати цікавість. Але завжди кличе додому, як крапля, яка випарувалася із поверхні океану, через довгий шлях опадів та конденсації повертається дощем чи річковим потоком додому. Море зберігає баланс, тому воно єдине і сильне через згуртованість та симбіоз.

Море має серце. Величне і могутнє, і воно не дало страждати Селені вічно, покликало її додому та дало спокій у своїх обіймах. Забуття та умиротвореність, як і багатьом русалкам та потопельникам, які приймають свою долю як вирок вічності та спокою. Іноді море замовкає. І ні, зовсім не тому, що втомилося. Воно стишується, стримуючи нестерпний і болючий біль усередині, який розриває його душу до самісіньких надр земного дна. Повітря стає тяжким і задушливим, а небо грізно виблискує, наче сам Зевс кидає ті вогненні стріли, співпереживаючи втрату. У такі ночі селкі не сплять. Нещасні біжать до берега, стають там, де вода торкається суші, а хвилі лижуть їхні стопи. Так, вони впізнали своїх. І сам трагізм не в тому, що селкі не можуть повернутися, а в тому, що море ніколи не перестає їх чекати.

Море має руки. Вона хапає їх своїми хвилями, наче пальцями. Руки морського прибою позабирали кожну молекулу тіла Селени й відправили на вічний спочинок додому, у лоно морського дна, де вона нарешті возз’єдналася із першоджерелом, із водним світом найглибшої морської пучини,  і забула про свій біль, морські руки стерли його із кам’янистого дна й із пам’яті Селени.

Море має очі. Воно бачить, як світ людей, що вийшов із морської піни, цурається свого походження. Руйнує свою домівку і заглушило клич предків у своїй пам’яті та спогадах.

Море має пам’ять. Легенди про селкі, які досі живуть серед північних народів, є свідченням незвіданого морського життя на дні,  символізуючи тугу кожного за волею та містичний зв’язок людини з природою, а зокрема з водою.  Море пам’ятає кожну трагедію, і від того стає ще більш сумним, таємничим та стражденним, бо є вмістилищем людського болю, вимовного та невимовного,  короткого та довговічного, від якого розриває серце та пульсує в артеріях, здіймаючи цунамі та вируючи в океані, бо море тужить за своїми дітьми, які, не слухаючи його зову та настанов, прирікають себе на страждання. А воно, як любляча матір, пробачає та приймає їх, дітей, у свої обійми, виходячи  з горя  з берегів…

Ну от і все. З моря ніхто ніколи не повертається тим, яким був колись. Час не лікує, не зализує рани, лишень віддаляє проміжок пережитого болю. Він викривляє голоси, розмиває обличчя. Так, він робить біль тихішим, але глибшим, наче той струмочок, який з часом стає глибокою рікою, яка з часом дедалі тільки довша і зліша. І між цими двома світами все повільно зникає, розчиняючись у власній тузі.

А море…море продовжує дихати їхніми іменами, навіть коли вже ніхто не згадає, навіть якщо вони вже забули їх самі. І зрозумійте, справжня трагедія не в розлуці  і зовсім навіть не в утраті. Істинна гіркота в тому, що навіть вічність не здатна повернути те, що одного разу було відірване від свого дому.